Філософські концепції та вчення протестантизму

В цьому підрозділі шляхом історико - філософського аналізу протестантизму України досліджуються філософські концепти та ідеї Реформації, оскільки це є необхідною умовою науково-обґрунтованого підходу до реформаторської філософської думки як історико-філософського явища в цілому. Також розкрито теологічне бачення філософської картини світу реформаційними течіями. Увага зосереджується на аналізі філософської доктрини протестантизму.

В підрозділі розглядається характер філософських положень Реформації, як відповідь на потреби українського суспільства в 16-17 ст. та досліджуються філософські концепції протестантизму, такі як аксіологія, яка з'ясовує місце і роль людських цінностей в доктрини протестантизму, антропологія, онтологія та інші. Особливу увагу звернено на філософсько - етичний аспект вчення протестантизму - його роль та завдання. Він свідчить про позитивну роль практики протестантизму та гуманістичну сутність його вчення. Аналізується філософська протестантська етика та її завдання – формування морально - етичних орієнтирів для духовного розвитку людини.

До уваги беруться наукові доробки представників українських, польських, литовських та російських філософсько - релігієзнавчих студій, в яких відображено сутність протестантської філософії в XVI – XVIII ст.

Філософія протестантських напрямів відрізняється одна від одної, проте вона має усім їм властиві спільні риси. Заперечується віра в догмат про чистилище, відки­дається культ ангелів, святих, поклоніння мощам, іконам. Число таїнств скорочено в основному до двох - хрещення і причастя. Богослужіння проводиться національною мовою і складається в основному з проповіді, молитви і псалмоспівів. Осно­вою віровчення є Біблія. Допускається довільне тлумачення віруючими Біблії. Наголос робиться на осо­бистій глибокій вірі, як засобу спасіння душі. Церква визнає зверхність державної влади. Современная западная философия: Словарь / Сост: Малахов В.С., Филатов В.П. - М.: Политиздат, 1991. - 414 с.

Онтологічні погляди реформаторів засновані на тому, що лейтмотивом усіх процесів, які відбуваються у світі, зокрема й філософських, теологи протестантизму вважають боротьбу між добром і злом. Подарувавши людині буття, Бог покладає на неї відповідальність за нього. Однак ця відповідальність була "пом’якшена" свободою вибору: бути з Богом чи проти Бога. Прийняття такої відповідальності у свою чергу відображається на екзистенції людини (буттям – з - Богом), а неприйняття – відпадінням від буття, що в результаті відчуження від Бога виражається в екзистенціальних станах, відчутті страху, невпевненості, розпачу, самотності, головним серед яких залишається страх перед смертю. Протестантська філософія пропонує вихід із такої ситуації шляхом присутності Бога в житті кожної людини. Бог проголошується тією силою, яка здатна остаточно вирішити всі глобальні проблеми сучасності та їх наслідки.

Так, намагаючись осмислити одну з найскладніших психолого-філософських проблем християнства — догмат Трійці — вони здійснили спробу обґрунтувати моністичну концепцію буття у контексті співвідношення єдиного і множинного; осмислюючи Божественну сутність, намагалися показати докорінну відмінність видимого (земного) і невидимого (небесного) світів, Бога і земної людини, обстоювали свободу совісті як одне з найважливіших надбань. [2]

В Україні у XVI-XVII століттях активно розвивалася філософська реформаційна думка, головним принципом та завданням якої було виховання моральних християнських цінностей. Протестантизм визначає дві моделі вирішення філософських проблем – теоцентрична та антропоцентрична. В них співставляється цінність людського життя з цінністю традиції та релігії. Цінність релігії завжди повинна усвідомлюватися як нерозривна єдність із цінністю людського життя.

Філософська антропологія протестантизму ґрунтується на попочутті відповідальності за цей світ. Завдання людини – розвивати та дбати про світ, щоб прославити Бога. Реформатські християни намагались впливати Євангелієм на суспільство через участь в культурних, суспільних та політичних заходах.

Відомий реформатський богослов Абрахам Кайпер стверджував: „кожен дюйм у цьому світі належить Христу, Який говорить: це Моє!” Господь цього світу – Христос, а не сатана. Реформатська філософія відмовляється від будь-якого дуалізму або фаталізму. Виходячи з тих самих причин, реформатська антропологія спонукає турбуватись про бідних та хворих, співчувати тим, хто потрапив до рук сатани через згубні звички або інші гріхи. Протестанти переконані, що існує справжній вихід з проблем у житті лише з Ісусом Христом, відповідно до доброго закону Бога Творця.

Людина для протестантизму - уже не є ланкою над-особистісної спільноти, як вважало середньовічне христи­янство. Індивідуалізація, вису­ває таку перебудову релігійних уявлень, за якої людина зі своєю індивідуальною своєрідністю змогла б включитись у релігійне переживання, а її особиста віра — єдиний шлях спасіння. Наприклад, якщо православ'я і католицизм рег­ламентують систему постів, то протестантизм пропонує кожному вирішувати це питання, виходячи з власних при­страстей, звичок. Современная западная философия: Словарь / Сост: Малахов В.С., Филатов В.П. - М.: Политиздат, 1991. - 414 с.

Виступаючи проти католицької церкви, ідеологи протестантизму запере­чували її посередницьку роль між людиною і Богом, куль­тову практику, догматичні положення. Свої ж реформи протестанти обґрунтовували Біблією, яку вони оголосили єдиним джерелом одкровення, авторитетом у питаннях віри. [3]

Догматично-канонічний зміст обумовлює розгляд широкого кола антропологічних проблем, які безпосереднім чином вплинули на формування антропології протестантизму. Наприклад, природа людини, згідно з філософією протестантизму, в результаті гріхопадіння значною мірою трансформувалась, порівняно з первинною ("ураження гріхом трьома шляхами": духовно, морально, фізично). Духовне падіння означає, що людина народжується вже "духовно мертвою", "віддаленою від Бога". Моральне виявляє себе як самолюбство, егоїзм. Фізичне проявляється у хворобах, старінні, смерті людини. [4]

М.Лютер підкреслював, що життя християнина виявляє собою роздвоєння на внутрішню й зовнішню людину, духовну й плотську. На відміну від середньовічної доктрини про ушкодження гріхом природи людини М. Лютер учив, що гріх повністю псує природу людини.[5]

Разом з тим у вченні реформаторів про людину як незбагненно виправданого грішника, виражений пекучий інтерес до людської індивідуальності й обґрунтування її цінності. Наполягаючи на виправданні однією тільки вірою в Ісуса Христа, підкреслюючи особисте перетворення людини, її "народження вищими силами", покаяння, звернення, освячення, реформатори замінили зовнішні чудеса чудом перетворення особистості.

Звідси виникало істотне посилення уваги в їхній теології до релігійного досвіду. Лютер проводив розходження "царства Божого" і "царства мирського": у першому здійснене виправдання й порятунок людини, друге виникає внаслідок гріха, але спрямоване проти гріха, на забезпечення правопорядку.[6]

Євангеліє (благодать, віра) і закон (мир, розум) лежать, по М. Лютеру, як би в різних площинах. Одному царству віруючий належить як християнин, іншому - як людина. До другого пришестя Христа царство Боже має тільки внутрішній образ, а Ісус - влада тільки в серцях людей. Тому розрізняється внутрішній настрій віруючого й зовнішнє професійне поводження. Християнин представляється М. Лютером одночасно й вільним у вірі паном всіх речей, і рабом, підлеглим законам тварного світу.

У трактаті "Про рабство волі" М. Лютер заперечує у занепалої людини прагнення до добра. Тільки по благодаті, у вірі знаходить людина внутрішню волю й сподівається одержати в остаточному явищі Бога, в "світлі слави" вирішення всіх питань, нерозв'язних у світлі природного розуму. [7]

У центрі кальвіністської теології перебуває вчення про Бога як абсолютної суверенної волі, джерела будь-яких норм і встановлень. Людина, згідно Ж. Кальвіну, призначена бути "сосудом волі Божої", але в результаті первородного гріха втрачає образ Божий, здатність бути "дзеркалом Божественної слави". Людина повинна безумовно підкоритися волі Бога. Ця самовіддача себе Богові робить в істинно віруючій людині чудо. Вона стає абсолютно впевненою в тому, що призначена до вічного життя і її ніщо не може викрасти з рук Божих. Людина повинна поводити себе так, щоб бути гідною вічного блаженства, якщо вона до нього визначена. Світ розглядається як засіб реалізації задумів Бога й підлягає перетворенню відповідно до них. Інтенсивна професійна діяльність розуміється як релігійний обов'язок, лінощі прирівнюється до гріха. [8]

Саме тому центральним у протестантизмі був принцип sola fidei – «однією вірою». Концепція нової людини вважається основою індивідуалізму, що стає невід’ємним елементом духовних прагнень соціальної та мистецької еліти, нових суспільних прошарків, нового дворянства. Ідеї християнського гуманізму і індивідуалізму готують ґрунт для Реформації, стають основою протестантського вчення. Якщо у католицизмі центральною ідеєю є доктрина про неможливість спасіння людини без допомоги церкви – головного носія благодаті, то за Лютером, благодать знаходиться лише у Бога, тільки Він наділяє нею будь-кого за Своїм вибором. Сама людина власними зусиллями чи добрими ділами та бездоганною поведінкою, досягнути спасіння не здатна, це – Божий дар. Саме тому центральним у протестантизмі був принцип sola fidei – «однією вірою». Згідно з ним, для спасіння людини достатньо віри в Бога і у рятівну місію Ісуса Христа. Віра, за Лютером, – це особиста переконаність, самоусвідомлення і добровільне прийняття Божого дару. Вона можлива лише завдяки впливові на людину Духа Святого, який вказує кожному істинний шлях спасіння. [9]

Розглянемо протестантську антропологію на прикладі творчості А. Вишоватого - автора багатьох філософських та полемічних праць, серед яких виділяється трактат "Про ре­лігію, відповідну розумові" (1678) [14, 350].

У ньому відстоювався принцип, згідно з яким релігійна віра мала підлягати розуму. Він - насамперед віруючий і, для нього, Біблія - єдине джерело істини й знання. Але збагнути істину, Слово Боже, самого Бога, без розуму, тобто тільки вірою, неможливо. «Хто стверджує, що вірить у те, чого зовсім не розуміє, той не знає, що значить вірити, і внаслідок цього не вірить, а лише вигадує» [14, 186]. Автор продовжує лінію протестантської ант­ропології.

Звичайна людина в його трактаті змальована як уособлення бага­тьох чеснот і позитивних якостей. Особливу шану викликає в автора людина праці, котра нічим не поступається представникам духовної еліти. Праця хлі­бороба та ремісника, для Бога така ж достойна, як і священика. Вис­ловлюючи погляд на людину, він наслідує Лютера: «У шевця, коваля, селянина і у кожного є своє ремесло, посада і справа; усіх їх однако­вою мірою посвятили у священики і єпископи» [22, 16].

Вагомим сегментом антропології протестантів, що знайшов помітне відображення в системі полемічних розмірковувань, виступала критика вчення католицької Церкви про чистилище, в контексті якої були актуалізовані авторські ремінісценції з приводу його надуманності та невідповідності біблійному вченню.

Теорія пізнання протестантизму ґрунтується виключно на Біблії. Реформація проголошувала, що вона є поверненням до того, про що говорить та чому вчить Біблія і рання церква. Гаслом Реформації було: людина спасається лише через благодать, лише через Христа, лише вірою в Ісуса Христа! Основа в Писанні!

Реформати довели той факт, що це віровизнання не було новим, адже відображало вчення Писання та ранньої церкви. Це зробило ідеї Реформації цінними для всіх культур та часів.

Реформація затверджувала релігійну віру як особистий зв'язок людини з Богом. Істинно релігійне пізнання Бога М. Лютер протиставляв світському розуму, включаючи схоластичні умогляди. Тим самим розум був винесений за межі релігійної віри й позбавлений навіть того значення, який йому надавали схоласти, що визнавали філософію в якості «служниці теології». [10]

Відкинувши католицьку філософію, протестантизм зробив саму релігію об'єктом осмислення світським розумом. Вчення реформаторів про релігію, їх критика схоластичної метафізики й існуючої церкви, визнання Бога як постулату розуму й гаранта моральності відображають собою суть протестантської філософії релігії. [11]

Реформаційна філософія грунтується перш за все на «поверненні до джерел» та заохочує людей читати та вивчати Біблію. Писання, насамперед, дано не «професіоналам», не тим, хто вивчає богослов’я. [12] Писання – це живе Слово Бога для Божого народу!

Соціальна філософія протестантизму ґрунтується на рівності станів, братерстві та взаємоповазі.

Соціальна філософія протестантизму спонукає до громадського життя. Християни перш за все - члени громади: члени церкви належать один одному та несуть відповідальність один за одного. Вони мають допомагати та підтримувати один одного залишатися близько до Господа. Іноді вони навіть мають дисциплінувати непокірного для того, щоб спасти його душу. Це засновано на тому, що Бог у Своїй благодаті кличе не лише окремих людей, але й цілі родини жити в Його Завіті!

Одна з традицій у реформатській церкві – це щоденна молитва та читання Писання в родині. Таким чином діти хрестяться не лише через культурну традицію. З Божою допомогою та дією Святого Духу ці діти, коли виростуть, будуть сповідувати свою особисту віру в Ісуса Христа.

Також вона привела до змін у суспільстві: християни брали активну участь у його житті та відстоювали честь Бога в суспільному житті. Їх особисте освячення позитивно вплинуло на мораль їх країн. Сьогодні це значить, що реформатські християни, які є вірними Богу, будуть позитивно впливати на оточуючих та всю країну! Філософія Реформації вказує людям на Христа та на їх громадський обов’язок: жити відповідально перед Богом та людьми.

Реформати спонукали проповідників особисто вивчати Слово Бога, та ретельно готуватися до проповідей: для того, щоб бути спроможним «пасти отару» Словом Божим, пастор повинен мати належну богословську підготовку. Одним з великих досягнень Реформації було те, що церква знову усвідомила важливість вивчення Писання на мові оригіналу. Лютер та Кальвін написали багато ґрунтовних біблійних коментарів. [13]

Реформаційна філософія у своєму пошуку «оригінальної» форми християнського вчення ніколи не претендувала на непомильність! Вона визнавала та шанувала мудрість попередніх поколінь, особливо отців церкви перших століть. Це очевидно в прийнятті реформатами ранніх віросповідань.

Було висунуто вимогу скасування відособленого стану священиків, усу­нення чернецтва, римської курії, тобто всієї ієрархії, яка дорого обходиться людству. Заперечувався й авторитет папських декретів та послань, рішень соборів. Єдиним авторитетом у питаннях віри було визнано Священне Писан­ня, право тлумачити яке надавалося кожному віруючому.

Головним є створення національної церкви. Звідси заперечення ролі церкви як посередника у спасінні, верховенства влади римського папи, а також ролі духовенства і чернецтва як посередника між Богом і людьми, ряду церковних обрядів, постів, пожертвувань, театра­лізованого богослужіння, пишних прикрас церкви і багатої одежі священиків. [14]

Варто підкреслити, що протестантські вчення, особливо антитринітаризм, рішуче відрізнялися від самозаглибленої побожності католицького типу, оскільки вимагали від людини персональної активності і в християнському самовдосконаленні, і в соціальній площині — прагненні переоблаштувати соціум на засадах справедливості.

Світогляд ренесансу переживав у 16 ст. серйозну кризу, коли виступили реформаційні течії, які почасти йшли в тому самому напрямі, почасти підривали головні коріння ідеалів ренесансу. Реформація залишилася на позиції певного індивідуалізму, хоч цей релігійний індивідуалізм (безпосередній зв’язок людини з Богом зі зменшенням посередницької ролі церкви) своєю суттю зовсім інший, ніж егоцентричний індивідуалізм ренесансу. Найліпше це подвійне змагання обох течій з’ясовує для нас доля Е. Ротердамського, який, сповнений ідеалів ренесансу, весь час не міг знайти певного ставлення до реформації, яка захопила і його своїм поривом. [15] Коли ренесанс прагнув повноти життя, коли у нього основним ідеалом став ідеал краси, реформація прагнула життя, яке було б цілком збудоване на релігійній основі; античності протиставлялося первісне християнство, до якого хотіла повернути людство реформація, а це первісне християнство часто набирало суворих форм старозавітної релігійності. Разом могли йти ренесанс та реформація власне, лише в одному - в критиці середньовіччя, яке репрезентувала для обох католицька церква.

Згідно реформаційної філософії релігійність є частиною повсякденного життя людини, тим джерелом, що визначає її буття, надає наснаги у подоланні негараздів та додає життєвого оптимізму.

Історико - філософське дослідження дослідження проведене в даному розділі, поєднало підходи історії філософії, де ідеї вивчаються у позачасовому горизонті філософії, та соціальної історії ідей, методи якої дали змогу оцінити інтеґральний контекст протестантської філософської думки. Їх поєднання уможливило вивчення реформаційних концепцій.

Висунувши доктрину спасіння однією вірою, вони запропонували радикальне оновлення догматичних засад з метою наближення до духу раннього християнства, переглянули структуру і сутність церковних таїнств, відкинули авторитет церковної традиції, вважаючи єдиним джерелом Божественної істини Біблію. Протестанти надали провідну роль мирянам у церковному житті та управлінні, переосмислили функцію церкви і священства, заперечили їхню роль як посередників між людиною і Богом.

Аналізуючи етичний аспект філософських проблем в інтерпретації протестантизму, ми відзначаємо, що завдання протестантської філософської етики – формування моральних орієнтирів для духовного розвитку людини. Реформація пропагувала активну позицію християн в вирішенні морально - етичних проблем, що свідчить про позитивну роль практики протестантизму та його гуманістичну сутність.

Отже, протестантизм визначає філософію, як частину християнської етики, реалізовану через просвітницьку діяльність. Дане положення є невід’ємною складовою його філософії, яка пропонує людині установку на позицію не стороннього спостерігача філософських етичних проблем, а активного учасника в їх вирішенні.