Розділ ІІІ. Шлях Степана Радченка від волі до влади — до торжества інстинктів.

Модель життя в романах В.Підмогильного “Місто” та “Невеличка драма” є складною і синтетичною, вона постає як сума моделей буття. Це світ, у якому відсутні універсальні закони. У кожного з героїв своє бачення навколишньої дійсності. Центром цієї загальної моделі у романі “Місто” став Степан Радченко. Валер’ян Підмогильний, тонкий психолог і філософ, створив образ людини, в душі якої відбувається безперервна боротьба між добрим та злим началами, між духовним і тваринним, щоб простежити, за ким буде перемога. Невипадково до роману “Місто” автор поставив такий епіграф: “Шість прикмет має людина: трьома подібна вона на тварину, а трьома на янгола. Як тварина — людина їсть і п’є: як тварина — вона множиться і як тварина — викидає; як янгол — вона має розум; як янгол — ходить просто і як янгол священною мовою розмовляє.”

Саме він, як і вислів з твору А.Франса (роман має два епіграфи) став ключем до прочитання як і всього твору, так і образу головного героя. У такий спосіб В.Підмогильний увиразнив ідейний задум роману, спрямував думки читача в правильне русло, але при цьому, як і його вчитель Гі де Мопассан, уникає нав’язливої дидактичності.

Хоч варто зазначити, що багатьом літературознавцям — особливо сучасникам В.Підмогильного — здавалося, що тільки назва повинна відображати зміст твору. Тому на обкладинці одного з перших видань “Міста” художник зображає багатоповерхові будинки, труби заводів, що димлять у небо, невеликі ліхтарі. Позитивне розв’язання актуальної проблеми “місто-село” — ось що хотіли бачити критики на його сторінках. Тоді як прозаїка-гуманіста цікавила насамперед людина.

Зосередившись на образі Степана Радченка, письменник роздумував над феноменом людського життя, над природою існування індивіда в оточенні собі подібних. І ці різні моделі буття тим цікаві, що в центрі їх — людина, в основі якої лежить одвічний і нерозв’язаний конфлікт: між Каїном та Авелем. У праці “По той бік добра і зла” Ф.Ніцше, підкреслюючи амбівалентну природу особистості, зазначав: “В людині тварина і творець з’єднані воєдино: в людині є матеріал, уламок, глина, бруд, безглуздя, хаос: але в людині також і творець, вершитель, твердість молота, божественний глядач і сьомий день...”1

В.Підмогильний зображає Радченка-людину й Радченка-письменника, простежуючи зміну моральних цінностей свого персонажа, його поглядів на людей, на власне місце й призначення в житті, зміну життєвої мети та шляхів її досягнення. Він аналізує при цьому (хоч і побіжно) соціальні процеси та явища, їхній вплив на Степана Радченка. Його герой проходить шлях від прагматика-оптиміста, який спочатку вважає розум запорукою ефективної реалізації своєї мети, до завершеного героя абсурду. Адже після смерті дівчини Зоськи Степан ще гостріше відчує всевладність абсурду, неможливість не тільки перемогти його, а й уникнути. Варто наголосити, що автор “Міста” навмисне створює цілий ряд абсурдних ситуацій, у які потрапляє головний герой, особливо у другій частині твору, уважно фіксує, як його раціональна орієнтація в світі змінюється слухняною упокореністю життю. Не менш цікавим є творчий шлях Радченка-письменника.

Валер’ян Підмогильний, досліджуючи роль психологічних, біологічних та соціальних чинників у житті героя, звертає увагу на велику роль ірраціональних сил та сексуальної енергії, які є важливими рушіями його психологічного життя.

Ще в 1931 році Петро Колесник не без іронії відзначив у своєму дослідженні, що В.Підмогильний надто серйозно підходить до розгляду проблеми голоду статі й голоду шлунку. Насправді, все тут набагато складніше. Подібно Ніцше, український прозаїк реабілітує тіло, вказує на його важливе значення в житті героїв (Ірен Маркевич, Юрій Славенко, Марта). Німецький філософ намагався з’ясувати, який з інстинктів є підґрунтям моралі. З його філософської системи чітко вимальовується ланцюжок: тіло — інстинкт — воля — життя. Тіло людини є провідником її волі. “Плоть — це великий розум, множинність з однією суттю, війна і мир, отара і пастир. Твій невеличкий розум — теж знаряддя твоєї плоті”. “Вона (плоть — С.Л.) не каже “я”, а творить його”1. Валер’ян Підмогильний також підкреслює, що тіло в надзвичайних умовах далеко не завжди зважає на моральні норми, “діє ініціативно, а то й напролом”[2]. Автор “Міста” наголошує на тому, що підсвідомі чуттєві бажання Радченка впливають, а часом навіть визначають його поведінку. Сни героя мають еротичний характер.

М.Ласло-Куцюк зауважила, що Підмогильний “у творі широке місце приділяє коханню в його тілесному аспекті, владі інстинктів над поступками людини...”[3] В.М.Леонтович доводить це ж саме, вказуючи на те, що визначальними рисами юнака були: “нестримна жадоба до влади, до успіху, до розкоші, статева пристрасть”[4]. Тіло бере гору над розумом та душею Степана.

