ПРИЙМИ МОЮ ВІРУ – ВРЯТУЙ УКРАЇНУ 8 страница

Та дійшла черга і до самого Затонського, і в 1937 році він був також репресований і розстріляний як «учасник антирадянського націоналістичного центру». Приклад з наркомами освіти я навів для того, щоб стало ясно, що коли у самих освічених людей нації не вистачило розуму адекватно зреагувати на тогочасну політичну ситуацію, то що там уже вимагати його від простих смертних. Така ж доля спіткала кожного українця, який піддався облудній чужорідній ідеї і виступив проти свого Роду. Так безславно загинув Віталій Примаков, який на противагу петлюрівському козацтву організував червоне козацтво і затіяв безглузду братовбивчу війну, а потім і сам був репресований і розстріляний тим режимом, якому кревно служив, так же був розстріляний Юрій Коцюбинський, який забруднив славетне прізвище тим, що привів орду Муравйова упокорювати Україну, а виконавши цю юдину справу, замордувавши тисячі своїх земляків, потім і сам пішов за ними слідом від рук режиму, якому безглуздо служив. Така ж доля спіткала і Миколу Щорса, якого вбив підісланий чекіст, така ж доля і Боженка. Показова тут також і постать Нестора Махна. Будучи яскравим представником течії анархокомунізму, яка містить в собі синдром космополітизму і, отже, заперечує право нації на самовизначення, він позбавив найвагомішого стимулу єднання українського народу в найкритичніший історичний час, бездумно воював проти своєї держави, не йшов на єднання з «націоналістами», підступно, на переговорах, махновці убили петлюрівського отамана Григор`єва. За Махном ішла велика народна сила, яка могла б відстояти свою державу, якби Батько не піддався чужорідній руйнівній ідеї, а тримався свого Роду і слухався пророків свого народу. Внаслідок примарної ідеї бездержавного комуністичного суспільства Н. Махно викинув велику народну силу, що йому сліпо довіряла, «собаці під хвіст», а сам, як відомо, врятувався втечею за кордон. Та коли головотяпство Махна можна списати на його безграмотність (то лише чутка, що він був учителем), то цього не зробиш по відношенню до Грушевського, Винниченка, Петлюри, які, сповідуючи соціалізм, також всіляко протистояли проявам «буржуазного» націоналізму. З цієї їхньої боязні навіть був ними підло розстріляний отаман Запорізького куреня Болбачан, який приніс для республіки ряд блискучих перемог. Ну а врешті і вони всі залишилися в радянській історії «українськими буржуазними націоналістами» - з усіма фатальними для них наслідками. Що вже говорити про неосвічених комнезамівців, які в революційній остервенілості викидали «куркульських» дітей на сніг, допомагали зайдам вигрібати в односельців останню зернину, а врешті і самі подохли ганебною голодною смертю в час штучно влаштованого для них геноциду 33-го року.

З вище переліченої когорти народопродавців хочу окремо виділити постать винищувача учителів - Затонського як приклад живучості синдрому саморуйнації, який не зникнув навіть після повчального життєвого випадку. Як і Коцюбинський, Затонський прийшов у Київ разом з військом Муравйова. На вулицях Києва чинилася розправа над усім, що означало українське, розстріли здійснювалися «на місці злочину», де почули українську мову, побачили вишиванку, а коли в хаті знаходили портрет Т.Шевченка, то знищували усю родину і т. д. Хоч вилюдок Затонський мабуть остаточно відрікся від свого Роду, та не все врахував – залишилися типово українські вуса. Отож, на вулиці його вхопили і приставили до стіни. Врятував його якийсь папірець від Леніна, що випадково залишився в кишені. Важко навіть перелічити злочини, які вчинив цей безбатченко проти свого народу, хоч досить уже й того, що він підло, свідомо використовував українську мову як знаряддя для задурювання українців, і цьому ж учив інших більшовицьких агітаторів, бо помітив, що коли говориш до людей по-українськи, то вони вірять. Наведу ще один його «геніальний» вислів: «Поки ще серед українців розколу немає і не передбачається, а тому доводиться вести війну з українським народом» (це в 17-му році). Навіщо тобі, питається, вилюдку, потрібен розкол серед українців? Спробуй, читачу, сам дати відповідь.

