ТМВ як наука 5 страница

Термін «декларація» вживається у таких значеннях: по-пер­ше, як обов'язкова міжнародна угода, наприклад Декларація Об'єднаних Націй, підписана у Вашингтоні 1 січня 1942 р., та Декларація чотирьох держав про загальну безпеку, підписана у Москві ЗО жовтня 1943 р.; по-друге, як спільна заява про наміри або політичний курс (подібно до «комюніке»); по-третє, як одностороння декларація, яка проголошує права і обов'яз­ки для інших держав; по-четверте, як повідомлення однієї держави іншим державам із роз'ясненням чи виправданням лінії її. Декларації третього та четвертого типів у жодному випадку не мають характеру договорів.

Особливе місце у дипломатичній діяльності посідають нерів­ноправні міжнародні угоди, головною рисою яких є те, що їх положення обмежують суверенітет однієї зі сторін. Загальноприйнятою і дуже зручною формою дипломатичної діяльності є дипломатичні прийоми.види прийомів:1) офіційний прийом, на який запрошуються виключно поса­дові особи;2) неофіційний прийом, на який посадові особи запрошують­ся разом з дружинами;3) змішаний прийом, на який запрошуються як офіційні по­садові особи, так і видатні діячі.

Виняткове значення у дипломатичній практиці має цере­моніал, офіційно прийнятий розпорядок урочистих прийомів, процесій тощо. Дипломатичний протокол - це сукупність правил, відповідно до яких у кожній державі регулюють порядок дипломатичних цере­моній. Основна мета протоколу - створити атмосферу дружелюб­ності для здійснення дипломатичних стосунків.

46..Україна і міжнародні організації (ЄС,НАТО, СОТ і т.д.)

Нині Україна є членом більш ніж 40 як міжурядових, так і неурядових міжнародних організацій. Відтоді, як досягнута незалежність, зростає авторитет України як члена багатьох універсальних мівжнарордних організацій, у фундації яких вона брала участь (ООН та ін.). Нашу державу прийнято до складу престижних міжнародних організацій, зокрема до Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку реконструкції та розвитку. Українська держава стала повноправною учасницею Організації з безпеки і співаробітництва в Європі (ОБСЄ), підписала документи про співробітництво та партнерство з Європейським Союзом (ЄС), НАТО, Західноєвропейським Союзом (ЗЄС). Багато зусиль було докладено, щоб стати повноправним членом такої впливової міжнародної регіональної інституції як Рада Європи (РЄ). Особливе і визначне місце в зовнішній політиці України належить співробітництву з Організацієй Об'єднаних Націй. Український народ може пишатися тим, що його країна була однією з держав-засновниць цієї глобальної міжнародної організації. Свого часу, в перші 45 років існування ООН, Україна виявила чимало ініціатив у розробці міжнародних питань, перебуваючі в рамках ООН.

Курс на інтеграцію України в Європу означає гнучку систему взаємовідносин у глобальному простору Європа – Росія-Азія – Північна Америка, яка в свою чергу складається з важливих для України інтересів регіональних “угрупувань”, де на першому місці суміжні держави. Саме із встановлення дружніх відносин з Росією, Білорусією, Польщею, Угорщиною, Словаччиною, Румунією, Молдовою розпочався “вихід” України в Європу.

Україна бере активну участь у будівництві верхнього поверху” нової архітектурної безпеки, яка складається з таких організацій і структур як ОБСЄ, НАТО. ЗЕС, Рада Європи. Наша держава вносить безпосередньо вклад у зміцнення міжнародної безпеки своєю активною участю у миротворчих операціях, що проводяться під егідою ООН і ОБСЕ.

У контексті адаптації і зростання ролі європейських і євроатлантичних структур безпеки неабияке місце займає співробітництво України з НАТО.

