Хронологія виникнення та становлення СП як науки.

Тривалий час вітчизняна соціальна психологія розвива­лася як складова науки спершу колишньої Російської імпе­рії, пізніше — Радянського Союзу, зазнаючи відповідних політичних та ідеологічних впливів. Самодостатній її роз­виток помітний з останнього десятиліття XX ст. В заро­дженні та розвитку цієї науки виокремлюють такі етапи:

—зародження соціально-психологічних ідей у суспіль­них та природничих науках;

—відмежування соціальної психології від філософії, психології та соціології і перетворення її на самостійну га­лузь знання (кінець XIX ст. — початок 30-х років XX ст.);

 

— стагнація соціальної психології (друга половина 30-х — 50-ті роки XX ст.);

— відродження соціальної психології та її розвиток на основі соціалістичної орієнтації (друга половина 50-х — кінець 90-х років XX ст.);

— розвиток сучасної вітчизняної соціальної психології на основі нової соціально-економічної парадигми.

Зародження соціально-психологічних ідей у суспіль­них та природничих науках. Йому передував період заро­дження соціально-психологічної проблематики у надрах суспільних і природничих наук. Наукові напрацювання філософів, політичних і громадських діячів збагатили со­ціальну психологію.

Відмежування соціальної психології від філософії, психології та соціології і перетворення її на самостійну га­лузь знання. У 20-ті — 30-ті роки XX ст. пошук вітчизня­ною соціальною психологією власного шляху відбувався як у дискусіях з основними школами зарубіжної науки, так і в процесі засвоєння та застосування марксистських ідей. Хоч авторами публікацій у 20-ті роки були пред­ставники різних наук (психологи В. Артемов, Б. Беляєв, невропатолог і психіатр В. Бехтєрев, психолог і філософ Г. Челпанов, юрист М. Рейснер, філолог Л. Войтолов-ський та ін.), домінували соціологічний і психологічний підходи до явищ соціальнох психології.

Дискусія про відношення марксизму і психології, що тривала тоді, торкалася і соціальної психології, зокрема її предмета, теоретичних і методологічних основ, співвідно­шення індивідуальної і соціальної психології, соціології і соціальної психології. Особливо активним у цій дискусії був Г. Челпанов, який обстоював необхідність існування соціальної психології поряд із психологією індивідуальною, експериментальною. За його твердженнями, соціальна психологія має вивчати суспільно-детерміновані психічні явища, тісно пов'язуючись із теорією марксизму, що не­обов'язково для емпіричної психології, оскільки її він вва­жав природничонауковою. Формально така позиція зас­відчувала визнання соціальної психології як самостійної науки. Багато дослідників, виступаючи за цілковиту пере­будову системи психологічного знання, заперечували Г. Чел-панову. Наприклад, В. Бехтєрев висунув ідею «колектив­ної рефлексології», включивши до її предмета поведінку колективів, поведінку особистості в колективі, умови ви­никнення соціальних об'єднань, особливості їх діяльності, стосунки індивідів у них. Усі проблеми колективів він тлу­мачив як співвідношення зовнішніх впливів із руховими та міміко-соматичними реакціями індивідів. Соціально-пси­хологічний підхід забезпечувався при цьому об'єднанням принципів рефлексології (механізми об'єднання людей у колективи) і соціології (особливості колективів та їх відно­сини із суспільством). На цій підставі предметом колектив­ної рефлексології було проголошено вивчення виникнення, розвитку і діяльності зібрань, що діють як ціле завдяки вза­ємному спілкуванню індивідів, які до них належать.

Учасники дискусії переважно орієнтувалися на мар­ксистську методологію дослідження суспільних явищ. Од­нак механічне поєднання положень марксизму з панівни­ми на той час у психології теоріями не відповідало завдан­ням розвитку соціальної психології. Тому результати дискусії для соціальної психології виявилися досить дра­матичними. Суб'єктивне бажання створити марксистську соціальну психологію не було реалізованим з багатьох при­чин, передусім через нечітке розуміння її предмета. Зага­лом соціальну психологію у 20-ті роки характеризувала практична спрямованість. Тому цей період у її розвитку вважають експериментальним.

Психологія того часу виявляла різні способи наблизи­тися до соціально-психологічної проблематики. Йдеться, передусім, про психотехніку, в межах якої інтенсивно роз­роблялися соціально-психологічні аспекти управління, проблеми професійної придатності, стомлюваності, ава­рійності, травматизму, гуманізації техніки у системі «лю­дина — машина». Соціально-психологічні дослідження психології праці торкалися проблем керівництва трудови­ми колективами, змагання, конфлікту, безробіття.

Становлення на початку XX ст. наукової організації пра­ці, розв'язання проблем підготовки кваліфікованих керівни­ків, вивчення психологічних аспектів соціальної поведінки та взаємин у спільній діяльності, пошук шляхів її оптиміза-ції сприяли поширенню соціально-психологічних дослі­джень в організованій спільноті. Розвиток цьому процесу да­ла Перша всеросійська ініціативна конференція з наукової організації праці й виробництва, яка була присвячена проб­лемам організації праці, фізіології і психології праці, став­лення до концепції наукового управління Ф. Тейлора тощо.

У той час відомий учений Олександр Богданов (1873— 1928) розробив концепцію загальної організаційної науки (тектології), покликаної роз'язувати завдання триєдиної організації — людей, ідей та речей. Соціально-психологіч­ні аспекти наукового управління відобразилися в діяль­ності теоретика і практика менеджменту, директора Цен­трального інституту праці Олексія Гастєва (1882—1941). Значний інтерес виявляли до них учені Всеукраїнського інституту праці (м. Харків) на чолі з професором Федором Дунаєвським, який відомий і як автор концепції «адмініс­тративної місткості», здатності безпосередньо керувати певною кількістю людей. На його думку, якість керівниц­тва залежить від обдарованості керівника, його характеро­логічних рис. Для забезпечення її оптимального рівня не­обхідні ретельний добір, ефективна підготовка персоналу, раціональні методи планування і стимулювання праці.

Представник концепції людських відносин Микола Віт-ке вважав, що в системі управління потрібно дбати про раці­оналізацію трудового процесу, що здійснюється окремою людиною у взаємодії з речовими чинниками виробництва, і раціоналізацію взаємодії людини з людиною. Він також заз­начав, що розвиток виробництва вимагає вдосконалення системи управління. Вітке чітко виокремлював управління людьми і речами, акцентуючи на управлінні людьми як учасниками єдиного трудового процесу. Суттєвим доробком його школи є рекомендації щодо стилів керівництва, етики взаємин керівників з підлеглими, логіки дій керівників.

На 30-ті роки XX ст. припадає пік розвитку соціально-психологічних досліджень у прикладних галузях, особли­во в педології (сукупність концепцій про розвиток дити­ни) і психотехніці. Активно, зокрема, проводилися дослі­дження з проблем взаємин колективу й особистості, чинників формування і функціонування дитячих колекти­вів, психологічних проблем безпритульності та ін. Особли­вий внесок у розвиток прикладних аспектів соціальної психології зробив видатний педагог Антон Макаренко (1888—1939), вчення якого про колектив, стадії його роз­витку, формування взаємин, типологію конфліктів, шля­хи їх розв'язання дотепер не втратило своєї актуальності. Його педагогічна праця полягала у перевихованні непов­нолітніх правопорушників. Це стало основою для розроб­ки теорії і методики виховання в колективі. Головну його мету Макаренко вбачав у формуванні колективіста, прого­лошуючи пріоритет колективу над особистістю. Погляди педагога відповідали тогочасній ідеології, відповідно впливаючи на педагогіку і соціальну психологію.

