ПРИЙМИ МОЮ ВІРУ – ВРЯТУЙ УКРАЇНУ 2 страница

Академік Андрій Сахаров – один з чільних творців водневої бомби, усвідомивши, що його жахлива зброя опинилася в руках нечестивих, повстав проти поширення розробок такої зброї, внаслідок чого швидко опинився в опозиції до фарисейського комуністичного режиму. Скільки бруду було вилито на його старечу голову! Пам’ятаю статтю в чільній газеті Сумщини – «Ленінська правда». Гадаю, та стаття була спущена вниз на регіональну пресу для задурювання масового читача настільки брудним способом, що центральній пресі був не до лиця. В ній розповідалося, як «сексуальна розбійниця Олена Боннер» підім’яла під каблук академіка Сахарова і крутить ним, як їй заманеться – ось, мовляв, в чому вся суть дисидентства Сахарова. Від того брудного нишпорення всемогутньої тогочасної влади в ліжку Сахарова читати ту статтю було огидно, але ще більше занудило, коли я потім побачив Сахарова по телевізору і зрозумів, що мова йшла про стару людину. Сахаров виступав з парламентської трибуни, а натовп в особі депутатів Союзу свистів, гупав ногами, торохтів руками по столах, не бажаючи чути з його вуст страшну правду. Мова йшла про практику військового командування в Афганістані, коли радянські вертольоти накривали бомбами також і своїх солдатів, котрі опинилися в оточенні, і їм загрожував полон. Сахаров мусив це оприлюднити, бо до нього надходили ці відомості, бо ніхто крім нього не зміг би їх оприлюднити. Отже, виконував Божу Волю з власного, звичайно, бажання, тоді як натовп у залі керувався власними, шкурними і амбіційними інтересами. Різниця у порівнянні з прикладом трагедії Христа була та, що натовп у залі знав, що творив, бо всі там були з вищою освітою. Але вони, депутати, щойно добралися до ситого державного корита, і їм так не хотілося, щоб воно раптом розвалилося. А ще кожного денервувало те, що Сахаров здатний дозволити собі піти в офіру за правду і справедливість, чим принижував того кожного сидячого в залі, котрий має ого яке своє цебе, але на такий подвиг не здатен. Ніщо дужче не роздратовує людську ущербність, як порядність інших. Об’єктив висвітлює перекошені від люті лиця союзних депутатів, а мікрофон отруює ефір їх диким ревом, у якому так і чується: «Розіпни!» Як і у прикладі з Христом, натовп переміг, через декілька днів Сахарова не стало (в пресі були повідомлення, що не без сторонньої допомоги), а невдовзі таки розпалось і те корито, яке парламентський натовп так захищав.

Цей приклад наочно доводить нам, що за дві тисячі років людська сутність не змінилася, а отже, годі сподіватися, що вона покращиться в недалекому майбутньому. Але тут розчаровуватись не слід, бо поведінку людини визначає не стільки її характер як обставини, в яких діє людина і які примушують її поступати так, а не інакше, а обставини змінювати нам, людям, під силу. Можна і треба намагатися змінити суспільство, витворити державу з новим і праведним законом, в якій кривити душею людині буде не вигідно. Воістину (за К. Марксом) буття визначає свідомість. Але цю фразу, гадаю, слід розуміти двозначно: свідомість людини визначається буттям, але і саме буття залежить від свідомості людини. Так, якщо суспільство не боротиметься належним чином, наприклад, з корупцією, то цим самим воно неодмінно створить умови, за яких плодитимуться і ті що беруть, і ті що дають. Або якщо в державі високий рівень бандитизму, то це означає, що в ній низький рівень правового захисту. Правовий захист у державі, нагадаю, створює не Бог, а люди, та як часто ми чуємо нарікання тих же людей на Бога, коли трапляється жахливий злочин, не розуміючи, що вони самі ж і створили для цього умови своєю пасивною громадянською позицією, а також і хибним їхнім світоглядом.

Прикладів повторення подвигу Ісуса Христа в світовій історії безліч, а що стосується трагічної нашої історії, то вона ними суціль наповнена – і поодинокими і масовими. Підкріплю цю думку декількома прикладами.

