З далекого краю!

Ой, як друже за тобою

Тужила Вкраїна;

Усе тебе споминала,

А як мати сина.

Шевченко слухав, глибоко зворушений. Та й інші гості були схвильовані, а Щепкін ридма ридав. Сам Максимович ледве стримував сльози.

Хвалить Бога!.. Вже й ти з нами

Наш любий Кобзарю!

Бувай здоров-нам — на радість,

А собі — на славу.

Перебув ти тяжке лихо

І лиху недолю;

Заспівай же нових пісень

Про людськую волю;

Заспівай нам таких пісень,

Щоб мати Вкраїна

Веселилась, що на славу

Тебе породила!²

________________________

¹ Текст цього вірша Максимович передав через Григорія Галагана в Петербург; і Шевченко отримав його вже наступного дня після прибуття в місто — 28 березня. Цей текст надруковано в журналі «Основа» (1861, № 6).

² У кінці 1858 року Максимович висловив практично таку саму думку в листі до Шевченка: «Ой як рада б була уся Україна, да й Московщина, побачити твою ватагу» (віршів — В.М.).

У паперах покійного Шевченка було знайдено вірша, яким повернення поета із заслання вітав якийсь українець, нащадок запорізького козака:

 

 

Наступного дня — 26 березня — Максимович, який домовився з Шевченком про зустріч о 9 годині ранку, прибув у цей час, але Шевченка вже не застав. Судячи з усього, поетів від’їзд прискорило те, що Щепкін збирався на гастролі до Ярославля, і Шевченко, мабуть, підлаштувався під його відбуття з дому. Турботливий Максимович не заспокоївся поки наступного дня не влаштував із оказією передачу Шевченкові в Петербург, яку супроводив листом:

«27 марта 1858 г., Москва. Приїздив до тебе по слову твому в дев'ять і привозив тобі «Гуся», і твого, і нашого, да тебе, лебедика, вже не застав. Бувай же здоровенький, на все добре — і пощасти тобі Боже!.. Посилаю тобі з паном Галаганом твого “Гуся” і мою тобі застольну віршу і отношеніє в контору “Русской Беседы” Петербурзьку (при книжной лавке Алексея Ивановича Давыдова на Невском проспекте в доме Заветного, против арсенала Аничкина дворца), чтобы тоби доставили «Беседу» нашу за два прежние годы и за сей 1858 год¹. Не забувай же земляка свого щирого М.Максимовича».

У Шевченковому щоденнику від 28 березня читаємо про отримання поетом передачі від Максимовича через Галагана: «Он передал мне письмо Максимовича с его стихами, читанными им за обедом 25 марта, записку на получение “Русской беседы” и моего в Москве обретшегося «Еретика», т.е. “Яна Гуса”, которого я считал невозвратно погибшим».

_____________________________

Сідай, друже, на покуті,

Кинь об землю лихом:

Нехай воно пропадає,

Або лежить тихо;

Нехай тебе, наш Кобзарю,

Хранить Божа Мати,

Подасть тобі довго жити

І довго співати.

¹ Йшлося про те, що передана Максимовичем записка мала забезпечити поета комплектами журналу в петербурзькій конторі «Русской беседы».

 

Отже, Михайло Олександрович оперативно забрав у Петра Бартенєва втрачений поетом неповний список поеми «Єретик» (рядки 1-227), який на той час розшукав московський історик і бібліофіл. Фактично, дякуючи Максимовичу, поет уже в 1861 р. подав для публікації в «Основі» початкові рядки поеми (1-123):

«Кругом неправда і неволя,

Народ замучений мовчить.

І на апостольськім престолі

Чернець годований сидить.

Людською кровію шинкує

І Рай у найми оддає!

Небесний Царю! Суд Твій всує,

І всує царствіє Твоє.

Розбойники, людоїди

Правду побороли,

Осміяли Твою славу,

І силу, і волю.

Земля плаче у кайданах,

Як за дітьми мати.

Нема кому розкувати,

Одностайне стати

За Євангеліє правди,

За темнії люде!

Нема кому! Боже! Боже!

Чи то ж і не буде?

Ні, настане час великий

Небесної кари».

 

Тарас Григорович щиро дякував Максимовичу в листі від 5 квітня 1858 року:

«Друже і голубе мій сизий!

Получив я од Грицька Галагана все твоє добро. Спасибі тобі. “Єретик” мій не ввесь, тут його й половини нема. Подякуй за мене Бартенєва і попроси його, чи не достане він де-небудь другу половину¹, а

______________________

¹ Повного списку поеми «Єретик» Шевченко не розшукав.

 

то я без неї нічого не вдію. Низенький поклон Кошелевим¹, а ще нижчий Марусі Васильєвні. Посилаю тобі мою обіцянку і прошу тебе, мій голубе сизий, не забувай щирого земляка свого Т.Шевченка».