Стагнація соціальної психології. Розвиток соціальної психології майже припинився наприкінці 30-х років XX ст. Це було спричинено ізоляцією вітчизняної науки від захід­ної, посиленням ідеологічного контролю над наукою, забо­роною рефлексології, педології, психотехніки. Крім того, у 30-ті роки панувала думка, що всі психічні явища (від відчуттів до характеру) за своєю суттю є соціальними, то­му спеціальна наука — соціальна психологія — не потріб­на, її проблеми можуть бути розв'язані у річищі загальної психології. Вважалося також, що соціальна психологія і деякі інші науки (кібернетика, генетика), які інтенсивно розвивалися на Заході, за своїми методологічними принци­пами не відповідають завданням існуючої системи. Така точка зору існувала до кінця 50-х років. У цей період були помітні намагання обґрунтувати непотрібність соціальної психології (оскільки всі психічні явища соціально детермі­новані), немає необхідності виокремлювати соціально-пси­хологічні феномени та науку, яка їх вивчає, що зумовлюва­ло незатребуваність результатів соціально-психологічних досліджень. Огульній критиці піддавалася тоді західна со­ціальна психологія. Усе це супроводжувалося загальним ідеологічним тиском на науку.

Однак повного припинення соціально-психологічних досліджень не сталося. Попри перерву в самостійному іс­нуванні соціальної психології, розроблення соціально-психологічної проблематики тривало у межах інших на­ук, зокрема загальної, педагогічної психології та психоло­гії праці. Так, Лев Виготський (1896—1934), почавши з ідеї про історичне походження вищих психічних фун­кцій, дійшов висновку про культурно-історичну детермі­націю їх розвитку. Цю ідею інтерпретували його гіпотези про опосередкований характер психічних функцій та про походження внутрішніх психічних процесів із діяльності. Культурно-історичну теорію розробляв і Олексій Леон-тьєв (1903—1979), який працював тоді у Всеукраїнській психоневрологічній академії (м. Харків). О. Леонтьєв обґ­рунтував загальнопсихологічну концепцію діяльності, яка стимулювала численні дослідження в різних галузях психології. З прийняттям Постанови ЦК ВКП(б) 1936 р. «О педологических извращениях в системе наркомпросов» було заборонено педологію, постраждали психотехніка і соціальна психологія, було припинено різноманітні психо­логічні дослідження у Всеукраїнській психоневрологічній академії, яка невдовзі перестала бути центром експери­ментальних досліджень. Однак проводити експерименти продовжували в Київському університеті, Українському науково-дослідному інституті педагогіки та Харківському педагогічному інституті.

Предметом спеціальних досліджень були різноманіт­ні аспекти соціальної психології колективу. Ці розвідки стосувалися: особливостей дитячого колективу та шляхів його формування; соціально-психологічних механізмів, які зумовлюють процес виховання особистості в колекти­ві (наслідування, змагання, особистий приклад); соціаль­но значущих рис особистості дитини та їх вироблення в колективі; впливу взаємин у сім'ї на розвиток особистос­ті дитини; процесу формування особистості у виробничо­му колективі (цех, бригада, дільниця). Дослідження ба­зувалися передусім на вченні Макаренка про колектив і позитивно позначилися на розвитку дитячої та педагогіч­ної психології. Сформульоване Макаренком визначення колективу стало базовим в освоєнні соціально-психоло­гічної проблематики протягом наступних десятиліть. Проте обмеженість методичного апарату (бесіди, спосте­реження, аналіз документів) не могли забезпечити ефек­тивного дослідження власне соціально-психологічних проблем.

Певної системи набували дослідження промислової проблематики в соціальній психології, зокрема психології виробничих бригад, колективної стаханівської праці, роз­витку індивідуального і колективного трудового змагання. Об'єктами досліджень були проблеми ініціативності, впливу оцінок учасників групи на розвиток творчості, на продуктивність праці. У процесі вивчення питань, що сто­сувалися підвищення продуктивності праці, психологіч­ної і фізіологічної основ трудової діяльності, використо­вували методичні прийоми, властиві соціальній психології (тестування, анкетні опитування та ін.). Це ще раз підтвер­джує, що абсолютної «перерви» у розвитку вітчизняної со­ціальної психології не було.

Відродження соціальної психології та її розвиток на ос­нові соціалістичної орієнтації. Наприкінці 50-х років XX ст. постало питання про відродження соціальної психологи, що було зумовлено практичними потребами суспільства, по­м'якшенням суспільно-політичного клімату в країні. Розпо­чався цей процес дискусією про предмет соціальної психоло­гії, її місце в системі наукового знання, про методи дослі­дження, практичний потенціал, основні напрями розвитку та актуальні завдання. Послаблення ідеологічного контролю та адміністрування в науці сприяли реабілітації соціальної психологи, яку перед тим таврували як буржуазну науку. її було визнано самостійною галуззю наукових досліджень і навчальною дисципліною. Доступними для вітчизняних учених стали надбання світової соціальної психології.