До цього лише додам, що таких «затонських» я сьогодні зустрічаю кожного дня на кожному кроці із запрограмованим синдромом національної саморуйнації. Судіть самі, один такий в полеміці на тему, що нам після війни загрожувало виселення до Сибіру, мені «видав»: «Ну что ж, очєнь дажє хорошіє мєста, я там бил». (Бодай би ти звідти не повернувся!) А один затятий комуніст з піною коло рота доводив мені, що голодомор стався від посухи, переконував мене, що навіть і ставки і колодязі повисихали. Розуміючи, що він не просто бреше, а й сам знає що таки бреше, підкидаю йому хитру думку: «А я чув що, навпаки, все водою залило». «Так, так, - проковтнув він «наживку», - спочатку все висушило, а коли збирати, - дощем залило!» Той чоловік і пожив після того не довго, для чого ж було, питається, кривити душею і оббріхувати трагедію свого стражденного народу і окрадати оті 7–10 мільйонів нещасних трупів? Нехай ікнеться йому там у пеклі!

Ось тому я звертаюся до молоді, яка не знала рабства, до тих хлопців і дівчат, яким жити в цій Країні, щоб вони надіялися лише на себе, на свої знання, талант і вміння, а поради представників старшого покоління сприймали критично.

Як тут не згадати Івана Мазепу, його гірке зізнання:

«Пшез незгоду всі пропали,

Самі себе зруйнували».

Вдала ідея злого генія, Леніна, попала в ахілесову п’яту української нації, посиливши розбрат, викликавши непевність своїх державницьких устремлінь. А жупел «українського буржуазного націоналізму» все розбухав, так що вже стали говорити про якусь особливу буржуазність всієї української нації. Це послужило підставою для нищення уже не лише інтелігенції, а всього народу – голодом і репресіями. Мільйони пішли в небуття, так і не зрозумівши за що. Вижив тоді народ, повторюю, лише за рахунок своєї чисельності, рятунку не було ні від кого, самозахисту не могло бути ніякого, всякий спротив – лише собі на шкоду, єдиний вихід – «підставити другу щоку», але і це не рятувало.

А чи зробив наш народ з цього висновки? Ще й сьогодні ви можете почути словоблудство про загрозу українського націоналізму (слово «буржуазний» тепер, щоправда, сором’язливо замовчується) і не від чужих, а від своїх же таки хохлів-дурисвітів, ще і сьогодні наші вулиці продовжують називатися іменами наших душителів, а слабкі спроби малочисельної національно свідомої інтелігенції змінити це принизливе становище, наштовхуються на масовий спротив загавканого люду. Так наприклад, спроба повернути місту Артемівську (місто мого народження) його історичну назву Бахмут була відкинута міським референдумом, те що той Артем проявив себе затятим україножером, нікого не зачепило, хоч там добра половина населення – це діти, внуки і правнуки тих, що втекли до індустріального Донбасу в 33-му, рятуючись від голодомору, та й споконвічні його жителі - ніхто інший як нащадки українських козаків Кальміуської паланки.

Слово «буржуазний» поступово витіснилося словом «фашистський» - це коли треба спаплюжити українство. Так, було спаплюжено вояків УПА, яким було навішено ярлик «фашистське охвістя», ним вони залишаються, як не дивно, і досі, хоч минуло за 70 років після війни і вже, здавалось би, і найзатурканіший дурень міг би розібратися хто є хто. Більше того, у нас уже з`явилися і новітні «фашисти». Так, на учасників акції «Україна без Кучми» тодішня влада Кучми накинула ярлик «фашисти», що підтвердив і Віктор Ющенко, так і сказав: «То фашисти». Та під час виборчої кампанії і Ющенку, який уособлював собою в очах зросійщеного електорату Донбасу українство, також було накинуто ярлик «фашист». Образився мало не до сліз, аж свого покійного батька «притяг» у свідки, який колись томився у фашистському таборі, а чи зробив правильні з цього висновки – покаже час. Соціалісти як учасники акції «Україна без Кучми», побувши «фашистами», висновків не зробили ніяких, принаймні вояки УПА у всіх їхніх резолюціях і досі ходять у «фашистах».

