В самотині посивіє!

 

У спогадах Григорія Честахівського є цікава розповідь про те, як він у Петербурзі привів до Шевченка кріпосну дівчину з України, яка позувала художнику для картини «Дві дівчини». Тарас Григорович радів з того, що вона нагадала йому про Україну: «Як пташка з божого раю, нащебетала мені в серце теплим, легким духом, пахучими нивами, запашистим квітом вишневих садочків й трави зеленої, як побачив чистісіньку свою людину, почув рідну мову. Ох, Боже мій, коли б скоріш літо, помандрую на Вкраїну, дуже закортіло».

Милостивий, Ти до мене добрий:

Плакуном нехай не поросте

Та дорога, за якою — обрій,

Україна, дівчинка і степ…

Любов Голота.

 

Де жив Михайло Максимович, який приїхав з України в Москву? «Адрес-календарь жителей Москвы» за 1857 р. дає відповідь, що в Дев’ятинському провулку¹ М’ясницької дільниці, в будинку Гофмана, недалеко від церкви Успіння Пресвятої Богородиці на Покровській вулиці. Перевіряємо інформацію за «Алфавитным указателем к плану Мясницкой части». Справді, будинок надвірного радника Льва Гофмана знаходився в Дев’ятинському провулку, що виходив на Покровську вулицю². Покровка, подібно до всіх радіальних вулиць Москви, почина-

________________________________

¹ Тепер — Дев’яткін провулок у Басманному районі Москви.

² Цікаво, що в 1850 р., перебуваючи в Москві, Максимович так само жив у будинку Гофмана, а коли він у жовтні 1858 року повернувся в Москву, то поселився в іншому місці, про що повідомив Шевченка в листопаді 1858 року: «Пиши до мене: на Тверском бульваре, в доме Юсуповой, у фотографа Мебиуса». Поет тут у Максимовича не міг бути, як писали деякі дослідники. Проте Тарас Григорович неодноразово заходив до цього будинку в березні 1858 року, бо саме в ньому тоді жив Сергій Аксаков.

лася в давнину як дорога. У міру зростання Москви довжелезний шлях ділився на окремі відрізки-вулиці, які москвичі для зручності називали своїми, народними іменами. Скажімо, вже з ХVII століття початок вулиці Покровка — від Ільїнки до Покровських воріт — називався в народі Маросєйкою, проте офіційно цю назву було прийнято лише наприкінці першої половини ХIХ століття. Тож, прямуючи до Максимовича, Шевченко і Щепкін проїжджали Маросєйкою, назва якої пов’язана з Україною. Саме на цій вулиці у ХVII-ХVIIІ століттях знаходився Малоросійський постоялий двір (навпроти Златоустинського провулка, на місці сучасних будинків № 9 і № 11). Тут зупинялася свита офіційних представників гетьманів України та інші малоросійські гості Москви. Скорочена назва постоялого двору — Маросєйка — дала ім’я вулиці (у 1954-1990 рр. — вулиця Богдана Хмельницького).

У старовинних палатах на Маросєйці провів останні роки життя наприкінці ХVІІІ століття князь, генерал-фельдмаршал, переможець над турками Микола Рєпнін, з іменем якого пов’язані Кючук-Кайнарджійський мир і Яський договір. На розі Маросєйки й Луб’янського проїзду на початку ХІХ століття жила дружина Олексія Розумовського Варвара Петрівна, уроджена Шереметєва. З Маросєйкою (№ 15) пов’язано ім’я історика Миколи Бантиша-Каменського, який до нашестя Наполеона мав тут своє володіння. Недалеко від Малоросійського постоялого двору наприкінці ХVIII століття було зведено церкву Трійці, що в Хохловці — так називалася слобода вихідців із України, що склалася в ХVII столітті. Пам’ять про неї збереглася в сучасних назвах Хохловської площі та Хохловського провулка. Тут же в Колпачному провулку, що між Покров-кою і Хохловським провулком, зупинявся гетьман Іван Мазепа, і будинок № 10 москвичі до цього часу називають палатами українського гетьмана. У москвознавця Михайла Пиляєва читаємо: «Мазепа два раза был в Москве. В первый раз 8-го февраля 1700 года он получил новоучрежденный орден св. Андрея Первозванного — он был вторым кавалером этого ордена, и во второй — в 1702 году для поздравления Петра с победой над шведами при Эрестфере».