націоналі інтереси України щодо НАТО визначаються з урахуванням провідної ролі Північноатлантичного альянсу в підтриманні міжнародного миру, стабільності, безпеки, сприянні поглибленню міжнародного довір’я в Євроатлантичному регіоні, створенні нової системи безпеки у Європі. Крім участі у спільній з НАТО програмі “Партнерство заради миру”, Україна співпрацює з Альянсом у галузі екології, перекваліфікації військовослужбовців, в подоланні наслідків надзвичайних ситуацій тощо.

Україна вважає, що СНД матиме перспективу лише у тому випадку, якщо він зможе оновитися не шляхом створення наднаціональних структур, а шляхом формування сприятливих умов для торгівлі, економічного і науково-технічного співробітництва і зовсім не обов’язково на “загальному” рівні, а на взаємовигідній двосторонній основі або у “групах за інтересами”.

З 12 травня 1954 р. Україна член ЮНЕСКО.

 

40.Теорія війни

Карл Філіп Готліб фон Клаузевіц— відомий військовий письменник, який здійснив своїми творами повний переворот в теорії війни.Праці – «О войне».

Теорія війни - система знань про характер, закони війни, підготовку збройних сил й країни в цілому до війни та про способи її ведення.

Військова наука разом з іншими науками вивчає війну як складне соціально-політичне явище. Дані військової науки використовуються при розробці воєнної доктрини держави.

Військова наука вивчає закони війни, що відображають залежність ходу й результату війни від політики, економіки, співвідношення морально-політичних, науково-технічних і військових можливостей воюючих сторін, а також основні процеси підготовки й ведення війни, обумовлені її масштабами, складом сторін, що беруть участь, і засобами збройної боротьби.

Основним предметом її дослідження є збройна боротьба у війні.

Складові

Найважливішими складовими військової науки є: теорія військового мистецтва, теорія військового будівництва, теорія військового навчання й виховання, теорія військової економіки й тилу.

Теорія військового мистецтва

Теорія військового мистецтва включає теорію стратегії, оперативного мистецтва й тактики. Теорія стратегії, являючись вищою галуззю військового мистецтва, розробляє теоретичні основи планування, підготовки та ведення війни й стратегічних операцій. Теорія оперативного мистецтва розробляє принципи й способи підготовки й ведення спільних і самостійних операцій і бойових дій оперативних об'єднань видів Збройних сил.

Теорія тактики займається питаннями підготовки й ведення бою з'єднаннями, частинами й підрозділами.

Складовою частиною стратегії, оперативного мистецтва й тактики є теорія управління, що розробляє способи керівництва Збройними силами й управління військами (силами).

Теорія військового будівництва----- розкриває питання складу організаційної структури збройних сил у мирний і воєнний час, системи їх відмобілізування, комплектування й розгортання, підготовки резервів, організації військової служби й інші питання.

Теорія військового навчання й виховання-- розробляє форми й методи підготовки захисників своєї Батьківщини.

Теорія військової економіки й тилу-- досліджує питання накопичення й використання матеріальних засобів для оборони країни й забезпечення діяльності збройних сил, як у мирний так і у воєнний час.

Цитати: «Целью любой войны является мир на условиях, благоприятных для победившей стороны.»

«Война есть продолжение политики иными, насильственными средствами».

Робота Е. Тоффлера і Х. Тоффлер «Війна і антівойна: Що таке війна і як з нею боротися. Як вижити на світанку ХХ1 століття», яка була опублікована в США в 1993 р.,, і робота М. ван Кревельда

«Трансформація війни»(в Європі опублікована в 1991 р.).

Загальною ознакою розгляду сутності війни даними авторами можна назвати відхід від строгого теоретичного понятійного аналізу і заміна його фактологическим соціально-політичним і військово-технічним розглядом. Це основний напрям еволюції уявлень про війну та її сутності. Зниження логіко-аналітичного вивчення сутності війни трансформує її пояснення в сторону пошуку, підбору та відбору тих подій і фактів, які цікаві автору або необхідні.

При такому підході еволюція знань про сутність війни йде в сферу «соціального замовлення» або популяризаторської, як би простою і зрозумілою, доступною багатьом характеристики війни. Але в ньому укладені і широкі можливості маніпуляції інформацією. Особливо такий підхід характерний для Тоффлером.