Під обіцянкою мався на увазі вірш «Полякам» («Ще як були ми козаками…»), написаний 1847 р. в Орській фортеці й доповнений 1858 р. у Нижньому Новгороді. Шевченко переписав його до «Більшої книжки» у Москві 14 березня 1858 року й, очевидно, тоді ж познайомив з ним Максимовича та пообіцяв переписати для нього текст. Автограф вірша, надісланий у листі від 5 квітня 1858 року Максимовичу — хронологічно останній з чотирьох нині відомих; саме в ньому вперше з’явився заголовок «Полякам»:

Отак-то, ляше, друже, брате!

Неситії ксьондзи, магнати

Нас порізнили, розвели,

А ми б і досі так жили.

Подай же руку козакові

І серце чистеє подай!

І знову іменем Христовим

Ми оновим наш тихий рай.

 

Після від’їзду Шевченка з Москви Максимович з дружиною знаходилися в місті ще понад місяць, а в травні поїхали додому, на Михайлову гору. У жовтні 1858 року Максимович повернувся в Москву без Марії Василівни. Його повернення не висвітлено в історичних і літературознавчих працях, але зараз це стало можливим у зв’язку з вивченням листів Михайла Олександровича з Москви в Україну до дружини, що зберігаються в Інституті рукописів Національної бібліотеки України ім. Володимира Вернадського.

 

 

________________________

¹ У сім’ї Олександра Кошелєва Шевченко побував 25 березня 1858 року.

 

«Нарешті побачив Москву в блиску палкому»

 

Так із піднесеністю написав Максимович у листі до дружини про свою зустріч із Москвою, до якої нарешті під’їхав на початку жовтня 1858 року. Його вразило те, що вражало кожного, хто прибував до Москви, а саме: золото церковних куполів, які горіли на сонці.

У Пушкіна читаємо:

Как жар, крестами золотыми

Горят старинные главы.

 

Легкою рукою генія Шевченко також доторкнувся до образно-символічного обличчя Москви, згадавши в щоденнику 13 вересня 1857 року про «уголок Москвы: начиная с церквей, колоколен…» Златоглаве місто йому подобалося, досить сказати, що в листі Шевченка до Кухаренка у квітні 1854 року він зізнавався, що розглядав у Москві «то церкви, то собори».

Сучасник Шевченка й Максимовича, французький маркіз де Кюстін, захоплено писав: «Сила-силенна церковних бань, гострих, як вістря, шпилів і химерних веж виблискували на сонці... Щоб збагнути усю самобутність видовища, що розгорнулося переді мною, слід згадати, що православні неодмінно вивершувалися кількома банями... Кожна з них вінчалася хрестом філігранної роботи, а хрести, то з позолотою, то посріблені, з'єднані... ланцюгами один з одним. Спробуйте уявити цю картину, котру важко передати навіть фарбами, не те що нашою убогою мовою! Гра світла, відображеного цим повітряним містом, — справжня фантасмагорія посеред білої днини, — вона робить Москву, єдиним містом, що не має рівних у Європі».

Максимович під’їжджав до Москви у мінливу жовтневу погоду. 7 жовтня перед Малим Ярославцем було сонячно й тепло та від нього вже їхав проти вітру, дощу, а надвечір в обличчя мело ще й снігом. Уночі приморозило, але в полудень 8 жовтня, в середу, сонце, піднявшись у зеніт, нагріло повітря й осяяло церковні бані. Михайло Олександрович перехрестився і став зачудований: «Москва багатодзвінна… Благодатна матінка Москва!»

Зупинився професор із української Михайлової гори «в номерах біля Арбатських воріт», які знаходилися в будинку Макарова на Знаменці, недалеко від храму Тихона Амафунтського. Так він вирішив у дорозі, 1 жовтня, в день Покрова. У народі кажуть: «Покрова покриває або листом, або снігом»¹. Поки їхав у Москву — з півдня на північ — бачив і жовте листя, й білий сніг. Недарма в Україні конче намагалися завершити до Покрови всі сільські роботи. Та головне — Пресвята Богородиця вкрай благоговійно шанувалася запорозьким козацтвом. Образ Богородиці вінчав козацькі корогви й штандарти, цю ікону козаки обов’язково брали в морські та сухопутні походи, перед битвами служили їй молебні. Думаючи про це, згадав, що рівно двісті сорок років тому — в 1618-му — саме на Покрову й саме з боку Арбатських воріт гетьман Петро Сагайдачний, під началом якого було двадцятитисячне козацьке військо, штурмував Москву. У 1850 р. професор опублікував у альманасі «Киевлянин» статтю «Сказание о гетмане Петре Сагайдачном», відбиток якої подарував у березні 1858-го Шевченкові. Тарас Григорович сказав тоді: «Сердечно вдячний за брошуру». Поет добре знав про цей історичний епізод. Варто було Шевченкові розкрити публікацію, як він прочитав:

 

______________________

¹ На Покров Пресвятої Богородиці 14 жовтня 2009 року, коли писав ці рядки, в Москві стояла небачено тепла погода — майже +20°. Ще через місяць — 22 листопада 2009 року — ми з Борисом Олійником бачили з Поклонної гори веселку над російською столицею.

 

«К полуночи Сагайдачный со всем своим войском был уже у Арбатских ворот, и уже выломаны были петардою ворота Острожные. Но при первой стычке с москвитянами гетман прекратил осаду... Отчего же? Оттого, я думаю, что осада Москвы была ему не по мысли; в противном случае, как ни любил он сберегать своих козаков и как ни силен мог быть первый отпор ему от москвитян, но, привыкший к победам и взятию городов, имея у себя под рукою надежное и многочисленное войско, грозный гетман не покинул бы так скоро начатого дела. Его козацкое сердце могло смутиться от той мысли, что он начал крушить единоверную ему русскую столицу для того, чтоб отдать ее в руки иноверца... И, может быть, такое раздумье пришло к нему в тот самый час, когда Москва звоном колоколов своих позвала православный народ к заутрене на праздник Покрова, и руки осаждавших ее козаков невольно поднялись на крестное знаменье. В тот час благочестивый гетман, уже исполнив свой подданнический долг взятием меньших городов и приступом к самой столице, мог безукоризненно отойти от молящейся Москвы... Впрочем, это мое личное мнение…»

Максимович ніби передбачав, що його романтичне трактування вчинку гетьмана Сагайдачного, який на прохання польського короля Сигізмунда ІІІ прийшов на допомогу королевичу Владиславу, пізніше викличе заперечення маститих українських вчених.

Скажімо, Михайло Грушевський коротко, й здається, трохи скептично прокоментував Максимовича: «Сю сентиментальність старого історика їдко висміяв потім Куліш». Можливо, ця «сентиментальність» не стала головною причиною невдалого штурму Москви, проте, на мій погляд, було б нерозумно нею нехтувати. Душі українських козаків не були настільки зашкорузлими, щоб не відгукнутися на дзвін православних храмів та ще й перед святою для козаків Покровою. Відомий мандрівник і письменник Павло Алеппський, який в середині ХVІІ століття двічі побував в Україні, пильно спостеріг, що на «землі козаків» панує православна віра, на молитвах вони стоять од початку до кінця служби незворушно, немов камінні, безупинно доземно кланяються й усі гуртом, ніби з єдиних уст, співають молитви, і найдивовижніше, що в усьому цьому беруть участь і маленькі діти. В «Історії Русів» сказано, що козаки понад усе ставили батьківську, тобто православну віру.

Згадаймо, що писав Микола Гоголь у «Тарасі Бульбі» про прийом до Запорозької Січі: «Прибулий з’являвся тільки до кошового, який звичайно казав: „Здоров будь! Що, в Христа віруєш?” — „Вірую!” — відповідав прибулець. — „І в Тройцю святу віруєш?” — „Вірую!” — „І до церкви ходиш?” — „Ходжу”. — „Ану перехрестись!” Прибулець хрестився… На цьому кінчалася вся церемонія». Тарас Бульба, до речі, «вважав себе законним оборонцем православ’я».

Коли запорожці готувалися до великого наступального походу, то залучали до нього й українських козаків. Тоді посланці від запорізької старшини вирушали на базари та ярмарки, де серед натовпу, вилазили на вози й кричали: «Хто хоче за християнську віру бути посадженим на палю, хто хоче бути четвертованим, колесованим, хто готовий зазнати всіляких мук за святий хрест, хто не боїться смерті — приставай до нас! Не треба боятися смерті: від неї не вбережешся. Таке козацьке життя!» Зі свого боку козаки були немилосердними на війні до своїх ворогів. Дмитро Яворницький писав про це так: «І зі своєї точки зору, і з точки зору свого часу вони мали рацію: на ворога Христової православної віри вони дивилися, як на найбруднішу тварину — «Жид, лях та собака — віра однака». Тому й були безжальними до них... Отже, в цьому розумінні запорізькі козаки були лише старанними дітьми свого віку». У цій цитаті заакцентую знову таки лише значення православної віри для козаків у смертельному бою з ворогами. Не забудьмо, що сам гетьман Сагайдачний, не випадково називався «в літописах великим захисником православ’я» (Михайло Максимович).

Тож не було нічого дивного в тому, що козаки під Арбатськими ворітьми звично перехрестилися, почувши церковний дзвін на Покрову. У цьому саме і сублімована драма конкретної історичної ситуації, що склалася восени 1618 року на Старому Арбаті. Адже відомо, що «постановило козацтво віру святу обороняти» (Микола Костомаров). За словами Костомарова, «багато лицарів таке робили, що не написано і в книгах світу, а записано на небі, бо за них були перед Богом молитви тих, яких вони визволяли з неволі». Ще коротше говорили в народі: «Де козак, там і слава».

Воїни гетьмана Сагайдачного показали всьому світові неабияку силу козацтва як вирішального чинника в польсько-московському протистоянні. Більше того, похід Петра Сагайдачного на Москву в 1618 р. однозначно поставив останню крапку у довготривалому конфлікті часів російської смути.

Свого часу Михайло Грушевський писав, що після козацького штурму «правительство московське по сім стало далеко податливійше на польські жадання в переговорах і польські соймові комісари, що були при Володиславі, сповняючи бажаннє сойму, щоб сю війну закінчено якнайскорше, скористали з сеї податливости московської сторони і прийшли до згоди з Москвою. Се було дуже неприємне Володиславу, і Сагайдачний теж стояв за дальшу війну з Москвою, але нічого було робить: війну скінчено».

Мало хто знає, що сприятливе для Москви закінчення сутички з українським гетьманом Петром Сагайдачним оцінювалося настільки високо, що з цього приводу в арбатській церкві Миколи Явленого сам цар Михайло Романов велів спорудити вівтар Покрова Пресвятої Богородиці.

Російські вчені не люблять згадувати про штурм Москви українськими козаками. Проте недавно вийшов у Москві авторський путівник по місту відомого москвознавця Льва Колодного, в якому читаємо про історичні події, що відбувалися біля стін храму Миколи Явленого на Арбаті: «Біля його стін князь Дмитро Пожарський розбив польське військо гетьмана Яна Ходкевича. На цьому місці москвичі через кілька років розгромили (?) козаче військо гетьмана Петра Сагайдачного, на цей раз українського, чиїм іменем націоналісти (?) назвали великий корабель, мріючи вигнати (?) росіян з берегів Чорного моря»¹.

Блискуче й печальне підтвердження сентенції про те, що історія для декого є політика перекинута в минуле! Але ж історію не можна кроїти, як каптан, залежно від вигинів сучасної політики, від політичних емоцій, симпатій і антипатій. Історію треба знати. Переконуймося, нарешті, в тому, що українська присутність у Москві продовж її історії має бути висвітлена на рівні наукових знань об’єктивно і неупереджено.

Тарас Шевченко до кінця життя носив у собі пам’ять про гетьмана Сагайдачного та його подвиги. У спогадах Бориса Суханова-Подколзіна, який хлопчиком (1858-1860) брав уроки малювання у Шевченка, є цікавий момент, де він згадує про розповіді вчителя: «Багато доводилося

 

__________________

¹ Колодный Лев. Москва в улицах и лицах. Центр. С. 117.

 

 

мені чути оповідань про стару Малоросію, про січ Запорозьку, війни, гетьманів... Дорошенко й Сагайдачний знову заходжувалися нещадно бити “ляхів” та інших супостатів...»

 

«До тебе, Господи, озвуся…»

 

Ледь поселившись у номерах, Максимович поїхав до Кошелєва на Поварську, бо з Марією Василівною ще перед від’їздом у Москву домовився, що листи вона відправлятиме на його адресу. Ввечорі Михайло Олександрович побував у Бодянського в Газетному провулку, який ледь оправився після хвороби. Про візити наступного дня писав у листі до дружини: «На другой день (в четверг 9 окт.) поехал я к Погодину, от него к Ивану Сергеевичу (Аксакову. — В.М.), который уже поместился на Никитской с конторою “Беседы” и “Паруса”»¹; от него к Аксаковым, которые уже переехали на нову квартиру очень красивую, между Никитскою и Кисловкою². Меня встретила Ольга Семёновна (дружина Сергія Аксакова. — В.М.) и повела к Сергею Тимофеевичу, который всё лежит, хоть с лица и лучше прежнего; ему вручил я от тебя шапочку,.. которую он и надевал на себя… Об тебе расспрашивали с любовью, особенно Ольга Семёновна, которая тебя очень любит, и все

 

________________________

¹ Йшлося про редакції газет «Русская беседа» і «Парус».

² У сучасній енциклопедії «Москва» (1998) та новітній «Московской энцикло-педии» (2007) сказано, що «за місяць до смерті Аксаков жив у Малому Кисловському провулку, 6». Насправді, за свідченням Максимовича, письменник, який помер у квітні 1859 року, поселився в останній своїй квартирі ще восени 1858 року.

 

кланяются тебе»¹. Здається, Сергій Тимофійович добре розумів серйозність своєї недуги. Принаймні, кажуть, що коли вони в’їхали в нову квартиру, то перші його слова були: «Яка у нас приходська церква?» Йому відповіли: «Бориса і Гліба на Арбатській площі». Сергій Тимофійович сказав: «В цьому будинку я й помру. В цьому приході відспівували Писарєва, тут і мене будуть відспівувати».

О тій порі і Куліш був у Москві, Максимович описав Марії Василівні епізод, який додає цікавий штрих до його характеру:

«Был в Москве Кулиш, который был на часок у Аксаковых и позван был на вечер, но спросил у человека: “Кто есть” и узнав, что там я — не пошел и уже не был; не был ни у Бодянского, ни у Щепкина… такой чудак!² А жена его осталась, говорят, в Мотроновке; и мы с Ольгою Семеновной говорили, что если бы ты написала ей и пригласила ее к себе на Михайлову гору на всю зиму и весну!.. Вот право не дурно бы было»³.

Справді, сім’я Максимовичів по-доброму ставилася до Кулішевої дружини Олександри Михайлівни, і та якось писала їм: «Марью Васильевну я полюбила от души, да я не сомневаюсь и в искренности чувств, которые она мне в письмах несколько раз выражала… Марья Васильевна писала, что у неё так хорошо, как в раю»⁴. Пізніше Максимовичі навіть запропонували Кулішисі стати хрещеною їх сина Олексійка. Та відповідала згодою, хоча приїхати з Петербурга не могла: «Я с величайшим бы удовольствием назвала Ваше дитя своим, запишите меня Вашей кумой, а за меня поставте кого-нибудь другого, потому что у

_______________________

¹ Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського, ф. 32, № 2, арк. 2.

² На цей час, очевидно, Куліш уже прочитав критичну рецензію Максимовича на роман «Чорна Рада» в першому номері «Русской беседы» за 1858 р. Після цього їхні шлязи розійшлися, про що розповімо далі.

³ Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського, ф. 32, 2, арк. 3.

⁴ РДАЛІМ, ф. 314, оп. 1, од. зб. 29, арк. 1

меня нет надежды приехать к тому времени. Как надежды мои обманчивы, как желания мои неудобоисполнимы! Я горю от нетерпения быть опять в Малороссии… Обнимите же за меня моего будущего сына или будущую дочку. При крещении надетьте мой крестик, который вышлю с этой почтой. Если же вы меня и не запишите, то во всяком случае Ваше дитя для меня мило». Цікаво, що в цьому листі дружина Куліша передала Максимовичам вітання від Шевченка, досі ще ніде не зафіксоване: «Тарас Григорович вам очень кланяется…»¹.

Звичайно, що Максимович побував і у Щепкіна, до речі, про цей візит не знав навіть Теодор Гріц, який у літописі життя та творчості артиста за 9 жовтня відзначив тільки те, що Щепкін у цей день зіграв роль Мерсьє у французькій комедії «Честь і гроші». Максимович писав: «Был я у Щепкина, который дуже тебе кланяется. Он подал уже в отставку». Останнє було значним перебільшенням, адже Щепкін продовжував активно працювати на театрі, скажімо, з того часу й до кінця 1858 р. він виходив на сцену понад десять разів, у тому числі в «Ревізорі» й «Москалі-чарівнику». Можливо, Максимович мав на увазі, що тоді Щепкін збирався на гастролі до Іркутська і Кяхти, розраховані на півроку, проте цього не сталося.

Не міг не зустрітися Максимович і з Бодянським. На початку листопада 1859 року писав йому з Михайлової гори: «Мне жаль, что на эту зиму я должен был остаться на Михайловой горе, отлагая приезд в Москву до осени 1860 г. Если мебель моя не в тягость вам, то пусть у вас пробудет до того времени»². Після цього Максимович не міг потрапити до Москви понад десять років, але випадок із меблями свідчив, що він у Москві покладався на земляка Бодянського.

_____________________

¹ РДАЛІМ, ф. 314, оп. 1, од. зб. 47, арк. 7-7зв.

² Максимович М. Листи. С. 51-52.

Листи Максимовича до дружини свідчать про коло давніх друзів, які радо його приймали: «Вечером вчера побывал у Шевырёва, который тебе кланяется и даже целует ручку: вы равно друг другу полюбились!» (10 жовтня); «Я в воскресенье по обыкновению отправился в 4 часа обедать к Аксаковым, у которых пробыл до 10-ти: они очень рады твоим письмам, и мы много об тебе говорили» (25 листопада); «Вчера обедал у Аксаковых. Сегодня буду у Кошелевых… Приедут и Хомяков, и Черкасский на Святки, а Самарин Ю. уже давно приехал…» (23 грудня).

Максимович не забув і про підшукання собі постійної квартири, бо в номерах біля Арбатських воріт виявилося вкрай незручно. Вже 10 жовтня розповідав дружині: «Отправился искать себе квартиру на Тверской или на Никитской; ибо вчера не удалось найти удобней, а у Василия (в номерах. — В.М.) не выгодно, потому что на 3 этаже; накладно будет ногам моим». Максимович писав, що відвідав 20 (!) помешкань для себе і нарешті в листі від 21 жовтня повідомляв Марії Василівні: «25-й номер, из которого пишу теперь, высоко — на 3-м этаже; всякий раз 40 ступенек считать накладно для моих ног; и потому я завтра переезжаю отсюда в тот дом и в ту квартиру у Мебиуса, которую занимал Ив. Серг. Аксаков». Справді, наступного дня професор переїхав у постійне приміщення й написав дружині: «Наконец я сегодня уже переночевал на своей новой квартире у Мебиуса и остался ею доволен…» Шевченкові повідомляв: «Пиши до мене: на Тверском бульваре, в доме Юсуповой, у фотографа Мебиуса». Поет добре знав цей будинок, адже в березні 1858 року в ньому жила сім’я Сергія Аксакова, і Тарас Григорович був тут тричі.

У Москві Максимович, як ми вже знаємо, перекладав псалми українською мовою й більше, ніж через десять років, в березні 1869-го, з гордістю згадував у листі до Петра Вяземського: «В Москве, в 1857 году, вы видели и одобрили мой опыт переложения псалмов на украинское наречие».

У листі до Марії Василівни від 23 грудня 1858 року записав Псалом № 141¹, частину якого наведемо дослівно за перекладачем:

Моим голосом я ныне

К Господу озвуся;

Моим голосом я ныне

Ёму помолюся.

Пред лицем Ёго — моленья

Мое выливаю;

Пред лицем Ёго — печали

Мои выявляю.

В тую тяжкую годину,

Як дух знемагае,

Увесь путь мой Господь Вышний

Ведае и знае.

По пути, которым шов я,

Розставлены сетки;

Гляжу вправо — всем чужой я,

Привету низвиткы;

Пристановища для меня

Ни в кого немае;

Нихто в душу мою смутку

Нихто не загляне.

К Тебе, Господи, озвуся,

Стану говорити:

Ты едина моя пристань,

Моя доля в свете…

 

Немало часу віддав Максимович редагуванню зібрання творів відомого слов’янофіла Івана Киреєвського, з яким дружив і якого поважав. Ще на під’їзді до Москви писав дружині: «Зашёл на могилу Ивана и Петра Кириевских, поклонился им с глубокой грустью и любовью моею». 25 листопада повідомляв: «Я начал уже издание сочинений Кириевского Ивана в новооткрытой типографии Бахметьева,

____________________

¹ Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського, ф. 32, № 1, арк. 2 зв; № 2, арк. 2; № 3, арк. 1; № 4, арк. 4.

и вчера читал уже корректуру первого листа».

У тому ж листі читаємо про деякі московські заняття й плани Максимовича: «Издам к новому году малороссийскую Игореву песнь, которой корректуру держал еще весной; издам после нового года букварь краткий …да ещё Игореву песнь с русским переводом и примечаниями»¹. Бачимо, що Максимович вважав «Слово о полку Ігоря» українським твором².

Ще з травня 1858 року Максимович брав активну участь у відновленні Товариства аматорів російської словесності, робота якого після 30-х рр. практично припинилася. Про свого секретаря члени Товариства го- ворили: «Вы воздвигли из гроба нового Лазаря». У 1858 р. Максимовича було також обрано дійсним членом комітетів акліматизації тварин і акліматизації рослин, що працювали при Московському товаристві сільського господарства.

 

«Може воно так і треба московській натурі?»

 

Особливим моментом перебування Максимовича в Москві був його лист Шевченкові від 15 листопада 1858 року, в якому попросив поета передати вірші «Садок вишневий коло хати...», «Сон» («На панщині пшеницю жала...»), «Заворожи мені волхве...» і «Муза» для публікації в газеті «Парус». Цю нову газету збирався видавати Іван Аксаков: «Бо Іван Аксаков притьмом просить, щоб йому друкувати в газеті його “Парусі” тії вірші твої («Вечір», «Пустку»…), що ти зоставив мене задля “Беседы”… Чи не можна інших твоїх віршей йому наділити для первого

____________________

¹ Там само, ф. 32, № 2, арк. 1; № 8, арк. 2.

² Після Максимовича до перекладу знаменитого твору зверталися Юрій Федькович, Іван Франко, Панас Мирний, Максим Рильський та ін. На початку ХХІ століття «переспів із староруського на сучасну українську мову» зробив український поет Микола Кондратенко.

нумеру в “Парус”?.. Буль ласкав, звісти і напиши про сеє, і про те, як ся маєш, і що нового витворяєш — пером твоїм лебединим і помазком соболиним… Чи виспівується і вигукується тобі на тім Севере Невському?..»

Професор не сумнівався, що Шевченко не відмовить, адже він по-доброму ставився до Івана Аксакова. Проте сталося не так, як гадалося. Шевченко відповів Максимовичу:

«Спасибі вам, мій щирий, мій єдиний земляче, за ваш шанобливий лист, которий я читаю, дивуюсь і не надивуюсь: чого б то мені, скажіть, будьте ласкаві, з своїми віршами плисти по суші, яко по морю під тим парусом! Хіба я Олег, нехай Бог криє, або що? “Парус” у своєму універсалі перелічив всю слав’янську братію, а про нас і не згадав, спасибі йому. Ми вже, бач, дуже близькі родичі. Як наш батько горів, то їх батько руки грів. Не доводиться мені давать під парус свої вірші і того ради, що парус сей надуває заступник того вельможного князя, любителя березової каші. Може, воно так і треба московській натурі. Та нам-то се дуже не вподобалося.

Отак-то! Не здивуйте, добродію, що не вволив я вашої волі, діло се не жарти; самі маєте розум».

Ця досить різка відповідь була підготовлена Кулішем, і Шевченко використав її близько до тексту. На те були всі підстави. Поет був обурений тим, що в програмному оголошенні («універсалі») «Об издании в 1859 году газеты “Парус”», випущеному в світ окремим додатком до газети «Московские ведомости» (№ 122 від 11 жовтня 1858 року), хоча й говорилося про самобутність усіх слов’янських народів, двічі було згадано лише «русинів» (тобто українців за межами Російської імперії): «Все мы, чехи, русские, поляки, сербы, хорваты, болгаре, словенцы, словаки, русины, лужичане, все мы, выражая собою разные стороны многостороннего духа славянского, взаимно пополняем друг друга, и только дружною совокупностью трудов можем достигнуть полноты славянского развития и отстоять свою умственную и нравственную самобытность. Не внешнее политическое, но внутреннее духовное единство нам дорого».

Великий українець не простив видавцеві газети Івану Аксакову, якого ще у квітні 1858 року «цілував тричі» в листі до Сергія Аксакова, принципового «забуття» того, що існує самостійний український народ, який слов’янофіли намагалися розчинити в «общерусскости», що, між іншим, повністю збігалося з офіційною політикою «обрусения», хоч і подавалося в дещо іншому словесному вбранні.

Так само висловився Пантелеймон Куліш у листі до Івана Аксакова від 20 листопада 1858 року: «Так как у Вас в объявлении “Паруса” исчислены все славянские народности, кроме малороссийской, то в этом я увидел новое доказательство, что нам больше прежнего надобно о ней позаботиться...» Крім того, в’їдливо згадавши заступника вельможного князя, любителя березової каші, Шевченко прямо вказував на категоричне небажання друкуватися в «Парусі», бо Іван Аксаков на той час виступив на захист статті громадського діяча, князя Володимира Черкаського з пропозиціями зберегти за сільськими старостами право тілесного покарання селян. Ця стаття та захист її Аксаковим викликали обурення передової російської громадськості; журнал «Современник» (1858, № 11) в огляді «Заметки Нового поэта» писав з цього приводу: «Если человек даже очень талантливый и умный, но проникнутый... сословными предрассудками, начнет уверять нас, что для исправления нравственности крестьян необходимо предоставить помещикам право наказывать их 18-ю ударами плети... или что-нибудь вроде этого, то такие господа подвергают себя одинаковому общественному суду — сожалению и смеху».

Отже, Шевченко рішуче відмежувався від суспільного ретроградства, яке в атмосфері пожвавлення громадського життя і назрівання революційних настроїв у Росії почало виявлятися у багатьох слов’янофілів рельєфніше й відкритіше, ніж раніше.

Відповідаючи Шевченкові, Михайло Максимович висловив свою і Щепкіна незгоду з Володимиром Черкаським та Іваном Аксаковим й щиро намагався прояснити ситуацію та по-дружньому заспокоїти поета:

«А що ти тепер мені написав, то, здається, і дивуватися нічого, що я передав тобі просьбу Аксакова Івана об твоїх віршах задля його “Паруса”: дурний би лоцман був, коли б не забажав і не запрохав такого пловця, як ти, споряжаючи собі нового дуба чи паруса! А що він недогадлив був, задумавши упоруч себе посадити і нас всіх, тоді як треба було спорядити особиту лаву, то не зовсім гарно, да ще ж і не так погано, щоб уже і зовсім цуратися доброго чоловіка. Недоладня дуже була і його оборона того вельможного, що збрехнув погане слівце про березову кашу — і то правда!¹ Мені, так же як і тобі, прийшлось воно дуже не по нутру; а коли б ти бачив, як розходивсь був тут старий Михайло наш — і Господи як!...»

Не варто замовчувати і деякі пояснення, які Шевченко отримав від Максимовича:

____________________

¹ Максимович спрощував ситуацію й позицію Івана Аксакова. В «Автобиографии», написаній на початку 60-х рр., той не виявив ознак подібного каяття: «Аксаков Иван принадлежит к той школе, которой организована была “Русская беседа”. Издавая “Парус”, он имел в виду создать центральный орган славянской мысли, что вполне ясно выражено в его объявлении об издании газеты “Парус”, объявлении, переведенном и напечатанном по-польски, болгарски, сербски и чешски». Неприязну, хоч і помірковану, позицію щодо українського руху займав і слов’янофільський «День» Аксакова. З 1864 р. Аксаков виступав за пом’якшення Валуєвського циркуляру про заборону друкувати українською мовою шкільну та релігійну літературу, бо вважав його занадто жорстким.

«Да знаєш що: те вельможне княжа само зроду нікому не дало і одної ложки березової каші, і, мабуть, не бачило зроду, як і годують єю¹, хоч і наварило такого кулешу, що, як кажуть у нас, — крупина за крупиною ганяється з дубиною... Бачить, сердечний, що накоїв тривоги, да вже й кається тепер на ввесь світ, і цурається од тої несмачної страви, да ще й дякує добрим і всім людям, що так проплювали на його мисочку... Поглянь же незлим своїм оком на тую добру людину, і посмійся тій кумедії, як баранча між вовками і само було здумало завити по-вовчому, а далі схаменулось, що неподоба. Така поворотка на добру стать стóїть того, щоб пересердіє змінити на милосердіє. І з ким на віку не траплялось помилиться то в слові, то в ділі. От хоть би і наш гарячий… Ну, да Господь і з ним, і з тим вельможним, і з лоцманом: щасти їм, Боже, на все добре, бо всі вони хочуть добра, і рвуться на добре, кожний по-своєму його розуміючи!..»².

Погодьтеся, що Максимович — адвокат блискучий, але в цьому конкретному епізоді, як у краплині води, бачимо Шевченкову самотність навіть у колі найближчих московських українців, адже у своїй перейнятості Україною він не визнавав компромісів чи навіть напівтонів.

Максимович в аналогічній ситуації поводився зовсім інакше. Незважаючи на жорстко виявлену Шевченкову позицію щодо «Паруса», професор і не збирався розривати з газетою стосунки, він активно пропонував себе також у ролі автора слов’янофільського «Дня» Івана

________________________

¹ Борис Чичерін залишив чимало хороших оцінок особи Володимира Черкаського, зокрема таку: «Истинная его деятельность началась с освобождения крестьян. Призванный в Редакционную комиссию,.. он стал главным работником комиссии. Основной план Положения 19 февраля принадлежал собственно ему. Он же был и главным редактором. Первоначальный проект Положения, как мне говорили участвовавшие в нём лица, весь написан его рукой. Этого одного было бы достаточно, чтоб вписать его имя в историю». Після різкої Шевченкової реакції Максимович продовжував приятелювати з «любителем березової каші».

² Листи до Тараса Шевченка. С. 125, 126.

 

Аксакова. У серпні 1861 року Максимович писав йому з Михайлової гори: «Если ряд моих статей угоден будет вашему “Дню”, то немедля и пускайте в “Дне”… Если придумаете или понадобится что получить от меня в газету, заказывайте без церемоний: что смогу, напишу охотно. По началу “Паруса”, вы не можете и на минуту усомниться в моём совершенном усердии и готовности сотрудничать вам. От всей души желаю пылкого и долгого сияния вашему “Дню”, да сделайте же так, чтобы не случилось затмения!» Ще через два місяці Максимович захоплювався: «…Ваш “День” блеснул перед моими глазами. Великолепный “День”, ясный, светлый, тёплый, жизненный в каждом отделе своем… Спасибо Вам! Всё в нем прекрасно или полномысленно»¹.

Такі оцінки й запевнення Максимовича, що звучать явно не по-шевченківськи, були моральною підтримкою Івана Аксакова в його протистоянні з Пантелеймоном Кулішем², у чому виявилися ознаки,

________________________

¹ РДАЛІМ, ф. 10, оп. 3, од. зб. 158, арк. 2, 3, 4.

² Нагадаю, що з осені 1858 року Куліш вів жваву полеміку з Іваном Аксаковим з приводу видання в Росії українського журналу. Зокрема, в жовтні він писав Аксакову: «Слова мои кажутся иногда резким криком потому, что им не предшествовали свободные объяснения с читающим обществом; что свободы слова мы, Малороссияне, лишены более, нежели какая-либо народность в Русской Империи; что мы поем свою песню на земле чуждей… Мы имеем против себя не одно Правительство, но и ваше общественное мнение. Мы имеем против себя даже собственных земляков-недоумков. Нас горсточка, хранящих веру в свою будущность, которая, по нашему глубокому убеждению, не может быть одинакова с будущностию Великорусского народа. Между нами и вами лежит такая же бездна, как между драмой и эпосом: и то и другое великие создания божественного гения, но странно желать, чтобы они слились в один род! А ваше общество этого желает и в это слепо верует. Ваше общество думает, что для нас клином сошлась земля в Московском царстве, что мы созданы для Московского царства, а пожалуй, что Московское царство создаст нашу