Реформаційні ідеї в творчості українських філософів

Мета підрозділу на основі аналізу філософсько - полемічної літератури показати основні аспекти впливу реформаційних течій, та їх відображення в поглядах та діяльності українських філософів, релігійних та освітніх діячів. Приділимо увагу вивченню стану розробки протестантських філософсько-релігійних засад, зокрема тлумаченню місця та ролі реформаційних ідей та їх впливу на становлення полемічно – філософської літератури.

Протестантизм значно вплинув на формування української філософії і її складової, полемічної літератури - оригінального і неповторного здобутку людства. Тому діяльність протестантів і їх творчі надбання в філософсько- релігійній сфері потребують глибокого філософського аналізу.

Протестантизм значно вплинув на розвиток україн­ської філософської думки, оскільки в релігійній боротьбі православні й протестанти діяли разом проти католицької ієрархії і всяких обмежень і репресій на некатоликів. «Весь час трима­ється згода між православними й протестантами з огляду на небезпечного ворога, по змозі оминається всяка полеміка між цими релігійними табо­рами» [9, 56]. Завдяки цьому стосунки православних з протестантами були досить добрими, і це сприяло позитивному впливові протестантизму на освітню діяльність православної церкви. «Діячі православного руху, що був одночасно рухом... освітнім, використовували, часом навіть досить запопадливо, все те, що, на їх думку, корисного міг дати євангельський рух. Українські полемісти не цураються протестантських творів, звернених проти римського католицтва, вони беруть з них матеріал, аргументи, ідеї для своїх писань. Наприклад, літературним запозиченням православних від протестантів є про­тестантська теза про папу- антихриста, спопуляризована православними полемістами кінця XVI ст.» [9, 62]. В 1596 р. відомий Степан Зизаній видає книжку «Казанье об антихристе», де розвиває протестантську думку, що папа- то антихрист. Часто православні меценати, як, наприклад, К. Острозький, дору­чали реформатам відповідати на атаки католицьких письмен­ників на православну церкву.

Внаслідок реформаційного руху в Україні сильно прокинулося загальне зацікавлення освітою не тільки серед української шляхти, але особливо серед міщанства, що стало тепер дуже близько до справи розвитку освіти, тому погляди братських ідеологів були співзвучні ідеям реформаторів.

Проведемо порівняльний аналіз основних концептів творчої спадщини Реформації з засадничими положеннями полемічних творів кінця XVI − початку XVII століття і зокрема з творами Г. Смотрицького, С. Зизанія, Клірика Острозького, І. Вишенського, М. Смотрицького, Христофора Філалета, К. Транквіліона - Ставровецького, І. Гізеля, анонімних авторів «Перестороги» та Загоровського рукописного збірника тощо.

Головне місце в в філософських творах православного походження та розвиткові філософської думки посідала полемічна література, яка виникла в ході дискусій з прихиль­никами унії та католицизму, які розгорілись після Берестейської унії. Участь в полеміці взяло чимало видатних, талановитих авторів. Про­ти об'єднання церков виступили такі відомі діячі й вчені, як «Х.Філалет, К.Сакович, І.Борецький, С.Зизаній, серед котрих був найзаповзятіший борець проти унії, талановитий полеміст І.Вишенський» [14, 153]. Ця полеміка велася з завзяттям, твори поширювалися переважно в рукописах, і вони викликали захоплення читачів. «Полемісти захищали позицію православ'я, апелюючи до ірраціоналістично-екзистенційної аргументації в дусі ареопагітизму» [17, 751]. Полемічна література дала значний поштовх розвитку української філософії.

Центром православної полемічної літератури спочатку був Острог, де під опі­кою видатного діяча освіти та культури князя К. Острозького були зібрані найкращі літературні сили. Тут видано філософсько- полемічний твір проти унії «Окружник», який справив велике враження та твори двох талановитих авторів Клірика Острозького та Христофора Філалета.

Праця «Апокризис» прихильника протестантів Христофора Філалета (псевдонім Криштофа Бронського) вийшла в 1597 р. польською, а 1598 р. руською мовою, слідом за «Ектезисом». Філалет у цьому творі наводить документи, в яких розкриває істо­рію унії, махінації єпископів, обороняє правосильність православної цер­кви. Трактат цей не лише змістом, але й розміром - 334 сторінки - бере гору над усіма філософськими полемічними творами того часу. «Був то першорядний полемічний трактат, написаний з великим літературним і публіцистичним хистом і великим знанням», - характеризує його М. Грушевський. Історик літератури М. Возняк підкреслював глибину ерудиції Філалета і вважав, що він «своєю ученістю перейшов Скаргу» [27, 403]. У книзі Філалета відбилася ідеологія шляхетства та братств- він виступав проти теорії виключної влади єпископів.

