ТМВ як наука 1 страница

Теорія міжнародних відносин (ТМВ) -це сукупність знань про природу, характер функціонування та процес розвитку міжнародних відносин.Теорія є сукупністю певних логічно пов'язаних припущень та суджень, яка відображає те, що, на нашу думку, відбувається у світі. Тому теорії не існують об'єктивно, а створюються лю­диною як інтелектуальні інструменти для пізнання світу.

Крім теорії міжнародних відносин до складу науки про міжна­родні відносини входять: теорія зовнішньої політики, яка вив­чає специфічний процес формування та здійснення зовнішньої політики держави; теорія міжнародних інтеракцій (взаємодій), ', Завданням якої є пізнання процесів взаємовпливу зовнішніх політик суб'єктів міжнародних відносин; теорія світової політики, яка досліджує поведінку недержавних учасників міжнародних відносин у світовій системі; теорія світового роз­витку, що вивчає процес коеволюції соціумів, міжнародних відносин, зовнішньополітичного процесу, міжнародних інтер­акцій та глобалізації світу в цілому в історичному часі.

Мета ТМВ ~ отримання об'єктивного знання щодо міжна­родних відносин як специфічного типу макросоціальних відно­син і практичне застосування цього знання при розробці та здійсненні міжнародної політики. Об'єктом ТМВ є міжнародні відносини, або всесвіт міжнародних феноменів (ВМФ). Саме наявність фундаментальних відмінностей між міжнародни­ми відносинами та внутрішньосуспільними явищами і процеса­ми стала причиною виокремлення ТМВ у самостійну дисцип­ліну.

Предмет ТМВ - це: влада та владні відносини у ВМФ: принципи, процеси та закономірності міжнародних відносин; суб'єкти та механізми міжнародних відносин; міжнародний порядок та міжнародна безпека; зовнішньополітична свідомість; історія міжнародної політичної думки.

Теорія міжнародних відносин є, дуже специфічною наукою. В сучасних умовах це фактично теорія виживання людства, ор­ганізованого у держави та цивілізації.

Провідним центром міжнародних відносин є створена у 1946 р. школа міжнародних відносин Каліфорнійського університету. На базі школи нині діють: створений у 1951 р. Дослідницький інсти­тут з питань війни та миру, який розробляє фундаментальну проб­лематику міжнародних відносин, питання воєнної стратегії та кон­тролю над озброєнням, Інститут Східної Азії (1949), Інститут Се­реднього Сходу (1954), Інститут Центральної та Східної Європи (1956), Інститут Південної Азії (1967) та інші установи.

Аналогічний центр було створено в 1952 р. у Массачусетсь-кому технологічному інституті. Його спеціалісти досліджують економічний та політичний розвиток країн третього світу, військовий та зовнішньополітичний курс США, відносини США з Японією та Китаєм, методологічні проблеми соціальних наук, а також міжнародних конфліктів.

Створений у 1958 р.

 

 

33.Модерністські теорії міжнародних відносин. Діалог традиціоналістів і модерністів.

Політичний ідеалізм, політичний реалізм та стратегічний ана­ліз - класичні напрями теорії міжнародних відносин - зіткну­лись у 60-ті роки минулого століття з гострою критикою з бо­ку нових, модерністських напрямів у науці, які об'єднувало прагнення будувати загальні теорії міжнародних відносин на меншому рівні узагальнення із застосуванням методів інших наук - математики, кібернетики, психології, соціології.

основоположником модернізму був англійський учений Льюіс РІчардсон 30-ті роки XX аналізуав процеси гонки озброєнь за допомогою "методів математичної статистики і диференціальних рівнянь. Сутність методологічної програми модерністів полякала у пев­ній модифікації біхевіористської парадигми, яка була орієнто­вана на неопозитивізм. Усі положення будь-якої наукової кон­цепції, згідно з методологічною позицією модерністів, мають бе­зумовно задовольняти вимоги верифікації. Усі^чдослідницькі процедури мають бути експліцитними та відтворювальними. Від­повідно будь-які судження, що ґрунтуються на досвіді або ін­туїції, неприпустимі у наукових публікаціях. ^ч

Для модерністів характерним було посилення інтересу до ви­вчення формування зовнішньої політики, порівняльного аналізу зовнішньої політики, до створення багатофакторних теорій між­народних відносин. Набули поширення системний підхід до ана­лізу міжнародних відносин та ситуацій, застосування форма­лізації, моделювання, контент-аналізу, імітацій із залученням теорії ігор, математичних методів для здійснення міжнародно­го прогнозування тощо.

