ПРИЙМИ МОЮ ВІРУ – ВРЯТУЙ УКРАЇНУ 4 страница

Тому українські людські втрати в тій війні були найбільшими. Вгамувавши кров`ю новобранців свою маніякальну лють, кремлівська влада раптом зрозуміла, що зникнення всього набору колись може стати доказом його умисного знищення, тому гарячково почала відкликати з передової лінії бійців 1926 року народження, які ще лишилися, щоб таким чином приховати свій злочин.

Нещодавно в німецьких архівах виявили злочинний наказ Гітлера про винищення всіх боєздатних чоловіків при відступі з України. З невідомих причин той наказ не був виконаний. Припускаю, що він міг бути проігнорований через його відверту нелюдяність. Німці творили в таборах звірячі злочини, але те діялось у закритому просторі відібраними і підготовленими кадрами, а вся армія на такі злочини ще не була вишколена. Але те, що не змогло зробити «німєцкій командованіє», охоче і остервеніло здійснив потім Жуков.

Внаслідок більшовицької пропаганди з тих часів в Росії ще й до нині побутує думка про зраду українців у Другій світовій. Більше того, цей міф роздмухується ще й сьогодні на світовому рівні. Так, на прес-конференції в ООН 29 жовтня 2008 р. Постійний Представник Російської Федерації Віталій Чуркін заявив: «Голод 1932-1933 рр. був трагедією всіх народів у СССР, не тільки українського, а Україна сьогодні окресленням голоду геноцидом проти українського народу намагається збаламутити історію, прикриваючи також співпрацю українців з нацистами під час Другої світової війни». Ось так, не більше, не менше, тоді як насправді реальність була аж зовсім протилежною. Коли німцям прикрутило, то вони почали створювати дивізії з радянських громадян. Але з українців їм вдалося сформувати одну лише дивізію «СС-Галичина» кількістю всього лиш 10 тисяч бійців (а скільки галасу навколо неї!), тоді як російських формувань було безліч, із загальною чисельністю солдатів, що сягала далеко за мільйон (це скромно, інші джерела, в т. ч. і російські, називають цифру «зрадників» два мільйона.) Хоч, на відміну від України, в Росії не було національного гніту, але й одного більшовицького дуролому вистачило, щоб населення зненавиділо той режим. Я не наважуюся назвати ті півтора чи два мільйони зрадниками, а хто зі мною не згоден, нехай пригадає війну 1812 року і пояснить, чому тоді не знайшлося жодного зрадника. Схоже, що в сучасній Росії це також починають розуміти. Так, в 1998 року в Москві, біля храму Всіх Святих, було споруджено пам’ятник, на якому зазначено: «Воинам русского общевоинского союза, русского корпуса, казачьего стана, казакам 15 кавалерийского корпуса, павшим за веру и отечество». Про приналежність цього корпусу до військ СС і про його підпорядкування рейхсфюреру Генріху Гімлеру – ні слова. І це при тому, що більшовицька влада вважала їх найлютішими своїми ворогами і винищила всіх. Якщо німецькі полонені, власівці і інші «зрадники» потрапляли до ГУЛАГу, то для козака найлегшою карою був розстріл, а багатьох їх позамордовували. То правда, що вони воювали за «веру и отечество», ось тільки розуміли це «отєчєство» по-своєму. Донські козаки, як уже зазначалося, також зазнали голодного геноциду 33-го року, тому багато з них покладали надії на визволення за допомогою німців. Настрій був такий: «Воювати підемо з ким завгодно, хто йде проти більшовиків!» Це було непросто, адже Гітлер поклявся, що жоден слов'янин по Урал зброї носити не буде. Тоді емігрантські козаки підкинули Гітлеру ідею, що козаки, це, мовляв, не слов`яни, а остготи. Це, звичайно ж, «чуш собача», ми то знаємо звідки козаки взялися, але вона дала можливість Гітлеру прийняти козаків у свою армію як «рівних партнерів», не поступившися своїм достоїнством. Вказаний 15-й корпус нараховував 40 тисяч