Вся книга «Війна і антівойна» складається з шести частин. Перерахуємо назва частин книги: Конфлікт. Траєкторія. Дослідження. Знання. Небезпека. Мир. Термін «війна» відсутня у змісті. Обсяг роботи становить приблизно 340 сторінок. До речі, в такому ж «ключі» написана і попередня книга Тоффлера «Шок майбутнього». «Війна і антівойна» - це не теоретичне дослідження, а швидше начерки, конспект авторських думок. І все ж даний опис книги є зовнішньою її характеристикою.

В об'єктивному і неупередженому аналізі знання сутності, причин, мети і соціального характеру війни необхідно не тільки для визначення явища війни, її відмінності від інших явищ і станів суспільства, а й для виявлення призвідників, ініціаторів, паліїв війни. Для світової спільноти це дуже важливо. За книгою Е. і Х. Тоффлером винуватців війни визначити неможливо. Розгляд сутності та змісту війни йде в космополітизм: всі народи винні в існуванні агресивної політики насильства і воєн. Тому антівойна у них - це протидія війнам третьої хвилі. Криза, наголошується в книзі, перед яким сьогодні стоїть світ, (звичайно, не США і НАТО, а світ) - це відсутність третьеволновой форми світу, відповідної новим умовам сучасності і реальностям війни третьої хвилі.

 

41.Сутність вестернізації

Вестернізація (англ. Westernisation, Westernization) — процес переходу особи, групи чи суспільства від власної традиційної системи цінностей до системи цінностей Західної цивілізації, які базуються на диктатурі закону, домінуванні індивідуального над колективним, приматі приватної власності над общинною та прав людини над її обов'язками.

У 18 — 20 століттях вестернізація виступала синонімом модернізації і глобалізації.

Вестернізації (від англ. West захід)-термін, що означає перенесення структур, технологій і способу життя західних (європейських) товариств в незахідні.

Ініціаторами вестернізації інших країн були країни Західної Європи, вона проходила переважно в формі колонізації. Західні цінності і структури часто нав'язувалися силою, оскільки у місцевого населення не було стимулів долучатися до західного способу життя. Низку завоювань Заходом решти світу почав Генріх-мореплавець в Португалії. Після звільнення від маврів на цей шлях вступила Іспанія. З сер, 17 в. ініціативу перехопила Англія і до останніх десятиліть 19 в. вона ділила з Францією лідерство в цьому відношенні. Західні країни знайомили незахідні народи з досягненнями своєї цивілізації, але одночасно, і в більшій мірі, використовували ресурси колонізованих країн, заперечуючи цінність їхнього досвіду.

Вестернізація як найважливіша і небачена трансформація несла іншим народам корінні зміни в політиці, соціальній сфері, економіці, культурі. Захід не вважався з відсутністю готовності і схильності народів вестернізіруемих країн до таких змін. Капіталізм перетворив історію у всесвітню. Спільність доль людства могла бути описана з початком вестернізації не у вигляді абстрактного подібності або загального, закону розвитку, а як реальне проникнення товариств сучасного типу в традиційні. Походи за прянощами, багатствами, новими землями переконали Захід у своїй перевазі і створили такі "еквіваленти спілкування" з іншими, як західні цінності, менталітет, ідеологія, спосіб життя і технологія.

Найбільш поширеною реакцією на вестернізацію був опір, а на більш пізньому етапі, у міру усвідомлення переваг західного способу життя опір змінилося спробами йти по західному шляху, але без насильства, своїми темпами, в умовах ізоляції, диктатури чи авторитарної влади. Росія і Оттоманська імперія пройшли цей шлях від початкового опору до проведення контрольованої вестернізації.

Результатами вестернізації можна вважати: автократичний індустріалізм в Латинській Америці-підтримка цивілізаційних почав в умовах відсутності демократії, створення стабільних напівдемократія і квазідемократії в Азії: появи патерналістської напівдемократії, нестабільних і крихких демократичних структур з перевагою традиційних укладів в Африці. Варіанту прямий вестернізації під патронажем одній із західних країн деякі країни воліли "наздоганяючу модель", коли західна цивілізація свідомо бралася за зразок, якого вони намагалися досягти самостійно.

