В первом часу поехали мы с Михайлом Семёновичем в город. Заехали к Максимовичу. Застали его в хлопотах около «Русской

_________________________________

¹ Це прислів’я Шевченко застосував якось і до самого себе. 14 липня 1857 року записав у щоденнику з приводу того, що, здається, невчасно зайшов у гості: «Я вспомнил пословицу: “Не вовремя гость — хуже татарина” и взялся за фуражку».

² 15 червня 1857 року Шевченко занотував у щоденнику, що почав малювати портрет підпоручика Миколи Бажанова в киргизькій кибитці: «Прекрасное освещение. И я с охотой принялся за работу. Черт принес приятельницу (особа не встановлена. — В.М.). Я закрыл портфель и вышел из кибитки».

Беседы». Хозяйки его не застали дома. Она была в церкви. Говеет. Вскоре явилася она, и мрачная обитель учёного просветлела. Какое милое, прекрасное создание. Но что в ней очаровательнее всего, это чистый, нетронутый тип моей землячки1. Она проиграла для нас на фортепьяно несколько наших песен. Так чисто, безманерно, как ни одна великая артистка играть не умеет. И где он, старый антикварий, выкопал такое свежее, чистое добро. И грустно, и завидно. Я написал ей на память свой “Весенний вечер”2, а она подарила мне для ношения на шее киевский образок. Наивный и прекрасный подарок».

Ключові слова у цьому запису: «И грустно, и завидно». У сім’ї 54-річного Максимовича, який був на десять років старший за поета, але мав молоду, вродливу, чисту й душевну дружину, згорьований і змарнілий у засланні Шевченко з усією гіркотою відчув, які справжні земні радощі обійшли його стороною.

Згадаймо, що незадовго до того, наприкінці 1857 - початку 1858 рр. у Нижньому Новгороді Шевченко неодноразово проводив час у «храмі Пріапа» мадам Гільде³ і якось записав у щоденнику, що й тут його знайшла нудьга. У той же час поет випадково побачив двадцятирічну Лідію Голіцину — «чернобровое милое задумчивое создание». 18 листопада 1857 року після невдалого, на його погляд, сеансу з написанням

 

 

_____________________________________

¹ Поетова захопленість Марією Максимович стала відомою в московському товаристві. Зокрема, Віра Аксакова писала 26 березня: «Говорят, Максимовичка особенно мила между хохлов, и Шевченко от неё в восхищении».

² Так назвав Шевченко вірш «Садок вишневий коло хати...» (1847). Переїхавши з чо-ловіком у 1859 р. з Москви до України, на хутір Михайлова гора, Марія Максимович завезла туди й автограф поета, подальша доля якого невідома.

³ Скажімо, 1 листопада 1857 року занотував у щоденнику: «…Пошёл к маdame Гильде, где и положил якорь на ночь»; 26 листопада зафіксував: «…Отправился я в очаровательное семейство мадам Гильде и там переночевал».

портрету Софії Варенцової Шевченко знову зустрів юну Голіцину: «Впечатление неудачного сеанса как ветром свеяло. Полюбовавшись на это кроткое создание, я во весь день был счастлив. Какое животворно чудное влияние красоты на душу человека».

Шевченко все життя прагнув до щастя з коханою жінкою і все життя страждав від самоти, яку могла заповнити лише вірна дружина. Згадаймо Шевченкові поетичні рядки: «Одну сльозу з очей карих — І... пан над панами!..» Недавній епізод із Піуновою в Нижньому Новгороді свідчив не стільки про чергове розчарування поета в коханні, скільки підтверджував його жагуче людське бажання кохати та бути коханим і мати власну сім’ю. Ось чому глибокий, пронизливий сум і тепла, щемлива заздрість огорнули його після знайомства з сім’єю Максимовичів, з «привабливою для Шевченка парою» (Іван Драч). Мабуть, не випадково він переписав на пам’ять дружині Максимовича саме вірш «Садок вишневий коло хати...», який є поетичним гімном сім’ї та коханню:

Сем’я вечеря коло хати,

Вечірня зіронька встає.

Дочка вечерять подає,

А мати хоче научати,

Так соловейко не дає.