Розділ ІІ. Життя як абсурд.

Поряд із прагматичними моделями буття в романах В.Підмогильного докладно розкрито ще одну життєву концепцію, згідно якої герої по-своєму бачать і пізнають світ. Цей світ у їхньому сприймані складний, незрозумілий, абсурдний, та й життя в ньому теж абсурдне, бо це буття для смерті. Закинута у вир ірраціонального, недоступного для розуму буття, людина шукає свою сутність. Ці шукання викликають жах, відчай, відчуття трагедії життя, його абсурдності. Героя-песиміста, розчарованого, самотнього, невлаштованого в житті В.Підмогильний легко міг знайти серед своїх сучасників.

На відміну від більшості тогочасних письменників, він бачив зворотний бік соціально-економічних та культурних перетворень на Україні в 20–30-тих роках.

Соціальні негаразди, руйнація традиційних моральних цінностей породжували в свідомості людей безвір’я, відчай, трагічні, навіть есхатологічні настрої. Занепокоєний втратою особистістю сенсу буття, віри в силу людського розуму, прозаїк змушував людину зазирнути в себе, замислитися над власним існуванням. І в цьому він був близький до екзистенціалізму. Тобто, вже тоді, в двадцяті роки, український письменник виявляв підходи, що дозволяють твердити й про його художній внесок як у це філософське вчення, так і до філософії абсурду.

Шляхи виходу його героїв із ситуації абсурду різні: від спокійного споглядання абсурду та замирення з його перемогою, звернення до єдиного порятунку, до Бога (“Добрий Бог”, “Іван Босий”), аж до бунту проти абсурду, який із самого початку приречений на поразку, і, нарешті, до самогубства, що є виявом безсилості індивіда, але й свідченням того, що уникнути абсурду неможливо. З усіма цими шляхами ми зустрічаємося в романі “Місто”.

Останній із них був обраний героїнею роману — дівчиною Зоською. Автор вводить цей образ у другій частині твору. Змалювуючи його, В.Підмогильний залишається вірний своїй традиції: не подає детального портрета. Декількох промовистих деталей, які повторюються (маленький зріст, худе обличчя, кінчик носа на ньому, глибокий погляд) достатньо, щоб перед читачем постав цілісний образ героїні, за невиразною зовнішністю якої прихована глибока натура. Тому й не дивно (наголошує О.Гриценко у статті “L’etranger у ролі попутника”1), що на долю Зоськи припадає намагання розв’язати серйозну філософську проблему — самогубство.

Якщо дівчина Зоська лише констатує абсурдність життя, то Максим Гнідий всебічно усвідомлює її, і це увсідомлення переростає в справжні філософські роздуми й пошуки, внаслідок яких герой приходить до розуміння того, що завжди існує конфлікт між задумом і його реалізацією, між актором і тлом, між реальним життям і нашими уявленнями про дійсність. Розумний і начитаний, він прагне знайти відповідь на питання: що є життя та яке місце людини в ньому? Максим розуміє, що жити слід “не так” і “так жити не слід”. Але як? — на це питання відповіді не знаходить.

У романі є ще одна постать, чиї пошуки теж близькі до пошуків філософів-екзистенціалістів, — це поет Вигорський. Він, як і Максим Гнідий, інтроверт. Специфічна спрямованість психологічної установки на внутрішній світ визначає увесь психічний склад цього героя. Він зосереджений на власних думках, переживаннях, стриманий і відсторонений від багатьох. Підкреслювані В.Підмогильним занепокоєння й тривожність, які відчутні в уповільнених рухах і роздумах Вигорського, ускладнена соціальна адаптація — ось що ріднить його із Максимом Гнідим. Ці персонажі репрезентують цікавий для української літератури тип інтелігента-філософа, героя-інтелектуала. Погляди Вигорського на людину, сенс її життя, на долю світу та можливості його пізнання близькі до філософських сентенцій Г.Сковороди, А.Шопенгауера, М.Бердяєва.

Поет Вигорський — один із найскладніших образів роману В.Підмогильного “Місто”. Його численні висловлювання (часто досить-таки суперечливі) свідчать про постійні пошуки цієї особистості. Аналізуючи їх, не можемо не звернути уваги на еволюцію героя: це — шлях від реального усвідомлення абсурду, а потім страх, відчай, що приходить як наслідок, і, нарешті, звільнення через творчість. Тільки так, на його думку, можна віднайти той цілісний світ, куди слід втікати від абсурду, знайти свободу не поза собою, а в собі.

Варто згадати ще одного персонажа — Льову Роттера — з роману “Невеличка драма”, симпатичного, незграбного, беззахисного й самозаглибленого філософа із особливим світосприйняттям та світобаченням. Аналіз песимістичних настроїв Льови пояснює джерела його філософських вподобань: юнак звертається (і на цьому наголошує прозаїк) саме до вчення К’єркегора. Льова об’єктивно оцінює людину і її можливості, знає, що її велич нерідко межує з ницістю й підлістю.

Як і Максим Гнідий та поет Вигорський, Льова розкривається в сумнівах, самоаналізі, у своїх духовних шуканнях. Ці персонажі-філософи є носіями важливих авторських думок.

В.Підмогильний був занепокоєний втратою сенсу буття своїми сучасниками. Долі його героїв Зоськи, Максима, Вигорського, Льови — різні варіанти виходу із ситуації абсурду. За задумом автора, кожен з героїв обирає свій неповторний шлях, виходячи з власних переконань. При цьому письменник наголошує, що рабське примирення не є виходом із становища, як не є виходом пияцтво (Максим) й наркотики (Пащенко), а тим більше смерть (Зоська). Адже зі смертю людини не зникає абсурд. Людина повинна, хоч це й надзвичайно важко, знайти й реалізувати себе в хаосі абсурдного світу, залишивши при цьому домінуючими такі етичні цінності, як чесність і щирість перед собою й ближніми, почуття відповідальності за їхню долю.