Умови взяття шлюбу

Шлюб— "союз чоловіка і жінки, поєднання всього життя, спільність божого і людського права". У канонах римської правової культури шлюб не був тільки приватною справою. Люди не можуть за допомогою власної вигадки визначати, яким повинен бути шлюб, чому в ньому можна слідувати і чого уникати.

Римське право розрізняло два види шлюбу, законний (правильний) римський шлюб і незаконний (неправильний) шлюб. Римський правильний шлюб у ϲʙᴏю чергу історично поділявся на два види:

ü шлюб з чоловічою владою;

ü шлюб без чоловічої влади.

Правильний римський шлюб укладався відповідно до норм цивільного права і допускався лише між римськими громадянами,. Цей шлюб укладався в спеціальних, визна­чених законом формах. Неправильним шлюбом визна­вався союз між партнерами різного права (між римським громадя­нином і жінкою іншого громадянства, між перегринами).

У тих випадках, коли між чоловіком і жінкою існував постійний союз, але вони не володіли необхідними особистими якостями щодо визнання їх сімейного союзу правом, римляни вважали, що такий союз становить собою конкубінат (concubinatus) — природний шлюб.

До виникнення когнатського споріднення сімейні відносини між рабами не мали ніякого значення. Але з того часу римляни певною мірою визнавали і родинні зв'язки рабів, які проявлялися в сімейних союзах рабів — контуберніумах (contubernium).

ü Давнім способом або давньою формою укладення шлюбу за згодою була коемпція (coemptio) або купівля чоловіком дружини.

ü Другою передбаченою законом формою укладення шлюбу була так звана конфареація (confareatio). Це була релігійна форма, яку застосовували патриції, за якою в присутності свідків і жерців з дотриманням певного церемоніалу і виголошенням визначених уро­чистих слів приносили Юпітеру жертву.

ü Найбільш поширеною і простою формою укладання шлюбу був usus, тобто шлюб внаслідок безпосереднього проживання жінки у домі чоловіка протягом року.

Умови вступу до шлюбу. Стоїть сказать, для того, шоб шлюб вважався дійсним, необхідна була одночасна наявність деяких суттєвих і обов'язкових передумов. Від наречених вимагалося володіти jus conubii (право всту­пати в шлюб), мати affectio moritalis (намір подружжя жити саме у шлюбі), бути статевозрілими та укладати шлюб у передбаченій правом формі.

Римський шлюб могли укладати тільки особи, за якими було визнано право вступати в шлюб (jus conubii) як необхідний елемент цивільної правоздатності. Цим правом були наділені тільки римські громадяни.

Римський шлюб міг укладатися тільки тоді, коли союз чоловіка і жінки будувався з наміром жити у шлюбі.

Римський шлюб могли укладати тільки особи, які спроможні були здійснювати природну мету шлюбу, тобто особи, які були ста­тевозрілими: жінки з 12 років, а чоловіки з 14 років.

Для того, щоб здійснити всі правові дії, шлюб повинен був укла­датися у формі, передбаченій законом: coemplio, confereatio та usus.

Крім існування конститутивних умов, при укладенні шлюбу вра­ховували так звані шлюбні перешкоди, тобто обставини, наявність яких може призвести до припинення шлюбу.

Перешкодами для одруження були:

ü перебування у шлюбі нареченого чи нареченої на момент укладання шлюбу.

ü Римське право визнавало тільки моногамний шлюб.

ü душевна хвороба, якщо нею захворів один з наречених до укладання шлюбу.

ü Коли хвороба настала після укладення шлюбу, шлюб міг бути збережений або розірваний;

ü споріднення. Кровне споріднення не допускало шлюбу.

Споріднення по прямій лінії у всіх випадках було перешкодою для

вступу до шлюбу. По боковій лінії в найдавніші часи не допус­

кались шлюби між родичами виключно до шостого ступеня, в період

республіки і на початок імперії — до другого—третього ступеня.

ü Перешкодою до вступу в шлюб було також близьке ϲʙᴏяцтво. Так,

шлюби між усиновителями і усиновленими були заборонені;

ü молод­ший брат не міг брати за дружину вдову старшого брата і навпаки.

ü Не дозволялися шлюби між дядьком і племінницею, тіткою і пле­ мінником, між опікуном і підопічним.

19. Особисті та майнові відносини між подружжям

Загальна різниця в юридичній природі шлюбів cum manu іsіne manu природно позначається на різному обсязі як особистих, так і майнових відносин між подружжям.

При шлюбі c u m m a n u, як уже зазначалось, жінка цілком підпорядковувалась владі чоловіка і юридично перебувала на становищі дочки. Той же принцип підлеглості визначав майнові відносини між подружжям. Усе, що жінка мала до шлюбу і що вона набула після шлюбу, належало чоловікові, повному і безконтрольному власнику. У випадку неспроможності чоловіка майно жінки йшло на задоволення його кредиторів. Однак така майнова несамостійность жінки компенсувалась тим, що вона нарівні зі своїми дітьми мала спадкове майно після чоловіка і всіх його агнатичних родичів.

Зовсім інакше складаються відносини між жінкою і чоловіком у шлюбі s і n e m a n u. У цьому шлюбі принцип підлеглості жінки чоловіку поступається перед місцем принципу рівності. Щоправда, чоловік мав право вимагати повернення жінки від третіх осіб, які утримували її проти волі. Перебуваючи у шлюбі s і n e m a n u, дружина набувала ім’я чоловіка, поділяла його громадянське становище, мала одне місце проживання з чоловіком, який повинен був її утримувати, представляти і захищати в суді. Проте в разі незгоди між подружжям остаточне рішення було за чоловіком.

Відповідно до цього ж загального принципу регулювалися і майнові відносини між подружжям. В їх основі був принцип роздільності. Майно жінки і чоловіка становило зовсім незалежні одна від одної маси. Усе, що жінка мала до шлюбу і що вона набула під час шлюбу, належало їй, було її власністю, якою вона могла розпоряджатися і користуватися, не питаючи на то згоди чоловіка. Чоловік та жінка могли вступати в найрізноманітніші майнові відносини. До майнових відносин подружжя відносять придане і подарунок.

Придане. Під приданим розуміли те майно, яке передавалося чоловікові дружиною, її батьком або третьою особою (опікуном) на покриття витрат по господарству, щоб полегшити труднощі молодої сім’ї. Отже, початкове призначення приданого було допомогти чоловікові нести загальносімейні витрати. Проте згодом, крім цього призначення, придане певною мірою гарантувало від необґрунтованих розлучень з боку жінки.

Подарунок (d o n a t і o). Ще в Стародавньому Римі був звичай перед шлюбом робити подарунки з боку родини чоловіка для створення економічної основи сім’ї. Особливого значення вони набули після того, як виявилася інша - штрафна - функція приданого (d o s). Якщо жінка у випадку безпідставного розлучення з свого боку ризикувала втратою приданого, то й чоловік у разі розлучення з його вини був зобов’язаний повернути жінці придане (d o s) і віддати їй подарунок (d o n a t і o).

За звичаями Стародавнього Риму, подарунок треба було підносити до шлюбу. Будь-яких правових норм, які б визначали правове становище подарунку, в цей час не було. Лише законодавство останніх імператорів (Юстина, Юстиніана) надало цьому інституту більш закінченого вигляду. Насамперед дозволялось в інтересах рівності і справедливості в майнових відносинах між подружжям робити цей подарунок і під час шлюбу. По-друге, батько чоловіка був зобов’язаний піднести подарунок так само, як батько жінки давати придане. Вартість подарунку повинна дорівнювати вартості приданого.

20.Зміст батьківської влади

батьківська влада встановлювалась передусім над дітьми, народженими у римському законному шлюбі. На дітей, народжених у незаконному шлюбі, в конкубінаті, а також у будь-якому фактичному спільному житті, батьківська влада не поширювалася. Вони були чужими для нього.

Мати дитини була завжди відома, навіть якщо вона зачала поза шлюбом. Батьком дитини вважали того, хто перебуває у шлюбі з матір´ю дитини. Це юридична презумпція — положення, що не потребує доказів. Павло писав: «Батько — це той, на кого вказує шлюб» (Д. 2.4.5).

Крім народження дітей у законному шлюбі, батьківська влада встановлювалася шляхом узаконення або усиновлення.

Батьківська влада припинялася внаслідок:

а) смерті батька чи дітей; б) звільнення з-під батьківської влади. Фактично батьківська влада була довічною навіть у розвиненому римському праві.

Досягнення сином повноліття, заснування власного дому, сім´ї та господарства не припиняли батьківської влади і не послабляли її. Однак досягнення сином високого громадського становища (обіймання посади консула, префекта, магістра) звільняло його від батьківської влади за волею батька.

Правові відносини між матір´ю та її дітьми також існували (хоч мати ніякої влади над дітьми не мала) і повністю залежали від форми шлюбу. При шлюбі з чоловічою владою мати поділяла стан своїх дітей, перебувала (як і її діти) під владою чоловіка чи його pater familias. Нарівні з дітьми вона спадкувала після смерті чоловіка, діти — після смерті матері. Як агнати дорослі сини здійснювали опіку над матір´ю після смерті чоловіка.

21.Відмінність усиновлення від узаконення

Узаконення — встановлення батьківської влади над власними дітьми, але народженими поза шлюбом. Наприклад, батько міг визнати своїми дітей, народжених в конкубінаті. Узаконення проводилось за встановленою формою.

Усиновлення — встановлення батьківської влади над чужими дітьми, з якими батько кровними узами не пов´язаний. Усиновлення провадилось у формі arrogatio чи adoptio. Аро-гація застосовувалася для усиновлення осіб свого права, тобто повнолітніх і самостійних в правовому плані, адопція — для осіб чужого права, тобто тих, що перебували під владою pater familias. Внаслідок цього існували різні формальні акти усиновлення. З часом формалізм усиновлення був значною мірою спрощений, і його здійснювали на основі заяви перед судом чи перед імператором.