Певно, що згадана Шевченком у щоденнику церква, яку відвідувала під час його першого приїзду Марія Максимович, і була церквою Успіння Пресвятої Богородиці. Цю церкву на Покровці, яку не міг не бачити Шевченко, було побудовано наприкінці ХVІІ століття. Василь Баженов ставив її в один ряд з храмом Василя Блаженного. За переказом Наполеон, вражений церквою, вигукнув: «О, російський Нотр-Дам!»; імператор наказав врятувати храм від пожежі. Михайло Достоєвський надзвичайно високо цінував архітектуру цієї церкви. Академік Дмитро Лихачов якось зізнався, що саме церква Успіння на Покровці, побачена ним у молодості, визначила його шлях у науці, спонукала зайнятися дослідженням старовинної російської історії. Втім, храм Успіння на Покровці був, скоріше за все, витвором... українського Майстра. Ось що пише про це москвознавець Лев Колодний: «Колокольня его возвышалась пятью шатрами! А всего над трапезной и храмом колосилось восемнадцать глав, созвездие куполов, излучающих сияние божественной красоты. Кто творец шедевра? Неизвестно. Подобные храмы строили на Украине, возможно, оттуда приехал, как едут сейчас на заработки, неизвестный гений, малороссиянин-украинец»¹ (виділено мною. — В.М.). Додам лише, що український архітектор міг приїхати до Москви не «на заробітки», а разом із однією з офіційних делегацій від гетьмана Івана Мазепи, які зупинялися в Малоросійському

__________________________

¹ Колодный Лев. Москва в улицах и лицах. Центр. — М.: «Голос-Пресс», 2004. С. 478.

 

постоялому дворі на Покровці.

Під час березневих зустрічей з Максимовичем Шевченко залишив йому ще один автограф вірша «Весенний вечер» («Садок вишневий коло хати...») та поезій «Пустка» («Заворожи мені, волхве...») і «Муза». Скоріше за все, Максимович сам попросив про це, оскільки він виявляв намір надрукувати кілька поезій Шевченка в журналі «Русская беседа» (до цього журналу було подано тоді повість Шевченка «Прогулка с удовольствием и не без морали»).

Шевченко листувався з Максимовичем і продовжував захоплюватися його дружиною: «Коли б така у мене була жінка — повінчався б да й умер». Саме Марію Василівну поет просив ще в Москві допомогти йому одружитися. 10 травня 1858 року звертався до Марії Максимович з сумною жартівливістю: «...Посилаю вам свій портрет, тілько, будьте ласкаві, не показуйте портрет дівчатам, а то вони злякаються, подумають, що я гайдамацький батько, та ні одна й заміж не піде за такого паливоду. А тим часом одній найкращій скажіть тихенько, щоб рушника дбала та щоб на своєму огороді гарбузів не сажала».

Що й говорити, Шевченко справді мріяв «убезпечити себе від тієї самоти, яка стала йому чи не найбільшою карою в житті» (Іван Дзюба).

 

«Максимович пошанував мене обідом»

 

25 березня 1858 року Михайло Максимович влаштував багатолюдний обід на честь Шевченка:

«Многоуважаемый М.А. Максимович задал мне обед¹, на кото-

____________________

¹ Обід відбувся 25 березня на велике свято Благовіщення: «Максимович дал нам обед на Благовещение по случаю возвращения Шевченка» (Григорій Галаган). Проте деякі дослідники, нічтоже сумяшеся, пишуть, що Максимович влаштував обід «у своїй квартирі “на Благовещенке”». Це — помилка.

рый пригласил, между прочим, и ветхих деньми товарищей своих Погодина и Шевырева. Погодин еще не так стар, как я его воображал себе, Шевырев старше и, несмотря на седенькую свою благопристойную физиономию, почтения к себе не внушает. Сладкий до тошноты старичок. В конце обеда амфитрион¹ прочел в честь мою стихи собственного сочинения. А после обеда милейшая хозяйка пропела несколько малороссийских песен, и восхищённые гости разошлись хто куда...»

Між іншим, Михайлу Погодіну не було й шістдесяти, а Степану Шевирьову тільки-но перевалило за п’ятдесят. Отже, Тарас Григорович у ті дні почував себе молодим, власне, він таким і був. Очевидно, що Шевирьов поетові відразу не сподобався, в щоденнику московського періоду більше немає такої жорсткої, нещадної характеристики. Ми вже багато говорили про письменника, історика літератури і критика, професора Московського університету, декана історико-філологічного факультету в 1846-1854 рр., автора офіційної історії університету (1855), академіка петербурзької Академії наук, діяча правого крила слов’янофільства Степана Шевирьова, який був великодержавником і монархістом, але, водночас, знаходився в різні періоди в добрих стосунках з усіма героями нашої книги.

Вперше побачивши Шевирьова, Шевченко тонко відчув те, що відзначали люди, які давно знали його. Скажімо, поетів знайомий Олексій Плещєєв ще в 1849 р. писав: «Ничего не может быть пакостнее хари Шевырёва, какой-то паточной, приторной...» Як це схоже на Шевченкове «сладкий до тошноты старичок»! Оцінка Шевирьова Борисом Чичеріним

 

________________________

¹ Міфологічний герой, що славився своєю гостинністю.

стосується практично того часу, коли його зустрів Шевченко: «Чем старее делался профессор, тем он становился раболепнее... Он стал по всякому случаю писать патриотические стихи, и притом в такой пошлой и неуклюжей форме, которая обличала полный упадок не только таланта, но и вкуса...» Говорячи словами Бодянського, це були вірші «з холопським напрямом». Звісно, що все це, за Шевченком, «почтения не внушает...» Але ж не забудемо, що Шевирьов був близьким другом Максимовича й на «званий обід» потрапив не випадково.

Другий знаковий представник і теоретик «офіційної народності», відомий історик і журналіст, академік петербурзької Академії наук Михайло Погодін не викликав явних негативних емоцій у поета, лише здався молодшим, ніж Шевченко чекав. Чи знав поет, що він був сином кріпака? У 24 роки Погодін уже читав у Московському університеті лекції з «політичної історії», в 1825-1844 рр. — професор університету, його учнями були Сергій Соловйов і Осип Бодянський. Як ми вже знаємо, в будинку Погодіна і на його кошт у Москві довгий час жив Гоголь. Незважаючи на непрості стосунки, вони дружили два десятиліття, і Гоголь навіть називав Погодіна «жизнёночек мой».

Погодін і Шевирьов, які в 1831-1856 рр. разом видавали друкований орган слов’янофілів філософсько-літературний журнал «Москвитянин», неодноразово віртуально перетиналися з Шевченком. Зокрема, вони сприяли публікації в «Москвитянине» (1843, № 11) схвальної рецензії Федора Кітченка на Шевченкових «Гайдамаків»¹, а в 1855 р. Погодін сам позитивно писав про цей твір у «Москвитянине». У 1850 р. в журналі було опубліковано комедію Олександра Островського

__________________

¹ Автор рецензії писав: «Поема п. Шевченка «Гайдамаки» є дорогоцінним подарунком не лише для літератури російської, але й для історії Росії! Якщо словесність є представницею народного духу, моралі, звичаїв і діянь, то в цьому розумінні такий твір, як «Гайдамаки», є справді народний».

 

«Свої люди — поквитаємося!», яку в Новопетровському укріпленні прочитав Шевченко. Нарешті, в історичному відділі «Москвитянина» співробітничав Бодянський.