Відмітною рисою праць модерністів є наявність великої кількості формул, графіків, таблиць, схем. і Модерністи прагнули досягти високої точності у розумінні міжнародних процесів та передбаченні поведінки політичних лідерів та еліт, однак поступово дедалі більше усвідомлювалась неможливість досягнення цьогсхі Складнощі із застосуванням ме­тодів точних наук та комп'ютерних технологій були пов'язані насамперед з якісними особливостями сфери міжнародних відносин.

Модерністи критикували традиціоналістів за невизначеність термінів, якими вони оперують, за спроби побудувати загальні теорії на основі умоглядних та інтуїтивістських конструкцій. Зо­крема, модерністи підкреслювали, що спір ідеалістів з реаліста­ми - це дискусія про бажаність чи небажаність тієї чи іншої політики, а не аналіз об'єктивних тенденцій та закономірнос­тей міжнародного життя. У свою чергу, традиціоналісті^ зайня­ли не менш жорстку позицію, підкреслюючиДщо в межах мо­дернізму можуть бути одержані лише другорядні результати і що основні дослідження мають проводиться у класичному на­прямі. При цьому вони не заперечували у принципі нових ме­тодів, що їх активно впроваджували модерністи.

Модерністські напрями міжнародних досліджень представлені такими основними теоріями: загальні теорії зовнішньої політики; теорії міжнародних систем; теорії конфлікту; теорії ігор; теорії прийняття рішень; теорії бюрократичного процесу зовнішньої політики; теорії міжнародної інтеграції; теорії взаємозалежності; теорії світового суспільства; теорія міжнародного еквілібріуму; теорія факторів; теорія зв'язків.

 

 

34.Загальні теорії зовнішньої політики

Дж. Модельські («Теорія зовнішньої політи­ки»), який за методологічну основу обрав соціологічну теорію соціальної дії. В центрі його концепції - політичний діяч як суб'єкт дії, контрольний механізм зовнішньої політики.

Теорії міжнародних систем У 1955 р. Ч. Маклеланд - міжнародні відноси­ни слід розглядати як систему, яка складається із взаємопов'я­заних частин, і що структура міжнародної системи значною мі­рою визначає поведінку держав.

Теорії конфлікту Р.Раммель, Р. Тантер, Б. Рассет. - спрямовані на виявлення та вимірювання супереч­ностей, напруженостей та конфліктів між державами, досліджен­ня контрастних явищ у межах співробітництва міжнародних акторів.

Теорія ігор вперше сформульована як математична дисципліна у праці Дж. фон Неймана та О. Моргенштерна «Теорія ігор та економічна поведінка» і спрямована на розробку лінії поведінки у різних ситуаціях, для чого моделюють ці ситуації. Теоретико-ігрові моделі також розглядаються як засіб пошуку нових спо­собів урегулювання міжнародних конфліктів та криз.

Теорія прийняття рішень. Р. Снайдер. Суб'єктивний чинник міжнародної політики. Як, ким і на основі якої інформації приймаються зовнішньополітичні рішення.

Теорія взаємозалежності О. Янг. У II пол. 40-х років минулого століття як противага ізоляціоністській концепції невтягнення у блоки. Вона стала ідеологічним обґрунтуванням плану Маршалла і створення НАТО.

Теорія міжнародного суспільства К. Браун, Р. Ліфшиц, Ф. Брайлар Прихильники цієї теорії наголошують на зростанні спільних інтересів і викликів, з якими стикається людство в умовах посилення взаємозалежності та пов'язаного з нею усвідомлен­ня спільної ідентичності

Теорія міжнародного еквілібріуму Теорія розроблена Дж. Ліскі з метою виявлення умов стабілізації та мінливості міжнародних відносин. Учений науко­во довів, що норми міжнародного права та міжнародних орга­нізацій є змінними.