Великий вплив на сучасників справили писання відомого філософа – полеміста Івана Вишенського (1545—1620) з Судової Вишні в Галичині, який багато років був ченцем на Афоні. Його палкі послання до земляків, "що живуть у лядській землі", пристрасні таврування злочинів і провин можновладців не були надруковані (крім одного) й ходили в численних рукописах серед української людності [4, 61]. Він написав багато трактатів проти унії, з них найсильніший «Писаніє к утекшим от православной віри єпископам», написане десь біля 1597 р., як відповідь на книжку Скарги. Воно дає надзвичайно гостру, убивчу оцінку унії та її мотивів. Закінчив він це послання такими словами: «ліпше бо вам без владик і без попов, од диявола поставлених, до церкви ходити і православіє хранити, нежели с владиками і попами не от Бога званими і у церкві бити й святой ся ругать і православіє попирати». Це свідчить про вплив протестантських ідей на православні філософські твори. «Відси, - казав М. Грушевський, - один крок до нової, безпопівської церковної організації» [27, 403]. У центрі його уваги - людина, але людина «духовна», яка не може охопити божественне буття розумом (розум здатний охопити лише негативні визначення Бога - те, чим Бог не є). Справжня визначеність Бога охоплюється лише містичним, ірраціональним осягнен­ням душі [17, 751]. За влучним висловом М. Грушевського, «Вишенський і Філалет, це дві колони величавого порталу цієї полемічної чи релігійно-публіцистичної літератури» [10, 551]

Вишенський в дусі Реформації домагається занехаяння обрядів: колядок і щедрівок і тому подібних «прелестей». Пропагує ідеї церковного народоправства, піддані реформаційними взірцями: боротьбою шляхти і міщанства з своїм єпископатом. Збігаютьця протестантські ідеї Вишенського в площині практичної церковної програми з революційними порадами організації виборної пресвітеріанської церкви 2: «На священническій степень по правилу святыхъ отець да въсходять, а не по своихъ воляхъ (похоти плотскія ради, имЂнія и панства) санъ да восхищають! И вцякого такого, которій сам наскакуєть, не пріймуйте! И отъ короля даного безъ вашего избранія — изжденЂте и проклинЂте. Не въ папежа бо вы крестили ця, и не въ королеву власть, да вамъ даєтъ волки и злодЂи, разбойники и антихристовы таинники. ЛЂпше бо вамъ безъ владыкъ и безъ поповъ отъ діавола поставленыхъ до церкви ходити и православіє хранити, нежели съ владыками и попами не отъ Бога званными у церкви быти и съ той ся ругати и православіє попирати. Не попы бо насъ спасуть или владыки или митрополиты, но вЂры таинство нашея православныя, съ храненіємъ заповЂдей божіихъ — тоє насъ спасти маєтъ. Прето вы пастыря собЂ тако избирайте».

Це був би повний розрив з канонами і всім традиційним устроєм православної церкви. Для проведення його не було іншого шляху, як тісний союз з протестантським рухом, як перехід на цю реформаційну дорогу і спільна боротьба з королівським правом патронату. Але, очевидно, таких виводів Вишенський зовсім не передбачав і тому в результаті радив покладатись на Бога і чекати чуда від нього, а одночасно остерігав своїх земляків від яких-небудь релігійних новин, від «мирської мудрості» і всього, що могло відвести від блаженної простоти:

З культурно-історичного становища цікава також його осторога проти уживання католицьких («латинських») пісень по церквах: «Латинскій смрадъ пЂсней изь церкви изжденЂте, простою же нашею пЂснію русскою поюще Бога благодарЂте».

Провал ворогів уявляється Вишенському в образі глибокої ями, в котру провалилася римська пиха, величання римського папи і горді похвали його вістуна, «Єзуїти Ісусоругателя»: «Цей єсть трупъ того рапсака, папежскаго гласа, нагле здохлый лежить. ПодвигнЂте жъ всЂ милостивыє»

Справивши таким чином «погребъ невЂрію папы римского», як годиться, з усім прийнятим на Руси обрядом, з голосінням, автор на заключення звертається з коротким словом до земляків, закликаючи їх далі терпеливо зносити всі прикрості за віру, пам’ятаючи, що православні проходять своє чистилище за життя (як це він вияснив у попереднім трактаті): «Наша вера в чистилище: от бед антихристового слуги папы римского и єго угодниковъ очищаємося, да достойни будем по смерти с Христом вЂчно царствовати. Латина же будет з діяволом в геєне огненной очищатися. (c. 209). Боятися ж погроз латинских нема чого: «єсть у нас славный Переможець, которій одним махненємъ 185 тисяч войска асирійского побил, - єсть у насъ непобЂдимая сила, непреступноє божество, святая єдиносущная Тройца»... і т. д.

