Драма професора Бодянського

 

Значною мірою саме незалежні погляди професора призвели до того, що восени 1868 року рада університету забалотувала його на черговий п’ятирічний термін, і Бодянський змушений був подати у відставку. Сам Осип Максимович їдко зазначив 28 листопада 1868 року: «В последних числах октября я п р и н у ж д е н добрыми людьми удалиться из Университета...» Знаючи, що таке питання розв’язувалося таємним голосуванням, я вирішив дізнатися, скільки ж «добрих людей» голосувало проти Бодянського. Така, здавалося б, дрібниця допоможе з’ясувати «розподіл сил» на факультеті навколо професора.

Це вдалося зробити! В Центральному історичному архіві Москви знайдено «Дело Совета Императорского Московского университета об увольнении со службы ординарного профессора, действительного статского советника И.М. Бодянского и о назначении ему пенсии». З цієї справи випливає, що 19 жовтня 1868 року за продовження роботи Бодянського в університеті проголосувало 25 чоловік із 40 присутніх, що підтвердило солідний авторитет професора, але й 15 голосів, поданих

 

 

проти нього, свідчили, що він нажив собі чимало ворогів¹. Бодянському не вистачило 2 голосів, аби залишитися в університеті ще на п’ять років². Ось який гіркий подарунок отримав Осип Максимович до свого 60-річчя. В рукописній біографії Бодянського, складеній в університеті вже після його смерті, я прочитав такі закреслені рядки: «Он был забаллотирован главным образом вследствие влияния Леонтьева»³. Професор університету, філолог, співвидавець газети «Московские ведомости» Павло Михайлович Леонтьєв (1822-1874) кілька разів згадувався в щоденнику Бодянського в абсолютно спокійному контексті, проте насправді він зіграв рокову роль у долі професора Бодянського. В статті «Трилогия на трилогию» Леонтьєва позначено вже як противника демократичного самоуправління в університетах, а в одному з тогочасних листів Бодянський назвав його «человеком, прославившим себя кознодейством»⁴ (У Володимира Даля: «кознодей — строящий козни»).

«Русская старина» (1879. Т. ХХV) писала, що Бодянський змушений був залишити університет «вследствие его забаллотировки гг. профес-

 

________________________

¹ Попереднє голосування з цього питання, що відбулося влітку 1866 року, дало зовсім інший, сприятливий для Бодянського результат — 31 голосів «за» і лише 9 — «проти» (Центральний історичний архів Москви, ф. 459, оп. 2, од. зб. 3044, арк. 7).

² У згаданій статті «Трилогия на трилогию» Бодянський, до речі, підтримував положення університетського Статуту про те, що переобрання професора мало визначатися двома третинами голосів університетської Ради, а відміну його вважав невиправданим втручанням Міністерства народної освіти: «Достаточно напомнить отмену весьма важной статьи Устава, по которой оставление профессора на должности обусловливалось не менее, как двумя третями голосов в его пользу. Замена двух третей простым большинством повела за собою значительные последствия…» Йшлося, зокрема, про те, що в деяких університетах за вказівкою міністерства забалотовані двома третинами голосів професори знову повернулися на роботу після переголосування простою більшістю голосів. Але у випадку з Бодянським такого не могло статися.

Навчений гірким досвідом, Бодянський вимагав, щоб у випадку забалотування професора простою більшістю було передбачено «більше матеріальне забезпечення».

³ Центральний історичний архів Москви, ф. 454, оп. 2, спр. 430, арх. 19.

⁴ ВР ІЛ, ф. 99, од. зб. 47, арк. 33.

сорами, не сумевшими — из личных расчётов в пользу намеченного или другого кандидата на кафедру Бодянского — подорожить для университета этим высокозамечательным учёным». Це була життєва драма, яку Бодянський переніс тяжко. Якийсь час він перебував у прострації й у цей період подав прохання про дозвіл йому носити у відставці університетський мундир, намагаючись таким чином зберегти причетність до університету хоча б у зовнішніх ознаках. Гадаю, що Бодянському, з його загостреним почуттям власної гідності, було нелегко просити про це. Та міністр народної освіти йому відмовив: «Разрешение на это дано быть не может, так как из формулярного списка о службе г. Бодянского видно, что остаётся ещё на службе членом Археографической комиссии Министерства народного просвещения».