Теорія факторів Розроблена К. Раптом теорія факторів, або теорія поля міжнародних відносин, ґрунтується на взаємозалежності кон­цепції розвитку міжнародних відносин та розвитку відповідної дисципліни

Теорія зв'язків. Й. Галтунг. Сутність теорії зв'язків полягає у визначенні типів взаємо­залежності структури та особистостей керівників, а також зу­мовленості осіб та структури міжнародною системою.

 

 

37Політичний ідеалізм

Політичний ідеалізм - це напрям науки про міжнародні від­носини, який розглядає міжнародні феномени з погляду абст­рактних морально-етичних ідеалів та правових норм. Біля ви­токів політичного ідеалізму стоять І. Кант-та інші автори кон­цепцій «вічного миру», соціалісти-утопісти і пацифісти XIX ст. Його представники (Д. Перкінс, У. Ліппман, Ф. Таненбаум, Т. Мюрей, Д. Фосдік, П. Лайнбарджер, Ч. Маршалл, У. Еліотп та ін.) вважають, що їхні концепції відображають сутність західної християнської цивілізації. Вони декларують, що міжна­родні відносини мають відповідати нормам і моралї і стримува­ти національний егоїзм.

Цей напрям ще кваліфікується як утопізм і його базова ідея - переконання про необхідність і можливість покінчити з світовими війнами та збройними конфліктами між державами шляхом правового регулювання і демократизації міжнародних відносин, поширення на них норм моралі та справедливості. Звідси, прихильники політичного ідеалізму виступали за створення системи.

Ідеалістична традиція в теорії й на практиці знала своє втілення у розробленій американським президентом В. Вільсоном програми створення Ліги Націй, у договорі про відмову застосовувати силу в міждержавних відносинах -- пакт Бріана -- Келлога (1928 p.), у відмові США від дипломатичного визнання змін, що досягнуті за допомогою сили, -- доктрина Стаймсона (1932 p.), у діяльності держсекретаря США Дж. Даллеса і помічника президента США з питань національної безпеки З. Бжезинського, президентів США Дж. Картера (1976 -- 1980) і Дж. Буша (1988 -- 1992).

У науковій літературі політичний ідеалізм був представлений книгою "Досягнення миру через світове право" американських авторів Л. Сона і Р. Кларка. Вони запропонували проект поетапного роззброєння і створення системи колективної безпеки для всього світу. Основним інструментом подолання війн і досягнення вічного миру між народами повинен стати світовий уряд під керівництвом ООН, який буде діяти на основі детально розробленої світової конституції.

Однак світова війна, локальні війни та конфлікти, "холодна війна" значною мірою підірвали основи політичного ідеалізму. Вважалося, що він утратив будь-який вплив і безнадійно відстав від вимог сучасності, Наслідком стало відродження європейської класичної традиції, для якої характерний вихід на перший план при аналізі міжнародних відносин понять "сила", "баланс сил", "національний інтерес", "конфронтація", "протистоя ння", "конфлікт".

 

39Структура воєнної політики.

Воєнна політика - частина загальної політики певних соціальних сил і спеціально створених ними інститутів влади, що спрямована на підготовку і використання (навмисне або змушене, військове або невійськове) засобів збройного насильства для досягнення тих або інших класових, національних або загальнолюдських інтересів, мети; для ведення війни або протидії. На рубежі XVHI-XIX стст. воєнна політика виділилася у відносно самостійну галузь діяльності. Воєнна політика -сукупність принципів, мети і завдань державної діяльності, законодавчо закріплених у формі актів і рішень уряду, по визначенню змісту заходів уряду та його органів, спрямованих на забезпечення воєнної безпеки країни.

Структуру воєнної політики держави складають: мета воєнної політики; суб’єкти воєнної політики; об’єкти воєнної політики; засоби досягнення воєнно-політичної мети і умови в яких здійснюється воєнно-політична діяльність; воєнно-політична обстановка (хоча і не входить складовим елементом в структуру воєнної політики, все ж здійснює найбезпосередніший вплив на процес її функціонування та розвитку).

Метою воєнної політики України є забезпечення воєнної безпеки, оборони, самостійності, суверенітету, територіальної цілісності, конституційного ладу держави.

Суб’єктами воєнної політики України виступають перш за все народ, вищі органи державної законодавчої і виконавчої влади, структури військового керівництва, органи військового управління, місцевих державних адміністрацій, місцевого самоврядування.

 

 

54. Східні сценарії глобального світу.

Східні держави в першу чергу спираються на вчення конфуціанства. За даним вченням Світ, за Конфуцієм, є упорядкованим, гармонійним, віч­ним началом. Завдання людини полягає в тому, щоб знай­ти своє місце у цій вічній гармонії. А це можливо лише внаслідок постійного прагнення до досконалості, гармо­нійних відносин з Космосом, наслідування ідеалам. Центральним етичним поняттям конфуціанства було вчення про жень - людинолюбство. На думку Конфуція, кожна людина здатна знайти в собі етичні правила власного життя. У стосунках з ближ­німи головним має бути намагання не робити нікому того, чого не хочеться, щоб вчинили тобі.

Істинність такої моральної вимоги Конфуцій обґрунтовує не посиланням на Бога чи Божу волю, а міркуваннями корисності для суспільсва. Китайській культурі не властивий поділ моралі на божественну й людську. Благо - це те, що більшість людей вважає благом.

В основі всіх справ має бути принцип справедливості. Навіть якщо людина прагне посісти бажане для себе міс­це, де б то не було — в сім'ї, суспільстві, на державній службі, вона повинна намагатися бути достойною його. Для того потрібно вдосконалювати свій характер, що потребує очищення серця, думок, розширення знань.

Найважливішим критерієм людської величі є взаємоповага вдома, старанність на робо­ті, правдивість у стосунках із оточуючими. Особливо важ­ливою є любов і повага до влади, батьків. Сім'ю конфуці­анство вважає основою політичної та соціальної структу­ри суспільства. Навіть володар держави повинен чинити, як батько в сім'ї. Інтереси сім'ї конфуціанство вивищує над інтересами людини.

Все что нашла в лекции:За словами Ні Пей Міна: люди і тварини схожі; екосвідомість властива всім культурам; модель майбутнього світу символізує гармонію (гармонійне співіснування людини з природою між небом, землею і людиною).

Дипломатія КНР ставить перед собою завдання відмову від претензій на гегемонію або впливати на будь-які сфери. Співпраця КНР в напрямку економічної глобалізації; визнання різних моделей розвитку і демократії; участь в діалозі цивілізацій культур.

Тактика КНР нарощувати економічні потужності.

Цін Го Фемінь: посилення впливу в південно-східній Азії; важелі економічної допомоги; майстерне проведення пропаганди; відновлення і розвиток з діаспорою; використання в своїх інтересах вільної торгівлі.

 

 

.«Тихоокеанська революція» та перспективи нової біполярності

«тихоокеанської рево­люції», це коли «відбулось пробудження Китаю, вірогідного ліде­ра XXI ст., який зумів у короткий історичний термін, за кілька десятиліть, збільшити свій валовий продукт приблизно у 7-8 разів», А. І. Неклесса «замість комуністичного світу, що розпався, виникає новий реальний опо­нент західної цивілізації - Новий Схід». Тойнбі «у Старо­му Світі майбутнє - за китайцями». Б. М. Занегін, «Китай - соціалістич­на наддержава XXI ст. - посів місце Радянського Союзу в ролі опонента Сполучених Штатів у соціальному плані і геополітичної противаги, привертаючи до себе держави і народи, інтере­си яких зачіпає диктат індустріально розвиненої частини світо­вого співтовариства»

Нині тільки Китай залишився поліетнічною імперією. Він має багате імперське минуле. Впро­довж століть китайські династії здійснювали гегемонію на більшій частині території Азії, проте ця держава виявилася не­спроможною успішно вирішити завдання, що постали з виник­ненням сучасної світової системи. Нині транснаціональні тен­денції у світовій економіці створюють умови для утвердження китайської імперії нового типу, побудованої на зростаючій еко­номічній моці країни.

