Джерела правоутворення римського права

У науці римського права виділяють:

І Джерела змісту римського права, якими є матеріальні умови життя, економічний лад, суспільні відносини, які склались в римському суспільстві і підлягали регулюванню правовими нормами;

ІІ Джерела правоутворення (в науці теорії права їх ще називають “формою права”), у римському праві виступають:

1) звичаї,

2) закони (постанови Народних зборів, постанови сенату, розпорядження імператорів – зміни відбувались по періодах розвитку римської держави);

3) практика преторів та інших магістратів; 5

4) діяльність римських юристів (юриспруденція).

ІІІ Джерела пізнання римського права: Закони ХІІ таблиць; Петеліїв закон (lex Paetelia), який скасував продаж у рабство і вбивство неплатоспроможного боржника; Аквіліїв закон (lex Aequilia), який встановив відповідальність за знищення і пошкодження чужих речей; Фальцидіїв закон (lex Falcidia) про обмеження заповітів; Кодифікація Юстиніана. Як і у всіх народів основними джерелами римського права були звичай і закон. Але до цих основних джерел права у Римі на рівних правах приєднували науку права (юриспруденцію) та практику судових та інших державних установ.

6. Кодифікація Юстиніана

Причини кодифікації:

1) прагнення створити єдине право, яке б об’єднало Римську імперію, відродило її могутність;

2) потреба в оновленні права.

Кодекс Юстиніана, створений комісією із 10 чоловік протягом 528-529 рр. Джерелами Кодексу Юстиніана за період від Адріана до Феодосія є кодекси Грегоріана, Гермогеніана, Феодосія. А також конституції, які видав сам Юстиніан. Складені збірники у ХІ-ХІІ ст. дістали загальну назву Corpus iuris civilis (Звід цивільного права) і є основою вивчення римського права в середні віки і новий час.

7.Загальна характеристика судових процесів Риму та їх види

Римський цивільний процес в республіанський період та за часів принципату поділявся на 2 стадії:

· Розгляд справи у претора

· Розгляд справи у суді

Процеси:

ü Легісакційний

ü Формулярний

ü Екстраординарний

Легісакційний- це найдавніша форма республіканського судочинства, яка існувала у першій половині республіканського періоду, тобто позивати у суді шляхом проголошення певних фіксованих слів.

Формулярний- прийшов на зміну легісакційному процесу, поклав край ритуальності та надзвичайному формалізму останнього. На зміну жестам і наперед визначеним словам приходить преторська формула, від якої цей процес і бере свою назву.

Екстраординарний- процес за якого спори розглядались одноособово суддею. Одно стадійний порядок розгляду став надзвичайним явищем для римлян.

8. Загальна характеристика легісакційного процесу

Легісакційний процес. Це найдавніша форма республікан­ського судочинства, яка існувала за часів республіки близь­ко до 126 р. до н.е. В самій назві, за деякими відомостями, відбита історія його розвитку. За повідомленням Гая, цю форму процесу почали називати легісакційною тому, що вона була заснована на законі як противага застарілим формам приватної саморозправи. Legis actiones в перекладі на українську — законні дії. Приватна саморозправа формаль­но не грунтувалась на законі. Гай же запропонував й іншу версію походження назви: позивач повинен був починати виклад своєї вимоги словами закону, яким він обґрунтову­вав її. На нашу думку, переконливішою є перша версія: per legis actiones — діяти законним чином, на законній підставі, не вдаючись до насильства.

Легісакційний процес міг здійснюватися в одній з п'яти форм: засобом закладу; накладанням руки; взяттям застави; вимогою про призначення судді; запрошенням відповідача до суду. Повний опис цих форм процесу, виконаний Гаєм, до нас не дійшов, проте є деякі дані, що дають змогу уявити собі загальну картину легісакційного процесу.

Передусім легісакційний процес відзначався обтяжливим формалізмом, складною процедурою, носив яскраво вира­жений становий характер, був розрахований на досить об­межений господарський оборот.

Процес розгляду спору починався звертанням позивача зі своєю вимогою до претора. Спеціально встановлена форма звертання зобов'язувала позивача починати її словами зако­ну, на який він посилався на підтвердження своїх вимог. Найменший відступ від форми звертання призводив до втрати права на позов — процес припинявся. Позовні форми (фор­ми звертання до претора) жерці (понтифіки), які на той час виконували функції юристів, зберігали в суворій таємниці і надавали простим людям за певну винагороду. Якщо ж фор­ма звертання не була відома позивачу, він не міг одержати позовний захист своєму праву. Не завжди позивачеві вдава­лося точно дотриматися форми звертання до претора ще й тому, що запам'ятати її було непросто. Проте тільки суворе дотримання форми звертання давало позивачеві пра­во продовжувати процес.

9. Які характерні відмінності екстраординарного процесу від формулярного

Формулярний процес був нормальним цивільним процесом не тільки в кінці республіки, але й протягом усього періоду принципату. Однак з встановленням імперії поряд з цим нормальним процесом, розділеним на jus і judicium, розвивається так званий екстраординарний процес, який не знав цього поділу. Поступово екстраординарний процес витісняє процес формулярний і до початку періоду абсолютної монархії стає вже єдиним. Зміна ця відбувалася таким шляхом.
Уже в стародавні часи в таких випадках, коли особа не знаходила собі захисту в цивільному праві Цу формах звичайного цивільного процесу, вона могла звернутися до магістрату захистити її адміністративними заходами влади. Якщо магістрат вважав прохання слушним, то він сам розглядав справу, виносив те чи інше рішення. Такий адміністративний розгляд справи відомий у сфері діяльності різних римських магістратів під час вирішення підвідомчих їм справ. Щодо преторів, то вони, навпаки, порівняно зрідка вдавалися до цього суто адміністративного прийому, надаючи перевагу в даних випадках переведенню справи на шлях звичайного судового розгляду за допомогою інтердиктів, стипуляції тощо. Внаслідок цього екстраординарний процес у період республіки був явищем рідкісним і випадковим.
Але з встановленням імперії сфера застосування екстраординарного процесу чимраз більше поширюється. Імператор як перший в державі магістрат мав право на таке вирішення всяких справ, й імператори дедалі ширше користуються цим правом, беручи на свій безпосередній розгляд справи, які чимось
привернули їхню увагу або про які їх просили зацікавлені особи.

10. Поняття та види позовів

У римському праві позов позначався терміном actio. У класичному римському праві позов - actio визначався як передбачений едиктом магістрату засіб домогтися за допомогою судового процесу рішення, яке відповідало б інтересам даної особи. Інакше кажучи, позов - це звернення до суду за захистом свого порушеного права.

Розглянемо найтиповіші з них: позови речові (actio in rem) і позови особисті (actio in personam).

Римляни вважали, що право власності, сервітутне, заставне та інше речове право може бути порушено будь-якою третьою особою. Позов у такому випадку називається actio in rem - речовий позов. Термін actio in rem показує, що відповідачем за цим позовом може бути кожний, у кого виявиться чиясь річ, або той, хто посягне на дану річ. Захист за допомогою речового позову дістав назву абсолютного захисту. Серед речових позовів найпоширеніші віндикаційні та негаторні позови, про які детальніше мова йтиме у наступному розділі.

Позов, який мав назву actio in personam - особистого позову, давався для захисту правовідносин особистого характеру між двома або декількома певними особами. Ці правові відносини випливають, здебільшого, з договору або іншого позадоговірного зобов’язання. Захист за допомогою особистого позову носить назву відносного захисту.

Для повної характеристики римської позовної системи необхідно розглянути ще й інший поділ позовів.

Позов строгого права (actio stricti juris). У цих позовах суддя вирішує справу на підставі букви закону або договору і не має права це порушити, навіть якщо допущена явна помилка.

Позов, що ґрунтується на добросовісності і справедливості (actio bone fidei).

Позов за аналогією (actio utilis). Цей позов був одним із засобів здійснення правотворчості претора без зміни букви закону

Позов з фікцією (actio ficticio).

11. Особливі засоби преторського захисту

Особливі засоби преторського захисту

В сфері захисту порушених прав у розпорядженні претора крім системи позовів були також інші процесуальні засоби у вигляді актів адміністративної влади – інтердиктів (interdicta).

Вони мали форму наказу чи заборони, обов'язкових для виконання. Претор видавав інтердикти у тому разі, якщо за заявою зацікавленої особи необхідно було негайно відреагувати на порушення права або попередити його. Всі інтердикти, якими користувався у своїй практиці претор, заносились ним до свого едикту.

В залежності від мети інтердикти класифікуються на декілька видів:

1) інтердикти про пред'явлення (exhibitoria), які містили наказ надати речі або особу

2) інтердикти про повернення (restitutoria), що наказували повернути певну річ

3) заборонні інтердикти (prohibitoria), які приписували утримуватись від певної поведінки.

Інтердикт виносився після короткого розслідування скарги і повинен був негайно виконуватись особами, яким він адресувався. Проте, якщо виявлялося, що він був необґрунтований, особа вправі була оскаржити інтердикт до суду.

Іншим засобом швидкого впливу на конфліктуючі сторони був наказ претора одній з них дати урочисту обіцянку - стипуляціо (stipulatio praetoria), яка б гарантувала існуюче право.

Особливим процесуальним інструментом претора була реституція (restitutio) – відновлення особи у попередній юридичній ситуації. Застосовувалась реституція з метою скасування юридичної сили дії, яка за своєю суттю була несправедливою і спричиняла шкоду. Таким чином претором скасовувалось рішення суду, яке він вважав таким, що прийняте всупереч виданій формулі, з порушенням права або принципів справедливості. Окремими засобами захисту в адміністративному порядку було введення у володіння будь-якою річчю зацікавленої особи на її прохання. Це могло статися або з метою примусового виконання рішення суду, або для охорони майна, або з метою допустити до володіння фактичного спадкоємця, чиє право не могло бути основане на ius civile.

12. Суб’єкт римського цивільного права.Правове становище римських громадян

Суб 'єкт права — це той, хто може бути носієм права, особою. Ця здатність залежить від соціально-економічного розвитку суспільства, це не було природженою властивістю людини. Зокрема, раби були не суб'єктами, а об'єктами права. Суб'єктом права були фізичні й юриди­чні особи, які тоді не розмежовувалися. У той час знаряддя праці поді­лялися на німі, мукаючі й обдаровані мовою. Юрист Ульпіан ствер­джував, що "з точки зору цивільного права раби вважаються ніким". В свою чергу, вільні члени суспільства мали неоднакову правоздат­ність і дієздатність. Повна правоздатність складалася з трьох основ­них елементів - стан свободи, стан громадянства, сімейний стан. Ли­ше особа з повним набором вказаних елементів (вільний, громадянин Риму, "батько сімейства") користувалася цивільними правами в пов­ному об'ємі. Ці права полягали: 1) в праві вступати в законний римсь­кий шлюб; 2) праві торгувати, тобто укладати будь-які угоди та бути власником рухомого та нерухомого майна. Римський громадянин міг користуватися усіма політичними правами, обиратися на найвищі посади в державному апараті (консула, претора) і при тому не корис­туватися повним об'ємом цивільних прав, якщо він продовжував пе­ребувати під батьківською владою. Римський громадянин, висланий за злочин у місцевість, населену перегрінами, своє громадянство втрачав, хоча і без втрати стану свободи. Можливим був і зворотний варіант, коли латин, перебравшись на постійне місце проживання до Риму, автоматично отримував римське громадянство. Особа могла або набувати певного об'єму прав, або втрачати частину правоздатно­сті чи й усю правоздатність (продаж у рабство).

При народженні вільного або при наданні рабу свободи виникала їх правоздатність. В окремих випадках правоздатність могла виникну­ти і до народження дитини (поділ спадщини, при якому до уваги бра­лися діти спадкодавця, народжені після його смерті). Цивільна смерть - це припинення правоздатності зі смертю вільного чи його продажем у рабство. Іноді при вирішенні майнових спорів важливо було точно визначити момент втрати правоздатності, наприклад, для визначення наступності спадкування у разі смерті кількох членів ро­дини, кожний з яких міг бути спадкоємцем.

Поступово, зі становленням Риму як світової держави, відмінності правового статусу вільних - громадян, латинів, перегрінів, вільновід­пущеників - згладжувалися, однак прірва між вільними і рабами збе­рігалася.

13. Поняття правоздатності та дієздатності

Здатність бути суб’єктом права – правоздатність (caput) визначалася трьома станами:

свободи, громадянства і сімейного стану:

за станом свободи населення Риму поділялося на дві групи:

вільних і рабів;

за станом громадянства вільні утворюють п’ять груп: римські громадяни, латини, перегріни, вільновідпущеники, колони;

за сімейним станом – глави сімейств та інші члени родини.

Стани могли змінюватися і тоді відповідно змінювався і обсяг правоздатності.

Правоздатність як здатність бути носієм певних прав – виникала з моменту народження. Але в деяких випадках і до народження (в спадкових справах). Момент народження (який має юридичне значення) римські юристи визнавали – відділення дитини від утроби матері та її крик. У мертвої дитини правоздатність не виникала.

Припинення правоздатності:

смерть людини;

продаж у рабство;

полон;

засудження до такого покарання, як довічна каторга.

Повна правоздатність наставала за наявності свободи, римського громадянства і сімейного стану глави сім’ї Правоздатність лише наявність прав, а скористатися ними самостійно особа може при наявності ще й дієздатності.

Дієздатність – це здатність здійснювати юридично значимі дії і відповідати на них. Дієздатність настає з досягненням певного віку, а також залежить і від інших обставин.

Чинниками, які впливали на дієздатність, були:

І. громадянська честь, якої можна було позбавити.

Розрізняли:

1) повне позбавлення честі – це результат покарання судом і пов’язане з втратою громадянства;

2) припинення честі –

.ІІ. Обмеження за статтю.

Жінки в Римі обмежувалися в дієздатності.

І лише за законодавством Юстиніана було встановлено рівноправність чоловіка і жінки.

ІІІ. Обмеження за релігійною приналежністю. За християнських імператорів обмежувалася правоздатність язичників та єретиків. IV. Вікові обмеження. За віком дієздатність громадян поділялася на три групи:

а) недієздатні (діти до 7 років) – infantes;

б) дівчата з 7 до 12 років, хлопці з 7 до 14 років – обмежено дієздатні. Могли вчиняти дрібні правочини. Для здійснення правочинів, спрямованих на припинення прав або виникнення обов’язків, то потрібна була згода опікуна. Правочини, здійснені без згоди опікуна, забов’язували неповнолітніх тільки в межах збагачення, одержаного за цією угодою.

14.Правове становище вільновідпущеників

Відпущений на волю раб назив. Вільновідпущеником(лібертин). Причому він набував статусу свого володаря.

Коли володар відпускав вільновідпущеника то вільновідп. повинен давати клятву володарю. Вільновідп. Від римських громадян відрізнявсь за обсягом публічних прав, а також у цивільно-правовій сфері. Статус вільновідп. Був у певній залежності від свого колишнього володаря(патрона) і його сімейства.

Клятва – обіцянка, а саме сприяти патрону в публічних справах.

Після смерті без заповіту спадщину вільновідп. Передавали володарю.Багаті вільновідп. Повинні віддавати певну частину спадщини володарю.

15. Поняття і види юридичних осіб

В законах 12 таблиць зазначалось про перші юридичні особи- це професійні обєднання ремісників в релігійні корпорації.

У праві ранньої республіки існувало поняття спільної власності членів корпорації.

Згодом юристи почали відрізняти 2 типа юридичних осіб:

- Корпорації

- Товариства

Статус корпорації було сформовано юристом Гаєм таким чином:

- В сфері цивільно-правових відносин вона прирівнюється до фізичних осіб

- Вихід зі складу корпорації окремих осіб не впливає на її становищне

- Майно корпорації відособлене від майнових прав її членів

- Корпорація має право вступати у майнові відносини, але через представництво окремих осіб

Статус товариства відрізняється такими ознаками:

- У кожного члена товариства є певна частка майна яка при вибутті йому виділяєьбся

- Смерть або вихід зі складу одного або кількох членів товариства, тягне за собою припинення договору товариства

- В епоху імперії влада ставилась з недовірям до громадських обєднань

16. Поняття і види спорідненості у римській сімї

Про сімейне право древнього Рима може бути сказане перш за все те, що римська родина, як її відображають Таблиці, була родиною суворо патріархальною, тобто яка знаходиться під необмеженою владою домовладця, яким міг бути дід чи батько. Таке споріднення називалося агнатичним, від чого всі "підвладні" домовладцю були один одному агнатами.

Когнатичне споріднення виникало з переходом агнату (агнатки) в іншу родину чи з виділом з родини. Так, дочка домовладця, що вийшла заміж, підпадала під владу чоловіка і ставала когнаткою у відношенні своєї кровної родини.

Когнатом ставав і син, що виділився з родини, (з дозволу батька).

Навпроти, усиновлений і тим самим прийнятий у родину, ставав стосовно неї агнатом - із усіма зв'язаними з тим правами, у тому числі і на законну частину спадщини.

Агнатичне споріднення мало безсумнівну перевагу над спорідненням кровним, ког+натичним, у чому не можна не бачити релікт, пережиток родових відносин.