Ця позиція страуса (голову в пісок) досить зручна для пригнічення Божої істини в людині – її совісті, але шкідлива для народу в цілому, бо свої уроки історія, виходить, витратила марно. Нагадую відому істину (ще раз): лише дурні навчаються на своїх помилках, розумні навчаються на чужих, а мудрі їх не допускають.

Наведені, і подібні до них, саморуйнівні прояви української ментальності даватимуть себе взнаки ще, схоже, довго. Погляньте, з якою затятістю виступають у ВР представники провідної верстви (бо ж освічені і ДЕПУТАТИ) населення проти визнання УПА воюючою стороною, відкидаючи неспростовні (для нормальної логіки) аргументи, щоб ті, і без того окрадені, трупи справжніх борців за волю України навіки залишилися проклятими в нашій історії. А хто в ній у нас ще не проклятий? Навіть на Тараса Шевченка, який, до речі, волю України ставив у своїх творах вище Бога, трапляються ідіотські посягання.

Тому часто виникає сумнів, чи є взагалі в українців розум? Є! Але в кожного свій (для себе), немає колективного, суспільного розуму. Це, до речі, помітили і іноземці. В загальній характеристиці ментальності світового людства пересічний українець характеризується як людина, що цінить лише свою думку, думку опонента не те що заперечує чи відкидає, а просто не бере до уваги, внаслідок чого спільна дія стає неможливою. Влучно схарактеризовано! Ця хиба національного характеру українців споконвіку псувала наше життя, але ще більшою саморуйнацією загрожує надалі, тому що в майбутньому більш ускладненому світі саме суспільний розум стане найвагомішим засобом виживання в ньому. Тому, щоб не зникнути, щоб не впасти перегноєм у культуру більш активних, більш організованих і мудріших націй, українцям доведеться переглянути свій світогляд, до чого я їх і закликаю у справжній вірі, яка гармонійно поєднується з проявами Божої сили, міру якої здатні ми помічати і вивчати на сьогоднішньому щаблі нашого розвитку.

 

 

ШУКАЙТЕ ЩАСТЯ У ТВОРЧОМУ ПІДХОДІ ДО ПРАЦІ

 

За розум треба братися негайно, оскільки ми не йдемо в авангарді світової цивілізації, а

плентаємося в її хвості. Закликаю не всіх, а лише молодь і тих статечних, яким не потрібно аж занадто ламати свої політичні погляди і, взагалі, уявлення про світ. Справжня віра, підтверджена Божими законами природного розвитку всього живого, згуртує вас у провідну верству суспільства, яка очолить і поведе український народ найкоротшим шляхом на передній край науково-технічного і культурного розвитку світового суспільства. Саме таке завдання, і нітрохи не менше, потрібно ставити перед собою, бо коли його не поставити, то воно ніколи і не здійсниться, а ще тому, що ми, українці, - корінна нація слов`янського етносу і тому на менше не маємо права. В цьому нам допоможе наша новітня віра, яка не суперечить ні поглядам науки, ні здоровому глузду, і є співзвучною із законами розвитку живої природи.

Ми вже з’ясували, що Боже надзавдання для земної цивілізації є її поширення, перенесення земного раю на інші (пустельні) планети. Це завдання фантастично складне, але для допитливого людського Розуму, націленого на ідею і позбавленого штучних перешкод, які зазвичай виставляє буття з хибним світоглядом, підвладне все. Кожна людина, усвідомлює це чи ні, своїм життям виконує це Боже завдання, навіть та, котра творить зло, бо зло як складова нашого буття (на цій ступені розвитку людини) примушує удосконалювати нас організацію нашого суспільства, бо тільки досконале, здорове і небайдуже суспільство здатне забезпечити необхідний темп розвитку цивілізації. Виконувати Боже призначення людини, людині і легко і важко. Важко тій людині, яка не зуміла полюбити працю і вимушена її виконувати з примусу – життєвими обставинами, які нам створив Господь. Таким чином ця людина сама себе заковує у «рабські кайдани», ставить себе в умови підневільної праці, перетворюючи все своє життя (і своїх близьких) на вимушену каторгу. Більше користі для Бога від людини щасливої, а щаслива людина лише та, котра одержує задоволення від праці. Пояснюючи цю тезу, Григорій Сковорода твердить, що людина тільки тоді щаслива, коли вона у праці почуває себе на своєму місці, тобто працює за покликом і згідно своїх уподобань та здібностей. З цим, одначе, можна погодитись частково, бо знаю безліч прикладів, коли людина, яку б посаду не займала, яку б роботу не виконувала – всюди була не на своєму місці. І навпаки, є люди, які всюди, також і на непрофільній для їх освіти праці виявляються на своєму місці та ще й раціоналізують його своїми свіжими, нестандартними винаходами. Отже ясно, що справа не у місці, яке займає людина, а в самій людині.