В той час Бодянський навіть подумував про від’їзд із Москви: «... Получая только 1.500 с небольшим рублей серебром пенсии¹, мне нельзя оставаться в столице с семейством, а необходимо забраться в такую глушь, где бы можно было, как говорит пословица, протягивать ножки по одёжке»². Йшлося про те, що фінансові можливості пенсіонера Бодянського зменшилися в декілька разів, а здоров’я ж не добавилося. Є цікаве свідчення Пантелеймона Куліша: «Востаннє бачив я його вже пенсіонером. Дано йому пенсії тільки 1.500 рублів річно; а “подвижник науки” брав яко професор і грошоносних комісій 12.000 р. Се вилічив мені друкований жидок Гатцук³… Жидки ж на таких речах знаються…»

_____________________

¹ В архіві зберігся документ, у якому Бодянський називає суму 1682 рублі (див. ВР ІЛ, ф. 99, од. зб. 47, арк. 34).

² Осип Максимович Бодянский // Русская старина, 1879. Том ХХV. C. 215-216.

³ Друкар Гатцук якось виграв суд у Куліша, примусивши його сплатити 1200 рублів, за що був «поселений» в пекло в поемі «Куліш у пеклі». За словами Пантелеймона Олександровича, Бодянський не раз остерігав його: «Се жидок — підлиза. Ненавиден він був мені ще й студентом, як лестився до мене по моїй професурі. Бережись пане-брате: лащитемиться до тебе, покіль засуне свою загребущу в твою кишеню». Могилу Гатцука я побачив у Донському монастирі.

 

Не станемо перераховувати всі заробітки Бодянського за «жидком Гатцуком», але достеменно відомо, що професор університету одержував, скажімо в 1866 р., платню в розмірі 2400 рублів на рік, столові та квартирні гроші по 300 рублів¹, тобто всього 3000 рублів, та ще з жовтня 1863 року йому платили пенсію, призначену за вислугу 25-річного сроку служби (1429 руб. 60 коп. на рік) а на додаток до неї — 285 руб. 92 коп, тобто всього 4.715 руб. 62 коп. на рік. Це втричі більше від пенсії, що залишилася, до того ж справді Бодянський раніше отримував і гроші за участь в роботі деяких комісій, в 1859-1862 рр. він управляв університетською друкарнею, на цій посаді, за його власним свідченням, Бодянський отримував 1500 рублів сріблом. Все пізнається в порівнянні, тому в останні роки заслуженому професорові жилося нелегко². Ось невідоме свідчення самого Бодянського: «…Удаление из Университета в конце 1868 года, нежданное и не гаданное мною… вдруг перебросило меня на 20 лет назад…» Наприкінці 1872 року пенсіонер написав графу Сергію Строганову довгого листа, який назвав спочатку: «Записки о себе». Потім перейменував: «Записка о нынешнем положении моём». В ній Осип Максимович скаржився, що не зводить кінці з кінцями, розповідав, як збирався навіть виїхати з Москви: «Долго раздумывал я, как быть мне, но ограничив себя до нельзя, отказав в самом необходимом, даже в приобретении книг по своей части, я решился наконец остаться в Москве год, чтобы видеть, могу ли и при таком ограждении себя, колотаться в ней»³.

 

_________________________

¹ Центральний історичний архів Москви, ф. 418, оп. 35, спр. 139, арк. 3; оп. 38, од. зб. 418, арк. 2, зв. - 3; ф. 459, оп. 2, од. зб. 3044, арк. 12.

² Втім, сама по собі пенсія у Бодянського була для тих часів немалою, скажімо, відомий нам Іван Забєлін, який, як і Бодянський, пішов на пенсію в чині ІV класу, отримував 1200 рублів щорічно.

³ ВР ІЛ, ф. 99, од. зб. 47, арк. 32 зв.

Справді тоді Бодянський примірявся до життя з новими фінансовими можливостями. В одному з листів початку 1869 року читаємо: «Я не оставляю еще Москвы, но только потому, что теперь не такое для того время: можно и замерзнуть на дороге, и не приютиться даже там, где думал найти себе приют. Остаюсь, стало, до красных дней, а там непременно пущусь на проведы, где бы лучше обосноваться по тем средствам, какие выпали на мою долю. С другой стороны, оставаясь в Белокаменной целые полгода, узнаю на самом деле, сколько издержу на прожитие в ней, протягивая, как говорится, ножки по одежке. Одна половина года покажет и другую. До сих пор жил я иначе, потому и положение мое было иное, и средства иные. Сообразивши же то и другое, порешу уже осенью окончательно с собою. Если в губернии нельзя будет остаться человеку, не жившему в ней около 40 лет, что делать? Прислоню свою головушку к Кремлю златоверхому, где лучшее время жизни своей провел и где придется сложить и кости свои. В противном случае, хоть не рад, а соберусь в поход, по пословице: “Не так живи, как хочется, а как сможется и судьба велит”».