Хто був ще на обіді, влаштованому Максимовичем? Михайло Щепкін, сини Аксакова — Іван і Костянтин, а також: відомий публіцист і громадський діяч, слов’янофіл Олександр Кошелєв з дружиною Ольгою Шевченко; поетовий знайомий ще з 40 рр. український поміщик-меценат, діяч громадського руху, ліберал Григорій Галаган; російський історик, бібліограф, археограф Петро Бартенєв; мати слов’янофілів Івана й Петра Киреєвських Євдокія Єлагіна. Таким чином, якщо у книгарні Миколи Щепкіна Шевченко спілкувався в основному з блискучими «західниками» ліберального напрямку, то у Максимовича потрапив у гущу відомих слов’янофілів.

Цікаво познайомитися з оцінкою цієї зустрічі у книзі І.Карабутенка, О.Марусича, М.Новохатського «Шевченко в Москве» (1989): «Судя по составу приглашенных, надо полагать, что обед был устроен с целью свести поэта со славянофилами, обеспокоенными тем, что Шевченко попал в окружение враждебного им лагеря¹, — известно, что М.Щепкин, у которого Шевченко остановился, больше тяготел к либеральному западничеству, чем к славянофильству. И, конечно же, это была попытка “Русской беседы” склонить Шевченко на свою сторону, привлечь его к участию в журнале».

Немає сумнівів, що «Русская беседа» прагнула схилити до себе Шевченка. Так само безперечно, що Щепкін був за духом, кажучи мовою того часу, справжнім «західником», але безперечно й те, що він почу-

____________________

¹ Тверждення на той час не нове. Ще в 1944 р. Микола Ткаченко писав: «Зустріч на обіді була не просто зустріч, а мала певну мету. Чи не входило в плани Максимовича примирити Т.Шевченка з самодержавством і потім притягти ближче до роботи в слов’янофільському таборі? В 1850 рр. слов’янофілам потрібна була постать Шевченка...»

вався своєю людиною і в західницьких, і в слов’янофільських колах. Артист не сприймав слов’янофільського вихвалювання всього російського за рахунок іноземного та пошук золотого віку в минулому. Коли в 1853 р. до Москви приїхала знаменита французька актриса Еліза Рашель, і слов’янофіли в ім’я «національного престижу» стали доводити, що вона нічого не розуміє в сценічному мистецтві, Щепкін розповів своїм друзям-слов’янофілам таку притчу: «Я знаю деревню, где искони все носили лапти; случилось одному мужику отправиться на заработки, и вернулся он в сапогах. Весь мир закричал хором: как это можно! Не станем, братцы, носить сапогов, наши отцы и деды ходили в лаптях, а были не глупее нас; ведь сапоги — мотовство, разврат! Ну а кончилось тем, что через год вся деревня стала ходить в сапогах». Михайло Семенович вважав, що віра в рідний народ полягає не в ідеалізації личаків, а в твердому переконанні, що народ здатен дійти й до чобіт.

Ще одна цікава цитата з книги «Шевченко в Москве»: «Любопытно, что Шевченко на обеде просто не заметил некоторых столпов славянофильства и посмеивался над тем же Максимовичем. Из всех присутствовавших он отметил только «ветхих деньми...» Погодина и Шевырева, назвав именно их товарищами Максимовича... И все! Больше ни на кого из присутствовавших на обеде не обратил внимания. А ведь, за исключением Хомякова, там был весь цвет славянофильства — и оба сына Аксаковы, и Кошелев, и Елагина, и Бартенев...»

Така трактовка ставлення Шевченка до цих людей у той вечір є неправильною і некоректною. Але незважаючи на те, що вона застаріла, звернемо до неї увагу. Передусім, саме «стовпів» слов’янофільства — Погодіна та Шевирьова — поет помітив у першу чергу, а те, що він назвав їх товаришами Максимовича, скоріше плюс, ніж мінус, до їх іміджу. Так само не можна всерйоз сприймати твердження про те, що Шевченко на цьому обіді кепкував з Максимовича, чи взагалі «з самого початку знайомства з ним ставився до нього іронічно і навіть неприязно». Нам уже відомо, наскільки Шевченко поважав Максимовича. До речі, він щиро й звично назвав його на початку самої розповіді про урочистий обід «многоуважаемым М.А. Максимовичем». А через кілька днів поет писав Максимовичу з Петербурга в Москву: «Друже і голубе мій сизий!.. Спасибі тобі... Прошу тебе, мій голубе сизий, не забувай щирого земляка твого Т.Шевченка». Про дружні стосунки вченого й поета писали давно, скажімо, в тому ж 1989 р., коли вийшла цитована нами книга «Шевченко в Москве». Павло Федченко писав, що дружба Шевченка з родиною Максимовичів була «однією з найсвітліших сторінок останніх років його життя».

Тепер про те, що Шевченко ніби-то «не звернув увагу» на «весь квіт слов’янофільства», зокрема, на братів Аксакових. Але ми також уже знаємо про справжнє поетове ставлення до них. Та й відразу після обіду Тарас Григорович поїхав у сім’ю Аксакова й пробув там до дев’яти годин вечора! У квітні 1858 року в листі до письменника Шевченко писав: «От всей души целую вас, ваше прекрасное, сердечное семейство, и всё близкое вашему сердцу...» Не забуваймо про це!

Щодо Петра Бартенєва, то, можливо, під час обіду у Максимовича саме від нього поетові пощастило довідатися про список частини поеми «Єретик», що зберігалася в когось. Цю частину Шевченко одержав від Максимовича через Галагана 28 березня вже в Петербурзі. Відомо, що Бартенєв заклав наріжні камені пушкінознавства, зафіксував спогади і друзів поета, написав пушкінознавчі дослідження. У Бартенєва були добрі стосунки з Бодянським, зокрема він приходив до професора додому. Скажімо, 15 серпня 1857 року Бодянський записав: «П.И. Бар-

 

тенев, пришедши часов в 11 утра…»¹ і т.д.

У Михайла Чалого зазначено, що «П.Бартенєв, вважаючи Шевченка за геніального поета, негативно характеризував його, як людину...» На доказ наводилася розповідь, як у Києві Шевченко ніби-то замість того, щоб устигнути вчасно на обід до якогось генерала, на пару годин затримався в того на кухні серед панських візників. Але якраз у ставленні до простих людей Шевченко й Бартенєв і розходилися.

Читаємо в листі учасниці обіду Євдокії Єлагіної: «У Максимовича обедали Кошелев и Кошелева, оба Аксаковы, Щепкин, Галаган, Погодин, Шевырев...» Тепер знову заглянемо до книги «Шевченко в Москве» згаданих авторів: «Многих из названных... Елагиной Шевченко не заметил во время обеда...» Це не так. Інша річ, що стосунки з перерахованими людьми були, непростими, неоднаковими в різні періоди часу. Якщо вже справді говорити про те, що Шевченко когось із учасників обіду «не помітив», а, точніше, не згадав у щоденнику, то це Григорія Галагана, який не був для нього новою людиною, та саму Євдокію Єлагіну.

 

«Як я колись дивився на Вас із Гоголем»

 

Втім, запевняю читача, що її присутність на званому обіді не була випадковою. Йдеться не лише про те, що Єлагіна — небога Василя Жуковського, мати відомих слов’янофілів Івана і Петра Киреєвських, але й про те, що протягом трьох десятиліть у її будинку біля Красних воріт збирався літературний салон: «В республике привольной у Красных ворот» (Микола Язиков). Фактично тут зароджувалося слов’янофільство, першим представником якого став син Єлагіної Петро Киреєвський, але

_________________________

¹ Бодянский О.М. Дневник. 1852—1857. С. 201, 251, 254.

 

тут можна було зустріти й західників, скажімо, Петра Чаадаєва. Господиня для кожного знаходила тепле слово. В її салоні бували Пушкін, Гоголь, Герцен, Огарьов, Грановський, Максимович, Аксакови та інші небайдужі Шевченкові люди. Гоголь познайомився з Єлагіною, скоріше за все, під час своїх перших приїздів до Москви — влітку або восени 1832 року. Можливо, вже тоді він побував у салоні Єлагіної в Трьохсвятительському провулку. За деякими даними Гоголь читав у Єлагіної глави з «Мертвих душ» восени 1839 року. Коли книга вийшла у світ, він подарував її Євдокії Петрівні. У лютому наступного року Гоголь навіть намагався влаштувати своїх сестер Ольгу, Ганну та Єлизавету в домі Єлагіної, проте проти цього рішення виступив Василь Жуковський, який написав племінниці: «Как можно сделать такое предложение!.. А Гоголь часто капризный эгоист…» Втім, і після цього стосунки Гоголя з Єлагіною не зіпсувалися, вони неодноразово зустрічалися. Від’їхавши в травні 1840-го з Москви, Гоголь з якихось причин не попрощався з Єлагіною, зате написав їй у червні з Відня: «Никаким образом не могу понять, как это случилось, что я не был у вас перед самым отъездом. Не понимаю, не понимаю, клянусь не понимаю!.. Утешительно в этом непрощании моём с вами, натурально, то, что мы увидимся скоро…» Вони зустрічалися після чергового приїзду Гоголя до Москви в 1841-1842 рр., а також у 1848 р. і в останні роки життя Гоголя.

Літературний салон Єлагіної ввійшов в історію як осереддя й місце зібрання російської інтелігенції. Костянтин Кавелін писав: «Дом и салон Авдотьи Петровны были одним из наиболее любимых и посещаемых средоточий русских литературных и научных деятелей. Все, что было в Москве интеллигентного, просвещенного и талантливого, съезжалось сюда по воскресеньям». Єлагіна не була письменницею, проте зробила значний вклад у розвиток російської літератури та критики. У березні 1858 року, коли Максимович запросив Єлагіну на званий обід, вона вже давно відійшла від літературного життя і фактично стала знаком історії, проте поетів приятель вважав за потрібне познайомити її з Шевченком.

Максимович дружив з Євдокією Петрівною, хоча вона була старшою на п’ятнадцять років, близько знав її синів. Цікаво, що по дорозі в Москву восени 1858 року він заїхав до Єлагіних і писав дружині 2 жовтня: «Привет тебе, моя милейшая Марусенька из дому Елагиных, куда я приехал вчера в полдень, слушав обедню в благочестивом граде Болхове»¹.

У лютому 1860 року Максимович сповістив Єлагіну про велику сімейну радість: «Почтеннейшая и дражайшая Авдотья Петровна… 22 февраля… к вечеру Господь устроил в моей хате новую себе хвалу из уст младенца, нареченного Алексеем. С сердечным удовольствием извещаю Вас об этом событии моей жизни, зная что вы порадуетесь о нем и помолитесь о маленьком Максимовиче вашим добрым, любящим сердцем. Маша моя вместе со мною кланяется вам, благодарит за вашу память о ней и внимание к её сынишке, который в следующее воскресенье, после крещения, будет облачен в московские покровы и окутан в вами присланный сповивальничек»².

Свідченням незмінної поваги Максимовича до Єлагіної є його лист до неї від 16 грудня 1866 року з Києва, в якому, зокрема, він писав: «Как бы весело мне было… самому ещё поглядеть на Вас, в Вашем сельском уединении, как некогда я глядел на Вас вместе с Гоголем… От всей души кланяюсь Вам и молю Бога да хранит он Вас на радость и утеше-

_________________________

¹ Інститут рукописів Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського, ф. 32, № 1, арк. 1.

² Науково-дослідний відділ рукописів Російської державної бібліотеки, ф. 99, карта 8, од. зб. 56 а, арк. 3.

Як бачимо, Єлагіна знала про вагітність Марії Василівни і завчасно надіслала Максимовичам подарунок.

ние Всех любящих и почитающих Вас, к числу которых более сорока лет уже принадлежит неотъемлемо глубоко преданный Вам М.Максимович»¹.

Їхнє тепле листування продовжувалося. Скажімо, в архіві знайдено лист Максимовича з Києва від 25 березня 1871 року з Києва: «От всего сердца благодарю вас, многочтимая и драгоценная Авдотья Петровна, за письмо ваше от 8 марта и приложенную при нем вашу карточку, или — сказать достойнее — ипостась, отображение ваше… Вы угадали и мне разгадали, чего мне недоставало здесь в Киеве — привычного на Михайловой Горе лицезрения вас повседневно»². Таким чином, фотографія Єлагіної постійно знаходилася в хаті Максимовича на Михайловій горі. Він інформував Єлагіну про свої наукові дослідження, а ті, що стосувалися московської тематики навіть надсилав їй на попереднє прочитання перед публікацією. Скажімо, Максимович відправив Єлагіній свої спогади про роботу директором Ботанічного саду Московського університету, про що дізнаємося зі згаданого листа: «…Дописавши вчера воспоминания о “Московском саде”, послал к вам на усмотрение: будьте вы первой читательницею и судиею… Ещё Гоголь с Хомяковым, в 1850 году, советовали мне… позаняться повестями или записками о своём прошлом…»³.

 

«На званому обіді було прочитано вірш»

 

Повернувшись до званого обіду зауважу, що московський українець, дослідник Михайло Зозуля свого часу писав: «Зустрічі Шевченка із слов’янофілами в березні 1858 року в Москві, зокрема у

________________________

¹ РДАЛІМ, ф. 314, оп. 1, од. зб. 5, арк. 1-1зв.

² Науково-дослідний відділ рукописів Російської державної бібліотеки, ф. 99, карта 8, од. зб. 56 а, арк. 5.

³ Там само.

Максимовича на званому обіді на честь Шевченка, і деякий інтерес до них з боку поета пояснювались властивою Шевченкові зацікавленістю суспільними проблемами, спробою вникнути в суть цього напряму та його програму». Насправді, покликаний на обід Тарас Григорович не вибирав гостей і не мав якоїсь спеціальної мети познайомитися тоді з програмою слов’янофілів. Інша річ, що Шевченкові друзі намагалися не запрошувати в компанії різних за поглядом людей, де могли б спалахнути суперечки, в тому числі на грунті особистої неприязні.

Євдокія Єлагіна згадувала: «После обеда Шевченко, хозяйка и Галаган стали петь малороссийские песни и премило, Максимович сказал спич стихами, совсем был в восторге...» Отже, співала не лише дружина Максимовича Марія, про що не міг не написати захоплений нею Тарас Григорович, але й він сам. Це підтверджував і Галаган, який писав: «После обеда Шевченко прелестно пел с женою Максимовича. А москали слушали хорошо...»¹. Навряд чи поет співав би в оточенні людей, яких він «не помітив під час обіду». Безперечно, Шевченко відчув те величезне хвилювання й захоплення його творчістю, яке переживав не лише Максимович, а й інші гості. Це було розлито в атмосфері зустрічі. Втім, Шевченко добре розумів, що не всім його творчість до кінця є зрозумілою й душевно близькою, він не мав ілюзій стосовно того ж Шевирьова.

Апофеозом поваги і любові до Шевченка стало урочисте виголо-

_____________________

¹ Шевченкознавець Дмитро Ревуцький наприкінці 1920-х рр. справедливо зауважив: «Шевченкова натура була така, що він просто не міг жити, щоб не співати...» Про це залишено чимало спогадів. Скажімо, Лев Жемчужников згадував: «Шевченко любил напевать малороссийские песни, пел с большим чувством, все более и более углубляясь в смысл». Пантелеймон Куліш відзначив, що поет звертався «до народних пісень... щоразу, скоро його серце заб’ється гаряче з радощів, з великого гніву... або великої туги». Михайло Максимович писав: «Заслушивались мы поющего Шевченка — этой художественной натуры, так богато выражавшейся в живописи, стихотворстве, а всего сильнее и краше — в пении украинских народных песен».

 

шення Максимовичем свого вірша¹, про що в журналі «Основа» повідомлялося: «На перепутьи, в Москве, за обедом, данным Шевченку, прочитано было следующее стихотворение: 25 марта 1858».

На святе Благовіщеннє

Тебе привітаю,

Що ти, друже мій, вернувся