Нове свідчення

 

27 квітня труна в супроводі Григорія Честахівського та Олександра Лазаревського прибула залізницею в Москву на Миколаївський двірець. Все, що відбувалося далі, з часів Михайла Чалого вміщувалося в кількох фразах. У того ж Чалого: «После торжественной встречи гроба Шевченка в Москве, поезд достиг Орла»¹. Щоправда, з часом інформація стала трохи багатшою й дорівнювала приблизно лапідарній інформації з «Шевченківського словника», виданого у 1977 р.: «Через Москву навесні 1861 домовину з тілом Шевченка везли з Петербурга на Україну. 27.IV її привезли в Москву і встановили в церкві Тихона-чудотворця біля Арбатських воріт². З поетом прощалося багато москвичів».

 

_____________________________________________

¹ З Москви труну з тілом Шевченка везли вже на кінних дрогах.

² В ХVІІІ і ХІХ століттях церкву часто саме так і називали: «Тихона чудотворця біля Арбатських воріт». Арбатські ворота знаходилися в стіні Білого міста, яку розібрали наприкінці ХVІІІ століття.

 

 

В наукових працях інформації містилося не набагато більше. Скажімо, в грунтовній біографії Павла Зайцева «Життя Тараса Шевченка», завершеній у Львові 1939 р., серед докладностей і подробиць останнього періоду життя й смерті та похорон Кобзаря, читаємо енциклопедично скупе повідомлення: «27 квітня тлінні останки поета прибули до Москви, де їх внесли до однієї з церков. Зустріч була урочистою. Відправлено панахиди». Євген Кирилюк у праці «Т.Г. Шевченко. Життя і творчість» (1959) взагалі не згадав про арбатський храм, зазначивши лише, що труну з тілом поета «поїздом відправлено до Москви». Відкриємо тепер офіційну радянську «Біографію» поета (1984): «27 квітня останки Шевченка прибули до Москви; домовину перевезено з вокзалу на Арбат і встановлено в Тихонівській церкві. З прахом небіжчика приходили прощатися численні москвичі, серед них видатні вчені — О.Бодянський та М.Тихонравов. Відбулася панахида при значній кількості народу». В біографії Павла Федченка «Тарас Григорович Шевченко» (1989) відзначено: «У Москві, в Тихонівській церкві на Арбаті, ще раз відбулася багатолюдна урочисто-траурна панахида, після якої труна знову була поставлена на кінні дроги і в супроводі Г.Честахівського та О.Лазаревського відбула на Україну». Навіть у книзі І.Карабутенка, О.Марусича, М.Новохатського «Шевченко в Москве» сказано так само коротко: «В Москву труна прибула 27 квітня. З вокзалу її перевезли на Арбат у церкву Тихона. Попрощатися з покійним прийшли багато москвичів...» У праці Зінаїди Тарахан-Берези «Святиня» (1998) є тепла фраза про те, що москвичі «в тихій задумі прощалися з ним назавжди в церкві Тихона-чудотворця на Арбаті». Нарешті, в енциклопедичному літопису життя й творчості поета «Труди й дні Кобзаря» Петра Жура, виданому в Києві в 2003 р., читаємо те саме: «27 квітня. Труна з тілом Шевченка прибула до Москви, її перевезли на Арбат і поставили в церкві Тихона. З тілом покійного прощалось багато москвичів, прийшли вклонитися вчені О.М. Бодянський, М.С. Тихонравов. Відбулася багатолюдна панахида».

Така дивовижна скупість інформації пояснювалася практично повним браком джерел про перебування праху Шевченка на Арбаті. Власне збереглося єдине (!), дуже коротке (!) свідчення, з якого й черпали всі шевченкознавці. Розповім про нього. 1898 р. Олександр Лазаревський опублікував у «Киевской старине» листи Григорія Честахівського про похорон Тараса Шевченка, написані в 1861 р. У невеличкій передмові до цієї публікації він окремо згадав про перебування домовини з тілом поета в Москві: «Прямо со станции железной дороги гроб был перевезен и поставлен до следующего дня в церкви Тихона на Арбате.

Это обстоятельство хорошо помнит и Н.В. Шугуров, тогда студент Московского университета¹. В церкви телу поэта кланялись О.М. Бодянский и Н.С. Тихонравов (хорошо его помню по хромоте)². Других посетителей из тогдашнего московского учёно-литературного мира что-то не помним, кажется, их и не было»³. З останньої фрази добре видно, що Лазаревський прямо залучає до своїх спогадів Шугурова, з яким, безперечно, радився з цього приводу. Проте це зовсім не означає, що сам Микола Шугуров залишив окремі спогади про московську панахиду, як твердили автори книги «Шевченко в Москве»⁴.

_____________________

¹ Є дані, що Микола Шугуров вступив до Московського університету лише влітку—восени 1861 року. В цьому випадку, певно, він мав друзів із українців серед студентів. Дане питання, як і вся біографія Шугурова, вимагають докладного вивчення.

² Насправді кульгавим був Осип Бодянський.

³ Письма Честаховского, писанные в 1861-м году о похоронах поэта Шевченка // Киевская старина, 1898. Т. LX. С. 168.

⁴ Карабутенко И.Ф., Марусич А.Г., Новохатский М.И.. Шевченко в Москве. С. 99, 215. Автори цієї книги переплутали прізвища Шугурова, назвавши його Шунгуровим, і Тихонравова, назвавши його Тихомировим.

Взагалі вкрай коротке і дуже цінне свідчення Олександра Лазаревського в трактуванні деяких дослідників набувало несподіваних відтінків і сумнівних штрихів. Ще 1928 р. в цікавій книзі «У могилы Т.Г. Шевченко» Всеволод Чаговець писав: «Непреложный свидетель, М.М. Лазаревский, пишет, что прямо с вокзала гроб был перевезен в церковь “Тихона” на Арбате, где он и находился до того времени, когда уже можно было двинуться в дальнейший путь. Сюда, в церковь, приходило много москвичей, среди которых у Шевченко было много друзей и поклонников его таланта. Об этом вспоминают и проф. Бодянский и проф. Тихонравов, которые оба приходили в церковь поклониться праху поэта. Они же и провожали печальную, но и торжественную процессию, при выезде из Москвы». Насамперед, «незаперечним свідком» був не Михайло, а Олександр Лазаревський. Що ж до Бодянського й Тихонравова, то вони, справді, були в церкві, але не залишили спогадів про це. Не можна стверджувати напевне, що Бодянський і Тихонравов супроводжували домовину на виїзді з Москви.

Були випадки й зовсім вільного поводження зі свідченням Лазаревського. Щоб не бути голослівним, наведу цитату з однієї публікації: «Про останнє прощання з Кобзарем згадує Честахівський: “В церкви телу поэта кланялись О.М. Бодянский з С.Н. Тихонравовым (хорошо помню его по хромоте). Других посетителей из тогдашнего московского учено-литературного мира что-то не помнится; кажется, их и не было”. Честахівський переплутав ім’я та по-батькові російського літературознавця Тихонравова. Його звали Микола Савович (Николай Саввович)». Знову ж таки, згадував не Честахівський, який на той час уже помер, а Лазаревський. Легко переконатися й у тому, що цитата з «Киевской старины» наведена з грубими неточностями. Особливо вражає повчальний тон автора щодо «переплутаних» імені та прізвища Тихонравова, які в «Киевской старине» наведено абсолютно правильно. Судячи з усього, автор її в очі не бачив.

Невдовзі після смерті Тараса Шевченка його близький друг Михайло Лазаревський рішуче виступив у пресі проти помилок, неточностей і спотворень у публікаціях про Кобзаря, «поскільки отакі статті можуть колись стати джерелом при написанні біографії Шевченка». Згадані мною випадки не загрожують науковій поетовій біографії, проте вони можуть дезорієнтувати читача, чому я й зробив уточнення.

Практично повна відсутність інформації про перебування труни з прахом Шевченка в Москві не може не дивувати, більше того, цей історіографічний феномен вражає, бо маємо справу з унікальною документальною лакуною в біографії українського генія. В розпорядженні шевченкознавців знаходяться численні документи й спогади про похорон поета в Петербурзі. Так само — про перевезення його праху з Москви в Україну. Лише московський епізод у цій посмертній дорозі зафіксовано в одній-єдиній побіжній згадці Лазаревського. Все мало бути інакше! Журнал «Основа», друкуючи в червні 1861 року докладну статтю про проводи тіла Шевченка з Петербурга в Москву, обіцяв дальшу розповідь після «отримання докладного опису проводів Шевченка від Москви до нової його могили і промов, сказаних над ним у Москві...» (Виділено мною. — В.М.). Втім, у московських газетах не з’явилася навіть інформація про панахиду, хоча це було загальноприйнято. Скажімо, незадовго перед цим, у січні 1861 року, газета «Московские ведомости» двічі повідомляла про привезення в Москву праху Шевченкового знайомого Костянтина Аксакова, називала церкву, в якій відбулася панахида.

