ПОНЯТТЯ ТА ТЕРМІНОЛОГІЯ ЕТНОНІМІКИ

Як людина немислима в суспільстві без власної назви, так і плем'я, народ, нація не може існувати серед сусідів без своєї етнічної назви. Потреба ідентифікації етнічних груп, племен і народів з'являється уже на ранніх етапах людської історії. Найтиповішою причиною цього є насамперед протиставлення «ми — вони». Відрізняючи представників свого племені від представників інших (чужих) племен, люди надавали їм імена.

Серед власних імен прийнято розрізняти кілька груп: етноніми — назви народів, племен, етнічних груп; антропонімії — імена та прізвища людей; топоніми — назви населених пунктів, місцевостей; гідроніми — назви річок, озер, морів.

Отже, етнічні та географічні назви є невід'ємною частиною національної свідомості кожного народу.

Перші писемні відомості про етнічні назви племен подають «Велесова книга» та «Повість врем'яних літ». Не-стор-літописець подав не тільки назви племен, але і особливості їхнього характеру, побуту, місця локалізації, а

також зазначив, що їхнім найбільш загальним іменем було слов'яни (словени). Методологія Нестора (пояснення імені народу за місцем його проживання: поляни — в полі, бужани —по Бугові тощо) була успадкована пізнішими дослідниками.

Крім того, у деяких давніх хроніках використовувалась методологія Біблії — пояснення етнонімів як похідних від імен прабатьків. Такою ж є методологія Геродота, який часто виводить назви народів від особових імен. Подібним є пояснення назв народів у Великопольській хроніці 1295 р.: від вождів Леха, Чеха і Руса походять ляхи (поляки), чехи і руси.

Цікаву легенду про походження слов'янських назв (переважно українських) племен подає «Велесова книга». За 1300 літ до Германаріха, тобто в IX ст. до н.е., жив один з прабатьків слов'ян Богумир, котрий мав трьох дочок і двох синів. Від доньки Древи пішли древляни, від доньки Скреви — кривичі, від доньки Полеви — поляни, від сина Сіви — сіверяни, від сина Руса — руси.

Науковими дослідженнями в галузі етноніміки у XVIII ст. займалися Василь Татіщев, Михайло Ломоносов; в XIX ст.— Олександр Востоков, Микола Греч, Федір Буслаєв, Павел Шафарик, Олександр Потебня та ін. У цей час переважала тенденція виводити етноніми від назв річок або від рис характеру, притаманних тому чи іншому народові. Більший інтерес до етнонімів виявляли історики, ніж лінгвісти, тому часом переважали малообгрунтовані концепції, висновки, які швидше ґрунтувалися на патріотичних почуттях, ніж на наукових фактах. Хоча і в XIX ст. було чимало цікавих досліджень, які не втратили своєї наукової цінності й у наш час.

Етнонімію можна поділити на дві групи: ті назви, якими сам народ себе називає, і ті, якими цей народ називають інші народи. Наприклад, українська назва німець, німецька — Deutsche; українська назва фін, фінська — Suomaliciset. Самоназви народів прийнято називати терміном автоетноніми (або аутоетноніми, щоб уникнути подібності з авто, що є частиною слів автомобіль, автоматика тощо).

Джерелами вивчення етнонімії є насамперед назви, зафіксовані в писемних пам'ятках: літописах, хроніках, пам'ятках ділового письменства, епічній та пісенній творчості народу, а також дані сучасної етноніміки. При цьому слід враховувати, що слов'янські пам'ятки фіксують тільки пізніші етноніми (починаючи з другої половини IX ст.). Тому важливий матеріал містять іншомовні джерела (неслов'янські), які, подаючи етноніми, що існували в їхніх мовах, іноді фіксують і назви, запозичені з мови самих слов'ян. Однак слід враховувати, що іншомовні джерела часто подають назви у викривленому вигляді (фонетично чи морфологічно), бо їхні автори, як правило, узгоджували написання слова з принципами вимови і правопису своєї рідної мови.

Поселення давніх племен розташовувалися близько до річки, тому й назви часто отримували від назви річок, В античних джерелах це явище досить поширене: «істри звалися так за назвою ріки, асіаки однойменні річці Асіак», Помповій Мела пише: «Борисфен омиває плем'я свого імені». Отже, поняття «рід — ріка» цілком закономірне. Цінними є вказівки Геродота на два варіанти назв: скіфське Порота і грецьке Піретон. Це дає змогу розглядати і відрізняти скіфські назви у зміненій грецькій транскрипції, а також грецькі переклади місцевих назв. Можна виділити і назви, які дали скіфським рікам греки.