УКРАЇНА

 

Хто і коли вперше назвав її цим ім'ям? І чому впродовж кількох століть російський імперський центр всіляко намагався стерти з пам'яті народу цю святу для кожного свідомого українця назву?

Вірогідно слово україна існувало в нашій мові як загальна назва краю, землі, території з незапам'ятних часів. Але першою писемною згадкою (тобто задокументованою) прийнято вважати 1187 р., коли воно вживається в «Київському літописі». Хоча можна назвати ще старіше джерело, де зустрічаємо слово україна. Це «Слово, як погани кланялися ідолам». Автор цього твору, як і дата його написання, точно не встановлені. На думку деяких дослідників пам'ятка написана на початку XII ст. Іван Огієнко вважає, що «Слово, як погани кланялися ідолам» є перекладом грецького «Слова на Богоявления», написаного Григорієм Богословом в IX ст. і перекладеного близько 1060 р. Перекладач, дещо скоротивши оригінал, додав до нього свої вставки місцевого характеру. Вірогідно й слова: «но і ноне по украінам молятся ему» — є саме такою вставкою. Отже, першу писемну згадку слова україна у вітчизняних джерелах можна датувати принаймні на століття раніше, ніж вона зафіксована в «Київському літописі».

Саме з цього часу назва Україна починає вживатися в наших літописах усе частіше. З середини XVI ст. зустрічаємо її в зарубіжних джерелах. Так, у листі турецького султана Сулеймана до польського короля Жигимонта 1564 р. наша земля названа Україною. Універсал короля Стефана Баторія 1580 р. звернений «к Україні Руській, Київській, Волинській, Подільській і Брацлавській». Офіційні записи Польського Сейму 1585 р. називають Україну Подольську.

Назва Україна зафіксована у європейських географіях з 1650, 1666, 1720 та інших років. На європейських картах вона іноді позначається як Козакоріум, або Країна козаків. Найбільше популяризував назву Україна французький інженер-картограф Гійом Левассер де Боплан, який після подорожі по Україні видав книгу «Опис України». Книга вийшла у Франції в 1650 р. і швидко розійшлась у всіх країнах Європи. Крім того, Боплан склав три карти України (1648, 1650, 1660 рр.). Першою в Європі працею з історії України стала книга іоанна Крістіана Енгеля «Історія України, українського козацтва, а також князівства Святого Володимира», видана У 1746 р.

Звідки ж узявся термін Малоросія? В Україні довгий час вважалося, що його вигадали московити, щоб підкреслити периферійність українських земель. Хоча Михайло Грушевський у праці «Велика, Мала і Біла Русь» (Український світ. - 1992.- № 1,2) вказує, що це справа наших же «землячків», котрі після Переяславської Ради самі запропонували цареві Московському прибрати титул «всея Великія и Малая Руси самодержца». Вперше назва Мала Русь (Russia Minora) зафіксована італійським мандрівником Амвросієм Контаріні, який здійснив подорож по Україні в 1473 р.¹.

Однак, слід зазначити, що в XVII ст. самі українці ще не бачили в такій термінології нічого принизливого. В універсалах гетьманів, листах, ділових паперах того часу зустрічаємо такі вирази: «малоросійська нація», «малоросійський народ», «Україна наша малоросійская» тощо. Такі назви вважалися державницькими на противагу народним, просторічним (таким, як українці, Україна).

На думку Агатангела Кримського та Євгена Маланюка така традиція в Україні поширилася завдяки грекам: свою метрополію вони називали Мікра Еллада — Мала Греція. Слово метрополія (гр. мати + місто) означає місто-державу, яке володіє колоніями, тобто поселеннями, заснованими нею в інших землях. Ці колонії, як ширше коло своїх державних володінь, греки називали Мегалє Еллада — Велика Греція. За такою ж аналогією греки — візантійці називали Київську Русь — Мікра Росія (Мала Росія), а її колонії на півночі (Володимир, Суздаль) — Мегалє Росія, тобто Велика Росія.

Як ми побачили пізніше, великодержавники дуже вдало скористалися цією класичною термінологією, і звичайно, не на нашу користь, назвавши українців «меншим (молодшим) братом». Навіть нині, коли для кожної мислячої людини таке блюзнірство є цілком очевидним, росіяни вперто починають свою історію на чужій території, а свою державу називають чужим ім'ям.

Багато століть Московське князівство грабувало культурні і духовні цінності нашого народу. Згадаймо хоча б літописну розповідь про пограбування Києва Андрієм Боголюбським у 1169 р.: «І грабували вони два дні увесь город — Подолля і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. V не було помилування анікому і нізвідки: Церкви горіли, християн убивали... І взяли вони майна безліч, і церкви оголили від ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали»...¹. Ця традиція залишилась: її продовжили цар Петро І, Катерина II, та й пізніші царі, включаючи й радянських. Скільки цих викрадених, або просто відібраних реліквій України ще й досі припадають пилом у запасниках музеїв Москви і Санкт-Петербурга? То ж чи доводиться дивуватися, що у нас вкрали навіть назву нашої держави?

Назва Росія, як і Русь, вперше почала вживатися в Україні для позначення нашої землі, а не Московії. Це дослідив у 1868 р. Михайло Максимович². Він наводить цитати з книг, актів, документів XVI — XVII ст. і стверджує, що замість традиційного Русь почали вживати грецьку форму з коренем Рос — за короля Жигимонта III, тоді, коли Київська земля і все князівство Литовське було приєднане до Польщі (Люблінський сейм 1569 р.).

З цього часу почали писати Россия Мала, Россия Кіевська, а народ стали називати російським. Так писали Іов Борецький, Захарія Копистенський, Памво Беринда, Галшка Гулевичівна-Лозчина, Ісаія Копинський, Петро Могила. Так писали і в Києві, і в Львові, і в Галичі, і в Литві. Цю ж традицію перейняла й Москва. Хоча офіційно цю назву за Московією затвердив Петро І своїм указом лише на початку XVIII ст.

Як це не парадоксально, але назву своєї національності росіяни все-таки не змогли утворити відповідно до назви держави. Вони залишилися русскими, тобто належними до Русі, а не до Росії. Крім того, це чи не єдина у світі назва національності у формі прикметника (какой, чей? — русский). Порівняємо інші назви національностей: англієць, американець, українець, француз, поляк, чех, німець (хто?). До речі, в українській мові національність наших сусідів звучить правильно: росіяни (від Росія).

Таким чином, ця плутанина протягом століть робила свою справу. Однак, незважаючи ні на які офіційні приписи, слово Україна жило в народній пам'яті. Українці здавна відрізняли себе від московитів, а свою державу — від московської. Так, Петро Сагайдачний в листі до польського короля 1622 р. писав про «Україну, власну, предковічну вітчизну нашу». Він також вживає слова: «городи українські», «народ український». Інші гетьмани продовжують цю традицію (Хмельницький, Дорошенко, Мазепа). а також козацькі літописці, писарі, простий люд вживають назву Україна. Уже в «Літописі Самовидця» (1648—-1702) жодного разу не вжито слово Малоросія; Україна вживається

70 разів.

Уже з ХІХ ст. назва малорос набуває для українця зневажливого відтінку. Цим словом називають людину з низьким рівнем національної самосвідомості, байдужу до рідної держави, її мови, культури, її майбутнього: Тарас Шевченко в одному з листів писав: «на Україну не поїду... там лише сама Малоросія».

Що ж означає назва Україна? Існує чимало гіпотез, як наукових, так і народних. У деяких говірках української мови є слово крун, кран, що означає журавель, лелека. Народна легенда пов'язує назву Україна з назвою тотемного птаха, яким з давніх-давен був лелека.

Оригінальною гіпотезою про походження назви Україна є спроба А.Великанова пов'язати її з санскритським (давньоіндійським) словом «Укхраііа», що означає «земляний пагорб», рубіж, який охороняється сторожовими курганами. Звичайно, давні мандрівники одразу помічали характерну особливість нашої землі, густо забудовану оборонними валами та курганами. Ще й нині вздовж Дніпра на кілька тисяч кілометрів тягнуться знамениті Змієві вали, збудовані нашими предками вірогідно ще в І тисячолітті до н.е.

Проте найближчим у сучасній літературній мові є слово край, країна, що має первісне значення «рідна земля», або «земля, заселена своїм народом» (за акад. В.Русанівським). Аргументовано доводить етимологію назви Україна Віталій Скляренко. Він вважає, що іменник україна виник після розпаду праслов'янської єдності на окремі племена. Його морфологічна структура така: префікс У -(u-) ідентичний сучасному від-; корінь -край -; суфікс -ина(-ina), що вживається на позначення простору (напр., дол — долина низ — низина). Отже, україна — близьке за значенням до сучасного украяти (відкраяти, відрізати, відділити), тобто «відділений шматок землі», «відділена частина те-риторії племені». На думку Сергія Шелухіна в часи розпаду Київської Русі на окремі незалежні князівства слово «Україна» набуло нового значення — «князівство». І дійсно, в літописах зафіксовані Переяславська україна, Галицька україна, Волинська україна, Чернігівська україна, Київська україна та ін. Коли ж українські землі були під владою

Литви, вони називалися Литовською Україною, а під владою Польщі — Польською україною, Землі Закарпаття в складі Угорської держави називалися Угорською україною У народній пісні співається:

 

Ой по горах, по долинах,

По козацьких українах

Сив голубонько літає,

Собі пароньку шукає.

 

Як бачимо, «козацькі україни» — загальна назва у множині означає «козацькі землі». Отже, згодом усі етнічні терени українців, у тому числі і в складі інших держав, стали називатися Україною. Загальна назва землі, князівства, краю перетворилася у власну назву держави.

Народ доніс до нас і передав у спадщину невичерпну скарбницю своєї душі — легенди, казки, пісні, звичаї й традиції. Давні назви нашої землі мають свої біографії, вивчаючи які ми дізнаємося про минуле нашого народу, щоб понести ці скарби у майбутнє.