Про виступи на панахиді в арбатському храмі не могло бути й мови, в Москві з промовами було сутужно навіть на похоронах. Скажімо, Бодянський занотував у щоденнику, як на похоронах колишнього міністра народної освіти Сергія Уварова у вересні 1855 року було заборонено виступити Грановському, Погодіну, Шевирьову та ін.: «…Владыка (митрополит. — В.М.) не согласился, считая это языческим обычаем. Даже за заставой не позволено было излить своего красноречия нашим витиям…» Коли в жовтні того ж року ховали Тимофія Грановського, то відбулася панахида в університетській церкві, а потім студенти несли труну аж на П’ятницьке кладовище: «На другой день попечитель (Назимов. — В.М.), призвавши в одну из аудиторий деканов, несколько профессоров и студентов, стал выговаривать им за венки (лавровые), которыми накануне забросали Грановского при опущении в могилу гроба его. “Это обычай решительно языческий, противный нашей церкви”». Відома реакція обуреного Бодянського: «Что прикажете делать с такими головами? А туда же ещё со ссылками на историю!»¹. Не випадково під час студентських заворушень восени 1861 року демонстрація на могилі Тимо фія Грановського з забороненими промовами була однією з найбільш протиправних.

Отже, не було ніяких промов. Але і в цьому випадку мала б обов’язково бути якась інформація — її немає, принаймні, її досі не знайдено. Відомо, що в Києві генерал-губернатор міста Іларіон Васильчиков та митрополит Арсеній дозволили поставити домовину в церкві Різдва Христового на Подолі лише за умови, щоб у ній не виголошувалися промови. Така сама ситуація могла бути і в Москві з церквою Тихона Амафунтського. Але чому тоді поліцейське регламен-

___________________

¹ Бодянский О.М. Дневник. 1852—1857. С. 175—176, 186.

 

тування Шевченкових проводів у місті не знайшло відбиття в пам’яті й спогадах очевидців? Ніде й ніколи жодного слова про це не залишили Осип Бодянський, Григорій Честахівський і Олександр Лазаревський. Честахівський, який писав у своїх листах про перевезення праху поета, свою розповідь почав лише з 3 травня 1861 року, коли «Кобзар наш дужий став на рідну землю Українську, а я став навколішки і тричі вклонився рідній неньці Україні й тричі поцілував її святу землю од себе іод рідних дітей її, котрі свято почитають її, проживаючи на чужині далекій»¹. В спогадах, написаних через кілька десятиліть, Честахівський навіть не згадав про Москву: «Я одержав від начальства дозвіл на двадцятивосьмиденну відпустку в Київську губернію і, прибувши у місто Київ, передав тіло поета в повне розпорядження його братам і сестрі, які поставили труну поета в церкві Різдва на Подолі…» Спогади Лазаревського — «Гроб Т.Г. Шевченко в Киеве, у Христорождественской церкви (7 мая 1861 г.)» вже самою назвою говорять про те, якому відрізкові шляху поетової домовини приділив увагу автор.

Може друзі й знайомі Шевченка, які вже прочитали в «Основі» масштабну й хвилюючу розповідь про похорон поета в Петербурзі, не знайшли потрібним описувати московський епізод у перевезенні його праху? Так я писав у книзі «Тарас Шевченко: “Моє перебування в Москві”», що вийшла в світ у 2007 р. Яке щастя тепер зізнатися в неточності припущення, що нам залишилося тільки одиничне свідчення Олександра Лазаревського! Виявилося, що Григорій Честахівський також залишив дуже важливе пряме й конкретне свідчення! Його знайшов невтомний Сергій Гальченко серед шевченківських документів,

________________________

¹ Письма Честаховского, писанные в 1861 году о похоронах поэта Шевченка // Киевская старина, 1898. № 2. С. 168-169.

 

що наприкінці 2006 року повернулися в Україну з Української Вільної Академії Наук у США¹.

Чудо сталося так. У червні 2007 року в кабінеті Сергія Гальченка в Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України в присутності відомих учених, професорів Михайла Наєнка та Володимира Панченка завів я розмову про московське перебування поетової домовини, і раптом, абсолютно несподівано, спокійно-врочистий Гальченко вручив мені запис Григорія Честахівського, який наводжу повністю з мінімальним стилістичним редагуванням:

Учора у вечері в 6-ть часів підняли ми з станції нашого дужого батька Тараса і повезли: по Цвітному, Страстному, Нікітському і Тверскому бульварах і поставили його в маленькій церковці Св. Тихона на Арбатськой площаді.

Люди, які йшли, мандрували за Кобзарем, більш усього було студентів, небагацько охвицерів і чотири завзятих панночки. Вони шкварили пихтурою од самісінької станції аж до церковки Свят. Тихона. Як везли Кобзаря, то люду приставало все більше, все більше й більше» (Виділено мною. — В.М.).

Далі Честахівський писав, що неподалік, «саженів з 50-т», від Сухарєвої вежі (Шевченко згадував її в своєму щоденнику 13 вересня 1857 року) він побачив у лавочці портрет Пугачова і був такий вражений, що «побіг шукати проміж людом Лазаревського», щоб сказати тому:

 

 

_____________________

¹ Про непросту долю цих документів Сергій Гальченко докладно розповів у газеті «Слово Просвіти» (22-28 березня 2007 року).

 

«Дивися, он Пугачов в кайданах кланяється Тарасові»¹.

Значення цього живого свідчення Григорія Честахівського про перевезення домовини Тараса Шевченка з Миколаївського двірця до храму святого Тихона Чудотворця на Арбатській площі важко переоцінити2.

Передусім, уперше чітко вказано шлях, по якому везли домовину Шевченка з околиці північного сходу Москви до центру — по Цвєтному, Страсному, Тверському й Нікітському бульварах.

У запису Честахівського згадуються «офіцери», які супроводжували труну з прахом Шевченка. Цілком можливо, що це були кадети Олександрівського корпусу, розташованого поруч із храмом святого Тихона, яких привів учень Бодянського, педагог Олександр Котляревський.

Свідчення Честахівського повністю підтвердили моє припущення, висловлене в згаданій книзі, що серед учасників зустрічі домовини з прахом поета й панахиди в арбатській церкві святого Тихона, найбільше було студентів Московського університету. До того ж, він додав надзвичайно важливий штрих: «Як везли Кобзаря, то люду приставало все більше, все більше й більше».

Не залишається ніякого сумніву, що зустріч Шевченкової домовини в Москві була багатолюдною й гідною.

 

__________________________________________

¹ У поемі Шевченка «Москалева криниця» стосовно часів Катерини ІІ згадано про Омеляна Пугачова (бл. 1742-1775): «пýгав Пýгач над Уралом». В Оренбурзькому краї поет познайомився з місцями, де діяли повстанці під проводом Пугачова. Згадка про ці події є в повісті «Близнецы». В книжці М. Полєвого «История князя Италийского, графа Суворова-Рымникского, генералиссимуса российских войск» (СПб., 1843), яку ілюстрував Шевченко, є два малюнки з зображенням Пугачова.

² Дуже важливо було б включити цей документ у нове видання спогадів про Тараса Шевченка.

 

 

Втім, не змінюється теза про те, що там, де до траурної процесії поставилися уважніше, інформація про неї було опубліковано, тобто стала доступною відразу, а не через півтора століття. Скажімо, російський етнограф і фольклорист, співробітник журналу «Современник» Павло Якушкін, який брав участь у зустрічі труни Шевченка в Орлі, 2 травня відправив кореспонденцію в петербурзьку «Северную пчелу», й вона була надрукована 29 травня. Якушкін, зокрема, писав: «Много было желающих поклониться праху знаменитого покойника… Тут были и чиновники, и купцы, и офицеры, и простые мужики…» Очевидець залишив чимало цікавих подробиць, про які ми ще скажемо.

Щодо Москви жодного свідчення про панахиду не виявлено. В результаті виходить, що серед учасників прощання з поетом названі лише Осип Бодянський і Микола Тихонравов. Зупинімося на цьому прізвищі. Заради правди слід сказати, що на час смерті Тараса Шевченка двадцятидев’ятирічний історик літератури і археограф Микола Савич Тихонравов (1832-1893) ще не став «видатним ученим», як Осип Бодянський, хоча з 1857 р. був уже професором Московського універ-ситету. Між іншим, коли на історико-філологічному факультеті вибирали професора (на місце звільненого Шевирьова), то Бодянський запропонував кандидатуру свого учня, славіста Аполлона Майкова, але ніхто його не підтримав, а за Миколу Тихонравова проголосували професори Сергій Соловйов, Федір Буслаєв, Іван Бабст, Арсеній Меншиков.

 

 

Так от, професор Тихонравов особисто не знав (!) Шевченка¹, і поява Тихонравова в церкві святого Тихона могла пояснюватися значною мірою безпосереднім впливом Бодянського. Нітрохи не хочу применшити повагу й увагу молодого російського вченого до великого українця, проте не вважаю переконливим бездумне багатократне повторення саме його прізвища на підтвердження високої шани мислячої Москви до нашого Кобзаря.

 

«Відправили з побожністю панахиду»

 

Настав час абсолютно впевнено робити наголос на тому, що всі чи майже всі московські друзі й знайомі Шевченка та московські шанувальники його поезії, які на той час були в місті, не могли не попрощатися з прахом Кобзаря! Не могли!

Йдеться, передусім, про друзів і нових знайомих поета по весні 1858 року. Найперший з них — Михайло Щепкін. Чи міг він пропустити панахиду? Знаючи про його дружбу з Шевченком, ми твердо відповімо: «Ні, ні і ні!» Нагадаю, що саме Щепкін закрив у церкві віко Гоголевої труни, і неможливо уявити, щоб він не доторкнувся до Шев-

________________________

¹ В «Алфавітному покажчику імен і назв» до академічного видання творів Шевченка прізвище Тихонравова відсутнє. З Шевченком він перетнувся лише віртуально: в листопаді 1858 року разом з поетом та іншими відомими громадськими і культурними діячами Тихонравов підписав уже згаданий нами протест проти антисемітського виступу журналу «Иллюстрация».

Коли Шевченко вперше приїжджав у Москву, Микола Тихонравов мешкав на Знам’янці в будинку Макарова, який виходив безпосередньо на Арбатську площу, а під час приїзду поета в 1858 р. — на Великій Дмитрівці. У 1877-1883 рр. Микола Тихонравов був ректором Московського університету. Випускник університету 80-х років князь Борис Щетинін у своїх спогадах називав професора Тихонравова «зіркою першої величини». В 1890 р. Тихонравов став академіком Петербурзької Академії наук. Відомий працями про М.І. Новикова, М.В. Ломоносова, О.П. Сумарокова, М.В. Гоголя. Публікував пам’ятки давньоруської літератури. Сигурд Шмідт розповідав мені, що вчений закінчив своє життя (1893) на Арбаті, в будинку братів-видавців Сабашникових (не зберігся), що знаходився поруч із нинішнім театром ім. Євг. Вахтангова.

ченкової домовини. Як вдалося встановити, в лютому і березні Щепкін грав у спектаклях у Москві, а з 6 березня по 2 травня театри в місті було закрито на час Великого посту і Пасхи. В цей період Щепкін виїздив у Петербург, але зафіксовано лише його перебування в столиці Росії 22-26 березня. Теодор Гріц, який склав літопис життя і творчості Щепкіна, пропускає в ньому понад місяць — з 26 березня по 2 травня 1861 року, не подаючи жодного факту з цього періоду життя великого артиста¹ (через три дні після від’їзду траурної процесії з Москви — 2 травня Щепкін уже грав у спектаклі).

Отже невідомо, де був і що робив Щепкін 27-28 квітня. Може, виїздив із міста? Може хворів у ці дні? Лише ці дві причини, на мій погляд, могли пояснити відсутність Щепкіна на панахиді. В іншому разі, артист попрощався зі своїм другом, а Олександр Лазаревський не помітив його. Взагалі втомлений і заклопотаний Лазаревський міг не зафіксувати в пам’яті багатьох учасників панахиди або ж просто не знати їх в обличчя. В цьому немає нічого дивного і незвичайного. До речі, ніхто раніше не звернув увагу на те, що Лазаревський приписав кульгавість Тихонравову, тоді як насправді хворі ноги були у Бодянського.

На користь моєї впевненості свідчить інформація, знайдена в газеті «Московские ведомости» (№ 79 від 8 квітня 1861 року). В коротенькій замітці повідомлялося таке: