Припинення шлюбу

Припинення шлюбу:

1) смерть одного із подружжя (до смерті прирівнювалася втрата свободи одним із подружжя: продаж у рабство, полон, засудження до вічної каторги);

2) розлучення.

Від способу укладення залежав спосіб розірвання.

а) cum manu розривався з певними формальностями. При шлюбі шляхом купівлі, вимагався продаж зворотний. Вимагати розірвання шлюбу cum manu міг тільки чоловік. З часом було виролено правила, коли саме чоловік міг вимагати розлучення.

У випадках коли жінка

1) порушує вірність;

2) займається чаклуванням дітей;

3) утруднює чоловікові доступ до спиртного;

б) sine manu – розлучення без особливих формальностей, за згодою сторін або однієї столрони. Не вимагалось ніяких обгрунтувань. А розлучення за згодою обох сторін звільняло від будь-яких штрафів.

Від негативних наслідків звільняли також такі причини:

1) імпотенція чоловіка протягом трьох років з часу одруження;

2) полон чоловіка, якщо протягом п’яти років про нього нема звісток

3) постриження в ченці;

4) посягання на життя другого з подружжя;

5) порушення подружньої вірності;

6) нездатність до дітонародження;

7) нездатність до шлюбного життя.

23 Поняття речей та їх види

Річ - це певна частина природи, що являє собою певну цінність для її воло­дільця. При цьому не має значення чи жива ця природа, чи не жива. Римське приватне право речами визнавало все, що оточувало людину, могло бути об­'єктом речового права і містило в собі певну цінність. Отже, римське приватне право речами визнавало все те, що створено самою природою, а також те, що створено працею людини (зокрема, земля, житло, продукти харчування, пред­мети повсякденного вжитку тощо). Разом з тим, римське право розрізняло поняття речі і товару, які за правовим змістом не збігаються.

Види речей:

Зупинимо свою увагу на таких видах.

· Речі рухомі і нерухомі. Первісний поділ речей на рухомі і нерухомі в ранньому римському праві не мав особливого значення, бо і перші й другі речі підлягали майже однаковому правовому режиму. Рухомими вважалися такі речі, які можна було пересувати в просторі, це, зокрема, тварини, раби, дрібні домашні речі. До нерухомих речей відносили найперше землю, будинки, дороги, міські стіни. Нерухомими речами вважа­лися не тільки земля і надра землі, але й все, що створене чужою працею на землі власника.

· 2. Речі прості і складні. Простими оголошуються речі, усі частини яких створюють щось фізично зв'язане і однорідне, створене з єдиного матеріалу (коштовне каміння, раб, кінь та ін.). Вони не розкладаються на частини, а якщо їх розкласти, то самі по собі частини втрачають свою цінність і не мають самостійного значення.Складні речі складаються із штучно з'єднаних різнорідних речей, які ма­ють між собою матеріальний зв'язок і носять загальну назву (корабель, шафа). Окремі частини такої складної речі не можуть належати різним особам.

· 3. Речі подільні і неподільні. За визначенням Ульпіана, подільними слід вважати таку річ, яка від поділу не змінює свого роду, ні своєї якості, ні цінності. Кожна окрема частина залишається тією ж, що й була, дише меншою за об­'ємом. Подільними речами були насамперед земля і все те, що вона приносить, хліб, розрізаний навпіл, тощо. Отже, неподільними є ті речі, які в разі поділу знищуються або втрачають свою цінність. Поділ неподільних речей міг бути тільки уявним. Частини, які утворюються за такого поділу, називаються іде­альними частинами, або ідеальними долями. У такому випадку ділиться не сама річ (вона неподільна), а лише її цінність. Коли треба розділити неподіль­ну річ, то вона залишається у власності однієї особи, а інші одержують грошову компенсацію.

· 4. Речі споживні і неспоживні. В цьому випадку поділ зроблено з уваги на те, що одні речі (земля, будівлі, знаряддя праці, дорогоцінне каміння та ін.) в процесі користування не споживаються або споживаються непомітно, а інші (вино, хліб, м'ясо тощо), згідно з їх призначенням, - зменшуються або знищу­ ються зовсім

· 5. Речі, наділені родовими ознаками, і речі індивідуально-визначені. Поділ речей на родові і індивідуально-визначені пов'язаний з різним вир­ішенням питання юридичного становища цих речей. Фізична загибель родових речей (від пожежі, крадіжки) цілком можлива, але для права, для кредитора вони не гинули, тому що завжди могли бути замінені іншими речами. Гроші дають у кредит числом і числом же одержують від боржника. Звідси правило -рід не гине.

· 6. Речі головні і побічні (придаткові). Головною називалася річ, яка давала назву цілому, або та річ, без якої інша не може вживатися. Речі побічні певним чином залежали від головної і підпорядковувалися її юридичному становищу. До побічних речей відносили: частини речі, приналежність, плоди і витрати.

· 7. Речі в обороті і вилучені з обороту. Римські юристи розрізняли речі в обороті і речі, вилучені з обороту. До першої категорії - в обороті - відносили­ ся речі, які становили об'єкти приватної власності і обороту між окремими людьми. Це, зокрема, земля, раби, робоча худоба, сервітути, спочатку сільські, а потім і міські. Вилученими з обороту називалися такі речі, які не могли бути об'єктом особистої власності в силу свого специфічного призначення, а не за своєю при­родою. Вилученими з обороту були: а) речі, присвячені богам (храми, олтарі);

· 8. Майно. Сукупність різних речей, об'єднаних господарським призначен­

ням римські юристи розглядали як одне ціле - майно. Майном вони вважали

все, що належить певній особі.

24.Відмінність речового права від зобовязального

Важливим у римському праві є поділ майнових прав на речові і зобов’язальні, а тому треба здійснити порівняльний аналіз цих двох груп майнових прав.

Речове право виникає, коли особа має таке право на річ, яке дає їй можливість безпосередньої дії на цю річ.	Зобов’язальне право виникає, якщо у суб’єкта немає безпосереднього права на річ, а лише право вимагати від іншої особи надання речі.
Об’єктом речового права є річ.	Об’єктом зобов’язального права – дія іншої особи з приводу речі.
Речові права, переважно строками не обмежені, вони набуваються назавжди	Зобов’язальні права тимчасові. Права, які виникають з цих відносин припиняються разом з припиненням зобов’язання. Наприклад, борг повернуто і зобов’язання за договором позики припинялося.
Зміст речового права встановлюється законом.	Зміст зобов’язального права встановлюється договором
Види речових прав: право власності, права на чужі речі	Види зобов’язальних прав: договірне право; деліктне право; зобов’язання, які виникають з позадоговірних правомірних дій.

25.Поняття та види володіння

Володіння- це самостійний правовий інститут незалежний права власності.

Володіння- одна з правомочностей власника

Фактичне володіння річчю:

· Обєктивний – фактична наявність речі

· Субєктивний – бажання нею володіти

Володіння потрібно відрізняти від держання речі, зокрема це фактичне обладання річчю без наміру вважати її своєю.

Види володіння:

· Цивільне володіння-набуття речі за давність

· Законне володіння- засноване на праві власності та інших правах

· Незаконне володіння- (добросовісне і недобросовісне)

· Преторське- отримувало захист у претора

26. Поняття та зміст права власності.
Право власності — це виключне право особи володіти, користувати­ся, розпоряджатися річчю у власних інтересах, це абсолютне пануван­ня особи над річчю, воно неподільне і належить тільки власнику, ні­хто не може його порушувати.

Право власності включає в себе:

• право володіння річчю. Здійснюється як особисто, так і передачі речі у тримання іншим особам. При цьому право власності збері­гається;

• право користування річчю. Тобто отримання вигоди і прибутку від корисних якостей речі. Єдине обмеження - таке користування не повинно порушувати закон чи завдавати шкоди іншим людям
(власник меча використовує його для грабунку). І цим правом мож­на поступитися (позичка), не втрачаючи права власності;

• право розпоряджатися річчю усіма дозволеними способами: про­дати, заповісти, позичити, встановити сервітут на користь третіх осіб тощо;

• право одержання плодів, натуральних і цивільних. Приплід від вівці, фрукти з дерева, відсотки з капіталу тощо автоматично ста­ють власністю власника речі, що ці плоди (прибутки) приносить;

• право вимагати повернення своєї речі у будь-якого не власника.

27.Способи набуття права власності.

Первісний спосіб - право власності набувається вперше або всупе­реч волі попереднього власника. Похідний - право власності перехо­дить від однієї особи до іншої за їх взаємною угодою і бажанням. При цьому необхідно, щоб правопопередник був дійсним власником -ніхто не може передати більше прав, ніж має сам.

Первісні способи поділяються на:

1. Заволодіння. Річ, яка перебуває в обороті, але не має власника,
переходить у власність того, хто її перший захопить. Можна привлас­
нити як рухомі, так і нерухомі речі. Власником нерухомості ставав
той, хто починав її першим обробляти. Юридично в становищі нічий­
ної речі опинялися трофеї, захоплені на війні, а також речі, викинуті
їх попереднім власником. Від речей викинутих відрізняються речі
загублені, в цьому випадку втрачається володіння, а право власності
зберігається.

2. Давність володіння - це добросовісне заволодіння чужим май­
ном, відкрите та безперервне. Строки набувальної давності встанов­
лювалися різні у різні періоди. Існували три певні умови набуття пра­
ва власності за давністю володіння: а) таке володіння спирається на
законну основу - купівля, дарування, придане; б) вимагається добро­
совісність володільця (лише на момент укладання угоди), наприклад,
покупець приймає продавця за власника; в) володіння є безперервним
протягом визначеного терміну.

3. Переробка речі (специфікація) - це створення з вихідного мате­
ріалу нової речі для себе (вино з винограду, ваза з глини тощо). Рим­
ським юристам часто доводилося розглядати вирішення спорів, коли
нова річ (помилково чи зумисно) була створена з чужого, наприклад,
краденого матеріалу. За Юстиніана було постановлено: якщо вироб­
ник діяв не за злим наміром і якщо немає змоги повернути матеріал у
вихідний стан (вино - у виноград), потрібно винагородити власника
матеріалу.

4. Придбання плодів. Право власності належить тому, хто на мо­
мент відділення був власником плодоносної речі (віддана у позичку
корова принесла теля, його власником буде господар корови, а не її
держатель).

Похідні способи набуття основною правовою формою мали дого­вір, зокрема купівлі-продажу, міни, застави. Право власності набувача базується на праві власності відчужувача. Також до похідних спосо­бів відноситься манципація (фактична передача речі у присутності свідків), уступка права (процедура перенесення права власності, на­приклад, на борг, на чужі речі), передача (виконання умов договору купівлі-продажу, дарування)

28. Поняття і види права на чужі речі.
Сутність прав на чужі речі полягає в тому, що суб´єкт цього права має змогу користуватися чужою річчю або навіть розпоряджатися нею. Римське приватне право знало три види прав на чужі речі: а) сервітути; б) емфітевзис і суперфіцій; в) заставне право. Найдавнішим правом на чужі речі є сервітути. Емфітевзис і суперфіцій, а також заставне право — це породження пізніших часів.

Сервітут - це право на чужу річ, яка, крім свого безпосереднього власника, служить ще й іншим людям (одному чи кільком) з метою усунення недоліків однієї земельної ділянки або іншої речі за рахунок іншої. Пізніше це сусідське право було закріплене в законі. Тоді ж правом було визнано, що сервітут не може полягати у здійсненні, тоб­то господар зобов'язаний терпіти чужу присутність, але не зобов'яза­ний будь-чим сприяти користувачеві. Виникнення сервітутів було можливим: а) за договором, б) за давністю володіння, в) за судовим рішенням і г) за законом.

Земельні сервітути - це право користуватися певною земельною ділянкою у межах, необхідних для повноцінного користування своєю власністю (прохід до води, доступ від дороги загального користуван­ня до своєї ділянки і т.д.). Зі зміною власника однієї чи навіть обох ділянок сервітут як такий зберігається. При відчуженні такого об'єкта власник зобов'язаний попередити про права третіх осіб (сервітут).

Особисті сервітути - це сервітути, прив'язані до певної особи, право користування чужим майном у своїх інтересах - пожиттєво чи до настання умови, що скасовує сервітут.

Узуфрукт - речове право певної особи користуватися та вилучати прибутки з чужої неспоживчої речі. Узуфруктарій - утримувач речі, який не може юридично розпоряджатися нею або змінювати її за сут­тю (наприклад, перетворити сад у поле чи навпаки), має право отримува­ти усі плоди (крім м'яса тварин, дитини рабині та намиву річки), в тому числі т.зв. цивільні плоди, тобто відсотки по вкладеному капіталу.

Заставне право - це право кредитора в разі невиконання боржни­ком зобов'язання звернути стягнення на раніше визначену річ, незалеж­но від того, у кого вона знаходиться. Воно переважає інші вимоги.

Емфітевзис - довгострокове відчужуване й успадковане право користування чужою землею сільськогосподарського призначення.

Суперфіцій - довготривале, відчужуване й успадковане право ко­ристування чужою землею для забудови. Як правило, така земля на­лежала державі та за користування землею встановлювалася плата.

Фідуціарний правочин - боржник передавав кредитору замість одержаних у позику грошей яку-небудь річ у власність, якщо боржник довіряв кредитору. Однак кредитор міг зловжити довірою, оскільки повернення речі було його моральним, а не юридичним обов'язком.

Висновок до теми. Намагання власника мати повну владу над майном обмежувалося законом в інтересах суспільства, та повна вла­да над майном не означає необмеженість прав власника. Однак влас­ник має щодо конкретних речей більше влади, ніж будь-хто інший.

29. Поняття і види сервітутів.
Сервітут - це право на чужу річ, яка, крім свого безпосереднього власника, служить ще й іншим людям (одному чи кільком) з метою усунення недоліків однієї земельної ділянки або іншої речі за рахунок іншої. Пізніше це сусідське право було закріплене в законі. Тоді ж правом було визнано, що сервітут не може полягати у здійсненні, тобто господар зобов'язаний терпіти чужу присутність, але не зобов'язаний будь-чим сприяти користувачеві.
Виникнення сервітутів було можливим: а) за договором, б) за давністю володіння, в) за судовим рішенням і г) за законом.
Земельні сервітути - це право користуватися певною земельною ділянкою у межах, необхідних для повноцінного користування своєю власністю (прохід до води, доступ від дороги загального користування до своєї ділянки і т.д.). Зі зміною власника однієї чи навіть обох ділянок сервітут як такий зберігається. При відчуженні такого об'єкта власник зобов'язаний попередити про права третіх осіб (сервітут).
Особисті сервітути - це сервітути, прив'язані до певної особи, право користування чужим майном у своїх інтересах - пожиттєво чи до настання умови, що скасовує сервітут.

30. Емфітевзис та суперфіцій.
Емфітевзис - довгострокове відчужуване й успадковане право користування чужою землею сільськогосподарського призначення.

Суперфіцій - довготривале, відчужуване й успадковане право ко­ристування чужою землею для забудови. Як правило, така земля на­лежала державі та за користування землею встановлювалася плата.

31. Поняття та форми застави.
Застава — це засіб забезпечення виконання зобов´язання, який встановлює речеве право заставодержателя на предмет застави.
Речеве право заставодержателя полягало не в користуванні чужою річчю, як це має місце в інших правах на чужі речі, а в праві розпоряджатися заставною річчю відповідно до закону. Право розпорядження заставодержателя було обмежено лише правом продажу.При деяких формах застави кредитору належало право володіння предметом застави, інколи — право на присудження власності, користування й одержання прибутків.
Форми застави: 1) фідуціарна застава. 2) ручна застава (pignus). 3) іпотека (hipoteka).

Fiducia cum creditore (фідуційна угода) — найранніша форма застави. Вона полягала в тому, що боржник передавав кредитору (заставодержателю) замість одержаних у позику грошей будь-яку річ (предмет застави) у власність. Якщо боржник не зміг вчасно погасити борг, то предмет застави залишався у власності кредитора. При виплаті боргу обов´язок кредитора повернути заставу боржнику був лише моральним, а не правовим. Повернення застави при виконанні в строк зобов´язання боржником було справою совісті, сумління кредитора. Звідси і назва цієї форми застави: fiducia cum creditore — угода з кредитором, що основана на совісті, довірі.

При ручній заставі власником застави лишався заставодавець (боржник). Якщо вінвиконував своє зобов´язання, то заставодержатель (кредитор) юридично був зобов´язаний повернути заставу її власникові, тобто боржникові. Заставодержатель для захисту своїх інтересів мав посесійний інтердикт. Заставодержатель за загальним правилом позбавлявся можливості користуватися переданою йому в заставу річчю. Він міг зберігати її, хоч у деяких випадках користування допускалось на засадах пре-карію або найму
Іпотека полягала в тому, що заставодавець взагалі не передавав заставодержателю предмет застави (сторони при цьому зберігали свої старі назви). Боржник-заставодавець зберігав за собою можливість володіти, користуватися, отримувати з речі доходи. Предмет застави (земельна ділянка, раби, робоча худоба та інші засоби виробництва) залишався в його необмеженій власності. Застава ніби навіть не позначалася на правовому становищі як самих речей, так і заставодавця до певного часу.

Крім того, при іпотечній формі застави боржник мав можливість одну і ту саму річ заставляти кілька разів, чого не можна було робити раніше. Наприклад, земельний наділ власник міг одночасно або послідовно заставити кільком кредиторам на різні суми, тобто за одну і ту саму річ можна було одержати значно більший кредит, ніж за старими формами застави.

Іпотека дозволяла зміцнити фінансово-економічне становище боржника, не обтяжуючи його господарство. Крім того, власник мав реальну можливість продати предмет застави ще до настання строку платежу, вибравши найбільш вдалий час, вигідного покупця, і розрахуватися з боргами. (При цьому застава переносилась на нового власника.)

32. Поняття і види зобов’язань.

Зобов’язання – правовий зв’язок двох осіб – кредитора (creditor) і боржника (debitor), в силу якого кредитор має право вимагати, а боржник зобов’язаний щось зробити, дати, надати кредиторові, утриматись від вчинення певних дій.

Змістом зобов’язання є право кредитора і відповідний обов’язок боржника – права і обов’язки сторін.
Предметом зобов’язання є дія або бездіяльність, які мають юридичне значення, породжують правові наслідки.
Види зобов’язань: – за критерієм розподілу прав і обов’язків між сторонами зобов’язання поділяють на односторонні і двосторонні. Якщо в двосторонніх зобов’язаннях права і обов’язки розподіляються рівномірно між сторонами, то зобов’язання називаються синалагматичними.
– за підставами виникнення зобов’язання поділялися на такі, що виникали з договору, ніби з договору, з делікту, ніби з делікту.
– зобов’язання, забезпечені позовним захистом – цивільні або преторські; не забезпечені позовним захистом – натуральні.
– зобов’язання подільні і неподільні. – роздільні зобов’язання (альтернативні).
– зобов’язання родові та видові.
– зобов’язання також поділяються на активні і пасивні, на дольові і солідарні.
Правомірні дії, спрямовані на досягнення певного правового результату, тобто на виникнення, зміну або припинення прав і обов’язків, називаються правочинами.

33. Підстави виникнення зобов’язань.
Зобов'язання виникає з певних юридичних фактів.
Факт- це дійсна, не видумана подія. Факти, що мають юридичне значення і породжують певні правові наслідки, називаються юридичними. В свою чергу, факти поділяються на події і дії.
Події-це ті факти, які наступають незалежно від волі людини, - шторм, природна смерть людини, землетрус.
Дії - це факти, які наступають з волі людей, можуть носити як правомірний (договір, розлучення тощо), так і протиправний характер (делікт).
Правочин - це правомірні дії, спрямовані на досягнення певного правового результату (на виникнення, зміну чи припинення прав і обов'язків). Як правило, встановлення прав і обов'язків сторін при укладенні більшості правочинів відбуваються у відповідності з їх волею і бажанням. Такі правочини називаються двосторонніми. Правочин, укладений без згоди чи проти волі іншої сторони (під погрозою застосування насильства), вважається недійсним. Можливі односторонні правочини (заповіт).
Підставою виникнення зобов 'язань служать юридичні факти: а) договір; б) ніби-договір; в) правопорушення; в) ніби-правопорушення.
Договірне цивільне правопорушення - цивільне правопорушення, яке порушує договір (наприклад, прострочення виконання).
Недоговірний делікт - це цивільне правопорушення, яке порушує права особи, з якою порушник у договірних відносинах не перебуває (пошкодження майна). Неправомірні дії прийнято поділяти на три типи: а) злочини; б) проступки; в) цивільні правопорушення. Зобов'язання могли виникати не лише з договорів, але й з неправомірних дій- особа, яка завдала матеріальних чи моральних збитків іншій, зобов'язана відшкодувати їх.

34. Поняття та види договорів.

Договір (contractus) – двостороння угода двох або більше осіб, спрямована на досягнення певного правового результату – здійснення певної дії або утримання від неї.
Обов’язковою ознакою договору є позовний захист (actio). Тому розрізняють контракти і пакти. Пакти – неформальні угоди, які не мали позовного захисту і юридичного значення.
Контракти – формальні угоди, які визнавалися приватним правом і забезпечувалися позовним захистом. З часом склалась система контрактів, які були поділені на чотири групи за способом укладення: 1) вербальні (словесні) «verba» – слово;
2) літеральні (письмові) «literae» – буква;
3) реальні (res – річ, передача речі);
4) консенсуальні (consensus – угода, досягнення згоди).
Вони починали діяти: перші – з моменту усної домовленості; другі – з моменту укладення письмової угоди; треті – з моменту передачі речі; четверті – з моменту досягнення згоди взагалі. Згодом певні умови забезпечуються позовним захистом і виникає нова група договорів – безіменні. Найпоширенішими з них є міна, оцінний договір.
Види договорів
Строгого права Доброї совісті Договори односторонні і двосторонні. Платні – коли майнову вигоду мають обидві сторони (купівля-продаж). Безоплатні – тільки одна сторона (безпроцентна позика). Дискретний – кауза (мета) ясна. Абстрактний – не чітко виражена мета (causa) при новації. Формальні – коли законом вказано на конкретні вирази волі (передбачена манципація). Неформальні – не вказано (консенсуальні, контракти).

35. Зміст договору.
Елементи, які складали зміст договору могли бути:
істотні (необхідні); звичайні; випадкові.
І. суттєві (істотні), без яких нема самого договору
ІІ. випадкові елементи договору (з’являються в договорі лише за бажанням обох сторін).
ІІІ. звичайні елементи, без яких договір не втрачав юридичної сили.

36. Консенсуальні договори - набували чинності на момент досягнення угоди про предмет договору, та з цього моменту кредитор мав право вимагати від боржника виконання договору (тобто незалежно від передання речі).
Види консенсуальних контрактів: купівля-продаж, найм, доручення, товариства.
Договір купівлі-продажу – консенсуальний контракт, згідно з яким продавець зобов’язується передати покупцеві у власність якусь річ, товар, а покупець зобов’язується заплатити продавцеві певну грошову суму.
Договір найму: найм речей; найм послуг або робочої сили вільної людини; замовлення (підряд). Договір найму речей – одна сторона (наймодавець) зобов’язується надати іншій стороні (наймачеві) річ у тимчасове користування, і наймач зобов’язується сплатити за користування річчю певну винагороду, а після закінчення договору передати річ наймодавцеві. Найм плодоносний називається орендою. Договір найму послуг або робочої сили – консенсуальний контракт, за яким одна особа (найнятий) віддає в розпорядження іншій особі (наймачеві) свою робочу силу, свою працю за певну винагороду.
Договір підряду (або замовлення) – консенсуальний контракт, за яким одна сторона (підрядник) бере на себе зобов’язання виготовити для іншої (замовника) певну річ за грошову винагороду.
Договір доручення, за яким одна особа (довіритель) доручає іншій особі (довіреному) виконання якоїсь справи або цілої низки справ.
Договір товариства – договір, за яким дві або більше осіб погоджувалися спільно брати участь у досягненні якоїсь мети, дозволеної правом, корисної суспільству і самим товаришам, які брали у ньому участь.

37. Група реальних договорів.
Реальні контракти
Види реальних контрактів у Римі: позика, позичка, поклажа, застава.
Позика – реальний контракт, при якому одна сторона (кредитор або позикодавець) передає іншій стороні (боржнику або позикоодержувачу) речі, визначені родовими ознаками (гроші, зерно, вино) у власність із зобов’язанням повернути кредитору в тій же кількості й такого ж роду та якості у встановлений строк або на вимогу.
Позичка – договір про надання речей у безоплатне користування – реальний контракт, за яким одна сторона (позичкодавець) дає іншій стороні (позичкоодержувачу) якусь індивідуально визначену річ у тимчасове і безоплатне користування, зобов’язуючи позичкоодержувача повернути цю ж саму річ позичкодавцю в повній цілості.
Договір поклажі – договір, згідно з яким одна особа (поклажодавець, депонент) передає іншій (поклаженаймачеві, депозитарій) на безоплатне збереження якусь рухому річ з правом повернення за першою вимогою.
Застава — це засіб забезпечення виконання зобов´язання, який встановлює речеве право заставодержателя на предмет застави.

38. Вербальні договори

Вербальними називали договори, які укладалися на підставі усного проголошення певних слів, формул або фраз. Юридичну чинність вони набували з моменту проголошення їх — verbis. Звідси і їхня назва — вербальні. Це найдавніші договори, стипуляція, обіцянка вільновідпущеника патрону при звільненні, обіцянка про встановлення посагу. Два останніх договори укладалися рідко. Стипуляція, навпаки, виявилася досить зручною формою і стала одним з найпоширеніших вербальних договорів.
Сутність вербальних договорів найбільшою мірою відображає стипуляція (stipulatio, sponsio). Це договір, що встановлювався у формі певного запитання майбутнього кредитора і відповідної відповіді майбутнього боржника. Укладання договору проходило в присутності свідків, які підтверджували його вірогідність. Форма стипуляції вимагала присутності кредитора і боржника в одному місці, не допускала ніякого представництва. Стипуляція була відома вже Законам XII таблиць, де договір вважався укладеним, якщо відповідь боржника збіглася з поставленим запитанням кредитора.
Стипуляція — це суто формальний договір навіть у класичному праві, який передбачав одностороннє зобов´язання: кредитор мав право вимагати, а боржник був зобов´язаний у повному обсязі виконати вимогу кредитора. У стипуляції не було визначено близьку мету та матеріальну основу, з якої виникало б зобов´язання.Найчастіше стипуляція застосовувалась для оформлення поруки — найпоширенішої форми забезпечення зобов´язань.

Порука — договір, за яким встановлювалася додаткова (акцесорна) відповідальність третьої особи (поручника) за виконання зобов´язання боржником.

Це допоміжний договір, який існував паралельно з основним доти, доки існував основний. Якщо основне зобов´язання припинялося, припинялася і порука, яка мала забезпечити виконання основного зобов´язання. Кредитор, даючи в борг майбутньому боржнику певну суму грошей, потребує гарантій, що позичені гроші він одержить назад, а тому вимагає, аби хтось третій взяв на себе обов´язок повернути йому гроші, якщо чомусь їх не зможе повернути боржник. Боржник повинен знайти цю третю особу (поручника) і домовитися з ним щодо прийняття додаткової відповідальності. При укладенні основного договору в формі стипуляції кредитор, одержавши стверджувальну і співпадаючу відповідь від боржника на своє запитання, звертався з таким самим запитанням до присутнього при цьому поручника. Якщо він давав стверджувальну і співпадаючу відповідь, договір поруки вважався укладеним. (Це називалося adpromissio — додаткова обіцянка.) Отже, поруці передувало дві угоди: основний контракт і угода боржника з поручником щодо прийняття на себе додаткової відповідальності.

39. Письмовими контрактами називали договори, які укладалися письмово (litterae — письмо; libra — літера; litteris fit obligatio — зобов´язання, що виникало внаслідок запису, письма).
Одна з форм літерального контракту, яку претори широко практикували в класичний період, був синграф — фіксований у письмовому документі факт передачі кредитором певної суми грошей боржникові. Він складався від імені третьої особи, підписувався боржником і свідками, що були присутні при цьому.

Однак процедура складання синграфу була обтяжливою і надто формалізованою: вимагалась присутність свідків, сторони змушені були повідомляти свідкам зміст договору, що не завжди відповідало їхнім інтересам. Внаслідок цього в період домінату синграфи поступово втрачають своє значення, а замість них з´являється інша форма літерального контракту — hirograf. Хірограф — це боргова розписка, що складалася від імені першої особи боржником і підписувалася ним.

Нові форми літеральних контрактів так само не гарантували добросовісності кредиторів. Наприклад, часто укладалися договори без фактичної передачі грошей боржникові, а зобов´язання при цьому тягло відповідні наслідки. Боржник повинен був сплачувати борг, якого насправді не було.

40. Зобов´язання ніби з договорів

Назва «зобов´язання ніби з договорів» підкреслює те, що вони виникали не із контрактів чи іншої якоїсь угоди, а саме з односторонньої дії якої-небудь особи. Підставою для їх виникнення міг бути односторонній правочин або інше майнове надання однієї сторони іншій. Характерною особливістю такого роду зобов´язань є одержання певної вигоди однієюстороною за волевиявленням і за рахунок другої, але без наміру обдарувати першу сторону.
Саме тому такі відносини почали називати ніби договірними, подібними до договірних, що виникають ніби з договору, хоч самого договору або якоїсь іншої угоди між сторонами зобов´язання не було.

Одностороння дія, з якої виникало подібне зобов´язання, за характером повинна бути правомірною. Із недозволеної дії виникає зовсім інший тип відносин — деліктні зобов´язання.

До зобов´язань ніби з договору римське право відносило:

а) зобов´язання з ведення чужих справ без доручення;

б) зобов´язання з безпідставного збагачення, а саме: помилковий платіж; майнове надання з певною метою, яка нездійснилась; повернення недобросовісно одержаного.

Ведення чужих справ без доручення (negatiorum gestio) — це правовідносини, які виникають внаслідок того, що одна сторона (гестор) виявляє турботу про майновий інтерес другої особи fdominus, господаря) без спеціального на те доручення. Турбота може бути виявлена в найрізноманітніших формах: надання якої-небудь юридичної чи фізичної послуги, управління майн
ом, годування тварин або рабів, охорона майна. Наприклад, раптово виїхав господар і залишив без догляду свою худобу чи рабів. Його сусіда за власною ініціативою вживає заходів щодо охорони їх, годівлі, догляду тощо.

Однак достовірно відомо, що зобов´язання, які виникли з безпідставного збагачення, в римському праві були. Вони захищалися засобами кондикційних позовів чи просто кондицій (condictio): а) позов про повернення незаборгованого; б) позов про повернення майнового подання, мету якого не досягнуто; в) позов про повернення краденого; г) позов про повернення одержаного несправедливо чи за неправильною підставою.

 

41. Спадкове право – це сукупність правових норм, які встановлюють порядок переходу майна, майнових прав і обов’язків померлої особи (спадкодавця) до її спадкоємців.
Спадкове право у Римі належало до майнових прав.
Спадкодавець – особа, яка залишала спадщину.
Спадкоємець (heres) – особа, яка її отримувала.
Спадщина (heredias) – майно померлого як єдине ціле, сукупність усіх прав і обов’язків.

42. Спадкування за заповітом (поняття, умови дійсності заповіту)
Заповіт (testamentum) – односторонній акт, розпорядження особи щодо свого майна на випадок смерті з обов’язковим призначенням спадкоємця.
Умови дійсності заповіту: 1) правоздатність спадкодавця; 2) вимоги щодо форми заповіту; 3) призначення спадкоємця. Допускали призначення спадкоємця з певною умовою.
Спадщина відкривалася не в момент смерті спадкодавця, а з настанням цієї передбаченої умови. Допускали також призначення запасного спадкоємця.
Спадкодавець міг писати спадкове розпорядження на випадок смерті, не призначаючи конкретного спадкоємця. Але це вже не був заповіт, а розпорядження щодо передачі різних часток майна (речей) різним особам. Такі розпорядження мали назву кодицилів і були звичайно, додатком до заповіту. Таким чином кодицил – спадкове розпорядження на випадок смерті про передачу різних часток майна різним особам без призначення конкретного спадкоємця.
Випадки визнання заповіту недійсним. 1) capitis dominutio спадкодавця; 2) якщо спадкоємець втрачає право спадкувати або вмирає раніше від спадкодавця; 3) якщо спадкодавець ліквідує свій заповіт (шляхом заяви у суді або перед трьома свідками); 4) якщо буде складений новий заповіт (то попередній автоматично втрачає силу).

43. Спадкування за законом
Спадкування за законом (ab intestato — спадкування всупереч заповіту) мало місце в таких випадках: а) за відсутності заповіту; б) визнання його недійсним; в) смерті спадкоємців, зазначених в заповіті, до відкриття спадщини або їх відмови від прийняття спадщини.
В цих випадках спадкування наставало в порядку, встановленому законом; воно називалося ще спадкуванням «всупереч заповіту». Якщо заповідач висловив свою волю з відхиленням від вимог закону, то її не визнавали справжньою.

44. Прийняття спадщини
Спадщина відкривалась у момент смерті спадкодавця. А з відкриттям спадщини для зацікавлених осіб виникало право її набуття.
Умовами, необхідними для прийняття спадщини, були: 1) здатність покликаних спадкоємців прийняти спадщину; 2) виразити певним чином свою волю про це.
Способи вираження волі на прийняття спадщини: 1) заява про бажання прийняти спадщину (усна, письмова) у довільній формі, але при свідках; 2) фактичний вступ в управління спадщиною, тобто вираження своєї волі конкретними діями.
Вступ у спадщину означав, що спадкоємець прийняв на себе все майно, всі обов’язки спадкодавця, тобто прийняв не тільки права, майно, але й обов’язки.
Надзвичайне спадкування:
1) спадкування дітей від конкубіни та 2) спадкування того з подружжя, який пережив іншого.

45. В римському праві конкубінат - постійне (не випадкове) дозволене законом співжиття чоловік