Прикладом масової жертовності за правду своєї нації переконливо свідчить подвиг останніх петлюрівців під Базаром. У них був вибір: перейти на сторону переможця, але той переможець був лютим ворогом українського народу (що підтвердила подальша наша трагічна історія), тому у відповідь на пропозицію перейти на його сторону, петлюрівці всі як один заспівали «Ще не вмерла Україна» - і тут же впали від граду більшовицьких куль. Всі 359 душ, з яких не знайшлося жодного слабкодухого, хоч усі стояли голі і босі на морозі. Саме ось цей феномен високого духу і людської гідності я часто згадую, коли доводиться зустрічатися з прикладами мізерного людського ворохобництва навколо власних шкурних інтересів, яке захлинає наше сучасне життя, і тоді мені, перед тими полеглими героями, стає соромно жити.

Приведу також приклад індивідуальної саможертовності в ім.`я свого народу, який навіть перевершує подвиг Ісуса Христа. Син Олександра Олеся, також поет, Олег Ольжич, як ніхто інший, до болю переймався долею свого народу, над яким нависла страшенна біда. ЇЇ передчуття проглядається у закодованому вірші «Пророк», написаному у 1932-му році, в якому підводиться висновок: «Не жди рятунку ні від кого, я камінь з божої пращі». Справдилося! В наступному 1933-му році наші повнолюдні села спустошилися від штучного голоду і, вперше в історії голодних пошестей, наш народ і крихти не одержав допомоги ні від кого, навпаки, повсюдно створювалися умови, щоб загинуло людей якнайбільше. Гадаю, 7 мільйонів жертв – то цифра занижена. Цілком логічно, що в тих умовах націоналісти покладали надії на Гітлера, але ці сподівання враз лопнули, як мильна булька, лиш німці ступили на українську землю. Над нещасною Батьківщиною нависла нова страшна біда. ЇЇ палкий син, Олег Ольжич, в одному з віршів звертаючись до Бога, просить надати йому можливість померти за Україну лютою смертю, оскільки він нічим іншим не може зарадити її біді. Бог не завжди виконує людські бажання, а лише ті, що сказані щиро. За заступником Мельника, Олегом Кандибою (Ольжичем), полювали розвідки і радянська, і німецька, остання виявилася спритнішою. Олег зразу сказав, що він ні про себе, ні про своїх товаришів говорити не буде. Ісуса, як відомо, катували три дні, Олега катували два тижні, але він так і не зронив жодного слова. Яка ж дяка йому за те від людей? В кращому випадку про нього ніхто нічого не знає, а довідавшись, що він націоналіст, то часом ще і засичать зі злістю, так і чується оте «розіпни!» адже люди категорично не сприймають всього того, що бракує їм самим.

 

ШУКАЄМО БОЖУ ВОЛЮ В ЗАКОНАХ ПРИРОДИ

 

За 2580р. до Р.Х. на піраміді Хеопса ієрогліфами зроблено напис: «Люди гинуть від невміння користуватися силами природи і від незнання істинного світу». Відтоді пройшло багато часу, а люди блудять ще і досі, бо не знайшли справжньої дороги до Бога.

Всі первісні релігії наївні, і вони не могли бути інакшими, бо відстань від людини до Бога можливо навіть більша, ніж від мурахи до людини. Що може судити мураха про людину?

Нічого, хоч і живе з нею поруч. Ось так і людина не в змозі пізнати свого Творця, тому вигадала Його собі таким, яким хотіла б Його мати, а потім дивується, що Він чинить не так, як би людині хотілось: замість того, щоб покарати злочинця, іноді, навпаки, додає горя постраждалому, виступає на боці не слабкого а сильного, не бідного а багатого, не простого посполитого а того, що сидить при владі. Людині хочеться мати Бога такого, щоб було досить Його ласкаво попросити – і мати від Нього що їй треба. Тобто, людині хочеться мати в Його особі собі доброго слугу, тоді як, навпаки, людина як найвищий витвір Бога на Землі повинна бути провідником Його Ідеї і мусить докладати максимум зусиль, щоб правда, добро, справедливість і всі інші чесноти Божої Істини перемагали і утверджувались в цьому світі. Виконувати Божу Волю, бути носієм добра, справедливості ой як не просто, тому що зло надзвичайно живуче, оскільки, за певних умов, за одну мить може дати прибуток, на який чесній людині іноді треба потратити все своє життя. До того ж, носій зла легко переступає через кров, іде на брехню, на підкуп і, як правило, діє в своїх особистих інтересах, тоді як борець за справедливість змагається за соціальну потребу та ще і ризикує бути не зрозумілим для тих, як часто це буває, за чиї інтереси він змагається. Так наприклад, той же Академік Сахаров, який з самого початку виступив проти введення радянських військ в Афганістан і за це піддався всенародному шельмуванню, шельмувався і тими матерями, сини котрих потім там загинули. А якщо людині в боротьбі за правду доведеться переступити через кров, то вона буде осуджена суспільством, заангажованим християнською мораллю. Ось так і виходить, що християнство, на ділі, заохочує зло, бо у боротьбі з добром ставить його у вигіднішу позицію. Отже, християнська ідея не лише не є ідеєю від Бога, а часто іде всупереч Його промислу, який ми можемо збагнути вивченням живої природи, бо в її розвитку наглядно проявляється вплив розумної сили, дуже схожої з людською розумовою діяльністю. Бог-Творець через створені Ним закони природи впливає на матеріальний світ, постійно його розвиваючи і вдосконалюючи шляхом селекційного відбору. Вплив цього Розуму ми помічаємо навіть попри те, що розвиток живої природи для нас розтягнений у часі. Так, якщо для нас вся земна цивілізація здається безкінечно довгим процесом, то для вічності - це лише короткий, як блискавка, спалах. Ми не можемо осягнути ту силу світового Розуму, щоб за цей короткий спалах вона могла все врахувати в нашому житті – аж до покликання кожної людини, аж до призначення кожної маленької мурахи. Вплив розумної сили на земне життя відчуваємо всюди. Так, логічний аналіз фактів показує, що і в закони фізики, хімії, біології також втручався якийсь «контролер», тобто Вищий Розум. Всі ці закони були явно розроблені так, щоб на Землі виникло життя.

Так, Бог дійсно всемогутній, але не настільки, щоб лише сказав – і стало так. Бог витворив надзвичайно складну істоту – людину, але Він не може виготовити звичайну гайку, для цього Йому і потрібна людина, щоб з її допомогою вдосконалювати матеріальний світ. Людина як найгеніальніший Його витвір приречена, хоче цього чи ні (скоріше, не хоче), поспішати продовжувати Божий промисел на Землі, щоб встигнути, перш ніж використається земний ресурс, розвинути земну цивілізацію до того рівня, щоб вона змогла розповсюдитися на сусідні планети – в цьому, гадаю, і полягає головне призначення земної цивілізації. А як може бути інакше? Адже, якщо життя на Землі скінчиться безрезультатно, без ніякого наслідку, то в ньому немає сенсу вже сьогодні, а так бути не може, бо нелогічно, а нелогічно ніякий розум діяти не стане. Тут ми дійшли до межі, коли можемо судити про призначення людини – питання, на яке ще ніхто не дав вичерпної відповіді. Логічно допустити, що людина для Бога – це те, що комп’ютер для людини, принаймні, дуже схоже. Але на відміну від комп’ютера, людина має свідомість і власну волю, у яку Бог не втручається, чи можливо не може втрутитися, і тому створює умови, за яких людина змушена діяти саме так, а не інакше. Логічно вирахувавши призначення земної цивілізації, тепер з певністю можемо сказати, що людина приходить у цей світ, щоб його вдосконалити – в цьому і полягає найголовніше призначення людини. Саме на людину лягає відповідальність за раціональне використання земного ресурсу, призначеного бути базою для забезпечення програми Всевишнього – поширення земного раю на сусідню космічну пустелю. Але людство, внаслідок також і хибних світоглядних теорій, не досягло ще того рівня досконалості, щоб могло жити радістю тієї далекої перспективи, у його прагненнях і діях беруть верх щохвилинні бажання, тому земний рай бездумно забруднюється, а енергетичний земний потенціал, який природа накопичувала мільйонами років як необхідний трамплін для перенесення життя на сусідні планети, розтрачається часто просто на забезпечення мізерних утіх «Людини розумної» - це великий гріх людства, який даремно не минеться. Пересічна «Людина розумна» - людина хитра, вона менш усього переймається проблемами Божого промислу з далекою перспективою, людина прагне жити ситно, весело, безтурботно і спокійно сьогодні. Але Бог через створені ним закони природного розвитку їй цього не дозволяє. Щоб вижити, людина постійно мусить долати загрозу голоду, холоду, стихійних лих, численних хвороб, проливати ріки крові за право зберегти, чи придбати життєвий простір, в поті лиця постійно працювати. Але в цій боротьбі людина розвивається. Відбери у неї це все, дай спокій, посели її у омріяний нею рай – і почнеться миттєва її деградація аж до повного вимирання, тому що людина пасивна, недіяльна, непродуктивна – безперспективна для Божого промислу, і тому Йому непотрібна. Це правило в однаковій мірі стосується кожної людини, кожного суспільства, кожної держави і людства в цілому. У Бога є велика любов до всього живого, але ні доброти, ні зла немає, а є раціональна доцільність. Тут я не кажу нічого нового. Так наприклад, науковці течії «соціальний дарвінізм», які доводили, що закони природи однаково поширюються і на людське суспільство, попереджували, що соціалістичний устрій, в якому соціальні гарантії позбавлять людину боротьби за виживання, приречений на деградацію і розвал. Тепер ми бачимо, що історія це неспростовно довела. В соціалістичних країнах втрата, навіть тієї часткової, боротьби за виживання знецінила працю. Тому доводилося це надолужувати державним терором, розважальними заходами – як от агітаційно-художніми бригадами, лекціями, нарадами, відзнаками, дошками пошани, а ще соціалістичним змаганням. Але висмоктане з пальця соціалістичне змагання не може конкурувати з природним Божим законом – конкурентною боротьбою за виживання. Всі соціалістичні держави пережили випробування голодом, деспотією, смертями, відстали в розвитку від решти світу і врешті зреклися того устрою.

Внутрішньою пружиною, що зумовлює розвиток живої природи, є змагання за життя. Якщо б зникли перешкоди для якогось виду, то через певний час зникне і той вид. Людина як найдосконаліший витвір Бога подолала, безумовно, найбільше перешкод із усіх видів. Вона розвивалася в природній майстерні Творця, вона виросла в природі, відшліфувалася в ній, і вона не від’ємна від природи і її законів. Так, якщо звірі живуть зграями, бо так легше вижити, то і люди живуть суспільствами, бо також без гурту не вижили б. Але людина від свого гурту залежить ще більше, ніж звір від свого. Вовченя і на самоті може вирости вовком, тоді як людина на самоті виростає звіром, і навпаки: чим вищий рівень розвитку суспільства – тим більш розумною людиною виростає у ньому дитина.

Суспільство ж, в свою чергу, є єдиним живим організмом, який також підвладний законам природи, який також мусить постійно розвиватись і вдосконалюватись у ній, і також мусить долати мінімум перешкод, щоб не «запліснявіти». Творець не прощає спокійної безтурботності і на мить. Цілі царства зникали одразу, коли задовольнялися у розкоші. На їх місце приходили племена, що часом перебували на нижчому ступені розвитку, але були більш активними і більш організованими. Так упав Вавілон, так упав Рим і так же впала Київська Русь.

Самовдосконалення суспільного організму відбувається складно через розбіжності інтересів суспільства і окремо взятих його членів. «Людина розумна» - людина хитра, вона прагне менше викластися заради інтересів суспільства і більше від нього взяти. Але ці розбіжні інтереси тісно пов’язані і залежать один від одного. Людина не може бути розвиненою і забезпеченою без достатньо розвиненого і забезпеченого суспільства, як і воно, в свою чергу, залежить від рівня свідомості кожного свого члена. Щоб досягти цієї гармонії (а вона конче необхідна для досягнення людством вершини земної цивілізації), Бог мусить створювати умови, за яких людина в матеріальному земному житті треться, як у жорнах. Вона проливає ріки крові, терпить холод, голод, переносить хвороби, зносить несправедливість і образи заради того, щоб додалася якась маленька звивина в її мізках, яка б презентувала людині тяму, що багатьох бід можна було б уникнути, якби її суспільний організм був досконалішим. На жаль, людина ще не досягла такого рівня розвитку, щоб удосконалювати себе і навколишній світ без примусу. Людина вершини земної цивілізації (коли вже життя ступить і на сусідні планети), безумовно, матиме свідомість споріднену з суспільною свідомістю і за суспільні інтереси дбатиме більш, ніж за свої власні, бо вони є більш вагомими для розвитку життя. На відміну від окремої людини, яка смертна, її суспільство має шанс жити вічно, якщо, звичайно, житиме в гармонії з Божими устремліннями і за Його законами. Суспільство зберігає в собі досвід минулих поколінь, зберігає і передає наступним своїм членам мудрість своїх геніїв і пророків, а головне – служить гарантом виховання підростаючих молодих поколінь, щораз підіймаючи планку знання і вміння на все нову висоту.

У суспільства завершеного циклу земної цивілізації також будуть проблеми, але об’єктивні, суб’єктивні мусять зникнути внаслідок високої свідомості його членів, яка гарантуватиметься більш розвиненими телепатичними здібностями людини. Але щоб так сталося, людство ще мусить пройти через великі випробування і соціальні катаклізми, знести не одну Господню «кару». «Кару» беру в лапки, бо такою вона є лише з погляду людини, тоді як з логіки Божої – це бар’єр, який людина мусить здолати, щоб удосконалитись. Інтуїтивно люди це розуміють, бо ж є прислів’я: «Кого Бог обирає – того й випробовує».

Проаналізуймо характерний приклад. Організований гурт злочинців вирізав сім’ю. Загинули батько, мати та ще й малі діти, та ще й витерпівши звірячі катування. У людей, що побачили ті наслідки, той злочин не вкладається в голові, люди, мовляв, таке не могли зробити, це тільки якісь нелюди, чому Господь таке допускає, чому не карає злочинців? Але люди, що переважно,живуть за принципом «моя хата скраю – нічого не знаю» самі винні, що створили суспільство у якому можуть траплятися такі речі, і коли Бог допускає такі болючі трагедії, то це лише означає, що у Нього немає іншого способу достукатися до черствих людських душ, збурити їхній спокій і примусити хоч трішечки подбати про вдосконалення свого суспільства.

Бог створив світ і наповнив його ідеями, які існують об’єктивно, в тому числі в ньому присутні і ідеї зла, і то вже справа людей, яку ідею покликати до життя. Якщо зла ідея запанувала у світі, то тут вина двох сторін: тієї, яка цю ідею покликала до життя, і тієї, яка цьому «дійству» нічим не завадила, хоч знала, що це буде зло, а якщо не знала, то все одно винна, бо мусила знати. Проаналізуймо історичний факт. До цариці Катерини звернулися запорожці з цілим рядом вимог, що до утиску їхніх вольностей. Цариця і на нюх не переносила це демократичне, самоуправне товариство, яке не визнавало над собою ніяких авторитетів. ЇЇ воля, вона тут же рознесла б його на шматки, щоб і сліду не лишилося. Але назрівала війна за Крим, і Цариця «покликала ідею підлості», тобто, зробила вигляд, що погодилась, пообіцяла розглянути це питання після війни. Козаки, будучи самі людьми слова, не помітили підступності і, як наслідок, прийняли рішення неадекватне ситуації. Щоб довести свою відданість, вони не шкодували у війні своїх сил, не розуміючи, що побиваючи татар, знищують себе. Їх цілеспрямовано кидали на самі айннебезпечнішінапрямки бою, де вони втрачали половину свого складу, але ніде, ні разу не відступили. А після війни Цариця знекровлену Січ, без ніякого огляду на християнську мораль, раптово-підступно, знищила без оглядки на порядність і без найменшого докору сумління, після чого по всій Україні запровадила кріпацтво, щоб легше було виснажувати цей народ для розкішних петербурзьких балів. Як бачимо з цього прикладу, підлість має право на життя, бо завдяки їй Цариця легко досягла своєї давньої мети. В цьому великий урок для потомків. Адже українське козацтво навіть в умовах середньовічної довколишньої суцільної деспотії було острівцем свободи, демократії, вільнодумства, але все це утримувалось лише їхньою силою «шаблею», один раз вони поклалися на чиюсь там милість – і все пропало!

Так що вина тут не Цариці, а козаків, яким забракло розуму прогнозувати майбутнє. На противагу цьому випадку може служити приклад з гетьманом Сагайдачним, коли він, визволив з оточення польське військо, і Москва уже була в нього в руках, але він не став її брати, бо це значно б зміцнило Польщу, яка б тоді неодмінно обрізала козацькі вольності. Ось так і в усьому, яка б з нами біда не трапилась, треба мати мужність звинуватити в цьому також і себе самих.

З огляду на вище означене оцінимо чорнобильську катастрофу. Якщо, по Біблії, зоря Полин мусила впасти на землю, то чому впала саме на Україну – кара це, чи знак уваги? Карою це слід було б назвати, коли б її наслідки були незворотні, непереборні, але з чорнобильською проблемою боротись можна, отже, це знак уваги («Те, що тебе не вбиває, робить тебе сильнішим» - із філософії самураїв). Нафта і газ скінчаться швидко, і проблема радіації враз постане перед усім людством, а Україна до того часу вийде більш-менш підготовленою. Правильніше сказати, мусить вийти, бо коли Бог посилає випробування, то це ще не означає, що люди ним скористаються. Тут діє правило таке: із екстремальних ситуацій розумний виходить ще розумнішим, а дурень ще дурнішим (з перспективою колись відсіятись через природне сито), мудрий в ту екстремальну ситуацію, як правило, не потрапляє.

Отже, наша задача: створити мудре суспільство. Для цього, всього лиш, треба створити в суспільстві умови, в яких талант, творчість, чесність, порядність, самопосвята, праця матимуть максимальне сприяння і надійне матеріальне забезпечення, тоді як злочинність, корупція, лінь, нехіть, обивательство, пиятика, наркоманія повинні бути позбавлені найменшого шансу на життя. Тут потрібно витворити найсуворіші закони – без найменшої оглядки на догми християнських милостей.

 

ВАЖКИЙ ТЯГАР ІСТОРІЇ ЗА ПЛЕЧИМА,

АБО КУДИ ПОДІЛИСЬ УКРАЇНЦІ

 

Тут час оглянутись на нашу історію, щоб на її прикладах оцінити наскільки розумна наша українська нація і які її перспективи щодовиживання у світі, що постійно ускладнюється. Причиною історичної поразки українців науковці, історики в основному виділяють відсутність природних перешкод для нападників. Дозволю собі з ними не погодитись. Першопричина, вважаю, історичної поразки українців є їхня щедра земля. Але, знову ж таки, не тому, що на неї постійно зазіхали інші народи, а тому, що на щедрій землі людина виростає байдужою, безпечною, довірливою, добродушною і трудящою – все що треба для ярма. В первісних суспільствах постійна примара голоду була найвпливовішим фактором, що формував людську натуру. Він впливав на людину постійно, щоднини, щохвилини, примушував її до дії, до згуртування навколо вождя, до відчайдушного нападу на сусідні племена, пом’якшував страх за власне життя, що оберталося користю для суспільного організму, формував колективну свідомість, бо гуртом здобувати було легше. Але на ситій землі цей фактор не діяв, більше того, сите суспільство завжди підстерігали суспільні хвороби, що призводили до його розтління. До означених бід у нашому прикладі ще слід додати той факт, що Україна завжди перебувала в умовах постійного соціального катаклізму, а в такому випадку кращі люди, що з Божою іскрою в душі, гинули в першу чергу, а виживали байдужі. Схарактеризуємо сучасного пересічного українця. До уже означених рис тепер доведеться додати ще й набуті в умовах соціалістичного експерименту. Сьогодні це людина, яка живе за принципом «моя хата скраю» - коли мова йде про суспільні інтереси, готовність постояти за свою націю бодай на словах, патріотизм, національна свідомість, уболівання за долю України не лише відсутні, а й часто сприймаються нею вороже – це чудове підґрунтя для саморуйнації, чим успішно і займаємося ось уже 20 років незалежності.

Торкнемося епохальної катастрофи української нації, що спіткала її в 1933-му році. За підлістю задуму, геніальністю організації і виконання та смертної результативності цей злочин не має аналогів у світовій практиці. Гітлерівські крематорії (з бюрократичними списками) при порівнянні з ним виглядають допотопною примітивною технікою. Тут статистика не велася, але щоб уявити масштабність людських втрат, наведу свідчення Івана Приходченка – вихідця із села Яструбине, тепер Сумського району. В 1933-му році він був студентом технікуму і також притягувався владою до вигрібання залишків збіжжя у населення тоді, коли вже і крихти ні в кого не залишилось. Так ось, він підрахував кількість загиблих на своїй вулиці. Їх виявилося 180 душ. Помножимо тепер на 10 вулиць, що були тоді в селі, виходить 1800, у Другій Світовій війні, для порівняння, в тому селі (Яструбиному) загинуло 219 душ. Отже, відношення 1 до 8. Але це село постраждало не більше за інші, а навіть дещо менше внаслідок його розташування недалеко від кордону з Росією, тому наведена пропорція в жертвах сміло накладається на кожне українське село. Мільярдами років природа витворювала із тварини людину, а тут за один рік немало людей ставали звірами, які поїдали не лише котів і собак, а й людей, а особливо дітей – і не лише чужих, а й своїх, тому ця трагедія не лише скалічила націю фізично і духовно, вона її принизила, але чи добавила бодай якусь звивину в наших мізках. Сімдесят років волають мертві до живих: «Хто це зробив, яким чином, для чого, що з нами тоді сталося?..» Живим байдуже. Лише поодинокі представники свідомої інтелігенції домагаються визнання того голодомору геноцидом українського народу – і програють більшості словоблудних дурисвітів. При розгляді цього питання у ВР комуністи демонстративно залишають зал, а соціалісти, хоч і визнають що голодомор таки був, облудно в своїх резолюціях поширюють його і на терени Росії, чим фактично заперечують акт геноциду, хоч усі люди знають від своїх батьків і дідів, що голодомор закінчувався на кордоні з Росією. Не слід звинувачувати комуністів – у них така місія, вони сатаною послані для зла, але гріх беруть на себе люди, котрі цього (попри переконливі уроки) не зрозуміли і знову, і знову обирають їх до влади, не розуміючи, що конкуренція за життя в цьому світі надзвичайно жорстка, і жодна помилка народу не проходить для нього безслідно – такий Закон Божий. А ще, згідно Його Закону, гріх допускають окремі верстви населення, а спокутувати його доведеться всім – це для того, щоб люди зрозуміли, що вони всі разом – одне ціле, що вони залежать одне від одного, що роблять спільну справу, щоб витворили врешті організоване суспільство, бо саме від нього залежать темпи розвитку цивілізації, збереження життя на Землі і поширення його на інші планети.

Цей розгардіяш у головах наших людей зрозумілий, він є наслідком тривалого національного гніту, наслідком геноциду фізичного і духовного, наслідком кривавої вакханалії «Чорного Ворона». В тих умовах, коли ночами виловлювали не лише тих, хто щось там сказав, а й тих хто хитро мовчав. Виживали лише ті, що зі шкури лізли, щоб довести свою відданість «Радянській Владі». Для цього доводилося щосили клясти її ворогів: петлюрівців, махновців, українських «буржуазних» націоналістів, куркулів, підкуркульників, доносити на саботажників колгоспного руху, або на того, хто сказав: «У лавці камси немає». А вже що стосується способу виживання українського керівництва, то для нього національна культура і мова були найвигіднішим товаром, продаючи який, найпряміше досягалась бажана ступінь у власній кар’єрі. Такий спосіб виживання індивіда за рахунок здачі суспільних інтересів є підлим, бо вони є вагомішими за інтереси однієї людини, яка хай би якою геніальною не була, вона все одно є продуктом цього суспільства і без нього просто неможлива. Але цей приклад яскраво показує, чому існує підлість і, взагалі, зло: тому що, внаслідок недосконалості земного буття, часто виникають обставини, коли зло, підлість, підступність, брехня, провокація стають стимулами до виживання, а в наведеному вище історичному прикладі то це ще й було просто соціальним замовленням.

Оскільки голодомор сьогодні заперечити вже і найбрехливішим ворогам не вдається, то вони розгорнули широку пропаганду, щоб довести світовій громадськості, що голод виник від посухи, не завдавши навіть собі клопоту поцікавитись, як брехали про нього їхні ж попередники. А вони, виявляється, визнавали, що голодомор таки був штучним, от тільки влаштували його, мовляв, вороги Радянської влади: петлюрівці, махновці, буржуазні націоналісти, куркулі, підкуркульники і інші запроданці світового імперіалізму. Це про них говорив Павло Постишев восени 33-го року: «Ці люди сиділи у колгоспах, радгоспах, земельних органах, у ряді інших органів державного апарату і безкарно чинили свою ворожу справу. Візьміть, наприклад, Наркомзем України, там протягом ряду років орудувала група контрреволюціонерів, обіймаючи пости членів колегії Наркомзему, начальників секторів, керівників груп. Їхня контреволюційна діяльність найбезпосереднішим чином позначалася на стані сільського господарства України…(і далі, в цьому ж дусі)». А ось слова Сталіна, що також спростовують бодай натяк на засуху: «У чому полягає головна хибність нашої роботи на селі за останній 1932 рік? А полягає вона в тому, що хлібозаготівля в цьому році пройшла в нас із більшими труднощами, ніж у попередньому. Пояснити це поганим урожаєм ніяк не можна, бо урожай у нас в цьому році був не гірший, а кращий, ніж у минулому». Брехнеютакож є і те, що зерно у селян викачали, мовляв, з нагальної необхідності індустріалізації, адже хліб вивезли за кордон далеко не весь, багато його погнило у буртах, у церквах, але людям його не дали, та ще й розстрілювали голодуючих, які часто ішли до тих буртів зерна на вірну смерть.

Більшовики принесли руїну всій імперії, харчів не вистачало всюди, від того у декого складається враження, що голодували всюди, а лише українці, мовляв, приписують собі геноцид. Такі люди не знають (не хочуть знати), що насправді зробила тодішня влада з Україною. Я особисто опух від голоду в 1947 році, але геноцидом той голод не називаю, бо не було тоді того терору, який супроводжував голодомор на Вкраїні 33-го року. Лише в Україні, а також в населених українцями районах Кубані застосовувались військові операції з огородження, з тим, щоб не дати населенню врятуватися від голодної смерті. Цілі області України, а також і сам кордон УРСР були оточені військовими загонами, які не випускали людей до інших регіонів. Нічого цього ані в Поволжі, ані в інших краях Союзу не було. Нікому більше, крім українців, не існувало заборони продавати квитки на потяги. Також саме щодо населення України було ухвалено постанову, яка запровадила вилучення у селян не лише зерна, а всіх без винятку харчових запасів. Ніде не було також і того, що у повністю вимерлих селах переможно вивішувався чорний прапор, це робилося не десь одноразово, а по всій Україні, що явно свідчить про єдиний мозковий центр керування голодним геноцидом. А де ще було таке, щоб розвалювали у голодуючих печі? А де ще практикувалася така витівка, що села, котрі, мовляв, не виконали доведених норм хлібопоставок, заносилися на «чорну дошку» з наступною повною ізоляцією від світу до повного їх вимирання? Де ще було таке, що за принципом «розділяй і володій» нацьковували робітників на голодуючих, виставляючи останніх як ледарів, що «не хочуть працювати», організовували робітничі дружини, які влаштовували облави у містах на нещасних селян. ТОРГСІНи на Вкраїні висмоктали з селян за два голодних 32-33 роки 65,9 тон золота. Часто безправна конаюча з голоду людина могла одержати за золоту монету навіть не буханку хліба, а лише половину – і їй здавалося, що одержала багато, бо навіть крихта хліба в її уяві мала ціну золота. А де ще було таке, що у вимерлі регіони ешелонами завозили нових поселенців - росіян? Причому підготовка до переселення велася задовго до масового падежу. А де ще, крім України, можна було спостерігати таку картину, що по селу «пливе» гарба з трупами, і з неї тягнеться дівоча коса? А де ще так нищилися не лише дорослі, а й зовсім беззахисні немовлята? Люди залишали малюків на вокзалах, біля адміністративних будинків з надією, що хоч їх влада порятує, а влада зносила їх до вагонів у тупиках, чи окремих місць подалі від людських очей і залишала, доки ті вагони перестануть скімлити, тобто коли діти перемруть, чи захолонуть від холоду, а тоді вивозила їх до провалля. Коли мова іде про дорослих, то я менше всього беруся звинувачувати зовнішній чинник, а вважаю, що тут в першу чергу падає ганьба на українську націю, яка дозволила себе так опустити. Але коли йде мова про невинні душі немовлят, то тут не може бути нікому прощення. Нехай впаде прокляття і на ту імперію зла, і на тих, хто сьогодні за принципом «моя хата скраю» не хоче про це знати, і на тих особнів, що сьогодні зі шкури пнуться, щоб довести, що ніякого геноциду не було, і на тих, хто їх слухає і мовчить!