В 9-ть часов утра расстался я с Михайлом Семеновичем Щепкиным и с его семейством. Он уехал в Ярославль1, а, я забравши

____________________

¹ 26 березня Щепкін виїхав з театром на гастролі до Ярославля. Його дружина Олена Щепкіна в той день писала синові в Самару: «Сейчас мы отца проводили и Шевченко. Отца выпроводили в Ярославль, а Шевченко в Петербург».

свою мизерию, поехал к железной дороге и в 2-ва часа, закупоренный в вагоне, оставил я гостеприимную Москву».

Підбиваючи підсумки Шевченкового перебування в Москві, згадав Льва Жемчужникова, який так писав про Шевченкову долю: «У кого в житті можна перелічити дні горя, у нього щасливі дні». На мій погляд, не буде перебільшенням сказати, що березневі дні 1858 року в Москві були для Шевченка щасливими. Вони стали яскравою концентрованою антитезою до тих сотень і тисяч стражденних днів, які поет провів у засланні: «Нудьга, крий Мати Божа, яка нудьга сидіть склавши руки, і так сидіть дні, місяці і годи. О Господи, сохрани всякого чоловіка од такої живої смерті!»

Не менш страшним, гірким і болючим було відчуття покинутості, яке неминуче огортало Шевченка на засланні, страху, що його забули, не почують. Згадаймо пронизливі рядки:

 

Либонь, уже десяте літо,

Як людям дав я «Кобзаря»,

А їм неначе рот зашито,

Ніхто й не гавкне, не лайне

Неначе й не було мене

.......................

Мій Боже милий! Як хотілось

Щоб хто-небудь мені сказав

Хоч слово мудре; щоб я знав,

Для кого я пишу? для чого?

За що я Вкраїну люблю?

 

Поет знав усі відповіді на ці питання. Проте він хотів підтверджень, і в Москві їх отримав.

В Москві буяло живе життя! І Шевченко, хоч і ненадовго, сповна занурився в нього, з щемливою радістю відчув, що поетична слава його, незважаючи на довгі роки відсутності в Першопрестольній, зростала. Саме в Москві Шевченко з особливою силою і на високому рівні «учених і літературних знаменитостей» відчув те, що в редакційній статті журналу «Основа» було зазначено стосовно всієї дороги поета із заслання в Петербург: «Возвращение Шевченка, после 10-летней разлуки, приветствовала вся Украина и не-Украина истинным восторгом: на всём пути, от Астрахани до Петербурга, его встречали, как друга, все, без различия национальностей, знавшие его по сочинениям, или по слухам; все старались дать ему почувствовать, что разлука и 10-летнее молчание его ничуть не изменили ни уважения к нему, как человеку, ни любви и сочувствия, как к народному певцу». Цей важливий висновок підтвердив і перший біограф поета Василь Маслов: «…Возвращение Шевченка в столицу было горячо приветствовано всеми, кто только знал его значение и судьбу. Не только друзья — Малороссы и многочисленные почитатели его таланта из Великороссов, но писатели и художники и вообще молодёжь спешили публично выразить Шевченку своё сочувствие и уважение. В этом радостном событии чествовались и самый факт освобождения, и личность поэта-художника».

Зустрічі та знайомства в Москві, безперечно, були важливими та знаковими для духовного космосу поета, який після заслання повертався до повноцінного життя, з насолодою вдихав інтелектуальне повітря. Він зачарував багатьох нових знайомих і не випадково в щоденнику поета 6 травня 1858 року занотовано, що його землячка, яка повернулася з Москви, «привезла мне три короба поклонов от моих московских друзей». Напевне, траплялися випадки, коли за зовнішньою гостинністю і світською чемністю поет інтуїтивно вгадував людську нещирість і аристократичну зарозумілість. Далеко не всі люди, з якими Шевченко спілкувався в Москві, поділяли його погляди, і великий українець добре бачив і знав, що не з усіма йому по дорозі. Поет розумів, що часто-густо симпатії та інтерес до малоросійської теми висловлювалися людьми, які вважали Україну невід’ємною частиною Росії, а українців — російського народу. Таке ставлення до «малоросів» як органічної частини російського народу було в Шевченкові часи та й впродовж усього ХІХ століття офіційною позицією влади і переконанням більшості освічених росіян, у тому числі тих, з якими він зустрівся й познайомився в Москві. Лише генію було відкрито те, чого вони не розуміли чи не хотіли розуміти. Поет єдиний обігнав час, однозначно заявивши, що в росіян «народ і слово, і у нас народ і слово».

Для Шевченка було життєво важливо переконатися, що після десятиліття відірваності від цивілізації він стояв на рівні освіченості московських інтелектуалів, а широчінь його культурних інтересів, духовних запитів і, головне, творчий доробок та потужний потенціал українського поета вразили москвичів. Серед них він зустрів нових і справжніх друзів:

В Москве более всего радовало меня то, что я встретил в просвещённых москвичах самое тёплое радушие лично ко мне и непритворное сочувствие к моей поэзии1. Особенно в семействе С.Т. Аксакова».

Це були останні слова в щоденнику, що стосувалися щасливого московського березня. Краще не скажеш!

 

________________________

¹ Оцініть цю московську доброзичливість в контексті жорсткої неприязні до Шевченка з боку деяких петербурзьких інтелектуалів. Скажімо, член-кореспондент петербурзької Академії наук Афанасій Фет не приховував панської зневаги до «мужика Шевченка» В своїх спогадах він писав: «Раза два, в бытность мою у Тургенева в Петербурге, я видел весьма неопрятную серую смушковую шапку Шевченко на окошке, и тогда же, без всяких задних мыслей, удивлялся связи этих двух людей между собой». Як відомо, Тургенєв також писав про Шевченка з панською погордою: «Читал Шевченко, я полагаю, очень мало… а знал ещё меньше того…»

Так що московські друзі Шевченка, передусім Щепкін, зробили дуже багато для того, щоб він постав перед освіченою Москвою в усій своїй величі та привабливості.

 

Михайло Максимович: «Я став думати про Москву»

«Заїхали до Максимовича»

 

Наприкінці 1857 року Максимович разом із дружиною переїхав до Москви, де з 1 грудня й до весни 1858-го завідував редакцією журналу «Русская беседа»¹. Шевченко писав Щепкіну в грудні 1857 року з Нижнього Новгороду: «Поцілуй старого Максимовича за мене, та чому він не шле мені своє “Слово о полку Игореве”?» Щепкін привіз Шевченкові у Нижній Новгород деякі видання Максимовича, зокрема й цю працю. До такого подарунку Максимович доклав листа: «Прийми отсі книжиці моєї праці! Бач, і я на старості став віршовник, і з письменного книжного Ігоря зробив співаку-українця». Максимович вважав, що «язык “Слова о полку Игореве” украинский», а новим явищем порівняно зі «Словом» стали «южнорусские или украинские песни и думы былевые (исторические)… ближайшие и однороднейшие с

__________________________

¹ «Русская беседа» — журнал слов’янофільського напряму, що видавався у Москві в 1856-1860 рр. Видавець — Олександр Кошелєв. До Максимовича журнал редагували, зокрема, Іван Аксаков, Петро Бартенєв. У журналі співпрацювали українські письменники Данило Мордовець, Пантелеймон Куліш, Марко Вовчок та ін. У номері сьомому «Русской беседы» за 1857 р. було надруковано статтю Пантелеймона Куліша «Об отношении малороссийской словесности к общерусской», в якій, не згадуючи імені Шевченка, автор говорив про «величайший талант южнорусской литературы». У наступному номері журналу (1857, № 8) було надруковано рецензію на «Записки о Южной Руси», в якій високо оцінювалась поема Шевченка «Наймичка». Шевченко вперше ознайомився з «Русской беседой» у Нижньому Новгороді, коли переписав із неї в щоденник вірш Федора Тютчева «Эти бедные селенья». Поет читав «Русскую беседу» і протягом наступних років (завдяки Максимовичу мав від редакції квиток на одержання журналу). У першому номері журналу за 1858 р. Шевченко відзначив особливо вірш Івана Аксакова «На 1858 год». 25 березня 1858 року Шевченко познайомився в Москві з Олександром Кошелєвим і ввечорі того ж дня був у нього в гостях.

