ТМВ як наука 3 страница

\

 

15. Типологія міжнародних відносин

Міжнародні відносини ґрунтуються на взаємодіях величезної кількості учасників, кожен з яких керується власними інтересами та мотиваціями. Специфіка їхньої участі у процесах, що відбуваються в міжнародному середовищі, безпосередньо залежить від типу учасника. З огляду на це, можна визначати межі функціональної активності та особливості діяльності учасників міжнародних відносин.

Типологія учасників міжнародних відносин є темою досить серйозної полеміки між державоцентристами (етатистами) та транснаціоналістами. Вона стосується не так виокремлення та дефініювання типів активних учасників міжнародних відносин (суб'єктів), як співвідношення між ними.

Утім, не викликає особливих дискусій твердження про те, що учасниками міжнародних відносин можна вважати держави, міжнародні організації та суспільні групи. Значно рідше до них також додають і фізичних осіб, яких переважно розуміють як децидентів, тобто осіб, що від імені тих чи інших суспільних структур приймають рішення.

Рівень, на якому фізичні особи взаємодіють між собою, можна вважати елементарним рівнем міжнародних відносин. Усі інші суб'єкти міжнародних відносин взаємопов'язані з цим рівнем взаємодій, оскільки будь-які суспільні структури є асоціаціями людей, організованими за певним принципом.

Серед осіб, що активно діють у міжнародних відносинах, виокремлюють політичних осіб {homo politicus). їх розуміють як публічних політиків, уповноважених до прийняття та реалізації рішень у сфері зовнішніх зв'язків держави. Тобто, їхня компетенція у прийнятті рішень стосується не лише зовнішньополітичних проблем, а й будь-яких інших, що пов'язані з інтересами громадян у міжнародному середовищі.

Звідси випливає, що політичною особою є не лише політик, який тим чи іншим способом бореться за владу, щоб реалізувати власну програму дій, а й державний чиновник, котрий зобов'язаний ці дії конкретизувати та здійснювати. У широкому розумінні політичною особою можемо вважати людину, яка уповноважена приймати та реалізовувати рішення, пов'язані з інтересами суспільства у міжнародному середовищі.

Важко уявити, що одна людина самотужки діє у сфері міжнародної політики, для цього їй потрібно, згідно з власними переконаннями, принаймні знайти групу однодумців. У будь-яких інших видах міжнародних відносин людина цілком може діяти самостійно, залишаючись, однак, під прямим чи опосередкованим контролем держави.
Переважною сферою діяльності людини у міжнародному середовищі є реалізація її особистих інтересів та прагнень. Реальна потреба регулювати відносини між окремими фізичними особами та державами зумовила виокремлення в юридичній науці міжнародного приватного права.

Міжнародні організації є колективним учасником міжнародних відносин, через те що інституції та органи, які виникли в їх межах, забезпечують реалізацію інтересів держав, осіб чи суспільних груп, що їх створили. Міжнародні організації поділяють, зазвичай, на міждержавні та недержавні, залежно від того, хто є засновником. Засновниками можуть бути "уряди держав, а в недержавних організаціях — фізичні особи, юридичні особи або їхні угруповання"Недержавні організації, створені окремими фізичними особами, суспільними групами та їх організаційними структурами, відображають у міжнародних відносинах спільність індивідуальних чи групових інтересів членів організацій.

 

16. Сучасні ТМВ

У західних країнах, насампе­ред у Великій Британії та США, які на початку XX ст. вихо­дять на передній край світової політики, вводиться викладан­ня спеціальних курсів міжнародних відносин. Вагомий вклад в інституціоналізацію науки про міжнародні відносини був зроб­лений кафедрою міжнародної політики ім. Вудро Вільсона Уельського університету в Ейберсвіті у 1919 р.

Основними класичними напрямами сучасної теорії міжнародних відносин є політичний ідеалізм та політичний реалізм. До останнього приєднується школа стра­тегічного аналізу. Усі ці напрями випливають з філософського, історичного та правового поглядів на суспільство та міжнародні відносини.