Події у Тайваньській протоці та Південно-Китайському мо­рі у 1995 р. засвідчили, що китайський експансіонізм навряд чи можна стримати загрозою розриву економічних зв'язків, натомість вони продемонстрували, що КНР спроможний опе­ративно реагувати на потенційну загрозу створення регіональ­ної антикитайської коаліції.

В. Б. Тихомирова, у світі нині склалась ситуація, коли поряд із США позиції головної світової дер­жави посів Китай. На його думку, «ці дві держави скоріше ма­ють доповнювати одна одну» Проте вже нині США розглядають Китай як головну пере­шкоду на шляху реалізації своєї глобальної стратегії.

Світ у першу третину XXI ст., за прогнозом І. Валлерстайна, буде біполярним, а не монополярним. П. Кеннеді, світова політика у недалекому майбут­ньому формуватиметься у «стратегічному чотирикутнику», до якого входитимуть США, Росія, Китай та Японія. Г. Розман вбачає тенденції до формування у Північно-Східній Азії китайсько-російсько-янонського стратегічного трикутника, здатного істотно впливати на більшість подій у світі. Він вва­жає ймовірним, що КНР буде лідером у ситуаціях, коли країни трикутника схилятимуться до опозиції США, проте зазначає, що хоча «вони й не будуть танцювати під американську дудку, во­ни й не стануть тащцовати в унісон», зокрема, коли це зачіпа­тиме фундаментальні проблеми безпеки. Японія вірогідніше оби­ратиме сторону США, ніж Росії чи навіть КНР.

Зростання антикитайських настроїв у Росії, дійсно, може підштовхнути Китай «в обійми США», проте нині існує реальна можливість запобігти цьому через сприяння формуван­ню континентального блоку, геополітичною стрижневою віссю якого стане вісь Париж-Москва-Пекін.

Геополітичними цілями нового континентального проекту є такі:

- знищення геополітичного клину євразійського розколу та нейтралізація планів атлантизму щодо встановлення геополітич­ного контролю над Євразією;

- запобігання реалізації атлантистського проекту «зіткнення цивілізацій», напрацювання міжцивілізаційних універсалій, здат­них інтегрувати великі континентальні цивілізації на основі син­тезу православної, індуїстської, конфуціансько-буддійської та ісламської традицій;

- подолання локальної обмеженості «Нового Сходу», що фор­мується, та геополітичне оформлення ідеї східної відповіді на глобальний виклик вестернізації;

- створення геополітичних та цивілізаційних умов для подо­лання техноекономоцентризму, виходу з глухого кута постін-дустріалізму та переходу до постекономічної моделі усталено­го світового розвитку, яка має забезпечити екологічну, соціо-культурну і соціально-політичну рівновагу в світі;

- подолання геополітичного протистояння Північ - Південь, повернення у геополітику морального імператива, звільнення її від ліберального соціал-дарвінізму та привнесення в неї традицій християнського і просвітницького солідаризму.

 

 

Політична глобалістика як галузь. Політична глобалістика — галузь політології, що вивчає роль політичного в процесі адаптування людства до нових умов існування, досліджує закономірності формування політики глобальної безпеки, можливості та засоби політичного регулювання процесів глобалізації. стурбовані загостренням багатьох складних і взаємопов'язаних негативних явищ планетарного масштабу в життєдіяльності всього людства, звернулися до їх цілеспрямованому спеціальному дослідженню і теоретичному осмисленню. У досить короткий термін сформувалася нова система наукових знань про життєво важливих загальнолюдських утрудненнях, що отримала назву - глобалістика. В ході подальшої еволюції глобалістики стався поступовий поворот до питань політичної природи. Він полягав у наступному: по-перше, у визнанні ролі і значення політичних, факторів у вирішенні глобальних проблем. По-друге, в розумінні необхідності висунення нових політологічних концепцій, що сприяють стабілізації світового розвитку та забезпечення виживання людства. По-третє, проекти подолання всесвітніх труднощів стали розроблятися як з урахуванням вірогідних змін світового політичного порядку, так і на основі аналізу найважливіших процесів і явищ світової політики. В даний
час накопичений досвід вивчення планетарної проблематики та моделювання розвитку світової системи в умовах загострення загальнолюдських труднощів дозволяє зробити висновок тому, що кінцеві результати досліджень подібного роду істотно збіднюється без розгляду політичних факторів і вивчення політичних аспектів.