Врешті-решт Осип Максимович залишився в Москві. В березні 1869 року йому було навіть присвоєно звання заслуженого професора Московського університету, «не стесняясь тем, что г. Бодянский не дослужил 14-ти дней для получения сего звания по закону». Попечитель Московського університету повідомив університетську Раду, що він «имел счастие входить по настоящему предмету со всеподданейшим докладом к Государю-Императору и Его Императорскому Величеству, в 14 день сего марта, благоугодно было всемилостивейше разрешить утверждение г-на Бодянского в звании заслуженного профессора»¹.

_______________________________

¹ Центральний історичний архів Москви, ф. 418, оп. 38, спр. 40, арк. 1-2.

 

В згаданому листі до Строганова Бодянський писав і про нову можливість, що відкрилася тоді перед ним: «Не скрою, что начальство, на первых порах, предлагало мне звание “сверхштатного профессора” в Киевском университете». Раніше цей факт ніколи не згадувався в літературі, і цікаво дізнатися, чому Бодянський відмовився. Передусім, він пояснював, що «будучи штатным в столице, я не мог согласиться на сверхштатного в губернии… Это значило с генералов попасть в капралы». До того ж, йому пропонували місце професора, який пропрацював в університеті 23 роки, і Бодянський не хотів йому зашкодити: «Если держали его столько лет, могли продержать и ещё два года, пока исполнится 25-летие его службы…» Досвідчений професор, який прекрасно знав університетські звичаї, тонкий психолог з високою самооцінкою, Бодянський легко передбачив і негативні наслідки переходу на незнайому кафедру в Київському університеті: «Явившись на предлагаемое место, я влился бы в среду, для меня совершенно чужую, к которой долго и долго пришлось бы привыкать и которая к человеку навязанному естественно неприветливо относилась бы… не обошлось бы, конечно, при малейшем случае, и без упрёков, попрёков, намёков на изгнание из Московского университета и насильное навязывание Университету Св. Владимира».

Проте найголовніша причина відмови поміняти Москву на Київ знаходилася в іншій площині, і Бодянський відверто сам її назвав:

«Главное же при этом то, что я, прожив в Москве около 40 лет, свыкся с нею до того, что я стал москвичем, как говорится, с головы до пяток, и привыкать к другому месту жительства было бы мне не под силу… Малороссия — моя родина, но явиться в стольный град в матерь градов русских в том приниженном виде, в каком слал он [министр] меня в него я не мог, не могу и не должен: сего требует от каждого из нас сознание собственного человеческого достоинства, не говоря уже о прочем многом»¹.

Що стосується живої реакції друзів і знайомих Бодянського на вимушене залишення ним університету, то варто познайомитися з листом до Бодянського з Володимира дійсного члена Імператорського товариства історії і старожитностей російських Олексія Миколайовича Шемякіна, написаним буквально через тиждень після злощасного засідання університетської Ради: «Не могу не высказать моего горького сожаления о потере, понесенной в вас Московским университетом. Мое сожаление становится тем задушевнее, что он сам отрекся от вас. Пройдет же когда-нибудь его ослепление, умолкнут страсти, рушатся козни кое-каких коноводов этого дела, и как тяжело будет тогда для университета сознание несправедливости к вам и незаменимости вас в его среде! Сожалею о теперешнем его ослеплении; еще больше сожалею о будущем, позднем и горьком его сознавании…»². Так і сталося. Вже через десять років Олександр Котляревський констатував: «С удалением Бодянского из Московского университета славянская наука упала в нём низко, очень низко…»³. Наприкінці ХІХ століття в енциклопедичному виданні С. Венгерова було сказано: «Университет потерял в Бодянском необыкновенно сведущего профессора, человека, который дорожил университетом, достоинством учреждения»⁴.

Це те, що цінував у Бодянському й Шевченко.

______________________

¹ ВР ІЛ, ф. 99, од. зб. 47, арк. 34 зв.

² Письма А.Н. Шемякина к О.М. Бодянскому (1859-1875 гг.). С. 50.

³ Котляревский Александр. Осип Максимович Бодянский (Историко- библиогра-фическая поминка) // Славянский ежегодник, 1878. С. 351.

⁴ Венгеров С. А. Критико-биографический словарь русских писателей и учёных. Том V. — С.Петербург, 1897. С. 62.

 

«Пам’ятник невсипущої діяльності Бодянського»

 

У нас немає можливості та й потреби розкривати розмаїту роботу Бодянського в ім’я України у Товаристві, передусім, в «Чтениях», тим більше, що наприкінці 80 рр. минулого століття вийшла книга Ольги Тодійчук¹, яка переконливо показала його провідну роль у публікації джерел з історії України ХVІ—ХVІІІ століть та значний внесок ученого в розробку проблем історії України цього періоду через видання Товариства. Авторка відзначала «наполегливість і діяльну участь членів Товариства, в першу чергу його секретаря О.М. Бодянського, в розшукуванні й підготовці до видання документів, які збагатили джерельну базу вітчизняної історичної науки». Крім того, в «Чтениях» розкидано 112 статей і заміток самого Бодянського здебільшого у вигляді передмов до цих публікацій². Зазначимо мимохідь, що навіть листи Бодянського, опубліковані пізніше, часто-густо перетворювалися в історичні есе. Скажімо, його лист до графа Сергія Строганова про стародавні російські й слов’янські монети, датований 27 грудня 1850 року, займає півсотні друкованих сторінок і є фактично самостійним науковим дослідженням, в якому не тільки описуються монети, а й даються грунтовні історичні довідки про персонажів на них зображених³.

Про повну зануреність Бодянського в роботу «Чтений» свідчить навіть те, що в останні роки життя на його столі замість скатертини сте-

 

______________________

¹ Тодийчук О.В. Украина ХVІ-ХVІІІ вв. в трудах Общества истории и древностей российских. — К.: Наукова думка, 1989.

² Венгеров С.А. Критико-биографический словарь русских писателей и ученых. Т. V. С. 64.

³ Письмо О.М. Бодянского к графу Сергею Григорьевичу Строганову о древних русских и славянских монетах // Чтения в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете, 1885. Январь—март. Книга первая. С. 1-48.

 

лили коректурні аркуші журналу. Українська проблематика в 60—70-х роках знаходилася в полі зору Бодянського й постійно відображалася на сторінках «Чтений». Досить нагадати, що з третьої книги «Чтений» в 1863 р. Бодянський почав друкувати «Сборник галицко-русских песен» Якова Головацького. Ще на початку 1861 року Головацький дякував Осипу Максимовичу за те, що той взяв його зібрання: «Слава Богу и Вам щиросердечна подяка, що уже раз зборник мой песен народных прогляне на белый свет». Але Бодянський зізнавався, що довго зустрічав перепони в обнародуванні збірника, а 4 липня 1865 року інформував Головацького про хід видання: «Сборник Ваш галицких песен выйдет, по расчету, вполне разве в будущем году. Теперь к тому, что получено было мною от Вас, допечатывается все, что вышло у вас по этой части из приобретенного мною в прошлогоднюю поездку за границу. Затем последуют: разночтения, объяснения, примечания и т.п. В каком виде песни издаются, Вы увидите из помещенного уже в посылаемых Вам теперь книгах “Чтений”. Когда же кончится, полагаю, можно будет подумать и о приложении к ним разных изображений (одежды и т.п.)…»

Насправді, збірник Головацького був настільки великим (в окремому виданні він склав аж чотири товстих томи), що друкування затягнулося на довгі роки. На початку 1871 року Бодянський писав Якову Федоровичу: «Касательно помещения песен Вашего собрания в “Чтениях”… он, как Вы изволите видеть, входит в каждую книгу наших “Чтений” в размере не менее 10 печатных листов; так будет до самого конца их; более же нельзя по самому объему повременного издания, состоящего из разных отделов…»¹.

 

_____________________

¹ Савченко Федір. Західня Україна в листуванні Головацького з Бодянським. 1843—1876. С. 28, 32, 43.

 

 

Бодянський захищав публікацію пісень, зібраних Головацьким, від нападків: «Желание же перечить из любви к переченью может войти в голову лишь тому милому существу, о коем Малороссияне говорят, что “у него не все дома, нема десятой клепки”». Саме з приводу розміщення в «Чтениях» цих пісень і навіть шрифту, яким вони набираються, Бодянський нагадав декому про свій значний досвід видавничої роботи: «Печатая столько лет; мы не новички в деле печатном; знаем его не по наслышке; да несколько лет и заведывали сами типографиею Московского университета; знакомы также и с некоторыми заграничными печатнями. Что до пробелов, то они отвечают принятому образу печатания песен, считаемому нами для них лучшим. Правда, что многие песни улагаются без труда в два столбца, но еще большая часть не допускает того никоим образом при том наборе, коим они набираются. Чтобы достигнуть того, нужно было бы набирать их гораздо меньшим шрифтом, что не для всех было бы приятно и полезно. Надобно же в изданиях подобного рода иметь в виду глаза не одних молодых людей, которым и петит и нонпарель все благо и добро»¹.

Пісні, зібрані Головацьким, друкувалися в «Чтениях» з невеликими перервами аж до 1877 р., коли Бодянський помер, виконавши свій обов’язок перед українською Галичиною. За словами Миколи Сумцова, «издание этих песен было со стороны Бодянского большой заслугой».

З 1863 по 1873 рр. Бодянський опублікував у «Чтениях» кілька важливих документів про діяльність православних святих Кирила і Мефодія, які відіграли визначну роль у розвитку слов’янського письменства і культури. В 1870 р. він видав за списком ХІІ століття

______________________

¹ Бодянский О. Объяснение // Чтения в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете, 1873. Январь-март. Книга первая. С. 359—360.

 

 

«Житие св. Бориса и Глеба» — синів київського князя Володимира Свято-славовича.

В 1873 р. Бодянський пережив ще один важкий момент у виданні «Чтений», про який читаємо в архівній біографії вченого, складеній в університеті після його смерті: «За статью против взглядов Любимова по поводу университетской реформы “Трилогия на трилогию” министр (Дмитро Толстой. — В.М.) обязал секретаря о всех, назначенных им для печатания статьях, докладывать предварительно в срочных заседаниях Общества. Граф Строганов после этого сложил с себя звание председателя… Новому председателю (Михайлу Погодіну. — В.М.) было высочайше повелено “чтобы все издания оного печатались не иначе, как с его разрешения и под его личную ответственность”»¹.

Незважаючи на все це, в 1874 р. «Чтения» вмістили навіть підбірку «Малороссийских заклинаний», складену П.Єфименком, а найголовніше опублікували «Реестры всего войска Запорожского после Зборовского договора с королём польским Яном Казимиром» з передмовою Бодянського. Осип Максимович уперше побачив цей документ влітку 1842 року в Варшаві у сенатора Варшавських департаментів Андрія Стороженка та лише через півтора десятиліття «Реєстри» потрапили до його рук з допомогою Миколи Стороженка. Після цього пройшло ще сімнадцять років, але наполегливий Осип Максимович усе-таки надрукував цінний документ зі своєю передмовою, в якій, зокрема, зазначав: «Многие, смотря на эти “Реестра козацкие”, могут, пожалуй, заметить мне: не лучше ли было бы сделать из них одно лишь извлечение того, что покажется достойным извлечения в том или другом отношении? Конечно, можно бы удовольствоваться и подобным извлече-

_______________________________

¹ Центральний історичний архів Москви, ф. 454, оп. 2, спр. 430, арк. 18-19.

 

нием; но я гляжу на “Реестра” несколько иначе. Они мне казались важными для Малороссийского народа,особливо его Козачества…»¹.

До Слов’янського з’їзду в Москві (1867) Бодянський приурочив офіційну записку про діяльність Імператорського товариства історії і старожитностей російських при Московському університеті, в якій щодо журналу «Чтения» написав таке: «Не мне, конечно, члену и секретарю Общества, оценивать деятельность его на поле отечественного бытописания; скажу только, что оно всегда старалось, по мере средств, бывших в его расположении, и усердия членов, составлявших его в известную пору, исполнить возложенную на него Уставом его задачу. В какой мере удалось это ему — о том произнесет неумытный суд та самая История, которой оно служит»². Проте в приватному листі Бодянський якось висловився з потаємною надією: «Статься может, помянут когда-нибудь и того чудака, что почти без всяких средств, сумел, однако же, всеми забытое “Общество”, спавшее более 40 лет, не только пробудить к жизни, но и поставить его в голове всех прочих ученых обществ, не задолжав никому ни гроша, и не получая за все свои труды и подвизания также ни гроша». Ця книга написана і в пам’ять про українського дивака, який впродовж усього московського життя не забував про свою Батьківщину і, як міг, працював у російській столиці в ім'я свого народу.

 

 

_____________________

¹ Реестра всего Войска Запорожского после Зборовского договора с королём польским Яном Казимиром, составленные 1649 года, октября 16 дня и изданные по подлиннику О.М. Бодянским // Чтения в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете, 1885. Апрель-июнь. Книга вторая. С. І - ХХХІV.

² О. Бодянский. Записка об Императорском обществе истории и древностей россий-ских при Московском университете // Чтения в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете, 1877. Июль-сентябрь. Книга третья. С. 1-8.

 

 

«Прошу вислати Вашу карточку»

 

Бодянський залишив найменше своїх зображень серед героїв цієї книги. Збереглося їх буквально декілька. В 1879 р. журнал «Русская старина» (т. ХХV) вмістив портрет Осипа Максимовича з такою інформацією:

«Портрет О.М. Бодянского. К настоящей книге «Русской старины» приложен портрет Бодянского. Он исполнен с фотографической карточки, снятой в большой французской фотографии в Москве, за несколько лет до смерти Бодянского. Карточка эта сообщена нам в двух экземплярах, а именно: А.Е. Кудрявцевым и Н.П. Барсуковым¹. Рисунок на дереве исполнен К.О. Брожем; гравировал портрет в Ницце академик гравер Его Величества Л.А. Серяков²».

Йшлося про портрет Бодянського, який згадав Іван Франко 22 березня 1894 року в листі до Агатангела Кримського: «Портрет Бодянського, думаю, підійде до “Житя і слова”, та тільки не знаю, коли ще він піде… Бодянський пішов би аж у 5 або 6 книжку…» На жаль, портрет московського професора так і не був уміщений в журналі, але дуже цікава сама увага Франка до Бодянського.

Задовго до Франка, ще в 1866 р., фотокарткою Бодянського цікавився Головацький, який писав у Москву зі Львова: «Прошу об благосклонном прислании Вашей карточки; пусть познаю драгоценное для меня лицо с карточки, когда судьба не позволила мне по сю пору познакомиться лично

______________________

¹ Микола Платонович Барсуков (1838-1906) — історик і бібліограф, автор праці «Жизнь и труды М.П. Погодина» з 22 книг.

² Сєряков Лаврентій Авксентійович (1824-1881) — гравер по дереву, один із кращих ксилографів у Європі. Працював, зокрема, для петербурзького журналу «Всемирная иллюстрация», в якому відділом ілюстрацій завідував з 1887 р. К.Брож.

 

с Вами¹, несмотря на то, что уже от 20-и годов имею честь стоять в письменной переписке и в дружественных сношениях с Вами». Фотографії Бодянського маловідомі в Україні й сьогодні, тому автор вмістив всі зображення нашого земляка, що збереглися, в тому числі й рідкісний малюнок невідомого художника, зроблений на початку 30-х рр. ХІХ століття та подружню фотографію Бодянських у книзі «”На славу нашої преславної України” (Тарас Шевченко і Осип Бодянський)» (2008).

Осип Бодянський помер 6 вересня 1877 року. Його учень і земляк Олександр Кочубинський писав, що це сталося «в скромном, но многим памятном флигеле, в глубине двора Мещериновой у Никитских ворот, в Москве». На останній сотій книжці «Чтений в Императорском обществе истории и древностей российских», що вийшла у 1877 р. незадовго до смерті вченого, зазначено цю адресу: «Секретарь Осип Максимович Бодянский, у Никитских ворот, в доме Мещериновой».

Після смерті Бодянського тут доживала вік і його вдова Марфа Микитівна. Книгопродавець Афанасій Астапов, який купив у неї бібліотеку славіста, згадував: «Поехали на Малую Никитскую против церкви Большого Вознесения, д. Мещерина во дворе». Тут допущено дві неточності (в назві вулиці й у прізвищі домовласника), проте немає сумніву, про який будинок ідеться. Бодянському подобався цей арбатський куточок біля церкви Великого Вознесіння. Але будинок Мещеринової був особливим, адже Бодянський жив у ньому двічі. Принаймні, Григорій Данилевський, який зустрічався з Осипом Максимовичем восени 1851 року, свідчив: «Бодянский тогда жил у Старого Вознесения на Арбате, на углу Мерзляковского переулка, в доме

___________________________

¹ Головацький познайомився з Бодянським у Москві в 1867 р.

 

ныне Е.С. Мещерской, № 243… Теперь этот дом, № 314, принадлежит Н.А. Шереметевой. Он не перестроен, имеет, как и тогда, 16 окон во двор и 5 на улицу, в два этажа, с каменным балконом, на колоннах, во двор¹». Про флігель не згадується, значить тоді Бодянський жив у іншій квартирі. В «Алфавитном указателе к плану Арбатской части» знаходимо точну інформацію про цей будинок за № 243: «Мещериновой Надежды Александровны, колежской ассесорши, на ул. Большой Никитской».

Але ми знаємо, що вже через рік Бодянський мешкав у Газетному провулку в будинку Ігнатьєвої; звідси професор виїхав аж у 1859 р., коли став управляючим в університетській друкарні на Страсному бульварі. Скажімо, в «Книге адресов жителей Москвы» за 1862 р. записано: «Типография Императорского Московского университета. Управляющий типографиею: Бодянский Иосиф Максимович. Статский советник. Дом типографии». В тій частині адресної книги, де йшлося про викладачів університету, знаходимо точніший запис: «Бодянский Осип Максимович. Статский советник. Тверская часть, на Страсном бульваре, в университетской типографии». На початку 1863 року Бодянський ще раз переїхав у будинок Мещеринової, в якому й жив до самої смерті. Наведена адреса підтверджується й офіційними паперами, що надходили до Бодянського, скажімо, в березні 1876 року: «Действительному статскому советнику Осипу Максимовичу Бодянскому, живущему 3 квартале в д. Мещериновой № 262²».

Отже, останні півтора десятка років Осип Максимович мешкав в арбатському куточку, в якому починав своє професорське життя після повернення з-за кордону, де в нього побував Шевченко в перші приїзди в

________________________

¹ Данилевський писав це в 1886 р. Згаданий будинок, у якому Бодянський жив з 1849 р., не зберігся, на його місці — будинок № 31.

² На той час номер будинку на плані Арбатської дільниці змінився.

 

Москву. Нагадаю, що в 40-х рр. Бодянський жив у будинку Олени Діц у Столовому провулку, затим у будинку Кузнєцова на Малій Нікітській вулиці та, нарешті, в будинку Мещеринової на Великій Нікітській вулиці. Не треба бути москвознавцем, щоб зрозуміти, що ці адреси знаходяться поруч, але тільки побувавши на місці переконаєшся, наскільки невеликим є той шматок арбатської землі, що так приваблював Осипа Максимовича.

Заповівши майно дружині, Бодянський збирався передати свої рукописи (ними він дорожив найбільше)¹ та бібліотеку Никифору Артем’єву², якого він називав своїм племінником (а за ним це робили й дослідники), хоча насправді той був племінником Артем’євої Марфи Микитівни. Никифор Артем’єв учителював, знав толк у книгах і навіть виконував якісь доручення Бодянського. Принаймні, 26 липня 1857 року Бодянський зазначив у щоденнику, що потрібна копія із «Житие Мефодия» за пергаментним списком Успенського собору для львівського історика Августа Бельовського «сделана племянником Никифором Артемьевым и сверена мною».

Відомо, що вчений, вже тяжко хворий, попросив свого лікаря: «Поддержи меня хоть немного, мне нужно сделать ещё кое-какие распоряжения». Це стосувалося якраз Артем’єва: «По желанию Бодянского была послана телеграмма Н. М. Артемьеву, его племяннику... но г. Артемьев не застал его в живых; он приехал спустя час после кончины своего дяди³. Таким образом, покойнику не удалось сообщить

___________________

¹ Від’їжджаючи іноді з Москви, Бодянський завжди просив у випадку пожежі, передусім, зберегти дві шафи, де знаходилися його рукописи.

² Молодший брат Федір, якому, звичайно, Бодянський міг довірити ці скарби, помер у 1873 р.

³ Бодянський послав телеграму не в Полтаву, де Артем’єв працював у класичній гімназії, а в Київ, очевидно, прагнучи привернути до неї більше уваги, проте вийшло так, що до племінника вона дійшла з запізненням.

 

свою волю племяннику, которому он всегда говорил, что библиотека его будет принадлежать ему...¹ Владетельницей библиотеки осталась полуграмотная вдова, которая... и продала её букинистам рыночного торга за три тысячи рублей. От продажи в розницу букинисты получили свыше 20 тысяч»² (Виділено мною. – В.М.). Сучасні дослідники також покладають усю вину на вдову: «Дружина вченого, далека від наукових інтересів чоловіка, вирішила продати книги, що залишилися після нього»³.

Проте заради справедливості відзначимо, що Марфа Микитівна спочатку запропонувала книги Московському університетові, який оцінив книжкову колекцію Бодянського в 12 тисяч рублів. Але коли відповідні документи було передано в Міністерство народної освіти, справа гальмувалася майже три роки в бюрократичній тяганині. Нагадаю, що Московський університет вже мав зібрання книг Бодянського, придбаних ним у закордонному відрядженні. За оцінкою сучасних учених, «бібліотека Бодянського є найбільш уміло вкомплектованою з усіх, що зберігаються на Моховій», тобто в старому приміщенні Московського університету. Зазначається, що ця бібліотека є «дуже важливим елементом спадщини російської культури і науки», а також те, що нині рідко зустрічається книгозібрання, котре «зберігало б

 

 

______________________

¹ Тим самим бібліотека Бодянського мала бути в Україні.

² Павловский Ив. Фр. Осип Максимович Бодянский в его дневнике 1849-1850 гг. // Русская старина. 1888. Т. 60. С.26.

³ Пашаева Н.М. Славянская библиотека О.М. Бодянского // Советское славяноведение, 1982. № 1. С. 101.

 

такий виразний відбиток особистості однієї людини»¹. На превеликий жаль, в 70-х рр. ХІХ століття Московський університет явно прогавив унікальну можливість придбання ще однієї цілісної й багатющої слов’янознавчої бібліотеки Бодянського. Вдова, яка терпіла нестатки, змушена була продати бібліотеку задешево, й книги розійшлися в різні руки.

Суму в 3 тисячі рублів, віддану за всі книги Бодянського, пізніше підтверджено книгопродавцем Афанасієм Астаповим (мав лавку на Луб’янці), який 1880 р. купив їх у вдови: «Количеством книг было на семь ломовых возов и находились они в двух сараях»². Очевидно, що в сарай книги відправила Марфа Микитівна. Серед покупців книг Осипа Бодянського були Рум’янцевський музей і Біржова бібліотека, а також Павло Щапов, який заповідав їх Російському історичному музею, Федір Мазурін (подарував Архіву Міністерства закордонних справ), Василь Ключевський, Микола Тихонравов та ін. Особливе значення для України мало придбання рукописів Осипа Бодянського Андрієм Титовим, адже ці матеріали потрапили потім у Відділ рукописів Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України: «Рукописи Осипа Максимовича я продал в г. Ростов Ярославской губернии Андрею Александровичу Титову. Это такой милый подвижный человек, что я ему целый сундук писем и переписки Бодянского переслал». Астапов свідчив, що були випадки, коли він віддавав книги мішками: «Благодарение Господу Богу, моя торговля шла быстро».

 

________________________

¹ Сисс-Килишовський С. Славянская учебная библиотека О.М. Бодянского // Славяноведение, 2003. № 5. С. 104.

² Астапов А.А. О покупке бумаг, рукописей и книг профессора О.М. Бодянского в 1880 году. Воспоминания старого букиниста. — М., 1912. С. 45, 48.

 

 

Після смерті вдови Бодянського до Артем’єва перейшли 11 зошитів українських народних пісень, які збирав Бодянський, і частина його щоденника. Коли учень Бодянського, професор Київського університету Олександр Котляревський незадовго до своєї смерті відвідав Полтаву як ревізор гімназії, де працював Артем’єв, той передав йому дядькового щоденника 1852-1857 рр. Від Котляревського, який невдовзі помер, ці сторінки потрапили через його сина до іншого учня московського славіста – одеського професора Олександра Кочубинського. Той опублікував їх частково з своїми коментарями в грудневому номері «Исторического вестника» за 1887 р. під назвою «О. М. Бодянский в его дневнике»¹. Крім того, в Артем’єва зберігалися деякі сторінки щоденника вченого, які він передав Івану Павловському (побачили світ у 1888 р. у щойно згаданій публікації Павловського).