шабель, мав батарею гаубиць і батарею шестиствольних мінометів, 12 танків і самохідних гармат, активно воював проти ЧА і завдавав їй значних втрат. Командував козаками найкращий німецький кавалерист Гельмут фон Паннвіц. Він швидко опанував їхню мову і сприймався серед козаків своїм. Отож, невдовзі може виявитись, що також впали «за веру и отечество»: «Руская Освободітєльная армія» генерала Власова, яка налічувала понад 800 тисяч вояків (інші джерела називають цифри значно більші), «Перша Російська Народна армія» під командуванням Бориса Смисловського, «Російська Визвольна Народна армія» полковника Броніслава Камінського, «Російський корпус Сербії», утворений з російських емігрантів, а також добровольчі допоміжні підрозділи Вермахту – «Хільфсвіллігер». Справді, якщо оті мільйони росіян дійсно є зрадниками, то виникає питання, що ж то за народ такий, котрий спромігся стільки їх наплодити? Та причина тут насправді проста: всередині Великої Вітчизняної продовжилась також і війна громадянська, нав’язана нам більшовизмом. Схоже, що вона ще й сьогодні не закінчена, тим більше на Вкраїні.

З вище наведених доказів стає зрозумілим також факт, чому українців, що брали Рейхстаг, викреслили зі списку для нагородження, адже коли б про факт взяття Рейхстагу українцями знав увесь світ, то їх виселення до Сибіру було б сумнівним. Першим до Рейхстагу з прапором увірвався українець Петро П`ятницький, але на сходах був скошений кулею, прапор підхопив українець Петро Щербина, він же і закріпив його на колоні Рейхстагу. Далі тих прапорів начіпляли до трьох десятків, але був і офіційний, закріплений за наказом Олексієм Берестом, Єгоровим і Кантарі, два останні і стали героями, хоч силач Берест витягнув їх на дах за комір. Всіх «хохлов» Жуков викреслив зі списку для нагород за взяття Рейхстагу. Петра Щербину і Олексія Береста тягали потім по кабінетах КГБ, щоб «нє болталі лішнєго», а Бересту довелося ще відбути і 2 роки ув`язнення за те, що не стерпівши наруги, схопив слідчого і, разом з кріслом, викинув у вікно з другого поверху. В державі, де все було поставлене з ніг на голову, долю титанів вирішували пігмеї. Але, справжній велетень, фізично і духовно, Олексій Берест так і залишився титаном одухотвореним Небесами, він і в мирний час загинув геройською смертю. На п’ятирічну дівчинку летів потяг, роздумувати було ніколи, Берест стрибнув на колію, викинув дівчинку, а сам вискочити не встиг. Вже в наш час Президент Ющенко присвоїв звання героя України Олексію Бересту посмертно – під затаєне сичання українофобської нечесті.

Попри твердження деяких псевдоісториків про те, що наказ про виселення українців є німецькою фальшивкою, радянські генерали у своїх спогадах зізналися в існуванні такого наказу і готовності його виконати. Також зі спогадів американського держсекретаря Стеттініуса Сталін, у Ялті 45-го р., жалкував, що «не ухвалив» рішення про виселення українців.

На практиці виконання цього наказу було зупинено невдовзі після початку виселення. Хрущов на 20-му з`їзді КПРС пояснив це тим, що, мовляв, не вистачило вагонів. Злукавив вертихвістний політик (бо і в самого рильце в пушку), та влада оскаженіло погнала б нас туди і етапом. До того ж, виселення українців планувалося «поетапно». Якби ці «етапи» почали гнати зі сходу України, де у населення не було жодних засобів до самозахисту, то чергова катастрофа української нації уже добила б її остаточно. На наше щастя кремлівським песиголовцям здалося за краще почати із Західної України, бо тут, мовляв, убивалося зразу два зайці: і люди депортувались, і, таким чином, партизанська УПА позбавлялася підтримки населення. Два ешелони вдалося відправити, а на третій напали бандерівці, перебили охорону і звільнили людей. Депортація припинилась, але згодом почалася з новою силою. Тепер депортацію мала провести досвідчена у цій справі карально-депортаційна дивізія під командуванням Героя Радянського Союзу генерала Дергачьова. Героя він одержав за успішне виселення кримських татар, чеченців, інгушів, а за Україну, безумовно, одержав би другу зірку героя. Та тут сталося не так, як гадалося, дивізія потрапила в засідку і була повстанцями розбита вщент. По командирській машині били так, що генерал Дергачов був зрешетований кулями на фарш, отож, хоч би і присвоїли другу зірку, то чіпляти її було б нікуди. Через повстанську війну на Західній Україні до її центральних і східних областей у «радянської» (які там ради, всі питання вирішувались на дачі у Сталіна) влади просто не доходили руки. Судіть самі: проти УПА було задіяне військо НКВД в кількості 585 тисяч солдатів. Лише за один 1944 рік там було проведено 6495 боїв. А ще ж треба було також упокорювати Прибалтику, а ще ж треба було утримувати цілу країну ГУЛАГу. Отже, насправді цьому черговому злочину проти українського народу завадила повстанська війна на Західній Україні, яка в такому разі неминуче перекинулась би на всю Україну, а вона дотяглася аж до смерті Сталіна (останній бій у Карпатах відбувся аж у 1960 році), тому історичний момент для остаточної розправи над українцями було втрачено. Слава героям і слава Україні за те, що таких мала!

Це чи не єдиний випадок, коли Сталін не досяг своєї злодійської мети, треба знати його натуру, щоб зрозуміти, наскільки його це бісило. Адже для цього маніяка, за його ж словами, «не було у світі нічого приємнішого, як вибрати жертву, підготувати детальний план, втамувати ненаситну жагу помсти, а тоді умиротвореним лягти спати.» То ж нам залишається лише здогадуватись скільки безсонних ночей коштувала йому ненависна Україна.

Від того, що Україну доконати не вдалося, та сатанинська влада довго не могла вгамуватись і потім все своє подальше існування підло мстилася на полонених бандерівцях. Бандерівці не здалися, їм оголосили амністію, а коли ті вийшли з лісу, то всі були відправлені до ГУЛАГу. У тому пеклі для них влаштовувалося додаткове пекло. Енкаведистами провокувалася лагерна різня, постійно на бандерівців нацьковували «уголовників» і власівців, та й самі влаштовували для них різні тортури. Якось доля мене звела з енкаведистом А.Г. Це була доволі харизматична особистість. Все своє життя він, спочатку воював проти бандерівців, а потім їх охороняв у таборі. Йому бандерівська куля пробила зад, спричинивши невиліковну рану на все життя. Він ненавидів радянську владу, бо бандерівці, що втекли на Захід, там усі мають автомобілі, а в нього, переможця, А. Г., немає нічого крім горілки, яку він вживав постійно. Всіх людей він ділив на «мєлкій і крупний рогатий скот», себе він відносив до «мєлкого». Відповідно, «Імєл по рогам на десятку» означало: «Був позбавлений волі на десять років». Багато розповідав про війну з бандерівцями, де він не раз міг загинути: «А когда еті голубчікі попалісь, полковнік вистроіл нас і говоріт: «Ну, кто жєлаєт отомстіть за Грішку да Мішку?» Ну, ми всє і запісаліся. Подьєзджаєм к Воркутє – тут скворечнік, там скворечнік (сторожова вишка), скворєчнік на скворєчніку, і оні, голубчікі, всє здєся. Ну, ми і давай строіть ім жізнь, чтоб она раєм не казалась. Вибєрєм одного настоящего бендєровца, ну, ти жє можешь отлічіть настоящего бендеровца от просто мужика забітого…» І далі, не усвідомлюючи жахливого змісту своїх слів, розповідав про тортури, які вигадували для бандерівців. По суті, знущання над людьми там для енкаведистів була єдина розвага в сірих буднях північної глухомані. Я жахнувся, коли помітив, що навіть і тепер, згадуючи ті знущання над людьми, він одержує насолоду, і випалив йому в обличчя все, що про це думав. При цьому я глибше усвідомив зміст пісні, яку чув раніше: «Гітлєр убіл отца, с голоду умерла мать, Бєрья сослал синка на Воркуту умірать. Уголь із Воркути красним огньом горіт, там каждий грам угля кров’ю людской омит».

Але і в тих умовах бандерівці були згуртовані, виступали найпершими заколотниками всіх повстань, що прокотилися по ГУЛАГу і призвели врешті до пом’якшення режиму. Так що навіть затятий російський шовініст Солженіцин мусив визнати, що справжній опір в ГУЛАГу могли вчинити лиш бандерівці. (Існують безцінні спогади в’язня, що сидів разом зі Славком Чорноволом, про Кунгурське повстання і роль у ньому бандерівців. А ще – що бандерівці своїм спротивом врешті решт полегшили умови всьому ГУЛАГу.)

Тепер крізь роки з болем «дивлюся» на нас, босоногих дітлахів – сиріт загиблих на війні батьків, пригадую, як нам усім було тоді тяжко виживати, але холодок пробігає по спині, коли усвідомлюю, що з нами могло статися на висилках, адже при виселенні навіть малочисельних народів, смертність становила 50 відсотків, а такої маси як наша сягнула б трьох четвертей, тим більше, що виселення планувалося "послє того, как будєт собран урожай і сдан государству", отже, нас голих і босих зразу загнали б в сибірські морози.

З приємністю відзначаю, що це той приклад, коли українці вижили не природним способом (не таким, як виживають мікроби), а таким, що вже містить інтелектуальний чинник помножений на саможертовну боротьбу за виживання частини своїх одноплеменців. Це, до речі, є також феноменом масового повторення подвигу Ісуса Христа, адже вояки УПА віддали своє життя за спасіння свого народу, а одурений, загавканий люд їх за це прокляв. Так само, як і у випадку з Христом, прозріння і каяття прийдуть пізніше. Принагідно зазначу, що не лише затурканість відіграє тут роль, а й звичайна людська підлість, носій якої навіть у думці не може прийняти ідею саможертовності в ім`я свого суспільства, а тому її відкидає як неприйнятну, не допускає у свою свідомість, хапається за брехню як рятівницю від докорів Божої істини. Вся історія боротьби УПА – це вражаючий приклад масового героїзму, коли вояки навіть в останню мить перед розстрілом думали не про себе, а вигукували: «Слава Україні!» Перед розстрілом людина завжди справжня, якщо її геройство було показним, то перед смертю його, - як вітром здуне. Так трапилося, наприклад, з мучителем України Берією. Скільки на совісті цього «героя» замучених тортурами, розстріляних в потилицю людей! Його підпис красується поруч з підписом Жукова в Наказі про «висєлєніє всєх украінцев», а коли його потім самого розстрілювали, то плазував на карачках, лизав чоботи і наклав у штани. То може серед сьогоднішніх хулителів УПА є герої справжні? Не пніться! Сьогодні немає серед нас таких, що мають моральне право засуджувати звитягу і саможертовність, бо хто б де до влади не дорвався, то мерщій під себе гребе!

З націоналістами як з патріотами самостійної України розправлялися з особливою жорстокістю як комуністи, так і фашисти. Навіть партизанів німці, як правило, вішали, а ось викритих націоналістичних підпільників в Сумах, під керівництвом Сапуна, кількістю за шість сотень душ спалили живцем. Про це уже в наш час розповідав очевидець тих подій по Сумському ТБ. «Радянська влада» цей факт підло замовчувала, як і інші подібні, які ще комусь треба дослідити і оприлюднити. Всього за час війни німці знищили понад 16 тисяч членів підпільної ОУН (не враховуючи полеглих у боях).

До честі Президента Ющенка, він один зробив спробу реабілітувати вояків УПА, але будучи

не глибоко обізнаним у суті проблеми, загнав цю справу в ще глухіший кут. Він став закликати ветеранські організації УПА і ЧА до «примирення», чим, фактично, підтвердив штучно створений міф, що таке протистояння, мовляв, було, тоді як насправді і ті і другі постраждали від чекістів-гепеушників-енкаведистів і ділити між собою було їм нічого. Виходило так, що в разі «примирення» бандерівці мусили б покаятися за чужі гріхи, від чого б, і без того окрадені, трупи вояків УПА в землі перевернулися, адже їм закидають, що вони «стріляли червоноармійцям у спину». Червоноармійцям і справді у спину таки стріляли, от тільки це робили не бандерівці а ті ж таки енкаведисти із «заградітєльних отрядов», що, часто навіть без зброї, гнали їх отарою на вірну смерть. Тим, хто все ще намагається засудити бандерівців як «фашистських прихвостнів», раджу заспокоїтись, бо тоді можна подумати, що німці воювали за Вільну Соборну Україну, та й суд, насправді, над ними вже раз відбувся. Радянське керівництво, НКВД зі шкури пнулися на Нюрнбергському Процесі, фальшували документи, щоб протягти рішення, яке б осуджувало УПА, полонених бандерівців піддавали жорстоким тортурам, щоб вибити з них «свідчення» про співпрацю з фашистами, та врешті цей номер не пройшов, бо німецькі документи не підробиш, а вони показували протилежне. Більше того, фашистській Німеччині зарахувалась також вина і за нищення українського націоналістичного підпілля. Що правда, до війни ОУН дійсно «співпрацювала» з німецьким керівництвом, але ж і Радянський Союз також. Та і всі інші держави намагалися мати добрі стосунки з Гітлером, бо до війни він не сприймався тим хижаком, яким був насправді. Що стосується ілюзій націоналістів про утворення Української Держави за допомогою німецької сили, то і це мало підставу, адже у вісімнадцятому році німці це «допомогали». Треба сказати, що в той час (20 – 30-ті роки) Німеччина боялася Польщі, бо Німеччина мала стотисячне військо, Радянський Союз – 500 тисяч, а Польща аж 600 тисяч. Між німцями і поляками була напруженість за спірну територією - місто Данціг (Гданськ). Також була напруженість між українцями і поляками, бо останні не виконали обіцянок, даних країнам Антанти надати українцям широкі автономні права. Натомість Польща проводила політику пацифікації, забороняла навіть вживати слова «українець», «український» (дозволялося «русин, русинський»), насаджувала польську мову і культуру. Українці не корилися, через свої організації УВО, ОУН постійно організовували відплатні акції шляхом терористичних актів. Бажаючих воювати проти Польщі було стільки, що бойовиків часто відбирали навіть за конкурсом, попри те, що вони часто йшли на вірну смерть, в’язницю, тортури. Терактів було багато, бо питання ставилося так, що будь-який польський державник, що приїхав на територію України, не повинен повернутися назад живим. Вбили молоді бандерівці також і російського консула Олексія Майлова у помсту Москві за вчинений голодомор 33-го року на великій Україні. Одні бойовики гинули чи попадали до в’язниці, а на їх місце приходили нові. Цей факт свідчить про те, що галичани, ще й з часів князя Данила, ніколи не жили бидлом, як це сьогодні нам намагаються подати україножери, щоб вбити клин недовіри між «східняками» і «західниками». Для терактів потрібна була зброя і вибухівка, це правдами і неправдами діставали у Німеччині, натомість оунівці забезпечували німецьку розвідку інформацією з теренів «Паньства Польськего». В цьому і полягала «дружба» ОУН з Німеччиною, яка дотяглася рівно до 30 червня 1941 року. Звинувачувати ОУН за ту «співпрацю» безглуздо ще й тому, що в той період Німеччина була союзницею Радянського Союзу. Сьогодні багато хто намагається довести, що бандерівці «служили фашистам», але історична правда така, що ОУН не була одностайною: Мельник закликав покластися на німецьке військо, тоді як Бандера, навпаки, німцям не довіряв, закликав покладатися лише на власні сили. Ця суперечка між двома течіями була жорсткою аж до збройного протистояння. Але історія підтвердила правдивість поглядів Бандери так, що і мельниківці потім були змушені перейти в підпілля. Ця інформація надзвичайно цінна для сьогоднішніх наших політиків, які, як ото і Мельник, закликають нас покластися на якісь зарубіжні сили, які аж біжком стануть нам допомагати на ноги піднятися. Я ж тут багато разів закликаю згадати, що на Вкраїні є свій працьовитий і творчий народ, і покладатися треба лише на нього, а коли вже в якийсь союз потрібно буде вступити, то робити це треба на своїх умовах, а не підписувати будь-що, лиш би прийняли. Опублікую хоч один німецький документ, щоб і самі затяті українофоби бодай задумались. Це німецька листівка тих часів: «Слухай український народе! Москва дає таємничі укази ОУН. Із таємних вказівок, що попали нам в руки, видно, що кремлівські жиди стоять у зв’язку з ОУН, яка нібито воює проти більшовизму. У проводі ОУН сидять агенти, що виконують накази кровожерного Сталіна і його жидівських опричників.» Як бачимо, Берлін боровся проти ОУН також і за допомогою брехні так же само, як і Москва і так же само не лише ідеологічно. Гітлер вважав, і небезпідставно, що на центральній Україні будь-яка воля до спротиву неможлива, бо вже надійно задавлена більшовиками, тому треба рішуче припинити рух Бандери – і з Україною не буде проблем. Німці репресували весь командний склад бандерівського руху – півтори тисячі осіб - і гадали, що з ним покінчено. Але запас міцності, закладений Степаном Бандерою в свою організацію, виявився далеко більшим, ніж комусь уявлялося. Роману Шухевичу вдалося своєчасно втекти від арешту. Це тому самому легендарному командиру УПА, якого сьогоднішні фальсифікатори «нагородили» німецьким хрестом (а комуністи навіть двома). Що дивно, не лише промосковські, а і єврейські. Адже відомо, що УПА організувала масу акцій для втечі євреїв з нацистського гетто, особливо лікарів. Тут досить прочитати лише хоча б спогади Стелли Кренцбах – «Живу ще завдяки УПА!» - і вся брехня про нищення євреїв українськими націоналістами стане очевидною. Історик Ярослав Дашкевич пише: «Євреї хоробро билися в лавах УПА, ми не знаємо випадків їх негідної поведінки. Усі вони чесно виконували свій обов’язок, несли поміч не тільки стрільцям, але всьому населенню, не кидали бойових рядів у важких ситуаціях, навіть тоді, коли мали нагоду перейти до червоних. Багато хто з них загинув вояцькою смертю в обороні тих ідеалів, за які боровся весь український народ.» Цю оцінку участі євреїв в повстанському війську дав один із командирів УПА Микола Лебідь. Я особисто чув про одного лікаря-єврея, який до останнього патрона захищав ранених вояків від енкаведистів і сам поліг геройською смертю. Такою сторінкою своєї історії євреям слід було б пишатися, але жага виставити українців як спільників фашистів засліплює їм очі. Вони не пишуть, що українські поліцаї долучалися до винищення євреїв, а наголошують на тому, що це робили українці, бо коли сказати «поліцаї», то хтось пригадає, що і єврейські поліцаї у єврейських гетто робили те саме, що правда з деякою відмінністю – часом відпускали того одноплеменця, котрий міг відкупитися. Та і в військах вермахту євреїв налічувалось сто п’ятдесят тисяч (куди там тим українцям), до того ж воювали вони з більшим завзяттям від «чистокровних арійців», щоб довести свою відданість рейху, і це при тому, що часто їхні батьки і діди конали в таборах смерті.

Не маючи змоги подолати повстанський рух на Західній Україні в чесному герці, НКВД вдалося до єзуїтських методів боротьби: були утворені лжебандерівські спецбоївки для очорнення УПА. Це були справжні упирі, які пройшли добрий вишкіл для знущання з мирногонаселення. Їм дозволялося все: грабувати, знущатися, ґвалтувати жінок, різати, вбивати, ще й заохочувалось робити це показово, щоб викликати жах у населення. Особливою розвагою цих упирів було ґвалтування дівчат-учительок зі Східної України. Натішившись гуртом, таких потім прив’язували до нахилених дерев за ноги і розривали нещасних навпіл. Всього таких спецбоївок НКВД у 1945 р. діяло 156 загальною кількістю 1783 особи. Аби не викликати підозри, що вони не бандерівці, убивали радянських активістів, голів сільських рад, учителів та медсестер зі Східної України, а вже потім вояків УПА та їх родини. І все це з показовою жорстокістю, з розвішуванням трупів на воротах та закидання ними колодязів. У справжніх же загонах УПА була щодо цього залізна дисципліна. За будь-яку нечесну поведінку чи самовільне відлучення карали розстрілом, не кажучи вже про грабунки, вимагання харчів чи одягу.

Спекулюючи на цих трагічних сторінках нашої історії, сучасні україножери зі шкури пнуться, щоб натруїти «східняків» на «західників» - це у них остання надія посварити українців, розколоти Україну, звести її нанівець, щоб тут повноправно захазяйнувати.

Мало хто знає, що боївка УПА, а точніше КоПА, кількістю в 300 вояків діяла і на Кубані. Очолював її козак зі станиці Батуринської Василь Плетінь. Присяга складалася на вірність ненці-Україні, бойове привітання – «Слава Кубані! – Слава героям!» Розмовляли українською мовою, співали українських пісень, найпопулярнішою з яких була «від Карпат по Кубань чути голос повстань». Повстанці, регулярно ведучи сутички з загонами НКВС, боронили населення станиць від більшовицького свавілля. Під час одної операції повстанцям вдалося зупинити потяг з репресованими і звільнити їх. Боївка діяла до 1950 року, а потім саморозпустилася. Це була остання збройна боротьба українського козацтва за волю, далі його доля залежала виключно від милості переможця.

Щоправда, виселення українців не відбулося тотального, а епізодичні траплялися. Так, наприклад, секретним (бандитським) способом, було наловлено ешелон молодих українок, і вивезено їх до Сибіру на потіху енкаведистам ГУЛАГу. Виселялася людність з Галичини, щоб позбавити воюючу УПА підтримки населення. Виселялися дівчата, що працювали вНімеччині. Хоч їх туди вивозили примусово, Радянська Влада, одначе, «працю на ворога» розцінила як зраду, і кинула їх з однієї каторги на іншу. Виселялися також чоловіки, що перебували у полоні. Якщо додати до цього ще й «евакуйованих» кваліфікованих робітників на Урал та в Сибір, то разом ця цифра становить 5 мільйонів 950 тисяч. Як і під час голодомору, втрата населення України дещо компенсувалася переселенням сюди росіян – приблизно 3 мільйони 800 тисяч.

Кубанській Україні пощастило навіть менше. Я вже говорив про те, що населення, яке лишилося після голодомору, було насильно асимільоване, а після війни ще і вчинена розправа над еміграційним Кубанським Військом. Воно прагнуло слідом за німецькими штиками повернутися на Батьківщину, але Гітлер завбачливо не допускав його на Україну. Відомий лист знаменитого кубанського отамана Андрія Шкура до провідника Організації Українських Націоналістів Андрія Мельника з проханням прийняти козачі частини до українських збройних формувань. Категоричний опір німців, які боялися об`єднання українців, не дозволив цього зробити, хоч одна кубанська сотня в лавах УПА все-таки діяла.

Після війни Кубанське Військо опинилося в зоні англійського впливу. Хвалена західна демократія на цей раз дала збій. Потай від громадськості, Черчілль пішов на поступки домаганням «дяді Джо» (Сталіну). Військо облудним чином було вивезене до СРСР і поставлене під кулемети – всі 25 тисяч з жінками і дітьми. Так була поставлена остання крапка у віковому нищенні колишнього запорізького лицарства – апологетів незламного духу і слави українського народу. Сьогодні кубанське козацтво відроджується як російське, і, як показав приклад Тузли, з недружелюбними поглядами до України.

«Пєрєдєлка етноса» шляхом переселень народів з метою створити «єдіний совєцкій народ», а насправді просто асимілювати всіх інших в росіян, сьогодні нам дається взнаки. Частина росіян переселених на Україну в час голодомору, розібравшись на місці в чому справа, самотужки повернулися назад додому, а ті що залишилися, не стали виконувати тяжку колгоспну працю, вони швидко опинилися в містах, в індустріальних регіонах. За підтримки тодішньої влади вони опановували державні посади, набирались досвіду державного управління. Сьогодні вони утворили антиукраїнські партії, антиукраїнську пресу, завалили нею всі кіоски, розповсюджують українофобські публікації, вони ж становлять половину нашого парламенту, вони ж блокують прийняття всім парламентом визнання голодомору геноцидом та ще й висміюють мало вдалі в цьому напрямку потуги Президента Ющенка називаючи їх «маніпуляцієй обществєнним сознанієм», голодомор – міфом і т. д. Те, що голодний геноцид визнано сьогодні парламентом з перевагою всього лиш на якийсь там один голос, є черговою ганьбою України, українців і Президента Ющенка, який цю тему порушив і, як і всі інші теми, програв. Програв, бо діяв толерантно по-християнськи, закликав, переконував і… молився, тоді як обставини вимагали підняти народ, розкопати «голодні ями», витягти з них черепи і завалити ними всю Верховну Раду доверху, щоб ті народопродавці звідти й не повилазили.

Українці ж, що вижили після голодомору, позаздрили б мертвим, але й на це їм було ніколи. Вони були загнані в колгоспні резервації, де за умов рабської праці виснажувалися, знетямлювалися, спивалися. Вони довго не мали паспортів і тому не могли нікуди податися геть від того колгоспу. Люди на селах після голодомору переполовинились, а землю комусь обробляти було треба, отож доводилося працювати і за себе, і за тих, котрі в землі лежали. Нерідко працювати доводилося і вдень, і вночі, змінювався лише наряд, якщо вдень працював на косовиці, то на ніч поставлять, наприклад на скиртування, чи на молотарку. Власні людські проблеми чи біди не бралися до уваги. Якщо якась жінка, наприклад, запізнилася, то бригадир верхом підскакував до її двору, вбігав у хату, відром води заливав піч, а жінку гнав на роботу, без оглядки на те, скільки у неї дітей, якого вони віку і як їм не замерзнути у нетопленій хаті. Ще навіть і після війни просто відлупцювати беззахисну солдатську вдову за в’язку соломи «на місці злочину» вважалося звичайним ділом. Таке рабське життя було б нестерпним, але цих людей рятував їхній національний світогляд, в якому праця завжди займала найпочесніше місце, тому скільки б її не було – це сприймалося нормою, і тому та рабська праця за 0,70 відсотків трудодня людей не принижувала – вони її виконували весело, під час перепочинку гуртом співали народні пісні.

Як українцям доводилося долати шляхи до вищої освіти, краще за мене скаже Святослав Караванський, друкую короткий витяг з його статті «Ми були зайві на своїй землі». «…Коло дошки дівчина. Відповідає українською мовою, хоч екзаменаційні картки і вся атмосфера вступних іспитів російськомовна. Екзаменатор досить брутально перебиває її пояснення запитаннями російською. Дівчина розгублена, бо ж не знає російської термінології зі школи. Вона починає щось відповідати по-українськи, але екзаменатор знову її перебиває по-російськи. Екзаменатор щось ставить у журналі – іспит закінчено. Дівчина плаче. Прізвище невдахи у вимові екзаменатора дуже, як на цю подію, красномовне: ЗАЙВАЯ. Очевидно, що Зайва не склала іспиту. Пам`ятаю і прізвище екзаменатора: Цейтлін. Наслідок такої екзаменаційної практики був той, що зі 110 студентів енергетичного факультету, де я вчився, було лише щось із 10 українців. Більшість вступників-автохтонів виявилися «зайвими». Десяток щасливців-аборигенів, які сподобилися звання студентів, усіма силами старалися відмежуватися від свого українства. У тодішній ситуації їх навіть не можна осуджувати: обставини вимагали денаціоналізації та асиміляції, а на обставини хоч-не-хоч, а треба було зважати. Додам лише, що такі шовково-погромницькі обставини існували для українців не одне століття, а в підсовєтську епоху досягли свого апогею. Це було до війни в Одесі. А після війни за вимогу складати іспити рідною мовою харківських студентів засудили до розстрілу…» Уточнюю: 33 студенти розстріляли, 800 репресували.