При зображенні головного героя Підмогильний користується улюбленим прийомом: докладно змальовує його почування, реакції на ті чи інші події; за нього промовляють його думки, висловлювання, вчинки. Степана Радченка читач також бачить очима інших героїв. Таких поглядів і ракурсів бачення декілька (Надійка, Левко, Зоська, “мусінька”, Вигорський, Максим Гнідий, Рита).

У ґрунтовному дослідженні В.Мельник5 зауважив, що в одному багатогранному, суперечливому й неоднозначному образі письменник відтворив три етапи екзистенціальної діалектики С.К’єркегора: естетичний, етичний та етап наближення до Бога (у даному випадку до творчості). Саме так, в творчості, Степан Радченко намагається знайти власний порятунок, душевне очищення. Таким бачився фінал героя П.Єфремову, Ю.Шереху.

Нам кінцівка твору не видається однозначно оптимістичною. Степан лише писав повість про людей, і ми не маємо певності, чи вдасться йому закінчити її. Дієслово недоконаного виду залишає читачам широке поле для роздуму. І хоч прикмети янгола в Степановій душі нагадують про себе, тварина теж не дрімає, часто здобуває першість (причому перемагають найгірші риси: байдужість, жорстокість, усвідомлення переваги сильного). Тому й зображає автор життя Радченка-людини, Радченка-письменника як рух, котрий нагадує молекулярний рух, миготливий і повільний, кінечний та безкінечний, безпечний та небезпечний.

У висновках узагальнюються результати дисертаційного дослідження.

Романи В.Підмогильного — небуденне явище в українській літературі ХХ століття. Ці твори — яскраве свідчення того, що талановитий український прозаїк в хаосі грандіозних суспільних катаклізмів звертав свій погляд насамперед на людину, неординарну особистість, хоч і привабливу, та далеко не ідеальну, величну й слабку водночас.

Заглиблюючись у внутрішній світ персонажів, він проникає в найвіддаленіші куточки людської психіки, в саму суть психологічних імпульсів людини. Письменник майстерно розкриває характери героїв через їхні думки й висловлювання, вчинки або портретні деталі. Саме портретові відводиться важлива роль у показі разючих метаморфоз, що сталися з героями (“мусінька”, Максим, Надійка та ін.). Для кожного з них створюються такі ситуації, які висвітлюють нові грані їхніх характерів, виявляють особливості світосприймання, погляди на життя й власне місце в цьому житті.

Він розумів, що тільки так, насамперед через пізнання людини, можна пізнати світ. Прагнув осягнути суспільне життя особистості через її індивідуальне буття.

Кожен персонаж “Міста” та “Невеличкої драми” — неоднозначна особистість. Герої Підмогильного є творцями власного життя. Творча природа способу буття кожного з них полягає у тому, що самотворчість героїв — різна за своєю спрямованістю, виявами, мотивами. Людина в творах В.Підмогильного є тим, що вона з себе зробить, це своєрідний проект, витворений суб’єктивно. Цікаві своїми поглядами на власне місце й призначення в світі персонажі з-поміж можливих варіантів обирають способи власної реалізації, свій неповторний життєвий шлях. Людське існування в романах “Місто” та “Невеличка драма” — це існування особистостей, яким передусім притаманне певне ставлення до буття, раціональне чи ірраціональне бачення світу.

Образи романів — це філософські роздуми письменника над феноменом людського буття, над природою існування індивіда в оточенні собі подібних.

Традиційна, але, на жаль, не роз’язана багатьма епохами проблема сенсу людського буття, гостро порушена в творах, закладена в самій специфіці існування героїв у світі.

Створюючи різні характери, правдиво досліджуючи їхню психологію та соціальну природу, В.Підмогильний звертався до проблеми взаємовідносин духу й тіла, серця й розуму, а також моралі як основного регулятора людських стосунків.

Автор “Міста” й “Невеличкої драми” нав’язливо не повчає свого читача, не робить остаточних висновків, не ставить останньої крапки в своїх роздумах та пошуках.

 

Основні положення й висновки роботи відбиті в 6 публікаціях:

 

1. Український “Любий друг”? (“Місто” В.Підмогильного) // Слово і час. — 1998. — № 7. — С. 54–57 (0,3 друк. арк.).

2. Екзистенціальні проблеми в романах В.Підмогильного // Вісник. (Літературознавчі студії). Випуск 1. — К.: Міжнародний інститут лінгвістики і права. — 1999. — С. 65–68 (0,3 друк. арк.).

3. Великі проблеми “Невеличкої драми” В.Підмогильного // Слово і час. — 2000. — № 2. — С. 37–39 (0, 4 друк. арк.).

4. ”Місту” В.Підмогильного — 70 // Вітчизна. — 1998. — № 9–10. — С. 141–144 (0,6 друк. арк.).

5. Плужник і Підмогильний: в складних філософських пошуках // Українська мова та література. — 1999. — 4 січня (0,4 друк. арк.)

6. Художні моделі буття героїв в романі В.Підмогильного “Місто” // Наукові читання — 1998. Праці молодих учених України. — К.: Українська книга, 1999. — С.149–174 (0,8 друк. арк.)