Кожна людина, закономірно, бажає бути щасливою, одержувати радість від життя, але на цьому шляху часто блудить. Людина може бути щасливою тільки тоді, коли вона живе радістю, посланою Богом, але щоб її «спіймати», людині необхідно багато працювати над своїм удосконаленням, щоб виявитись на висоті Божої уваги. Так, щоб людина змогла одержувати задоволення від класичної музики, то ту музику їй доведеться багато років вивчати, а також з самого дитинства багато працювати над розвитком своїх музичних здібностей – без цього ті шедеври світової класики для неї залишаться какофонічним мотлохом. Також, щоб одержувати задоволення від інших видів мистецтва, спорту, а особливо від праці, людина мусить весь час працювати над собою, над своїм удосконаленням, щоб бути здоровою духом і тілом, щоб мати в собі нестримний запас енергії, щоб на довгі роки зберегти допитливий розум, дитячу зацікавленість до життя і дитячу фантазію, трансформовану у творчість.

Але людина, як ми вже з’ясували, хитра, вона часто і радість від життя бажає взяти задарма - і тим перехитрює саму себе. Так з` являються хвороби ситого суспільства, які в первісному суспільстві неможливі: пиятика, наркоманія, токсикоманія, паління тютюну, опою і т. п. Тут радість досягається зразу і елементарно: шляхом хімічного впливу на мозковий центр задоволення, від чого виникає ілюзія комфорту, але ця «радість» неприродного походження (не від Бога), тому згубна для людини, для її потомства і для суспільства в цілому.

Особливо загрозливого розмаху у нас набула пиятика. Вона загрозливіша навіть від наркоманії, бо підступна. Від наркоманії згубний результат видно зразу (наркомани відсіваються на очах), а від горілки він проявляється в наступних поколіннях, оскільки пиятика «тихо» впливає на потомство, спотворює генофонд нації.

По-справжньому людина може бути щасливою тільки та, яка прийняла Божі закони, яка живе і діє у руслі Його промислу, яка приносить користь для суспільства. Буває що людина денно і нічно молиться Богу, постійно хреститься і падає на коліна, із заповзяттям цілує хрест і руку владики – ось таке «служіння Богу» вважає сенсом свого життя і одержує від цього велику радість, але яка від цього радість суспільству і Богу? Така людина пуста, бо пусті її зусилля. Не того чекає від людини Бог, не для того творив її мільйонами років у своїй природній майстерні, щоб потім тішитися її низькопоклонством, бо воно гидке навіть просто порядній людині, то навіщо ж потрібне Тому, хто уособлює Собою вічність? Безумовно, що Бог сотворив людину і дав їй розум, щоб використовувати її у вдосконаленні і розвитку матеріального світу, отож і цінувати її Він буде по її ділах. Звідси робимо висновок, що по-справжньому людина може бути щасливою лише у праці, хто в праці щастя не знайде – той не знайде його ніде. На перший погляд таке твердження у декого може викликати криву усмішку, бо так часто доводилося нам спостерігати, як працівники з нетерпінням поглядають на годинника з бажанням скоріше спекатися ненависної праці, та «залиманитися» по зав’язку – ото й щастя. Але хіба не доводилося вам зустрічати і таких людей, що у них до роботи аж руки трясуться. Така людина, виконуючи саму звичайну роботу, робить це з любов’ю, вкладає, як кажуть, у нею свою душу – така людина щаслива і красива. Але чому така різниця у наведених прикладах? На однаковій зарплаті люди працюють зовсім по-різному. Радісно людина працює тільки тоді, коли відчуває свою реалізацію як творчої особи. Але це залежить не від виконуваної людиною праці, а від самої людини, від її виховання, від її світогляду, від способу її життя. Фізично здорова, творча натурою людина, працюючи не те що в дослідницькому інституті чи в проектному бюро, а на звичайнісінькій простій роботі, вносить у неї елемент творчості, намагається її удосконалити, виконати краще, ніж робили це до неї. Нехай ця справа буде зовсім простою, а вдосконалення мінімальне, але людина усвідомлює, що краще за неї ось це діло ніхто не зробить і тому тішиться своєю працею. Така людина (і лише така) може по праву вважати себе щасливою, бо вона реалізує себе саме в тому сенсі, для якого створена Богом. Таку людину не потрібно ні контролювати, ні підганяти, а лише благословляти. На своєму життєвому шляху я зустрічав немало простих майстрів своєї справи, у яких до праці "тряслися руки", і не раз те Боже натхнення переживав сам.

Це саме стосується і навчання. Ой, яка то каторжна праця – навчатися з-під палиці, всю молодість протирати штани, нудитися на уроках, дрімати на лекціях, купувати курсові роботи – аби мати диплом, щоб легше потім вмоститися «на тепле» місце. Але для такого випускника жодне місце не буде своїм – він завжди займатиме чужу посаду, на якій прийматиме головотяпні рішення, сіятиме безлад, безініціативність або, ще гірше, продукуватиме видимість активної діяльності. Такій людині краще б не навчатися, бо дурень з освітою принесе більше шкоди для суспільства, ніж просто дурень.

Зовсім інша перспектива вбачається тоді, коли учень (студент) зуміє полюбити навчання. Тоді процес поглинання знань, які вже має світ, перетворюється на велику радість, поступово розвиває в людині нестримну жадобу (гарне слово для цього місця!) до знань, і їй уже мало стає інформації від викладачів, вона штурмує бібліотеки, риється в енциклопедіях, через періодику слідкує за розвитком передової наукової думки. Такий учень чи студент перебуватиме у щасті, бо процес зарядки свідомості інформацією саме у молодому віці найбільше відповідає природній суті людини. Слід лише пам’ятати, що інтенсивна інтелектуальна праця і навчання потребують також і періодичної роботи м`язів, інакше можуть виникнути психічні розлади (кволість м`язів зумовлює кволість мозку).

 

АТАКА СУСПІЛЬНИХ ХВОРОБ - «SОS» ДЛЯ НАЦІЇ

 

Починати доведеться все з початку, бо наш народ сьогодні не прогресує, а деградує, не множиться, а зникає, не квітне, а в`яне, найздоровіша репродуктивна його сила спливає за кордон, народжується менше, ніж помирає, але й серед тих малочисельних новонароджених маємо великий відсоток неповноцінних, внаслідок чого уже навіть маємо проблему з набором до війська (кволі всі). Як правило, цей феномен пояснюється забрудненою екологією, чорнобильською катастрофою, хоча насправді відсоток інвалідів від «Чорнобиля» становить, за статистикою, 3,5% від загальної їх кількості. Давайте не будемо дурити самих себе, бо насправді отруює наше життя, спотворює генофонд нації, нівечить її фізично і духовно «чорнобиль» наших душ. Чого варте лише поголовне зловживання алкоголем. На Вкраїні пили споконвіку, але то була прерогатива старших чоловіків, що вже виконали свій репродуктивний обов’язок перед природою. Тепер мода змінилася – більше п`ють люди молоді, які часто ще до відтворення потомства вже не уявляють свого життя взагалі і любовних утіх зокрема без алкогольного звеселення. Згубна дія алкоголю на плід відома давно, в районах виноробства завжди був великий відсоток фізичних і духовних покручів. Навіть невелика доза алкоголю може згубно вплинути на механізм обміну речовин майбутньої дитини, від більшої дози народжуються невропати, від ще більшої – психопати, від ще більшої – покручі. Алкоголь підступний ще і тим, що саме при його підбадьорюючій дії людей і тягне на «подвиги», від чого часто народжуються діти неповноцінні і в людей, що «постійно не вживають». Останнім часом ця напасть побільшується тим, що пиячать не лише хлопці, а й дівчата, та ще й цигарки смокчуть поголовно – мода, мовляв. Якщо жінка навіть і не п’є, а лише смокче цигарку, то і цього досить, щоб у неї народилася неповноцінна дитина. Від цього ростуть відсотки дохляків, пузатиків, косооких, припадочних, тугодумів, дебілів, довічних мешканців божевілень, а найбільше -звичайних побутових дурнів.

Ця біда відома в світі. Німецький вислів «діе Кіндер дер лустіге Нахт» (діти веселої нічки) досить сконцентровано схарактеризовує цю суспільну хворобу, через яку західна Європа пройшла раніше нас. Наведу витяг з листа Симона Петлюри, датованого 3 березня 1922р. із-за кордону до свого друга, колишнього міністра уряду УНР В. Садовського. «Коли порівнюю нашого селянина з тутешнім, маю задоволення: наш культурніший і здоровіший. Тут мало не в кожній хаті є якийсь вилюдок: або ідіот, або природний каліка, або потвора, або задеклярований рахітик. Видко в цьому руку Божу плюс наслідки алкоголю і сифілісу». Як бачимо, деякі нації через цю біду вже пройшли і її подолали, застосовуючи різні від неї способи захисту, часом і радикальні. За Гітлера, наприклад, в Німеччині явно неповноцінних чоловіків вихолощували за рішенням суду. Сьогодні у деяких країнах Європи батьки мають право вбивати своїх хворих дітей (Голландія, Бельгія, Швеція, Фінляндія, штати Ореон, Вашингтон,і це право набирає інерції у світі), але ще жодна країна не позбавила права їх калічити.

Для нас, українців, ці роки після Петлюри обернулися відставанням від світу, а також руйнацією національного побуту, традицій і, як наслідок, руйнацією генофонду нації через загальну пиятику, яка стала мало не кредом нашого життя. Якщо колись українське весілля було народною оперою, то тепер – це суцільне поглинання страв і алкоголю (брешу, спочатку алкоголю, а потім страв), кількість вжитого на весіллі алкоголю сьогодні у нас рахують не літрами і навіть не відрами, а молочними бідонами. Чомусь вважається, що алкоголь спотворює лише розум людини (мабуть тому, що це більш помітно), але насправді, в найпершу чергу, він руйнує механізм обміну речовин людини, і тут велика варіантність згубних наслідків (ожиріння, цукровий діабет, дистрофія тощо). Поступово люди невигідно змінилися навіть за зовнішнім виглядом. Якщо у дореволюційного нашого парубка ознакою сили вважалися колесом груди, то тепер – спина колесом.

Порівняймо: наш останній вільний козак, кошовий Калнишевський просидів у сирій темній башті Соловецького монастиря 25 років, але прожив 112 років, тоді як наші сучасні, вже не козаки, а воістину «кізяки», часто помирають від старості уже навіть і в 45 років.

Ця біда побільшується тим, що нормальні сім’ї мають, як правило, дітей мало, тоді як у алкоголіків цей процес іде неконтрольовано, і дітей у них часто ціла куча. Держава нібито робить добру справу, допомагає багатодітним сім’ям, чим насправді стимулює подальшу пиятику їхніх батьків і подальшу деградацію свого племені. Для зупинки цього потужного маховика саморуйнації потребуються скоординовані зусилля не одного покоління небайдужих сил суспільства, аж доки праведний світогляд не стане внутрішнім єством кожного українця. І в цьому напрямку роботи також потрібно поспішати – без оглядки на «за свої п’ю» чи «свої пропиваю», бо насправді в жодної людини нічого свого немає. Навіть її здоров’я, яке вона пропиває, - це здобуток багатьох і багатьох минулих поколінь, які гартували свій генофонд у боротьбі за виживання: в праці, в танцях, у війнах, у боротьбі з хворобами і природними катаклізмами, здоров`я однієї людини – то здобуток всього народу. Уявімо, чи могла б окремо взята людина вести паразитичний спосіб життя, пиячити, чи недозволено розкошувати поза суспільством? Звичайно, що ні, цим можна насолоджуватись, лише обкрадаючи суспільство. Тому людина зобов’язана перед Богом, перед минулими поколіннями, перед своїм суспільством передати той генофонд у майбутнє неушкодженим. Ти можеш не залишити після себе ніякого помітного сліду – Бог вибачить, генієм ти бути не зобов’язаний, але народити і виховати дитину кращу, розумнішу і грамотнішу за себе зобов’язаний кожен. Отже, кожен пияк веселиться не за своє, він окрадає суспільство, а за цей гріх з волі Божої платити по рахунку часто доводиться його дітям, і при цьому часто неспівмірно високою ціною. Так, за якусь годину сумнівної утіхи батька дитина може розплачуватись все своє життя, та ще й онукам відгукнеться.

В цьому плані показовий досвід царя Петра. Сам Петро був високим на зріст, енергійним, активним і розумним, але фанатично любив пиятику, постійно влаштовував бенкети, яким дав назву «всєпьянєйший синод», де ретельно стежив, щоб усі щедро понапивалися, в тому числі і вагітні жінки – в цьому знаходив для себе велику потіху. Ось так і сталося, що у нього народжувалися лише діти «веселих ночей». П`ятеро його синів померли в дитинстві, а шостий, царевич Олексій, що вижив, на відміну від батька, видався маленьким на зріст, кволий тілом, розумом і душею, до того ж швидко спився. Він боявся всього нового в політиці, боявся батькових реформ, боявся престолу, ладен був провести життя смиренно у скиті. Цар-батько лютував, що створену ним могутню імперію нікому передати. Не розуміючи своєї в цьому вини, у всьому звинувачував сина, що він, мовляв, через лінощі не доклав жодних зусиль для свого розвитку, і тому влаштовував йому фізичні кари, аж до побиття батогами, так і замордував нещасного сина, а царем зробити не зміг.

З огляду на пріоритетність суспільних складових у виживанні і розвитку людини, повинен народитися новий ряд законів, які б гарантували їх захист. Тобто, всяка злочинна дія окремої особи повинна розглядатися в першу чергу як злочин проти суспільства, і покарання саме за цю частину злочину повинне переважати за частину злочину щодо постраждалого. Зараз, наприклад, часто так буває, що злочинець відкупиться від постраждалої сторони, або просто її залякає, внаслідок чого постраждалий забирає свій позов. Правоохоронці при цьому завжди задоволені (менш роботи), суспільна шкода не враховується. Тут ми відстали не лише від передових країн, в яких є стаття про образу суспільства, а й від власної історії. Адже в Київській Русі карали за те, що витяг меча, хоч він нікого і не вдарив, тобто – за прояв злої волі, що ображало суспільство. А на Запоріжжі карали за факт крадіжки – однаково, чи вкрав коня, чи путо.

Так як діти спокутують гріхи батьків, так же і наступні покоління несуть тягар спокути за гріхи і промахи попереднього покоління, і також ціна тієї спокути буває неспівмірно високою щодо скоєного промаху. Так, Київська Русь впала не з об’єктивних причин, а з суб’єктивних, бо через внутрішні міжусобиці князі посіяли в тодішньому суспільстві таку ворожнечу, що вже не змогли об’єднатися і перед смертельною загрозою. Тут також особисте переважило суспільне – і розплата не забарилася. Україна-Русь втратила державність і, як наслідок, всі наступні покоління несли тягар спокути, проливаючи ріки крові за крихту свободи. Ще й сьогодні ми відчуваємо на собі ті наслідки далекої давнини. Так у 1918 році українці, також внаслідок цієї хиби, стали легкою здобиччю чужородної руйнівної ідеї, лягли трупами на дурній громадянській війні за чужі інтереси. Адже вони мали стовідсотковий шанс встати з колін і також його втратили, бо ніхто з лідерів народного руху не зміг поступитися особистими (часто просто егоїстичними) принципами заради інтересу суспільного. Теоретично, козацтво Петлюри, Махна, Січових Стрільців, Червоне козацтво Примакова, Кубані і гайдамацькі курені мусили б спільно боротися за одне і те ж, а насправді ті сили чубилися між собою. Розплата також не забарилася – дісталось і їм, і їхнім нащадкам.