У 2-й пол. 20 в. відбулася заміна носія західних зразків, насаджуваних чи переймати іншими країнами світу в ході їх модернізації. Замість Західної Європи ім стали Сполучені Штати Америки. Вестернізація переважно означала вже американізацію. Останньою не уникли і європейські країни. Поняття "вестернізація" пов'язане з такими поняттями сучасних теорій соціального розвитку та політичного впливу, як діффузіонізм, атлантизм, европоцентрчзм.

 

43.Воєнна доктрина України

Воє́нна доктри́на Украї́ни є складовою частиною концепції національної безпеки і становить сукупність основоположних настанов і принципів щодо організації та забезпечення безпеки особи, народу і держави шляхом політичних, дипломатичних, економічних та воєнних заходів.

Перша редакція Воєнної доктрини України була прийнята Постановою Верховної Ради України N 3529-XII 19 жовтня 1993 р.Друга редакція Воєнної доктрини України була прийнята Указом Президента України N 648/2004 15 червня 2004 р.

Воєнна доктрина України (далі - Воєнна доктрина) - це сукупність керівних принципів, воєнно-політичних, воєнно-стратегічних, воєнно-економічних і військово-технічних поглядів на забезпечення воєнної безпеки держави.

Воєнна доктрина має оборонний характер. Це означає, що Україна не вважає жодну державу своїм воєнним противником, але разом з тим вважатиме потенційним воєнним противником державу або

групу держав, послідовна недружня політика яких загрожуватиме воєнній безпеці України.

 

Правовою основою Воєнної доктрини є Конституція України (254к/96-ВР), закони та інші нормативно-правові акти, а також міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана

Верховною Радою України.

5. Основними реальними та потенційними зовнішніми загрозами

національній безпеці України у воєнній сфері є:

 

розповсюдження зброї масового ураження і засобів її доставки;

 

недостатня ефективність існуючих структур і механізмів забезпечення міжнародної безпеки та глобальної стабільності;

 

можливість втягування України у протистояння іншим державам чи в регіональні війни;

 

воєнно-політична нестабільність та конфлікти в сусідніх державах, міжнародний тероризм, поширення незаконного обігу зброї, боєприпасів і вибухових речовин;

 

нарощування іншими державами поблизу кордонів України угруповань військ та озброєнь, що призводить до порушення співвідношення сил, яке склалося;

незавершеність договірно-правового оформлення державного кордону України.

Забезпечення воєнної безпеки України ґрунтується на

принципах:

 

верховенства права;

 

оборонної достатності;

 

невисування територіальних претензій до сусідніх держав і невизнання Україною територіальних претензій до неї;

 

пріоритету договірних (мирних) засобів у розв'язанні конфліктів;

 

своєчасності та адекватності заходів захисту національних інтересів від зовнішніх і внутрішніх загроз у воєнній сфері;

 

демократичного цивільного контролю над Воєнною організацією держави та правоохоронними органами;

 

відповідності бойових можливостей, рівня боєздатності,підготовки та всебічного забезпечення Збройних Сил України, інших військових формувань потребам оборони України та підвищення

взаємосумісності із збройними силами держав - членів НАТО і ЄС;

 

взаємодії органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування і органів військового управління та чіткого розмежування їх повноважень;

 

використання в національних інтересах міждержавних систем та механізмів міжнародної колективної безпеки.

 

45.Україна на тлі глобальних трансформацій

Останнє десятиріччя XX ст. увійшло в історію суттєвими геополітичними змінами. Серед передумов глобальних зрушень на континенті — подолання військово-політичного протиборства Схід—Захід, падіння комунізму і переорієнтація низки держав на засади цінностей західної демократії. Внаслідок цих подій світ із двополюсного, чітко розмежованого, поступово (хоч і не без певних проблем) набирає обрисів багатополюсного, взаємозалежного. Зростають взаємовпливи держав і народів. Тісно пов´язані між собою процеси подолання розколу Європи загалом (у тому числі Німеччини), ослаблення полюса сили, який уособлювала Москва, самовизначення народів східноєвропейських держав і національно-державного волевиявлення народів колишнього Радянського Союзу. На Сході припинили існування воєнно-політичний блок країн Варшавського Договору, Рада Економічної Взаємодопомоги та СРСР як світова наддержава. Поява на політичній карті світу незалежної України започаткувала глобальні трансформації не лише в цьому регіоні. Досягнення суверенного статусу Українською державою, за визначенням американського політолога 3. Бжезинського, є однією з найпомітніших геополітичних подій XX ст. Ставши незалежною, Україна, за його оцінкою, створила можливість для самої Росії — як держави і нації — стати нарешті демократичною. Був час, коли деякі країни робили вибір між Україною та Росією. Але згодом усі, а надто Західна Європа та США, зрозуміли, що добрі відносини з обома країнами лише сприятимуть стабільності в Європі. Виваженість зовнішньої політики України, її миролюбні засади, мирний характер перетворень у суспільстві — гарантії безпеки на континенті. Усе це сприяє становленню дієвих відносин України з європейською спільнотою. Відбуваються одночасні різновекторні, суттєві й далекосяжні за наслідками, події. До глобальних трансформацій слід віднести не лише появу в світовому співтоваристві нових політичних одиниць, у тому числі України, а й руйнацію тривалого російського домінування на контрольованому нею просторі. Аналітики західного світу практично одностайні щодо визначення ролі України як «детонатора» в зруйнуванні такої сили, якою був СРСР. Україна після тривалого перебування у складі Російської імперії, а потім СРСР, почала активно реалізовувати свій шанс безпосередньо прилучитися до міжнародного співтовариства як його повноправний суб´єкт. Підписанням нею на початку 1992 р. Гельсінського Підсумкового акта було увінчано самовизначення й визнання державності українського народу іншими країнами, що стало початком діяльності України в європейських структурах як рівноправного партнера. Глобальні трансформації спричиняють відповідні зміни у свідомості, світосприйнятті, політичній позиції та суспільній поведінці десятків і сотень мільйонів людей континенту. Еволюція поглядів, моральних орієнтирів і спонукальних мотивів передусім пов´язана з демонтажем конфронтаційних підходів і рецидивів старого політичного мислення. Останнє десятиріччя XX ст. було покликане визначити розвиток Європейського континенту. За всієї невизначеності майбутнього стало очевидним, що Європа і світ перебувають на перехідному етапі розвитку нових відносин. Після стрімкого краху соціалізму східноєвропейські країни докорінно змінили систему зовнішньополітичних пріоритетів. Якщо до середини 1990 р. вони виявляли певну стриманість щодо відносин із Заходом, то надалі намітилося суттєве потепління у відносинах з ЄС, НАТО. Відтоді припинилися зовнішньополітичні взаємні консультації східноєвропейських країн; уряди Польщі, Угорщини, Чехії, Словаччини, Румунії дистанціювалися від Москви. Суттєвими в цей час стають і геополітичні інтереси новоутворених держав і країн Центральної та Східної Європи, що самовизначилися в соціально-політичному розвитку. В останнє десятиліття відчутнішим став вплив на геополітичне становище Європи об´єднаної Німеччини. Змінюючи систему ціннісних орієнтацій, центрально- і східноєвропейські країни почали розглядати Західну Європу, зокрема об´єднану Німеччину, як партнера та важливий чинник міжнародної політики. Особливо впливовим є голос ФРН у ЄС щодо східноєвропейських держав. Нині політичні еліти демократичних держав Заходу, а також молодої демократії та країн пострадянського простору ведуть пошук ефективних зовнішньополітичних програм, воєнно-стратегічної рівноваги, які б відкрили нові можливості для реалізації національних інтересів і завдань національної безпеки. Європейські країни, а з ними й Україна, на початку 90-х років XX ст. повернулися до природного стану, коли у формуванні міжнародних відносин суттєвими стали геополітичні чинники — територія, матеріальні ресурси, національна структура та релігійні особливості. Для України, яка впродовж своєї історії перебувала в центрі геополітичних інтересів кількох наддержав, зовнішньополітичний вибір має не тільки внутрішню, а й міжнародну вагу. Стратегічна мета її полягає в інтеграції до європейських та євроатлантичних структур. За багато-векторності зовнішньої політики України принциповий європейський вибір зумовлений не тимчасовою кон´юнктурою, а національними інтересами. Об´єднана Європа відповідно перебрала на себе частину відповідальності за становлення України як стабільної демократичної держави, яка своїм пріоритетом визначила повноправне членство в Європейському Союзі, який визначатиме обличчя Європи XXI ст. Цей стратегічний курс повинен усунути вагання потенційних партнерів, пов´язані з «невизначеністю» і «непередбачуваністю» України. Водночас він зумовлює певну настороженість деяких пострадянських країн, зокрема Росії. Розширення ЄС поки що залежить від розширення НАТО. Для країн Центрально-Східної Європи переговори щодо входження їх до Євросоюзу були відхилені щонайменше на 4—5 років. Європейський Союз лише в 1999 р. виробив стратегію стосовно Росії, а потім і щодо України. Але, незважаючи на значний спротив з боку РФ і не лише її, три країни ЦСЄ — Польща, Чехія та Угорщина — вже навесні 1999 р. увійшли до Північноатлантичного альянсу (НАТО). Проте стратегічні інтереси України, досвід Польщі, країн Балтії та інших країн Центральної та Східної Європи свідчать про необхідність суттєвіших старань щодо зближення з ЄС. З огляду на зростаючу взаємозалежність світу в ракетно-ядерну епоху розуміння безпеки як винятково військово-стратегічної проблеми відходить у минуле. Безпека нині має багатокомпонентний характер. При цьому суто військові, зовнішньополітичні аспекти безпеки вже не є визначальними для держави чи нації, що належать до системи складних глобальних й регіональних відносин. Безпека кожної країни має й конкретно-історичний характер, детермінована внутрішніми і зовнішніми чинниками, залежить від наявності надійних партнерів і консолідуючої політики влади. У Центральній та Східній Європі історичні аспекти безпеки є особливо відчутними, а в деяких напрямах домінуючими. Історично склалися дві лінії: суперництво між Росією та Заходом, з одного боку, і взаємодія їх у розбудові Європи — з іншого. Якщо Росія чи СРСР поставали полюсом сили на Сході, то на Заході континенту таким полюсом здебільшого була Німеччина. Тривалий період східноєвропейські країни були проміжним простором, «санітарним кордоном» або сферою поділу впливу сильніших сусідніх імперій, об´єднань. Тому суттєвим геополітичним чинником стало зняття з політичного порядку денного німецького питання, як однієї з головних ознак нового етапу історичного розвитку Європи наприкінці XX ст. Відтепер мирний порядок на континенті має ґрунтуватися на природній основі, до якої, крім інших змін, належить вихід на політичну арену України як суб´єкта міжнародних відносин та наявність у центрі Європи єдиної могутньої, стабільної та впливової Німецької держави. Якщо для України, як і для інших країн молодої демократії, проблеми нового державотворення, економічного зростання, подолання кризи є пріоритетними, то для Німеччини вони не мають такої гостроти, а її економічні досягнення є привабливими для сусідів. За таких кардинальних змін інтересам безпеки відповідають розширення політичного діалогу, зниження рівня озброєнь, подолання регіональних воєнних конфліктів тощо. Важлива роль належить зростанню довіри між країнами молодої демократії та іншими державами континенту і світу, створення нової надійної системи колективної безпеки.

47. Постдамська система міжнародних відносин.

Остаточне формування нової конфігурації повоєнних міжнародних відносин довершувалося на Потсдамській конференції лідерів великих держав, що проходила з 17 липня до 2 серпня 1945р. Головною сферою обговорень були європейські справи, насамперед те, що стосувалося всебічного вирішення «німецького питання». Від останнього аспекту значною мірою залежали як контури, так і сама сутність повоєнного європейського устрою, що, власне, й підтвердив перебіг подій у наступних кількох десятиліттях.

Ознаки:

q біполярна система контролю;

q розподіл сфер впливу і прагнення до його порушення;

q децентралізація насильства – стабільність на центральному та глобальному рівнях, що підтримується державами і нестабільність на регіональних та субрегіональних рівнях;

q орієнтація глобальної міжнародної системи і регіональних підсистем, на рівні яких вихід з конфліктів залежить перш за все від рівноваги сил в регіоні та чисто внутрішніх факторів;

q неможливість збройних сутичок між супердержавами;

q розпад колоніальних імперій;

q світ перестає бути переважно європоцентриським;

q прискорення суспільно-історичних процесів внаслідок модернізації;

q формування єдиного інформаційно-технологічного простору.

Оцінюючи досягнуті в Потсдамі домовленості, з одного боку, необхідно враховувати, що вони зафіксували об'єктивне співвідношення сил та інтересів — насамперед великих держав — на момент укладання відповідних угод; з іншого боку, не цілком коректним є твердження, що з плином десятиліть вони остаточно втратили свій сенс. Адже територіальний устрій у більшості частин Європи залишається в основному таким, яким його було встановлено в Потсдамі

 

22. Сучасні тенденції розвитку цивілізаційної теорії. (Хантінгтон,Хатамі)

Цивілізація - система детермінації суспільної життєдіяльності через духовне виробництво, тобто через соціально значущі функції культури. Статус цивілізації визначається ступенем універсалізації духовних принципів буття, що утвердили­ся у суспільстві. Єдність світової історії полягає у співіснуванні цивілізацій у просторі та часі, їх взаємозв'язку і взаємодії. З по­гляду цивілізаційного підходу, «на перший план висувається проблема осмислення руху людства до дис­кретної єдності, до формування глобаль­ної, всесвітньої макроцивілізаційної системи».

Ідея світової цивілізації відображає процес культурного збли­ження людства і визнання існування загальнолюдських цінно­стей, орієнтацій, форм діяльності та інституцій.

дедалі більша увага приділяється пе­редумовам та ознакам кризових процесів у її розвитку. Наго­лошується на турбулентному характері сучас­ного етапу світового цивілізаційного процесу. О. І. Неклесса вважає, що епоха, в яку вступає світ, - це існування суспільства у вигляді стійкої, але нерівноважної системи. Стійкість нового світу багато в чому ґрунтується на величезній кількості нагромаджених цивілізацією ресурсів, на їх перманентному, перерозподілі. Її джерело він вбачає в тому, що в людському світі потенційно (а іноді й реально) існує особли­вий, «нічний» стан послідовного руйнування системи - Світ Роз­паду, тобто своєрідний код антиісторії. Така «поліфонічна» кон­струкція є одночасно простором складної взаємодії історичних епох, фундаментальні коди яких зберігаються і співіснують упродовж усієї історії людст­ва як основа цивілізаційних, типологічних розходжень у струк­турі соціуму. Зміна епох, подібно до неспокійного стану при­кордонних поясів цивілізаційних розламів, супроводжується хаотизацією соціуму, періодами смути.

На думку М. О. Чешкова, нинішні глобальні процеси пов'язані з кризою, самовичерпанням домінантної ролі соціального нача­ла глобальної спільності. Свідченням цього російський учений вважає виникнення одновимірних (різні види тоталітаризму, втрата колективної іден­тичності в розвинених суспільствах) феноменів десоціалізації та маргіналізації як в окремих суспільствах, так і у світі в ціло­му (тероризм, торгівля наркотиками), бестіалізацію індивіда, руйнування його генетичних засад (СНІД), загрозу ядерної катастрофи і спадної еволюції людства. Водночас, на думку М. О. Чешкова, змінюється і суспільна свідомість, світові релігії розпадаються, створюючи ситуацію духовного ваку­уму.