Відродження соціальної психології завершилося у другій половині 70-х років XX ст. В Україні було створено різнома­нітні центри соціально-психологічних студій: кафедру соці­альної та педагогічної психології в Київському державному університеті імені Т. Шевченка, відділи соціальної психоло­гії в Науково-дослідному інституті філософії АН України та Науково-дослідному інституті психології АПН України, від­повідні кафедри у вузах Харкова, Одеси, інших міст.

Розвиток сучасної вітчизняної соціальної психології на основі нової соціально-економічної парадигми. Сучасний розвиток вітчизняної соціальної психології характеризу­ється уточненням та конкретизацією предмета і об'єктів со­ціальної психології, активною підготовкою спеціалістів, публікацією наукових праць і навчальних видань, органі­зацією конференцій, кристалізацією соціально-психоло­гічної проблематики, відкриттям спеціальних наукових закладів, лабораторій і кафедр (наприклад, Інститут соці­альної та політичної психології АПН України, кафедра со­ціальної психології в Прикарпатському університеті імені Василя Стефаника та ін.). Учені, що спеціалізуються у ца­рині соціальної психології, досліджують різноманітні ме­тодологічні, теоретичні, прикладні проблеми, що стосують­ся взаємодії, спілкування людей у різних соціальних спіль­нотах, регуляції поведінки індивіда у соціальних групах, механізмів їх взаємин, взаємовпливу тощо.

Предметом наукового пошуку є особливості поведінки людей на етапі соціально-економічної, політичної транс­формації суспільства. Пожвавилися дослідження в галузі історії соціальної психології, комунікативного потенціалу особистості, міжгрупової взаємодії, лідерства і керівниц­тва, психологи спілкування, соціальної психології управ­ління, соціальної психології організацій, масової комуніка ції, масових явищ, соціально-психологічного тренінгу, со­ціально-психологічного прогнозування. Динамічними ста­ли міжнародні зв'язки вітчизняних соціальних психологів.

Набувають неабиякої актуальності соціально-психологіч­ні дослідження проблем, пов'язаних з переорієнтацією мис­лення особистості, формуванням у нових умовах навичок вза­ємодії індивіда із соціумом, що постійно змінюється, самоак-туалізацією особистості, запобіганням невдачам, стресам, хвилюванням в екстремальних умовах, розв'язанням кон­фліктів тощо. Не може вона бути осторонь процесу переходу на всіх рівнях взаємодії (міжособистісних, міжнаціональ­них, міждержавних) від домінанти конфронтації до домінан­ти діалогу, від пріоритету сили до пріоритету переконання.

Потребують відповідного осмислення реальність, пов'я­зана з поняттями «моральний», «духовний», такі соціально-психологічні феномени, як совість, довіра, заздрість та ін. Результатом цього може стати нова теорія соціальної психо­логії, яка охоплюватиме не якесь одне з відносин системи «індивід — група — суспільство», а всю систему. Відповідно, активізується вивчення взаємин «суспільство — індивід», «група — суспільство», про що свідчить зростання кількості досліджень у галузі прав людини, різноманітних меншин, етики управління і бізнесу (взаємини «підприємці — сус­пільство», «керівник — організація»), взаємної відповідаль­ності суспільства і особистості, суспільства та різних соці­альних груп, спільностей, соціальної психології релігії.

Предметом вивчення соціальної психології стануть ве­ликі соціальні групи (етнічні, релігійні та ін.), кроскуль-турні, порівняльні проблеми. Вітчизняна соціальна психо­логія має глибше збагнути надбання світової соціальної психології. Йдеться про дослідження таких соціально-пси­хологічних феноменів, як соціальна ситуація, соціальний стереотип, соціальний конфлікт, соціальна справедли­вість, соціальний ритуал. Неабияке значення має вивчен­ня резервних можливостей міждисциплінарних зв'язків соціальної психології.