На прохання Максимовича Шевченко передав «Русской беседе» для публікації вірші «Садок вишневий коло хати...» і «Сон» («На панщині пшеницю жала...»), що побачили світ у третьому номері за1859 р. Деякий час Шевченко зацікавлено ставився до журналу, але незабаром змінив свою думку про нього. Іронічна згадка про «Русскую беседу» є в поезії «Умре муж велій в власяниці...» (1860).

“Песнью о полку Игореве”». Поет щиро і тепло дякував вченого 4 січня 1858 року: «... Цілую тебе, моє серце, за твої подарунки, поздоровляю з Новим годом і молю Господа милосердого послать тобі долголетие и здоров’я, на славу нашої преславної України».

Уже наступного після поселення у Щепкіна дня — 12 березня — до хворого Шевченка, крім лікаря, завітав і Михайло Максимович: «Вслед за доктором посетил меня почтеннейший Михайло Александрович Максимович. Молодеет старичина, женился, отпустил усы да и в ус себе не дует».

Наступного дня — 13 березня — Максимович знову відвідав Шевченка разом із Андрієм Маркевичем, про що поет записав у щоденнику: «Навестил меня Маркович, сын Н.Марковича, автора “Истории Малороссии”, и М.А. Максимович с брошюрой “Исследование о Петре Конашевиче Сагайдачном”.Сердечно благодарен за визит и за брошюру».

15 березня Михайло Максимович, який у той день не зміг зайти до Шевченка, передав йому листа такого змісту: «Шевченкові од Максимовича привіт і поклон! Як ся маєш, добрий земляче, і як здравствує твоє розумне чоло і видюще око?.. Сьогодні навряд чи побачимось; коли і виїду к вечору, то все-таки не трапиться тебе одвідати. Тим часом посилаю тобі «Жабомишодраковку», тії гекзаметри Думитрашкові¹, що я казав тобі; да ще й мої псалми... будь ласкав, подивись на сі псалми пильненько і що в їх не доладу, одміть мені все до посліднього словця: з твоєї поради може і зможеться мені їх справити так, щоб і в люди з ними не сором було показаться коли-небудь. Бувай

____________________

¹ Йдеться про бурлескну переробку гекзаметром українською мовою «Батрахоміомахії» маловідомим українським поетом Костянтином Думитрашком (Копитьком) — епігоном Івана Котляревського (вийшла 1859 р. під назвою «Жабомишодраківки»). У творах Шевченка ім’я Думитрашку не згадується.

 

же здоров і світлоясен! Твой М.Максимович».

Невідомо, чи давав Шевченко якісь поради Максимовичу, але важливим є сам факт звернення до поета за допомогою, хоча фактично роботу над перекладом псалмів вже було завершено. 29 псалмів українською мовою Максимович вмістив у підготовленому ним альманасі «Украинец», виданому в Москві на початку 1859 року.

Максимович, а потім Маркевич заходили до Шевченка й 16 березня, до речі, в той час, коли той малював портрет Щепкіна, і реакція художника була дратівливою: «Пренаивнейшие посетители. Им и в голову не пришла поговорка, что не вовремя гость — хуже татарина¹. А, кажется, люди умные, а простой вещи не понимают». Близько двадцяти років тому в шевченкознавчій літературі було висловлено думку про те, що цей запис зумовлений негативним ставленням поета до Максимовича, проте вона безпідставна. Маємо справу з роздратуванням художника, увагу якого відвернули від творчого процесу². Не випадково Шевченко переклав на непроханих гостей і своє невдоволення портретом Щепкіна: «Нарисовал портрет не совсем удачно Михайла Семёновича. Причиной неудачи были сначала Максимович, а потом Маркович».

Насправді, портрет Щепкіна — найкращий з усіх зображень артиста, про що ми вже говорили докладно.

18 березня вже Шевченко зі Щепкіним відвідали Максимовича: