Сучасна герменевтика

 

Той обсяг матеріялу, який можна узагальнити під назвою "сучасна герменевтика", характеризується подальшою розробкою й використанням наявних методологій. Так, послідовник Мартіна Гайдеґґера, Ганс-Ґеорґ Гадамер, має синтетичний склад розуму. Його узагальнення з герменевтичної проблематики є цікавими і важливими. Він, зокрема, пише про її універсальне значення: "Герменевтика — це практика. Хто не може скористатися з практики герменевтики, її універсальної широти та філософського виправдання, той, можливо, буде знаходити нові й нові методи, за допомогою яких можна досягти успіхів у науках, однак розумному застосуванню знання з їх допомогою не навчиться".

Герменевтика є досвідом синтезу: "Скрізь, де ми намагаємося збагнути світ, де відбувається подолання відчужености, де здійснюється засвоєння, де видаляється незнання і незнайомство, скрізь здійснюється герменевтичний процес збирання світу у слово і в загальну свідомість. І навіть монологічна мова сучасної науки набуває суспільної реальности лише таким шляхом".

За Шлайєрмахером і Гайдеґґером, Гадамер вважає мову єдиною передумовою герменевтики, оскільки кожна розмова виходить з єдиної передумови, що розмовляють тією самою мовою. Розмова є процесом взаєморозуміння. "Мова — це універсальне середовище, в котрому здійснюється розуміння. Способом цього здійснення є тлумачення. Таким же справедливим є і зворотне твердження: проблема мовного вираження є проблемою самого розуміння. Будь-яке розуміння — це тлумачення, а кожне тлумачення розгортається у середовищі мови, котра, з одного боку, прагне виразити у словах сам предмет, з другого — є мовою самого тлумачення. Тлумачення, як і розмова, є колом, котре замикається в діялектиці питання й відповіді. У середовищі мови здійснюється справжнє історично-життєве відношення, котре ми можемо назвати розмовою також і у випадку витлумачення текстів. Мовний характер розуміння є конкретністю дійово-історичної свідомости. Швидше за все, те, що є літературою, включало в себе певну сучасність у ставленні до будь-якої сучасности. Розуміти її — не означає робити висновки про життя, що зникло, минуло, але самим по собі бути причетним до висловленого".

Гадамер проводить паралель між герменевтичною процедурою і художнім перекладом: "Точно передати текст може лише той перекладач, котрий зуміє дати мовне вираження тому предмету, котрий відкриває йому оригінальний текст, тобто знайде мову, котра буде його власною і разом з тим відповідатиме оригіналу. Таким чином, ситуація перекладача, по суті справи, збігається із ситуацією інтерпретатора".

Твір співвідноситься з історичною епохою не так через судження тих часів, як через мову. "В дійсності мислити історично — це означає зробити всі ті зміни, котрі переходять поняття минулих епох, коли ми самі починаємо мислити цими поняттями. Завдяки тлумаченню текст повинен набути мову. Але жодний текст, жодна книга взагалі не розмовляють, якщо вони не говорять мовою, яка може дійти до читача. Тому тлумачення повинно знайти правильну мову, якщо воно справді хоче допомогти текстові заговорити".

Гадамер зробив дві важливі речі. По-перше, у нього тлумачення перестає бути зовнішнім завданням стосовно інтерпретатора, перетворюючись на екзистенціяльну акцію (Гадамер тим самим немовби повертається — через голову представників герменевтики XVIII — XIX століть, які прагнуть перетворити її на науку, — до тих часів, коли герменевтика захоплювала все єство того, хто нею займався). По-друге, змінювався погляд на головну методологічну трудність інтерпретації, відому під назвою "герменевтичного кола". Якщо попередня герменевтика намагалася із цього кола вийти, то Гадамер наполягає на тому, що такий вихід не лише неможливий, а й непотрібний. На його думку, у філософській герменевтиці становище змінюється: оскільки той, хто "розуміє", від самого початку втягнений усередину того, "що розуміється", неможливо провести чітку межу між розумінням та інтерпретацією. Аби щось зрозуміти, його потрібно витлумачити, але Щоб його витлумачити, треба вже мати його розуміння. Річ не в тому, щоб ототожнити себе з автором і тим самим подолати відстань між його та своїм досвідом, а в тому, щоб, даючи собі звіт у невідворотності цієї відстані, застосувати досвід автора до себе.