Політичний ідеалізм - це напрям науки про міжнародні від­носини, який розглядає міжнародні феномени з погляду абст­рактних морально-етичних ідеалів та правових норм. міжна­родні відносини мають відповідати нормам і моралі і стримува­ти національний егоїзм. Важливою проблемою, яку розробляли політичні ідеалісти, є створення системи колективної безпеки на основі добро­вільного роззброєння та взаємної відмови від війни як засобу розв'язання суперечностей..

Політичний реалізм

Політичний реалізм - це напрям науки про міжнародні відносини, що ґрунтується на філософії позитивізму та прагматизму і визначається «силовим» підходом до оцінки міжнародних відносин. Моральні цінності можуть ви­користовуватися лише як допоміжні засоби для набуття сили. Погляди реалістів сформувалися під виливом Ж. Бодена, Н. Макіавеллі, Т. Гоббса і Б. Спінози.

Основні положення політичного реалізму: 1) національний ін­терес має бути вищим за всі інші міркування, принципи та нор­ми міжнародного життя; 2) сила є головним знаряддям та кри­терієм успіху і престижу нації на міжнародній арені.

Школа стратегічного аналізу

З політичним реалізмом значною мірою пов'язана школа стра­тегічного аналізу, яка перебуває на стику міжнародно-політичних та військово-стратегічних досліджень. В сучасних умовах різко зросла роль стратегії у зовнішній політиці, оскільки з'явилися такі засоби збройної боротьби, які за своєю ударною силою здатні вирішу­вати, насамперед стратегічні завдання. політико-стратегічний аналіз має стати самостійною галуззю теоретичних досліджень між­народних відносин і зовнішньої політики. Стратегія – метод аналізу ситуації, оцінка напрямів її можливого розвитку, зіставлення отриманої картин з власними інтересами і вибір на цій основі найбільш відповідного моменту та найбільш ефективних засобів для реалізації наміченої мети.

Яскравим представником школи стратегічного аналізу Ген рі Кіссінджер,Роберт Осгуд. Основною категорією, якою оперують «стратегічні аналіти­ки», є «національна безпека». Г. Кіссінджер вважає, що в ядер­ну еру не існує такого поняття, як «національна безпека», що підтримується лише військово-силовою перевагою. Вирішаль­ним чинником безпеки великої держави, за словами Р_: Макнамари, є характер її міжнародних відносин.

 

 

17. Школа стратегічного аналізу

З політичним реалізмом значною мірою пов'язана школа стра­тегічного аналізу, яка перебуває на стику міжнародно-політичних та військово-стратегічних досліджень.

Стратегія - це насамперед метод аналізу ситуації, оцінка напрямів її можливого розвитку, зіставлення отриманої картини з власними інтересами і вибір на цій основі найбільш відповідного моменту та найбільш ефективних засобів для реалізації наміченої мети.

Існує поняття національної, або «великої» стратегії, яка об'єднує всі наявні в розпорядженні держави засоби для забез­печення національних інтересів як у мирний, так і у воєнний час.Успішна велика стратегія потребує правильної оцінки стратегічної ситуації, стратегічного аналізу міжнародного середовища з погляду стабільності та сприятливості. Яскравими представниками школи стратегічного аналізу є Ген рі Кіссінджер,Роберт Осгуд, Максуел Тейлор. При аналізі стратегічних проблем особливого значення «стра­тегічні аналітики» надають знаходженню правильного співвідно­шення політики і стратегії. Основною категорією, якою оперують «стратегічні аналіти­ки», є «національна безпека». Г. Кіссінджер вважає, що в ядер­ну еру не існує такого поняття, як «національна безпека», що підтримується лише військово-силовою перевагою.

Якщо в минулому від військового ме­ханізму вимагалася підготовка до війни, а його критерієм бу­ла перемога, то в ядерну еру перемога втратила своє традиційне значення. Згідно з висновками Г. Кіссінджера, для того щоб бути ефек­тивним, чинник настрашки має відповідати чотирьом вимогам:1) здійснення загрози стороною, яка залякує, має бути досить імовірним, щоб її не можна було розглядати як блеф;2) потенційний агресор має усвідомлювати, що у противни­ка існує рішучість чинити опір нападу або тиску;3) противник має бути раціональним, тобто таким, щоб його дії, спрямовані на задоволення його егоїстичних інтересів, мож­на було передбачити;4) оцінюючи свої егоїстичні цілі, потенційний агресор має дійти висновків, до яких прагне підвести його стримуюча сто­рона. Інакше кажучи, покарання за агресію має переважувати вигоди.Щодо військової доктрини концепція настрашки передбачає створення та утримання стратегічних сил стримання (міжконти­нентальних балістичних ракет, підводних човнів-ракетоносців, бомбардувальників далекого радіуса дії, систем протиповітря­ної оборони та ін.), що забезпечують реальну можливість завда­ти противникові непоправної шкоди. Під останньою розуміється такий ступінь ураження життєво важливих об'єктів противни­ка, завданого стратегічною ядерною зброєю, за якого буде по­рушено нормальне функціонування держави.

 

 

18. Сутність, предмет, структура, фун-ї ТМВ.

Теорія міжнародних відносин (ТМВ) -це сукупність знань про природу, характер функціонування та процес розвитку міжнародних відносин. ТМВ як наука характеризується плюралізмом концептуальних підходів, наукових шкіл і мето­дів. Водночас відбувається пошук шляхів створений загаль­ної теорії міжнародних відносин, яка інтегрувала б усі окре­мі теорії, школи та напрями в одне ціле.

Теорія досліджує природу та фундаментальні засади міжнародного су­спільства, соціологія - його закономірності, а історія - його трансформації. завданням ТМВ є: пізнан­ня не лише філософських проблем міжнародних відносин. Об'єктом ТМВ є міжнародні відносини, або всесвіт міжнародних феноменів (ВМФ). Саме наявність фундаментальних відмінностей між міжнародни­ми відносинами та внутрішньосуспільними явищами і процеса­ми стала причиною виокремлення ТМВ у самостійну дисцип­ліну. Предмет ТМВ - це:влада та владні відносини у ВМФ;: принципи, процеси та закономірності міжнародних відносин; суб'єкти та механізми міжнародних відносин;міжнародний порядок та міжнародна безпека;зовнішньополітична свідомість;історія міжнародної політичної думки.

ТМВ як наука виконує такі соціальні функції: 1) теоретико-пізнавальну (розкриває об'єктивні тенденції міжнародних відносин, дає змогу реально оцінити міжнародні ситуації);2) методологічну (створює основу для дослідження окремих міжнародних феноменів приватними теоріями через розкриття загальних закономірностей та принципів міжнародних відносин);3) нормативно-регулятивну (забезпечує вплив людей та ін­ституцій на світові політичні, екологічні та соціальні процеси, раціоналізацію та ефективність міжнародної діяльності);4) аксеологічну (спрямовує міжнародні політичні ініціативи через співвіднесення практики зі, значущими ідеалами, дає мож­ливість зрозуміти ці'лі міжнародних акторів та перспективи світового розвитку, правильно визначити місце тих чи інших міжнародних акторів у ВМФ);5) аналітичну (аналізує та оцінює результати міжнародної діяльності окремих міжнародних акторів, методи перетворення міжнародної політики та світового співтовариства);6) прогностичну (прогнозує та моделює розвиток світових процесів та окремих міжнародних ситуацій, завдяки чому мож­на своєчасно скоригувати міжнародну політику);7) критичну (піддає критичній перевірці ідеї та практичні дії у міжнародній сфері).

 

19. Теорія міжнародних систем Коплана, Хофмана і Роузкранца

Одним з перших теоретиків міжнародних систем був амери­канський учений Мортон Каплан, «Система і процес у міжнародній політиці» та «Макрополітика». Міжнародні відносини, за ним, - це єдина ультрастабільна система, що має своє «Я», не залежне від часу. У різні історичні періоди ця систе­ма проходить низку послідовних станів, опис яких означає фак­тично опис змінних величин систем (чисельності, типу, поведін­ки держав, їх військового та економічного потенціалів, інфор­маційних процесів).

Основними ознаками системи балансу сил, яка існувала в Європі у ХУШ-ХІХ ст., є такі: наявність єдиних учасників - національних держав; цільова орієнтація основних акторів на досягнення опти­мальної безпеки; відсутність ядерної зброї; дія в системі щонайменше п'яти основних акторів; потреба для кожного актора мати союзників і потенційних партнерів по коаліції.

Стенлі Хоффмана, найповніше «Труд­нощі Гулівера, або Контекст американської зовнішньої політи­ки». Він поділяє усі міжнародні системи на два типи - помірко­вані та революційні. Ідеальний тип поміркованої системи - система балансу сил. Характерно: головні актори поводять себе так, щоб «приборкати амбіції та можли­вості один одного, зберегти приблизну рівновагу сил між ни­ми і зменшити рівень насильства Перевагою сис­теми балансу сил: малі держави пе­ребувають під свого роду колективною опікою з боку великих держав.

Революційні системи - вирізняються «широким масштабом національних цілей, ти­ранією міжнародної політики над внутрішньою, використанням радикальних засобів, відсутністю нейтральності у режимах, жорсткістю союзів, перебільшенням і знищенням міжнародної ієрархії».

Найімовірніша майбутня міжнародна система - багатоієрархічна система. Існувати­муть конфлікти, особливо гострі у третьому світі. Поширення ядерної зброї. Водночас поширення ядерної зброї здатне розколоти міжнародну систему на не­стабільні підсистеми.

Американський дослідник Річардом Роузкранцем у книгах «Дія та взаємодія у світовій політиці. Міжнародні системи у перспективі та інших.

У центрі уваги - питання щодо стабільності різних типів міжнародних систем. Стабільність системи - здатність «регулятора», в ролі якого виступають: механізм балансу сил, дія систем союзів, міжнародних ор­ганізацій чи неформальна згода великих держав, придушувати будь-які збурювання, що загрожують існуючому розподілу си­лових центрів.

Р. Роузкранц виділяє дев'ять історичних типів між­народних систем, що існували, на його думку, в період з 1746 по 1960 рік:

1) «вісімнадцяте століття» (1740-1789 рр.); 2) «революційна імперія» (1789-1814 рр.); 3) «європейський концерт» (1814-1822 рр.);4) «урізаний концерт» (1822-1848 рр.); 5) «зруйнований концерт» (1848-1871 рр.); 6) «бісмарківський концерт» (1871-1890 рр.); 7) «імперіалістичний націоналізм» (1890-1918 рр.);8)«тоталітарний мілітаризм» (1918-1945 рр.);9) «повоєнний період» (1945-1960 рр.).

Ці системи він об'єднує у дві узагальнені моделі - стабільну та нестабільну.

У стабільних системах, обсяг збурювань був мінімальним, а регулятори були здатні впора­тися з їх джерелами. У моделі нестабільних систем, регулятор не може впоратися зі збурюваннями, оскільки має лише мінімальні засоби.

 

 

20. Держава як міжнародний актор і світове лідерство.

Держави є головними міжнародними акторамими міжнародних відносин. Держа­ва - єдина універсальна організація, що виконує функції соці­ального арбітра та знаряддя легалізованого примусу.Головними елементами держави є територія, народ і суве­ренна публічна влада. На горизонтальному рівні дер­жава - це координація громадян, товариський союз, а на вер­тикальному - підпорядкованість громадян державній владі, союз панування.

Головними ознаками держави є такі: територіальна організація населення; здатність до інтеграції суспільства за наявності соціальних і класових відмінностей; суверенність - володіння найвищою та необмеженою вла­дою щодо суб'єктів, які діють у межах її кордонів, і неза­лежність у міжнародних відносинах; примусовість - належність до держави є соціальною необ­хідністю, відображеною у правових актах, при цьому держав­ний примус є керівним і пріоритетним щодо інших органів у ме­жах окремої держави; загальність - держава охоплює сферою свого впливу всіх людей, що проживають на ЇЇ території.

Держави відрізняються масштабами свого впливу і ступенем мо­гутності. В процесі міжнародної взаємодії утворюються силові по­ля різної інтенсивності. Фактично кожна держава є своєрідним «центром сили» - глобальним, регіональним, субрегіональним або локальним.

Для відносин між державами характерна ієрархічність, що зу­мовлює появу міжнародних лідерів. Лідер об'єднує держави, ке­рує їхніми діями.

Серед міжнародних лідерів виділяються наддержави (світові лідери), великі держави, регіональні лідери. Крім міжнарод­них лідерів, виділяються також держави-партнери і держави-аутсайдери.

 

1. Демократичні та неототалітарні тенденції глобального розвитку по Хелду Глобалізація, яка відбувається нині, а точніше, мондіаліза­ція, і демократія - взаємовиключні поняття. Якщо в умовах національної держави демократія функціонує як механізм публічної політики, то під впливом транснаціоналізації її можливості істотно знижуються. На перший план виходять безособистий і анонімний глобальний елітаризм, який допов­нюється національним обранням, планетарна поляризація ба­гатства і бідності. Соціальна прірва посилюється внаслідок інформаційно-теле­комунікаційної революції. Глобальна інформатизація і комп'юте­ризація, супутниковий зв'язок, кабельні радіо і телебачення роб­лять управління індивідуальною, груповою і ма­совою свідомістю і поведінкою людей, електронний контроль за життям, напрямом думок людей. На порозі XXI ст. з'явились і нині активізуються чинники, які сприяють посиленню тоталітарних тенденцій суспільного розвитку, а саме:♦ бурхливий розвиток поведінкових (біхевіористських) на­ук, які використовуються для розробки ефективних методів і технологій управління політичною (в тому числі електоральною) поведінкою громадян;♦ комунікаційна революція, що відкрила нові технічні мож­ливості управління масовою свідомістю і політичною по­ведінкою людей;♦ глобалізація світового розвитку, що створює можливість безперешкодного використання фінансово-економічних і науко­во-інформаційних ресурсів для встановлення контролю з боку єдиної наддержави або блоків деяких постіндустріальних дер­жав над цілими регіонами або навіть (у перспективі) світом;♦ загострення екологічної та сировинної проблем і як наслідок посилення прагнення до встановлення контролю над дефіцит­ними світовими ресурсами (відображенням цієї тенденції є, зо­крема, «екологічний фашизм»);♦ знищення в результаті переходу до уніполярності світу ме­ханізму стримання антигуманної політики, що виник в епоху протиборства двох світових політичних блоків (згадаємо, що змагання соціалізму і капіталізму оцінювалося в основному за шкалою гуманних цінностей: наявність свободи і соціальної за­хищеності особи, дотримання прав людини, певного рівня життєвого стандарту тощо);♦ ослаблення робітничого і демократичного рухів, які обме­жували авторитарні і тоталітарні тенденції правлячої еліти в де­яких державах світу. Тоталітарний політичний режим - політичний устрій дер­жави, в основі якого лежить повний (тотальний) контроль дер­жавної влади над усіма сферами життя громадянського су­спільства і кожної людини. Його відмітною рисою є прагнен­ня управляти свідомістю людей, контролювати або про­грамувати їх ціннісні орієнтації і напрям думок. Концепт тоталітаризму є динамічною характеристикою, яка відображає дуже високий ступінь контролю держави над громадянами, їх політичною свідомістю і поведінкою.Посилення засад неототалітаризму відбувається з розвитком технологічної революції, яка набула нині форми інформаційної, і навіть ментальної, революції. До головних економічних умов глобального неототалітариз­му можна віднести такі: -остаточне поневолення виробничого капіталу фінансовим,спекулятивним капіталом, який став самодостатнім і отримавможливість відтворюватися, минуючи товарну стадію;-перетворення ринкових відносин на штучно культивований механізм забезпечення нееквівалентного обміну як засобу по­ грабування країн і народів;-закріплення нової моделі міжнародного поділу праці, яка багатократно посилює нерівність і несправедливість у планетар­них масштабах;-інтенсивне зростання політичного впливу міжнародних корпорацій, які претендують на необмежений суверенітет і між­народну правосуб'єктність;-втрата національними урядами контролю над процесами, що відбуваються у світовій економіці;Аналіз глобальної ситуації, що склалася, і тенденцій світо­вого розвитку свідчить, що криза сучасного світу є незворотною, і ключовим поняттям для адекватного позначення того, що чекає на людство в недалекому майбутньому, є «хаос». Єдиною гарантією його збереження є відкрите насильство, що й демон­струє нині єдина наддержава, яка пропонує світові як альтер­нативу перспективі хаотизації мондіалістський проект «нового світового порядку», де за фасадом демократії прихована неототалітарна сутність. Розуміння мондіалізації як процесу неототалітарної трансфор­мації світового порядку дає підстави для висновку про те, що вона є феноменом, за своєю сутністю протилежним глобалізації. Якщо остання має характер органічного процесу, то мондіалізація є виявом торжества механіцизму. Сутність її полягає у вибраковці надто пасіонарного людського матеріалу.

 

3. Планетарний дуалізм. Через поняття Суші та Моря формуються основні уявлення людства про земну поверхню та фундаментальні аспекти свого існування, вони є значущими як для цивілізацій традиційного типу, так і для сучасної геоісторії та геокультури.

Фактично геополітичний простір складається з великої кількості систем, тобто моделей одного і того ж політичного про­стору. В цих умовах планетарний дуалізм Суші та Моря набу­ває особливого значення саме як фундаментальний принцип ор­ганізації геополітичного простору.

Загальна сутність планетарного дуалізму полягає у тому, що це соціальна взаємодія, яка виявляється на рівні геополітичної та цивілізаційної взаємодії. На думку Е. Гідденса, дуальність структури - це, з одного боку, формування структурами людсь­кої практики, а з іншого - конструювання та відтворювання людською практикою структур. Таке розуміння відповідає дворівневій дуальності світової системи.

Відповідно до концепції Е. Гідденса планетарний дуалізм є структуро- та формоутворюючим підґрунтям світової системи. Геополітичний дуалізм Суші та Моря реалізується у світовій сис­темі через цивілізаційну взаємодію Сходу та Заходу, яка регулює обмін діяльністю цивілізаційних сил. Взаємодія сторін планетар­ного дуалізму може бути «сильною» (різні військово-політичні форми) та «слабкою» (інформаційні потоки, маніпулювання свідомістю, впровадження цінностей та способу життя).

Умовою існування сучасної світової системи є наявність ге­гемона, а її історія складається з історії боротьби за гегемонію між кількома претендентами, перемоги одного з них, його па­нування та подальшого занепаду. Суперництво за гегемонію, яке можна розглядати як комплекс заходів, що використовуються противниками для демонстрації своєї вищості, переваг у вирі­шенні певних суспільних завдань, сприяє вияву та реалізації Надзвичайно велике значення планетарного дуалізму поля­гає в тому, що він зумовлює функціонування, розвиток та змі­ну геополітичних епох (перехід до геополітичної епохи модер­ну у ході геополітичної революції наприкінці XV - усередині XVII ст.), історичних типів міжнародних систем, потреб, ін­тересів, цінностей міжнародних акторів. Так, геополітичні епо­хи відрізняються характером і засобом субстанціональної взаємодії телурократії і таласократії.

Загальна, або конструктивна, функція планетарного дуа­лізму відображає його найістотнішу властивість і визначає йо­го призначення. Вона полягає у формоутворюючій ролі плане­тарного дуалізму. Саме на його основі відбувається структу­рування геополітичного та цивілізаційного рівнів сучасної світової системи, формуються відносини між її структурними компонентами. Функція рівноваги полягає в тому, що кожна нова геоісто-рична форма планетарного дуалізму зміцнює сучасну світову систему у новому якісному стані, а отже, вона є також ста­білізуючою функцією. Інтеграційна та дезінтеграційна функції планетарного ду­алізму зумовлені прагненням протиборних сторін добитися змі­ни співвідношення сил на свою користь, що сприяє їх інтеграції у різні союзи та блоки.

 

 

10. Національна безпека і національні інтереси України

Національна безпека — державна політика, спрямована на створення внутрішніх і зовнішніх умов, сприятливих для збереження чи зміцнення життєво важливих національних цінностей; стан, що забезпечує захищеність інтересів народу й держави, суспільства та його громадян.

У Концепції (основи державної політики) національної безпеки України, схваленій постановою Верховної Ради України 1997 року, головними об'єктами національної безпеки є: 1) громадянин – його права і свободи; 2) суспільство – його духовні та матеріальні цінності; 3) держава – її конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність кордонів.

Система забезпечення національної безпеки – це організована державою сукупність суб'єктів: державних органів, громадських організацій, посадових осіб та окремих громадян, об'єднаних цілями та завданнями щодо захисту національних інтересів, що здійснюють узгоджену діяльність у межах законодавства України.

Воєнна організація держави включає в себе Збройні сили України, Службу безпеки України, Національну гвардію України, внутрішні війська, органи і підрозділи Міністерства внутрішніх справ України, Прикордонні війська України, військові підрозділи Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, інші військові формування.

Національні інтереси – життєво важливі матеріальні, інтелектуальні і духовні цінності Українського народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні, визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток.

Пріоритетними національними інтересами України згідно із зазначеною Концепцією є: 1) створення громадянського суспільства, підвищення ефективності органів державної влади та місцевого самоврядування; 2) досягнення національної злагоди, стабільності; 3) забезпечення державного суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності кордонів; 4) створення самодостатньої ринкової економіки; забезпечення екологічно та технологічно безпечних умов життєдіяльності суспільства; 5) збереження та підвищення науково-технологічного потенціалу; 6) зміцнення генофонду українського народу; 7) розвиток української нації, історичної свідомості та національної гідності українців та інших національностей; 8) налагодження рівноправних та взаємовигідних відносин з усіма державами, інтегрування до європейської та світової спільноти.

Для України національними інтересами є раціональні державотворення і трансформація суспільних відносин. Найважливіше завдання держави в системі національних інтересів — це подолання кризи, розвиток і підтримка соціально-культурного й духовного відродження як засади національної державності українського народу.

 

 

5. Міжнар система в систем аналізі. термін «теорія систем» був запропоно­ваний біологом Людвігом фон Берталанфі у 1932 р. Отже, під системою розуміють сукупність елементів та відносин між ними. За А. Рапопортом, система - це не просто су­купність одиниць (часток, індивідів), коли кожна одиниця ке­рується законом критичного зв'язку, що діє на неї, а сукупність відносин між цими одиницями.Система є динамічною єдністю, організованою у деяку ціліс­ність процесом взаємодії, що зазнає постійної зміни. Ці зміни стосуються як самих елементів системи, так і зв'язків та відно­син між ними. Основою системи є зв'язки між елементами, але в ній існують також відносини, що не є зв'язками. Міжнародна система - це сукупність міжнародних акторів та відносин між ними. Метою міжнародної системи є підтриман­ня внутрішнього стабільного стану. Структурно вона складається з незалежних і залежних змінних, взаємодія яких визначає за­гальний стан цієї системи. Незалежними змінними вважаються міжнародні актори (дер­жави та міжнародні організації, транснаціональні сили), струк­тура міжнародної системи (різні типи союзів і коаліцій), фор­ми та види взаємодії між основними елементами системи (взаємодія за військовими, дипломатичними, економічними, ідео­логічними каналами в умовах конфлікту або співробітництва). До залежних змінних відноситься державна міць (здатність впливати на поведінку інших дійових осіб), управління силою (застосування сили однією державою щодо іншої), стабільність існуючої структури та процесів у міжнародній системі та їх зміна., Важливою проблемою системного аналізу міжнародних від­носин є типологізація міжнародних систем. Розрізняють ста­більні та нестабільні, конфлікті та кооперативні, гомогенні та гетерогенні системи. За ознакою випадковості та детермінова­ності британський дослідник М. Ніколсон виділяє: 1) повніс­тю випадкову систему, яка є абсолютно непередбачуваною; 2) повністю детерміновану систему, яка є протилежністю пер­шої; 3) структуровану систему, якій властивий високий ступінь передбачуваності, але яка може зазнавати серйозних трансфор­мацій під впливом незначних змін в її оточенні. Втім такі еле­менти невизначеності, як правило, є нечисленними. Зі збільшен­ням кількості цих елементів зростає ймовірність втручання учас­ників системи в її функціонування, при цьому змінюється перебіг подій.