Сьогодні нарешті в нашому суспільстві перемогла державницька ідея, ми маємо свою Державу і усвідомлюємо її велике значення, а погляньте, скільки вже знаходиться бажаючих її розвалити на догоду власним дрібним амбіціям. Але біда не в тому, що такі є – біда в тому, що вони не одержують належної відсічі від держави, що свідчить про її слабкий імунітет проти таких руйнівних проявів, що її закони не тотожні з Божими. Для Бога важливіше не буття окремої людини, а буття суспільного організму, бо людина смертна, а її суспільство може бути вічним, бо врешті від нього (і від людства в цілому) залежить розвиток живої матерії і земної цивілізації. Тому один із постулатів Божої законності передбачає наявність у суспільстві механізму, що зумовлював би загальну взаємозалежність, взаємовідповідальність: батьків за дітей, дітей за батьків, праведних за грішних, розумних за дурних, здорових за немічних, сучасних поколінь за майбутні, щоб люди зрозуміли, що вони всі разом - єдине ціле, щоб навчилися жити інтересами суспільства, і не лише сьогоднішнього, а й майбутнього, щоб люди самоорганізовувались в активний суспільний організм, який би діяв злагоджено, як добре настроєний годинниковий механізм – і в просторі, і в часі.

Сьогодні всі наші політики осідлали популістське гасло: «Не людина для держави, а держава для людини!» Лукаве гасло, бо людина народжується з хапальним (і в прямому, і в переносному значенні) рефлексом, і за те, що для неї, її агітувати не треба, а щоб ця людина дбала про суспільні, про державні інтереси, - то потрібно багато часу і зусиль всього суспільства, щоб її такою виховати. Особливо це наглядно проявляється, якщо зважити на те, що навіть і про себе людина часто не дбає, якщо для цього треба докласти зусиль, чи поступитися сьогоденним комфортом (часто навіть саморуйнівним). Про згубний вплив, наприклад, наркотиків знають усі, але чисельність наркоманів постійно зростає. При цьому хитра людина, виправдовуючи свою негідну поведінку, намагається обдурити суспільство, доводячи, що вона палить, пиячить чи вживає наркотики і т.п., бо, мовляв, життя тяжке. Насправді ж пиятика, наркоманія, токсикоманія, статеві збочення, падіння народжуваності, переїдання, лінь, нудьга, випадки самогубств, втрата материнського і батьківського інстинкту – це все хвороби ситого суспільства непритаманні суспільству первісному, коли за виживання боротися було тяжче. Поява цих суспільних хвороб для кожної нації – це сигнал «SOS!» Але особливо ситість загрозлива для суспільства з непідготовленою для цього свідомістю його членів, з відсталою базою законів. Погляньмо лишень, як борються з палінням цигарок в передових країнах Європи. Уже сьогодні за паління цигарки в громадському місці порушник може бути оштрафований на 300 євро. У США за викинутий недопалок із салону свого автомобіля порушник дістане штраф у 100 доларів. З наркоманією у багатьох країнах світу ведеться боротьба не на життя, а на смерть – і вона все одно зростає. Що ж говорити про ці хвороби в нашій Державі, у якої до цього не доходять руки. Якщо кволі розмови і ведуться на цю тему, то без врахування руйнівної дії шкідливих звичок на репродуктивне здоров`я нації, бо ніхто з можновладців не зможе вимовити слово «нація» через накатаний на нього негативний стереотип, а без врахування найстрашніших наслідків шкідливих звичок на генофонд нації вони видаються не такими вже й страшними. Якщо до цього додати стрімке зростання наркоманії і СНІДу, якщо врахувати, що наші пивнушки залюднені, а бібліотеки пусті, то не треба бути пророком, щоб здогадатися, який буде кінець нашого племені, якщо воно радикально не змінить свій світогляд, не перебудує своє життя.