Герменевтичне зусилля спрямоване не на те, щоб переміститися в ситуацію автора, а на те, щоб віднести його повідомлення до своєї власної ситуації. Іншими словами, мету інтерпретації Гадамер вбачає не у "відновленні", а у "творенні" сенсу повідомлення. Або, інакше, свою головну мету герменевтика вбачає не в реконструкції (задуму), а в конструюванні (сенсу).

Ще одне видатне ім'я, з яким пов'язується сучасна герменевтика,— це Поль Рікер. Він також продовжує традицію філософської герменевтики Мартіна Гайдеґґера, ближчої до власне філософії, ніж до конкретної методології. Рікер мислить у контексті різних методологій, намагаючись примирити між собою ті філософські доктрини, які за ними стоять. Одна з його книжок так і називається: "Конфлікт інтерпретацій". Він бере на озброєння екзистенціялізм і структуралізм, абсолютний трансценденталізм і фройдизм, "методологізм" Дільтея і "онтологізм" Гайдеґґера. Водночас Поля Рікера цікавить "релігійний досвід", він сподівається на "поєднання духовного і тілесного" в пошуку істини, розуміючи це сподівання як таку висоту, з якої стає можливим припущення загальної гармонії пошуку розуміння у щирому неідеологічному тлумаченні. Він говорить про "прищеплення герменевтичної проблематики до феноменологічного методу". Саме прагнення гармонії окреслює сенс філософії Рікера. Багато в чому вона може бути осягнена через волю людини. Гармонія досягається через "деструкцію" суб'єктивізму, що здійснюється "у діялозі" з об'єктивними науками про людину. Діялог — замість концептуальних крайнощів, які перероджуються в ідеологію.

Це означає не нівеляцію "чистоти" доктрин, а розмову між ними як філософську мету. Своє головне завдання Поль Рікер вбачає не у створенні нового філософського напрямку або в розробці нової практичної методології. Він хоче знайти вихід з ідеологічного тупика у погляді на соціяльну дійсність, куди людина зайшла після Другої світової війни. Він намагається знову звернути увагу на питання: заради чого все?

Теоретик відзначає, що під герменевтикою він розуміє теорію операцій розуміння у їх співвідношенні з інтерпретацією текстів; слово "герменевтика" для нього означає не що інше, як послідовне здійснення інтерпретації. Якщо тлумаченням називати сукупність прийомів, застосовуваних безпосередньо до певних текстів, то герменевтика буде дисципліною другого порядку, що застосовується до загальних правил тлумачення. Таким чином, треба з'ясувати співвідношення між поняттями інтерпретації та розуміння. Під розумінням Рікер має на увазі мистецтво осягнення знаків, які передаються однією свідомістю і сприймаються іншими свідомостями через зовнішнє вираження. Мета розуміння — здійснити перехід від цього вираження до того, що є основною інтенцією знака, і вийти назовні через вираження. Оскільки знак має подвійну (матеріяльну та семантичну) природу, розуміння відбувається не безпосередньо через проникнення однієї особистосте в іншу, а опосередковано — через знаки. Ця опосередкованість призводить до конфлікту з об'єктивним методом природничих наук, оскільки завжди так чи інакше зберігається визначальність суб'єкта.

Рікер пише, що "важливо дотримуватися точности у термінології й закріпити слово "розуміння" за загальним явищем проникнення в іншу свідомість за допомогою зовнішнього вираження, а слово "інтерпретація" вживати у відношенні до розуміння, спрямованого на зафіксовані у письмовій формі знаки.

Проілюструємо цю ідею міркуванням Поля Рікера про герменевтику і структурну антропологію як про два способи "відродження" часу. Якщо структуралістське пояснення спрямовано на безсвідому систему, що існує поза спостерігачем, то герменевтика полягає у свідомому оволодінні детермінованою символічною основою, котра здійснюється спостерігачем, який перебуває у тому самому семантичному полі, як і те, що він осягає. Рікер говорить про два способи осягнення символу: структурний, який досліджує його основу, і герменевтичний, який досліджує те, що символ "хоче сказати".

Поль Рікер визначає завдання герменевтики в тому, що вона повинна "знову повести мову у напрямку буття, котру лінґвістика через власний метод прагне закрити і перетворити на замкнений всесвіт знаків". Але знаків не існує поза людиною, яка їх створила чи добачила. Таким чином, ми повертаємося в річище Мартіна Гайдеґґера, розглядаючи герменевтику в сенсі "я є", тобто "я існую".

Так само ми міркуємо, наближаючись до конкретної інтерпретації. Через дистанціювання, об'єктивний смисл тексту суттєво відрізняється від суб'єктивного наміру автора. Оскільки прогрес історії віддаляє нас від "повноти символів", нам потрібно "відновити цілісність мови" — через "екзеґетику, феноменологію, психоаналіз, філософію мови". Рікер зазначає, що він не полишає і раціоналістичну традицію.

У тлумаченні тексту існує момент інтуїтивізму та логіки суб'єктивної вірогідности. Наступний крок — структуралістський аналіз, а потім власне критична інтерпретація.

Кінцевим пунктом "діялектики тлумачення і розуміння" Поль Рікер вважає засвоєння, а точніше кажучи — "присвоєння" смислу тексту. Але він тлумачить це "присвоєння" не як романтичне "психологічне вживання" в особистість автора, а як "привласнення" думки, яку несе текст у сенсі цілого "можливого світу".

За Рікером, сучасна герменевтика має синтетичний характер. Відмовляючись від будь-якої методології як від ідеології, інтерпретатор спостерігає дійсність як філософ, підсумовуючи різні погляди з точки зору буття. Таким чином, підкреслюється спільний шлях усього людства як з'ясування мети чи причини перебування у цьому світі. Потрібне усвідомлення спільного шляху, спільного вирішення і спільної відповіді. Це своєрідний онтологічний романтизм: "Найбільша складність, з якою ми стикаємося сьогодні, полягає в тому, щоб уміти не забувати, не стаючи заручниками своєї пам'яти". Герменевтика Поля Рікера дає підстави для міркування, але не може замінити суб'єктивної визначености суджень. Рікер є аналітиком і не пристає до жодної з можливих точок зору.

Застосування феноменології як методу для літературно-критичного аналізу запропонував та розвинув учень Едмунда Гуссерля Роман Інґарден (1893—1970). Іван Фізер відзначає, що, згідно з онтологічною схемою Інґардена, є чотири форми буття: абсолютне, ідеальне, реальне, інтенційне. Мистецькі твори належать до останнього. їхня матеріяльна данність є тільки інертним семантичним кодом, який чекає на свою актуалізацію чи конкретизацію. Актуалізація семантично значимих кодів занурена у так званих "ідеальних концептах", тобто у всій семантичній потужності слова, фрази, параграфа, цілого твору. Ці концепти, будучи інтерсуб'єктивними, оберігають твір від моносуб'єктивного прочитання та інтерпретації. Літературний твір, згідно з дефініцією Інґардена, не тотожний з естетичним твором. Він — та стала схематична формація, яка завдяки своїй семантичній потенційності трансформується в естетичний твір у процесі рецепції. Це, однак, аж ніяк не означає,— пише Фізер,— що літературний та естетичний твори чи предмети, як це доводять "деконструктивісти", суттєво відмінні. Інґарден твердить, що є відмінні конкретизації літературного твору, в тому числі — і деконструктивна, але щоб бути "валентною", вона повинна максимально задовольняти семантичну "зумисність" невизначених місць літературного твору.

Роман Інґарден трактує літературний твір як інтенційний об'єкт, що конституюється у свідомості читача через акт читання, розрізняючи чотири взаємопов'язані рівні, які переводять літературний твір в "уявлюваний об'єкт" у свідомості читача: 1) світ звуків та фонетичних утворень; 2) одиниці значення різного порядку; 3) багатозначність усіх аспектів світу, який розглядаємо з різних пунктів бачення; 4) об'єкти, представлені у літературному творі. Через співгру цих рівнів літературний твір конкретизується у свідомості читача. Інґарден практично застосував ідеї Гуссерля щодо тлумачення літературного твору. Тому, так само, як і вчитель, він вважає романтичні категорії "хибними у

своїй суті".

У контексті сучасної герменевтики необхідно представити школу рецептивної естетики, доктрину якої обґрунтували і розвинули німецькі літературознавці Ганс Роберт Яусс та Вольфґанґ Ізер. За словами Івана Фізера, прихильникам цього теоретичного спрямування притаманне зміщення уваги з проблем творчости та літературного твору на проблему його рецепції або, інакше кажучи, з рівня психологічної, соціологічної чи антропологічної інтерпретації творчої біографії на рівень сприймаючої свідомості.

Ізер вважає, що текст потенційно сповнений значенням, яке конкретизує рецепція читача, і саме текст встановлює для цієї рецепції певну стратегію, без якої вона була б досить довільною чи моносуб'єктивною (Р. Інґарден). На відміну від Інґардена, Ізер не уникав проблем психологізму. Обидва теоретики по-різному трактують "невизначеність" тексту. Якщо для першого це текстуальна влада, то для другого —це результат зумисного сеґментування. Ізер писав: "Потреба розшифровувати дає нам шанс сформулювати наші декодуючі можливості, тобто ми висуваємо на передній план елементи нашого буття, часто не будучи свідомими того".

За Іваном Фізером, Яусс, виходячи з основних тверджень герменевтики Г.-Ґ. Гадамера, довів, що рецепція тексту, яка відбувається у "горизонті сподіваного", залежить від часового (історичного) і просторового бачення та розуміння світу. Завдяки цьому сплетінню рецепція не може бути чисто суб'єктивною конструкцією. Таке сплетіння не тільки захищає рецепцію від виходу за межі горизонту, а й забезпечує її інтерсуб'єктивний характер.

Герменевтиці сучасності притаманне прагнення до зближення з аналітичною філософією, екзистенціалізмом і теологією. У західній філософії XX ст. відображені духовні запити сучасного людства, соціальні і духовно-моральні проблеми становлення і розвитку демократичного постіндустріального суспільства. У цьому відношенні вона являє собою цінний загальнолюдський досвід осмислення реалій сучасного світу. Суттєвою характеристикою західної філософії є її багатомірність, що знаходить прояв у світоглядній орієнтації і в методологічних настановах.

Позитивним моментом в герменевтиці можна вважати те, що вона виступає як реакція на абсолютизацію ролі природничо-наукового методу в пізнанні проблеми відношення людини до світу, проти абсолютизації технократичного стилю мислення. Заслугою герменевтики є те, що вона прагне подолати розрив між природою і людиною, між світом природи і світом людини.

Проблема розуміння, яку розробляє герменевтика, особливо актуальна в плані осмислення результатів матеріальної, духовної, культурної діяльності людей різних епох.

Загалом сучасна герменевтика має тенденцію до синтезування та універсалізації, пульсуючи між романтизмом і феноменологією.