Сподівалися Шевченка

Сей год на Вкраїну;

А дождалися побачить

Його домовину.

 

Стоїть в Каневі в соборі,

Вся квітками ввита;

По-козацьки — червоною

Китайкою вкрита¹.

 

Ідуть люде, — перед нею

Поклон покладають,

І за душу Кобзареву,

Господа благають.

 

Скільки виплакав він горя

Горкими сльозами,

Скільки виспівав печалі

Віщими словами!

 

Все бажалось йому волі

Для свого народа…

І не дождав того часу,

Як зійшла свобода!

 

У столиці над Невою,

Його поховали;

Честь великую і славу

Йому воздавали.

 

Тяжко-ж йому на чужині

І в вінку лавровом…

Душа рвалась на Вкраїну,

К горам Наддніпровим.

______________________

¹ Китайка — первісно густа шовкова тканина, яку завозили з Китаю, потім — бавовняна тканина місцевого виробництва. За козацьким звичаєм, тіло померлих козаків покривали червоною китайкою, про що згадано в численних народних піснях і думах.

Молодий, двадцятип’ятирічний Тарас Шевченко писав у Санкт-Петербурзі, де помер (вірш «Іван Підкова»):

Минулося — осталися

Могили на полі.

Високії ті могили,

Де лягло спочити

Козацькеє біле тіло,

В китайку повите.

Лев Жемчужников згадував про похорон Шевченка: «Гроб его был покрыт, по казацкому обычаю, широким красным покрывалом».

 

«Там широко, там весело

Од краю до краю…»

Так співав він над Невою,

У великом жалю.

 

Із могили домовина

На світ піднялася;

Через Мóскву, через Київ,

Сюди донеслася.

 

На Симона на Зилота

Задзвонили в дзвони;

Стали править Кобзареві

Нові похорони.

 

От несуть його на мáрах¹

З собору под гору,

Де старий Дніпро-Славута

Іде по простору…

 

Уволили твою волю

Українські діти:

На Чернечу несуть гору,

Де ти хотів жити.

 

Уволили твою волю

Друже незабутній…

І по смерті, як за жизні

Твой путь многотрудний!…

 

Ходять хмари кругом сонця;

Вітер подихає;

Шумить Дніпро під човнами,

Тебе провожає…

 

Везуть тебе простим возом

До нової ями,

Везуть хлопці і дівчата

Кручами, ярами.

 

 

_________________________

¹ Мáри — ноші для перевезення мерців.