Ідеологічно цікавий як один з яскравіших проявів впливу на Вишенського ідей протестантизму. Франко висловив думку, що Вишенський був носієм ідеї «народної руської церкви», котрої «всенародний, всесословний характер» почав вироблюватися ще в XV ст. і тривав аж до часу, коли «з одного боку унія, а з другого боку московська централізація не підкопали його». Але, як ми раніше зазначали саме Реформація дала ідею соборної церкви - громади.

Вишенський нагадує владикам -уніатам, які моральні прикмети вважає для єпископа обов’язковими той же ап. Павло. Там згадуєтьця, що єпископ має виказатиця добрим свідоцтвом, і це дає авторові привід у дуже сильній формі показати ті дороги, котрими здобувалися єпископства в Польсько-Литовській державі. Так дійшовши єпископства, які духовні прерогативи можуть мати сі владики? На якій підставі вони можуть підноситися над громадою вірних, противитися їх соборові, доказувати, що собор, зложений з духовенства і вірних, не може відставити владик, - як то було в полеміці про Берестейський (православний) собор, що викляв владик-уніатів і просив короля відібрати від них «хліби духовні» (бенефіції)?

Дух ли Святый вас поставил єпископи пасти церковь Господа, или дух Антихристов - пасти чрево и множити несытое лихоимство? A спасенієм душевным не толко от попов, але и от простых свЂтских православных!» А це ж принцип пресвітеріанської церкви.

В філософії Вишенського ясно видно впливи реформаційних ідей: це й демократичні ноти в обороні нижчих верств від панського визиску (мотив часто порушуваний протестантською публіцистикою); підкреслення соборного громадського елемента в церковній організації; заклики до організації церковних громад незалежно від єпископату з самими пресвітерами, або навіть взагалі без духовенства; признання, що вірні становлять тіло церкви, безпосередньо возглавлене Христом як єдиною главою її.

Видатним полемістом був також Мелетій Смотрицький, який розпочав свою освіту в Острозькій школі. Після закінчення її князем К. Острозьким був направлений до Віленської ака­демії. Потім він слухав лекції у Лейпцизькому, Віттенберзькому та Нюрнберзькому університетах. Напевно, в одному з них він дістав ступінь доктора медицини. Приблизно з 1600 р. працював у Віленській братській школі, активно виступав як полеміст. За своє воле­любне слово був підданий репресіям. М. Смотрицький був одним із перших ректорів Київської братської школи. Після Києва знову Вільно- місто, де він створив «Граматику» [4, 78]. "Граматика" М. Смотрицького - один з найвизначніших творів слов'янського шкільництва, яка була адресована насампе­ред викладачам. Вона велика за обсягом, насичена різними приклада­ми, поясненнями, винятками з правил, вказівками. Це важливий документ педагогічної і методичної думки XVII ст. Він наголошує, що вчителі відповідальні за те, щоб діти «часу даремно не витрачали, поглиблювали свої знання» [4, 78].

В 1610 р. у Вільні М. Смотрицький випустив свою відому книжку «Тренос, або плач Єдиної Вселенської Апостольської Східньої Церкви», з поясненнями догматів віри, в якій оплакує перехід на католицтво «руських» родин. Автор також висловлює сум з приводу занепаду Православної Церкви.. Твір М. Смотрицького справляв таке сильне враження, що Сігізмунд III наказав його знищити. [27, 404]

Значне місце серед полемістів займав також Василь Суражський, який в 1588 р. в Острозькій друкарні видав полемічну книгу - «Книжицу» [27, 405]. Твір відрізняється високим рівнем науковості, і є одним з кращих проявів української філософської думки.

У Вільно виступав полеміст Стефан Зизаній (Кукіль), який розви­вав ідею про "папу-Антихриста". Уніатський собор виніс йому смерт­ний вирок. Католики робили на нього засідки, але марно. Брат Стефана Лаврентій Зизаній (пом. після 1633), також був високоосвіченою людиною. Найвідомішим його твором є «Катехізис»(1627) [17, 750]. Невідомо, де він здобув освіту, можливо, навчався в Ярос­лавській єзуїтській колегії, згодом викладав у Львівській і Брестській братських школах, працював у Віленській школі, ректором якої був його брат Стефан. Лаврентій, спираючись на свій педагогічний досвід, систематизував і адаптував церковнослов'янську мову до живої народної мови XVII ст., і в результаті уклав і надрукував в 1596 р. у Вільно книгу "Граматика словенська". Ця книга стала великим кроком уперед у слов'янській філології і сприяла більшій зрозумілості та доступності філософських творів для широкого загалу читачів [4, 78].

Існувало багато філософських полемічних праць різних авторів, більша частина яких залишилася ненадрукованою, але їх переписували, передавали з рук до рук, читали на великих зібраннях. Згадаємо хоча б твір «Пересторога» (1604), який висміює католицькі догмати. Автором цього твору І. Франко вважав відомого діяча Львів­ського братства Юрія Рогатинця [4,61]. В ній дано історію Берестейського Собору, та його аналіз. Дехто вважав, що автором «Перестороги» був учень Львівської братської школи Іов Борецький, в майбутньому митрополит. Збереглося чимало уривків філософських творів духовних осіб, наприклад, послання митрополита Мисаїла до папи та повчання митрополита Сильвестра священикові [27, 402]. Варто також відзначити відомого філософа- полеміста З. Копистенського, (пом. 1627) Він написав один із перших полемічних творів- «Ключ царства небесного» (1619-1621) та «Книга про правдиву єдність православних християн» (1623) [17, 750] А його твір - «Палінодій, ілі книга оборони кафолической святой апостольской всходней Церкви» - довго не був надрукований, і поширювався в рукописах [17, 404].

Творчість протестантів кінця XVI – початку XVII ст. сфокусована довколо догматико - канонічних пунктів, які мають багато спільного з творчістю православних полемістів. З метою показати впливи протестантських концепцій на полемічну літературу, дотримуючись хронологічного принципу, першим твором антикатолицького спрямування, який обрано для порівняльно-типологічного налізу, є “Ключ царства небесного” Г. Смотрицького. Описані в ньому звинувачення на адресу католицької Церкви, як і заклики до православних пробудитися з духовного сну дають достатньо підстав для тих аналогій та асоціацій, які дозволили говорити про спорідненість філософських позицій протестантів та Г. Смотрицького. Зокрема, з¢ясовано, що мотиваційною спільністю позначені розмірковування Г. Смотрицького про “тілесну” мудрість латинян, церковний розкол християнської Церкви на католицьку та православну, в якому його призвідницею та ініціатором називалася Римська Церква, неможливість примирення з католиками через посередність унії.

Виходячи зі змісту та конфесійної орієнтації Загоровського полемічного збірника кінця XVI ст., підкреслюється, що його проблематичне вістря звернене проти католиків та уніатів, останні з яких критикувалися за те, що вчинили нерозсудно й душегубно, втратили згоду з Христом, перейшли до гордої й марнославної церкви-мачухи. Встановлено, що з огляду на тематичну спільність та засоби аргументації, анонімний автор Загоровського збірника виходив з тих же засад та інтерпретацій, що й діячі Реформації.

До таких ідеологів передусім належить Стефан Зизаній, активний член Львівського братства, один із перших пе­дагогів Львівської братської школи. Релігійно-філософське вчення цього мислителя привернуло увагу ще його сучас­ників. Відразу після виходу у світ Катехізису (Вільно, 1595) першого друкованого твору Стефана - католицькі ідеологи засудили його ідейно-теоретичні заса­ди. Не менш значний резонанс в їхньому середовищі викли­кав твір С.Зизанія "Казаньє св.Кирилла, Патріарха ієрусалимського, о антихристі и знаках єго" (Вільно, 1596) [14, 358]. Як показав аналіз,цей твір є близьким за духом, та розумінням проблемного зрізу православно-католицьких суперечностей з полемічним кредо протестантів. Автор в передчутті швидкого кінця світу нищівно таврував католиків за віровідступництво й зради, виправдовував сам факт наявності в православній Церкві гнаних та переслідуваних христолюбців, закликав їх берегтися католицької погордливості та славолюбства, а римського папу вважав антихристом.

У "Казаньї" мислитель висунув на передній план антитезу Христос- Антихрист. Христос "пришоль убого, покорно, не славно, и дому своєго ту на земли не маючи" Він здійснив це, "абьі всі покорньїи, убогій и от світа взгор-женньїи доброволне, и не безпечне до нєго приступили, и с ним посполитованиє міти могли". Отже, слуги Христа- це ті, хто «мало што на сєм світе маючи, от людей взгоржєни и осміяни, мусу жадного нікому не чинячи, сами долегливости и бідьі поносячи». Убогому Христу протиставлявся багатий Антихрист, під яким він розумів Римського папу. Його слуги «горди вивишені, богати, славни, гвалтом всім біди задаючи» [14, 360]. Символи Христа й Антихриста у С.Зизанія були чітко зрозумілі всім. Фактично він закликав до актив­ної боротьби із силами зла, головним но­сієм якого він вважав католицьку церкву. Ці ж ремінісценції знайшли своє підтвердження і в “Скарзі нищих до Бога”, що була створена невідомим ревнителем православ¢я наприкінці XVI ст.

У 1669 р. вийшла книжка І.Гізеля «Мир з Богом чоловікові». Твір мав практичну мету - сприяти піднесенню моралі суспільства. В творі виразно звучить глибока повага до особистості, любов до справжнього знання, незалежно від кого воно походить: «Ибо не токмо в иноверных, но и в эллинских учениях истинныя и здравому разуму служащая новости яко злато посреди блата обретаются».

Реформаційний характер книжки відбиває і трактування поняття «спільного блага» - принципу, якому має підпорядковуватися діяльність правителів. Не могли не обурити царя та ієрархів різка критика в дусі діячів Реформації «власть імущих», прямі звинувачення їх у зловживаннях: «власть імущі» ухвалюють закони не для блага, «но даби ся самі із преступников обогащали»; «имения, отказанные на сирых, на больницы и на самую церковь, себе присвояют…». Є в творі багато ідей социніан – реформаційної течії в Польщі та Україні, які особливо чинили спротив насильству, репресіям і війнам, виступали проти привласнення церквою великих земельних володінь.

Інокентій Гізель віддавав перевагу особистості, а не майну; представник духовенства, на його думку, цілком позбавлений містичного ореолу представника божественної влади на землі - він скоріше духовний суддя, який визначає розміри гріха й шукає засоби для його спокутування. Таке тлумачення гріхів і ролі духовенства сприяло знаходженню людиною свого місця у світі, зберігала власну гідність, показуючи, що всі однаково грішні, в тому числі і духовні та світські правителі.[35]

Метою виховання, за Інокентієм Гізелем, є формування працьовитої, моральної, високоінтелектуальної особистості. Процес навчання повинен базуватися на принципах природовідповідності, доступності, послідовності. Просвітитель підкреслював значення розвитку в учнів мислення, зокрема логічного; наголошував на визначальній ролі оточення у формуванні особистості. В одному з творів він навів притчу про фараона, який наказав тримати дітей разом із тваринами, внаслідок чого діти так і не стали нормальними людьми.

Звеличуючи раціональне начало в людині, Інокентій Гізель надавав особливого значення вихованню в неї моральності й совісті, вбачаючи в них шлях до щастя. Мораль він вважав силою, покликаною здійснити гармонію між особою і суспільством, вона апелює до свідомості, совісті, мудрості, розуму.

Обов’язок церкви - турбота про освіту народу і про поліпшення моралі, про викорінення вад, найбільшою з яких, Інокентій Гізель, вважав невігластво. Саме воно є причиною того, що чоловік «поступает с женою аки со рабинею, не разсматряя яко другиня его и едино тело с ним есть; аще без вины бесчестит ее и бъет… творящи то из гнева и ненависти…». Інокентій Гізель розвивав позицію своїх попередників, зокрема Кирила Транквіліона-Ставровецького, сповнену поваги до жінки-матері, жінки-дружини й жінки-трудівниці

Турбувався Інокентій Гізель і про молоде покоління. Важким гріхом і провиною батьків вважав він те, що до хворих дітей своїх вони запрошують не лікарів, а «баб чарующих или шепчущих», не дають дітям доброго виховання, не вчать поважати людей, передусім старших, «до учения или до художества уже удобных держат в праздности, ниже вдают кому в научение, понуждают приняти иночество или женитися, яковые саны подобает избирати волею». Його позиція ідентична з позицією братських діячів, цілком збігається з принципами навчання й виховання, пропагованими видатним реформатором Я.А.Коменським.

Морально-етична доктрина Гізеля базувалася на проголошувані Реформацією тези про автономію особистості, про перенесення релігійних проблем безпосередньо на особисте життя, про залежність релігійних переконань від внутрішнього досвіду.

Книжка Інокентія Гізеля «Мир з Богом чоловікові» пробуджувала мислення й була типовим явищем гуманістичної та реформаційної філософії. В цій філософії, що формувалася в боротьбі із католицькою доктриною, реальне життя особи, її гідність розглядались як найголовніші цінності.

Ідеї Інокентія Гізеля про виховання й навчання, значення освіти й грамотності в суспільно-історичному процесі справили великий вплив на розвиток вітчизняної філософської думки.

К. -Т. Ставровецький не засуджує земних радощів, не цурається земних справ. Він наголошує: "не художества укоряю, ніже земледільство, ніже воїнства, ніже села осуждаю, но нас самих" [36]. Якщо матеріальний достаток створюється працею власних рук і розуму, завдяки "художеству" чи "земледільству", то такий достаток цілком виправданий з моральної точки зору.

Людина може проявити себе лише в громаді, в "посполитому послугуванні", тобто в активній діяльності на благо суспільства. Цю позицію, як пригадуємо, відстоював Рогатинець у полеміці з Вишенським, її захищав і Ставровецький. Це проявилося насамперед у рішучому засудженні Ставровецьким паразитизму, дармоїдства. Його інвективи, спрямовані проти цих суспільних вад, пролунали чи не вперше в українській філософській публіцистиці. "Возненавидимо ліность и праздность проклятую!..." - закликав Ставровецький, нарікаючи словами Св. Письма, що в суспільстві, в якому йому доводиться жити, "жатва многая, ділателей же розумних мало".

Критика Ставровецьким аскетизму та чернечого життя зокрема була полемічно загострена проти цілком конкретної особи - Й. Княгиницького. Відомо, що Й. Княгиницький був давнім ідейним опонентом Транквіліона, написав різко негативний відгук на його основну працю "Зерцало богословії", в якому твердив, що праця Ставровецького послужить не на користь церкві й суспільству, а на їх "развращеніє и на ослабленіє" [37]. А незабаром "Зерцало богословії" та інші твори Ставровецького було офіційно засуджено православною ієрархією як єретичні (1625 р. у Києві, а 1627 р. у Москві).

Необхідність подвижництва, підприємництва, діяльності на користь супільства все глибше проникала у свідомість провідних діячів української філософії кінця XVI - першої половини XVII ст. Дехто з них піднімався вже до філософського осмислення проблеми громадської активності людини. Посилення вартісних критеріїв земного життя, з одного боку, та загострене усвідомлення людської тлінності — з іншого, породжували питання про сенс існування, цінність часу, відведеного для життя людини. Особливо це помітно у поглядах братів Стефана і Лаврентія Зизаніїв. Але якщо К.-Т. Ставровецький будував свою концепцію світу й людини на основі неоплатонізму (зі значною домішкою раціоналістичних зерен), то брати Зизанії у своїх гуманістичних поглядах на людину та сенс її земного життя опиралися на європейський раціоналізм [38].

В Україні цього необхідного синтезу неоплатонізму з арістотелізмом якоюсь мірою вдалося досягти саме представникам ренесансно-гуманістичної течії. Якщо містики-аскети декларували лише обов’язок віри, то гуманісти наголошували на обов’язку вчинків; якщо містики-аскети вчили, що розумові довіряти не можна, то представники гуманістичного гурту вже значною мірою покладалися на розум. Виходячи з розуміння людини як гармонійного поєднання душі і тіла, що наділене, крім почуттів, ще й розумом, мислителі-гуманісти тим самим реабілітували матеріальне начало, а з ним і весь матеріальний світ. На їхню думку, Бог створив усю людину, її душу і тіло, і нічого в ній не варто зневажати. Вони вважали, що споглядання чекає на людину в небі, а на землі вона покликана до дії. Звідси - заземленість їхнього суспільного ідеалу, апологія добрих вчинків задля суспільного блага.

У розв’язанні проблеми "життя активного" і "життя споглядального" найяскравіше проявилася орієнтація української філософії на зламі XVI — XVII ст. Переміна напряму думки, яка відповідала новій життєвій орієнтації, виразно простежується у всій духовній культурі України того часу. При цьому, якщо ідеали споглядального життя обстоювали головно представники візантійської орієнтації, то за життя діяльне виступали люди різної конфесійної приналежності - від уніатів І. Потія і М. Смотрицького до православних діячів Києвського культурного осередку.

Транквіліон - Ставровецький в «Євангелії учительному» - роз’ясненні християнської догматики й моралі, зображував епізоди сучасного йому життя. Він засуджував жорстокість і немилосердність у ставленні шляхти до простого люду, панів до селян, з болем писав про утиски православної церкви, про випадки зловживань представників духовенства. «…Що цього беззаконня може бути лютіше?!» - вигукує мислитель-гуманіст. Він ідеалізував демократичні засади раннього християнства, називав сучасне суспільство «темним Вавилоном», на зміну якому має прийти «новий Єрусалим», коли будуть відновлені демократичні суспільні принципи. Завдяки цим елементам твір набув певного соціального та національного звучання, в ньому відчувався вплив ідей Реформації. Саме ці елементи праці викликали роздратування високих духовних і світських осіб. Якщо порівнювати висловлювання Транквіліона - Ставровецького з поглядами європейських просвітителів, зокрема Я.А.Коменського, Е.Роттердамського, можна переконатися, що критика українським ученим недоліків тогочасного суспільства є не менш гострою і глибокою.

Як писав Кирило Транквіліон-Ставровецький, деякі багатії утримують собак і коней у кращих умовах, ніж людей, годують собак м’ясом, а в цей час діти бідняків помирають з голоду. Знищуючи заради наживи підневільних людей, багатії прирікають на зубожіння, голод і бідність власних дітей. Подібно до Я.А.Коменського, просвітитель писав, що від «обжерливості і пияцтва —печаль серцю й запаморочення розуму», що «наївшись й упившись лежати —не людське, а свиняче життя». В повчанні «Про чорноризців лінивих» він гостро критикував пусте й бездіяльне життя монахів, що веде до «затемнення розуму» і «окаменілості серця». Частина духовенства дбає не про те, щоби пасти овець, а сама пасеться, здираючи з овець шкуру. Причина загального зла — в непомірному бажанні багатства й влади. Не обмежена здоровим глуздом, ненаситна жадоба збагачення викликає суспільні катаклізми й деградацію самих багатіїв, котрі не розуміють значення освіти, не помічають справжніх скарбів. Попередження усім, хто своє життя проводить у розвагах, була «Пісня вдячна при банкетах панських», яку Кирило Транквіліон-Ставровецький називав «ліками для розкішників світу цього». Кожен має пам’ятати про смерть, що позбавляє всіх земних благ і урівнює людей. Аби перемогти зло, необхідно виховувати в людей риси, протилежні злостивим: на противагу заздрості — зичливість, писі — смирення, вбивству —братолюбство, блуду — чистоту. Можна перемогти «лакомство —утриманням, об’їдання і пияцтво — постом, блуд одіяння — чистотою душі й тіла». У наведених вимогах — основні тези просвітителя: «Пізнай самого себе, бо ти є дивним і розумним створінням». Отже, моральні норми, сформульовані вченим, базувалися на біблійних заповідях, але мали гостру соціальну спрямованість. Праці:

Основний сенс життя Ставровецький вбачав у повсякденній праці на користь людей. Він засуджував лінощі, невігластво, неробство, вважаючи, що «бездіяльність всілякого зла вчителька». Звертав увагу на те, що з ранніх літ життя й діяльність людини має супроводжувати і скеровувати освіта. Тих, хто не розуміє значення освіти, він порівнював зі сліпими: «Як сліпий сонця не бачить, так неосвічений світлом премудрості гребує». Учений також підкреслював, що знання й наука ніскільки не суперечать справжній простоті й скромності. Першочергову роль у поширенні знань і вихованні людини Ставровецький відводив учителеві. Основні вимоги до нього: не лінуватися навчати інших, сприяти розвиткові талантів, бути терплячим, наполегливим. А заможним людям слід будувати не палаци, а школи й цим самим сприяти вдосконаленню суспільства.

Максимович Іван (Іоанн) (1651–1715) народився у шляхетській родині м. Ніжина. Батько Максим Васильківський служив військовим інтендантом, був активним помічником та однодумцем гетьмана Івана Мазепи. Початкову освіту здобув дома, потім, за рекомендацією Лазаря Барановича, вступив до Києво-Могилянського колегіуму. З 1673 р. читав у ньому піїтику, риторику та латинську мову. [39]

У Чернігові Максимович видав кілька творів, на яких позначився вплив європейського Просвітництва й протестантизму. Зокрема йдеться про книжки «Зерцало от писанія божественного…» (1705), «Феатрон, или Позор нравоучительный…» (1708), переклад твору Б.Гестена «Regia via crucis» під назвою «Украинский путь креста Господня» (1709), «Богомыслие в пользу правоверным…» (1710), що є перекладом праці німецького протестанта Й.Герхарда та переклад твору пресвітера ордену єзуїтів Дрекселія «Илиотропион» (1714). Ці твори викликали інтерес в Україні і Росії. У них відображені просвітительські, педагогічні ідеї як самого автора, так і передової української громадськості того часу. [40]

Аналіз творів ученого свідчить, що він намагався поєднати навчання з вихованням, його ідеї загальнодоступної національномовної освіти збігалися з аналогічними ідеями Я.А.Коменського. Ці твори містять багато моральних сентенцій і виховних вимог; релігійні та моральні мотиви пов’язуються із загальнолюдськими поглядами на норми поведінки особи в суспільстві. Просвітитель закликав виховувати в молоді чистоту думок, бажання робити добрі справи, повагу до батьків, слухняність, милосердя, стриманість. Підкреслював вирішальну роль розуму, а не емоцій у виборі форм поведінки. Першочергову роль у поширенні знань і вихованні людини він відводив учителеві, який, на його думку, має бути терплячим і наполегливим, сприяти розвиткові талантів. [41]

Праця у творах просвітителя виступає як один з найважливіших засобів виховання. Якщо людина не працюватиме, не виправдовуватиме себе справами, на неї очікує не лише моральне падіння, а й духовна загибель. Метою виховання за Максимовичем, є формування високоінтелектуальної, високоморальної, працьовитої особистості. В основу процесу навчання мають бути покладені принципи наочності, послідовності, систематичності, зв’язку з життям, природовідповідності, корисності, доступності. Іван Максимович виголошував на визначальній ролі оточення у формуванні особистості. [42]

Подекуди в його творах звучить скептичне ставлення до окремих релігійних догматів, через що деякі з них («Богомыслие в пользу правоверным…», «Осьм блаженства евангельские…») були заборонені, адже не відповідали московським православним канонам.

Пропаганда кальвіністів, антитринітаріїв, діяльність близь­ких до Реформації православних діячів, а також братчиків - усе це привело до того, що в українській релігійно- філософ­ській літературі кінця XVI - першої пол. XVIII ст. реформаційні ідеї набули значного поширення. В одному з перших українських полемічних творів, який написано в 1577 р. Мотовилом проти книги Петра Скарги "Про єдність церкви божої під єдиним пастирем...", також проводилася суто протес­тантська ідея папи-антихриста [14,360].

Про реформаційні тенденції в православній церкві в Укра­їні засвідчує також твір невідомого автора «Душевник», який написано в 1607 р. [14, 360]. Як вважають дослідники, і цей твір теж вийшов із братського середовища. У творі йдеться про те, що душа помирає разом з тілом, висловлюється думка про непотрібність молитов до святих, церковних обрядів.

Навіть Т.Прокопович, який називав вчення Лютера богохульним, в своїй методиці богословствування був дальшим від католицької схоластики, засвоєної ним під час навчання в колегіумі в Римі, ніж від протестантського вчення про Біблію. На його думку, щоб оволодіти змістом Біблії, потрібно мати міцну віру в її божественність, прагнення освоїти її сокровенні таємниці, наполегливість у проникненні в сутність кожного її слова, бо ж одне й те саме слово може мати в Святому Письмі різні значення [14, 226].

Прокопович не лише засуджував католицький схоластичний метод ви­кладання, поклоніння псевдонауковим догмам, а й закликав професорів до самостійного мислення, вимагав йти не лише шляхом, прокладеним інши­ми ученими, а й мати самостійно сформовані наукові переко­нання. «Він вводить новий порівняльно-історичний метод, вироблений протестантською наукою й заснований не на з'ясуванні істин віри як лише логічних понять, а на раціональному вивченні Святого Пись­ма й історії християнської церкви. Для нього не було диле­ми віра або розум, а лише поєднання віри і розуму, адже якщо розум прагне до знання, то віра є опорою» [14, 226].

Крім того, доведено, що, незважаючи на деякі богословські відмінності в підходах до трактування православно-католицьких суперечностей, філософський модус творчості протестантів був близьким і спорідненим із богословською позицією Христофора Філарета, “Апокрисис” якого мав на часі гучний резонанс, а його автор користувався неабияким авторитетом. Зокрема, їх спільну полемічну платформу складають звинувачення римського папи в дворушництві й гордості, Римської Церкви – в блудах, католиків – у самопевності, а також виправдання непослуху понтифікові, спротиву унійним заходам, викриття аморального життя православних єпископів-ренегатів, права вільного вибору релігій.

Подальше осмислення спільності філософського модусу творчості протестантів та змісту пам¢яток полемічної літератури кінця XVI – початку XVII ст. зосередимо на провідних концептах книги “Про єдину істинну православну віру ” В. Суразького. Принаймі, як вдалося встановити, відзначаючись богословською грунтовністю та контрастуючи з полемічною загостреністю творів протестантів, книга В. Суразького в принциповому плані відображає типологію православного богомислення в його антикатолицькій парадигмальній специфіці. Багато спільних моментів є в т