Уважне ставлення представників практичної політики до глобальних досліджень, багато в чому, пов'язано з нетрадиційним та інноваційним аналізом у цих роботах питань, що мають політичну природу. Серед них насамперед виділяються завдання найбільш загального, фундаментального характеру. Такими є:
- Вивчення політичних причин і факторів виникнення та загострення планетарних, проблем;
- Пошук політичних шляхів подолання загальнолюдських труднощів;
- Прогнозування політичного устрою прийдешнього світового співтовариства, яке зможе стабільно і стійко розвиватися, знаходячи адекватні відповіді, як на вже відомі, так і на нові глобальні виклики.
Значний інтерес викликають і більш вузько спеціалізовані дослідження. До цих досліджень, зокрема, відносяться розробка і вивчення в контексті глобальної проблематики актуальних питань, пов'язаних з політикою в областях екології, народонаселення, енергетики, транспорту, використання природних ресурсів, освоєння космосу і Світового океану і т.п. Існує також важливі наукові завдання, які можуть бути вирішені тільки спільними зусиллями політологів і глобалістів. Це перш за все такі питання, як
- Осмислення планетарних проблем як фактора світового політичного розвитку;
- Аналіз глобалізації політичних процесів на міжнародній арені під впливом загострюються загальнолюдських труднощів і деякі інші завдання.

 

48. геоіст. фази планет. дуалізму
Фаза консолідації відносин планетарного дуалізму є особ­ливою геоісторичною фазою розвитку, яка визначається склад­ними процесами структурування телурократичної і таласокра-тичної напівсфер сучасної світової системи. Вона відповідає Вестфальській системі як історичному типу сучасної світо­вої системи. Для цього типу характерною є ситуація боротьби за гегемонію в океанічній напівсфері між Англією та Голландією та у континентальній - між Францією та Іспанією. Головна су­перечність Суші та Моря на першому етапі її розвитку вияв­ляється у гострій боротьбі між Голландією та Іспанією, а на дру­гому - у англо-французькому протиборстві. Подібна гео-політична ситуація відповідає процесу консолідації таласократії і телурократії, що відбувається у цей період.

Фаза стабілізації відносин планетарного дуалізму відповідає Віденській системі як історичному типу сучасної світової сис­теми і характеризується відсутністю континентального центру-гегемона, який міг би стримувати морську гегемонію Великої Британії. Перемога над Наполеоном забезпечила їй повну ге­гемонію. Відносини планетарного дуалізму на певний час ста­білізувались, і ця ситуація вдало підтримувалась британською політикою «блискучої ізоляції».

Фаза дигресії відносин планетарного дуалізму - чи не най­складніша та неоднозначна в історії його розвитку. Насамперед, вона охоплює два не дуже тривалі історичні типи сучасної світо­вої системи, що мали перехідний характер, - Берлінську та Версальсько-Вашингтонську. Крім того, ця фаза характеризується наявністю певних відхилень у відносинах планетарного ду­алізму, поверховий аналіз яких може призвести до помилко­вих висновків щодо їхньої сутності.

Відносини планетарного дуалізму в умовах Версальсько-Ва-шингтонської системи мали перехідний, а отже, нестабільний характер. Вони визначались остаточним переміщенням геопо-літичного центру таласократії за океан: британська таласокра-тія військовим шляхом зруйнувавши (тимчасово) морську си­лу Німеччини, зазнала відчутного удару від США з їх вимогою «свободи морів» та паритету морських озброєнь. Усі ці про­цеси створили передумови для розгортання планетарного ду­алізму в умовах нової, Ялтинської системи.

Фаза експлікації планетарного дуалізму — це його розвиток у напрямі кількісної та якісної абсолютизації, що відбувається в умовах біполярної Ялтинської системи. Основою її став аме-рикано-радянський кондомініум, утворений за підсумками Дру­гої світової війни задля здійснення геополітичного контролю у світовому масштабі з боку двох наддержав - США та СРСР. Зміни у співвідношенні сил у сучасній світовій системі були закріплені рішеннями Ялтинської 1943 р. та Потсдамської 1945 р. конференцій, тому новий історичний тип сучасної світо­вої системи має назву Ялтинської системи.

Ця система характеризується переходом планетарного дуа­лізму у фазу експлікації, розгортання, що виявляється насам­перед у реалізації вперше у сучасній світовій системі біпо­лярної геополітичної моделі у планетарному масштабі.

У процесі розвитку Ялтинської системи чітко виявилися два напрями демократичних перетворень - капіталістичний та со­ціалістичний, які ґрунтувалися на відмінних концепціях демо­кратії - конкурентній та ідентітарній. Якщо перша органічно вла­стива англосаксонським таласократіям, то друга - набуває дос­коналої цілісності у міру просування в глиб географічної Євразії.

 

 

51. історія, основні риси і типол. міжнар. Організацій Міжнародна організація — це об'єднання держав відповідно до міжнародного права і на основі міжнародного договору для здійснення співробітництва в політичній, економічній, культурній, науково-технічній, правовій та інших галузях, що має необхідну для цього систему органів, права й обов'язки, похідні від прав і обов'язків держав, і автономну волю, обсяг якої визначається волею держав-членів.
Умовно можна виокремити п"ять основ­них стадій виникнення та розвитку міжнародних організацій: Епоха рабовласницьких держав. Ще в IV—VI ст. до н.е. у Стародавній Греції існувало два типи міжнародних Інститутів - сіммахії та амфіктіонії. Сіммахії - - це союзи (коаліції) держав, які мали спільні військово-політичні цілі. Амфіктіонії були релі­гійно-політичними союзами племен та міст зі спільним святили­щем, скарбницею, правилами ведення війн. Період феодальної роздробленості характеризується тим, що об'єднання постійно ворогуючих між собою держав формувалися передовсім під час виникнення загрози з боку сильнішого спільного ворога (наприклад, половці та монголо-татари для феодальної Русі). Водночас на світовій арені почали з'являтися торговельні со­юзи. Прикладом такого торговельного об'єднання е один із найвідоміших союзів цього типу — Ганза, що існував з XIV по XVII ст. Міста — члени союзу намагалися зосередити в себе усю посередницьку торгівлю між Західною, Північною та Східною Європою. Вони мали власне військо та флот, що дозволяло їм охороняти власні комерційні Інтереси і навіть вести війни з іншими державами. Епоха великих географічних відкриттів, промислових рево­люцій та формування світового ринку. характеризується появою цілої низки організацій, яким уже були притаманні риси сучасних міжнарод­них установ: наявність погоджених цілей, постійного органу, по­рядку роботи та ін. Деякі західні автори ведуть історію міждержавних організацій від так званого Священного союзу 1815 р. Іноді спеціалісти віддають першість Центральній комісії судно­плавства по Рейну, яка була організована Віденським конгресом 1814 — 1815 рр., а на постійній основі почала працювати з 1831 р. Стабільне зростання кількості міжнародних організацій з сере­дини XIX ст. пов'язане з розвитком зв'язку, транспортної мережі, фінансів, міжнародної торгівлі. У цей час з'являються такі органі­зації, як Дунайська комісія (1856 р.), Всесвітній поштовий союз (1874) та ін. Такими ж рисами володіла створена в 1919 році Міжнародна організація праці. Період між Першою та Другою світовими війнами ознаме­нований появою першої у світі міжнародної організації універ­сального типу з широкою компетенцією — Ліги Націй. Створена в 1919 р. з ініціативи американського пре­зидента Вільсона. Першою міжнародною організацією, що мала яскраво виражену політичну спрямованість, була Ліга Націй, створена в 1919 році відповідно до положень Версальської договірної системи і яка проіснувала формально до 1946 року.
Статут Ліги Націй був вироблений спеціальною комісією, створеною на Паризькій мирній конференції 1919-1920 років, і включений у Версальський мирний договір 1919 року й інші мирні договори, що завершили Першу світову війну 1914-1918 років. Сучасний етап розвитку МО починається з 1945 року. Йому властиві такі риси: