И годовщину край могили

Як подобае одбули:

Мы помолились и впились,

Як упивався ты колись...

***

Хвала, Кобзаре наш единый,

Хвала з обох сторон Днепра,

Прощай, любимче Украины,

 

 

Прощай, Чернечая гора!

Гей, Днипре, батьку, приспешай —

Неси наш човен, колихай!»

Максимович розповідав Бодянському про ці вкрай скромні поминки: «…С нашей стороны Днепра было панков человек с десяток или с полтора, а из каневцев ни единой души, кроме полицейских четырех чинов, да о. Феодосия с служащим там уроженцем нашей стороны, Прохоровичем, который и звал нас туда нарочитым своим приездом в Прохоровку. Не было даже Варфоломея Шевченко из Корсуня; был только родной брат Тарасов, старый Никита, да сестра; обое — живое подобие Кобзаря, так, что аж сумно глядеть было на Никиту; как будто Тарас выйшов из могилы и частуе сам горелкою и деренивкою».

Тужливий характер цих слів посилюється постійним акцентуванням того, що на Тарасовій могилі вони з горя «впились», нібито за прикладом поета:

Горилкою впиваясь дуже —

Нехай тоби земля пером!

А наповав ты, славный друже,

Сладкоспивучим нас вином;

Твий хмиль задавсь на много лет,

А слава стала на ввесь свет.

 

Утім, у цих нелукавих рядках немає тієї мстивої зневажливості, що випирала через три десятиліття у згадках Куліша про «п’яного кобзаря Тараса», «п’яного, як темна ніч, Шевченка».

Особливу увагу привертають у листі несподівані слова, які ніби загубилися у великому листі: «Мою песенку прошу вас сообщить старику М.С. Щепкину…» І стає зовсім зрозумілим, наскільки ці троє — Бодянський, Максимович і Щепкін — назавжди були духовно поєднані між собою великою любов'ю до Шевченка та його геніальної поезії. Як тут знову не згадати вже цитований поетовий запис у щоденнику: «Михайло Семенович в этом деле мне не судья. Он слишком увлекается. Максимович — тот просто благоговеет перед моим стихом, Бодянский тоже».

Рік смерті Шевченка став для Максимовича вкрай тяжким у творчому плані. На початку 1862 року зізнався Бодянському: «…Ничего во весь год не написал, если выключить из этого итога два стихотворения в память Тараса. Принимался за многое и ничего не клеилось — всё бросал и рвал в куски». Втім, у рік Шевченкової кончини Максимович провів жорстку полеміку з Кулішем щодо Гоголя.

 

«Куліш принижує достоїнства повістей Гоголя»

 

Почалося з рецензії Максимовича на Кулішеву «Чорну раду» в першій книжці «Русской беседы» за 1858 р. Особливу увагу професор звернув на епілог до роману, в якому Куліш, зокрема, писав: «Судя строго, украинские повести Гоголя мало заключают в себе этнографической и исторической истины, но в них чувствуется общий поэтический тон Украины… Украинцы, призванные им к сознанию своей национальности, им же самим устремлены к любовной связи ее с национальностью северно-русскою, которой величие он почувствовал всей глубиной души своей и заставил нас так же почувствовать. Назначение Гоголя было — внести начало, глубокого и всеобщего сочувствия между двух народов, связанных материально и духовно, но разрозненных старыми недоразумениями и недостатком взаимной оценки».

 

 

Максимович звинуватив Куліша у приниженні заслуг повістей Гоголя з українського життя з метою вивищення значення «Чорної ради»¹. Вкрай ображений цим, Куліш відповів Максимовичу двома великими статтями в часописі «Основа» за квітень і травень 1861 року під назвою «Гоголь, как автор повестей из украинской жизни»². Уже в першій з них він заявив: «Гоголь не знал простонародной Украины и изображал её как барин, видящий в мужике одно смешное… Гоголь, как живописец быта украинского, был больше москаль и горожанин, нежели украинец, хорошо знающий жизнь изображаемого народа»³. Власне, тут маємо повтор оцінки Миколи Польового, який у рецензії на першу частину «Вечорів на хуторі біля Диканьки» звертався до Гоголя: «Вы, сударь, москаль, да ещё и горожанин».

Етнографічний перегляд Гоголевих повістей Куліш знову-таки пересипав інвективами про: «крупный недостаток относительно знания простонародной Украины, изображаемой Гоголем»; «украинца, изуродованного Гоголем». Або: «Гоголь при сочинении первой повести “Вечеров на хуторе” не знал поселянина близко. Он видел его только с

________________________

¹ Тут доречно зауважити, що Максимович сприяв Кулішеві в написанні біографії Гоголя, передавши йому листи письменника до нього. На початку січня 1854 року писав Кулішеві: «Радуюсь, что письма к Вам посланные, послужили добрым запасом… для биографии Гоголя. Уверен, что она будет прекрасна…» Справді, 18 червня 1856 року Максимович високо оцінив працю Куліша: «Ваши "Записки" о Гоголе драгоценная книга. Как много нового успели вы, в такое короткое время, собрать и прибавить к прежнему вашему “Опыту биографии Гоголя”! Вот что значит приняться за дело с любовью. И с каким уменьем расположили вы собранные вами письма Гоголя и воспоминания о нем его друзей и знакомых! Жизнь его в вашей книге становится как бы наяву перед читателем и раскрывается все более и более.Я имел удовольствие послужить вам, чем случилось, для вашего прекрасного труда».

Проте у цьому ж листі Максимович уже висловлює свою незгоду з автором щодо ряду питань біографії Гоголя.

² Починаючи з другої статті назва виглядала так: «Гоголь, как автор повестей из украинской жизни и истории». Всього Куліш опублікував чотири статті («Основа», 1861, № 4, 5, 9, 11/12).

³ Кулиш П. Гоголь, как автор повестей из украинской жизни // «Основа». Южно-русский литературно-ученый вестник. 1861. Апрель. С. 79, 87.

 

помещичьего крыльца или из коляски»; «Надобно думать, что Гоголь видал только снаружи хаты украинских поселян»; «Никакой талант не может загладить погрешностей против коренных нравов и обычаев, сохраняющих из века в век известную национальность»; «Гоголевская Украина в натуре не существует»; «Он не понимает народа…» тощо.

Залюблений у Гоголя та його творчість Максимович кипів, читаючи все це («много ответственности взял на себя этнографический критик»), але вкрай обурили його категоричні заяви Куліша, зроблені в другій статті, тим більше, що для заперечення Гоголя Куліш використав Шевченка. Пантелеймон Олександрович, між іншим, писав, що українці не зречуться нещадних поетових слів: «А наша правда п’яна спить!», незважаючи на їхню гіркоту для національного почуття:

«Но от Гоголевых украинцев, влюбляющихся по-солдатски и сватающихся по-цыгански, от Гоголевых рыцарей-полковников, которые позволяют себе тузить бурсаку сыну “так, что хоть бы и не пробовать” мы решительно отрекаемся. Может быть, и есть на свете такая нация, которая назовет их своими кровными типами, но мы, все те, кто в настоящее время имеет драгоценное право называть себя украинцем, объявляем всем вообще, кому о том ведать надлежит, что разобранные и упомянутые мною типы гоголевских повестей — не наши народные типы, что хотя в них кое-что и взято с натуры или угадано великим талантом, но в главнейших своих чертах они чувствуют, судят и действуют не по-украински, и что поэтому, при всем уважении нашем к таланту Гоголя, мы признать их земляками не можем»¹.

 

_______________________

¹ Кулиш П. Гоголь, как автор повестей из украинской жизни // «Основа». Южно-русский литературно-ученый вестник. 1861. Май. С. 19-20.

 

 

Важко було поєднати цей національний нігілізм із устремлінням автора зобразити Гоголя апостолом «любовного зв’язку» російського й українського народів… Максимович взявся за перо і опублікував у газеті «День» цілу серію статей «Оборона украинских повестей Гоголя», в яких виявив себе блискучим вченим і публіцистом.

Михайло Олександрович почав працювати, щойно прочитавши статтю Куліша в травневому номері «Основи», і вже 26 серпня писав Івану Аксакову: «Радуясь вашему “Дню”, я хотел его приветствовать не голословно, а словесно и письменно; и вот начало писанию моему: 2 статьи “Обороны Гоголя”. Я думаю и уверен, что вас оскорбила так же как и меня, новая критика взбалмошного Кулиша, начатая в “Основе”. А потому всем вам конечно будет по мысли моя “Оборона”… Статей будет до 8-ми, такого же размера, т.е. около 6 листочков в каждой; следственно каждая может поместиться в одном номере. Впрочем, я не ручаюсь за чис-ло статей моей “Обороны”, она будет зависеть от числа статей критика Кулешова. Июньской книжки “Основы” я еще не получал. Много чести Кулишу такая длинная “Оборона”; но Гоголь того требует; и я надеюсь, что читателям не будет скучно…»¹.

У цьому листі Максимович повідомив Івана Аксакова про свій розрив з «Основою»: «Я готов вам писать статьи и о малороссийской словесности вообще. Пусть будет мой голос о ней в вашей газете; а Кулиш может себе разглагольствовать и антикритничать против меня в “Основе”, с которою я разстаюсь, ибо она, т.е. Белозерский, со мною обошелся по-кулишовски и не стоит того, чтобы мне иметь с ним дальнейшее сношение. Спекулянты — оседлали малороссийскую народ-

 

__________________________

¹ РДАЛІМ, ф. 10, оп. 3, од. зб. 158, арк. 2-2зв., 3.

 

ность, как лошадку для промысла себе»¹.

На противагу Кулішеві з його суб’єктивним, емоційним і вузьким етнографічним підходом до проблеми українських повістей Гоголя, Максимович постав університетським професором-аналітиком із масштабним науковим мисленням і переконливими фактами, в яких він буквально купався. Це дозволило Максимовичу переконувати читачів у тому, що Куліш «чрезмерно жесток и не воздержан в своих осуждениях Гоголя». Цікаво, що значно пізніше мудрий Іван Франко так само написав узагальнююче, що Куліш виступав в «Основі» з «занадто суворими судженнями про Гоголя». Захищаючи генія, Максимович був скрупульозним у найменших дрібницях². Скажімо, в «Основі» Куліш висміював Гоголя за те, що він нібито недоцільно писав про балалайку стосовно українських вечорниць, а Максимович дошкульно відповідав: «…Балалайка на вечерницах — есть краска совершенно местная, без которой такому живописцу, как Гоголь, нельзя было и обойтись в картине хуторских украинских вечеров, писанной в тридцатых годах нынешнего столетия. Да и теперь ещё, идёт ли украинский парубок на вечерницы (досвитки) или на летние сборища сельской молодёжи, кото-

_________________________

¹ РДАЛІМ, ф. 10, оп. 3, од. зб. 158, арк. 2-2зв., 3.

Іван Франко пізніше писав: «Научный дилетантизм и политическое доктринерство Кулиша были, кажется, главной помехой успеху журнала; Шевченко, авторитет которого мог служить противовесом Кулишу, умер в самом начале предприятия (в феврале 1861 г.), Костомаров не мог сладить с Кулишем — и вот, журнал, на который вся Южная Русь возлагала большие надежды и который дал действительно много ценного, после двухлетнего существования прекратился не от злоключений, а от истощения сил, как раз в ту пору, когда против украинского литературного и общественного движения собирались грозные тучи».

² У листі до Івана Аксакова в листопаді 1861 року просив поправити неточність щодо приїзду Гоголя в Петербург: «Прошу поправить так: сочинена (“Сорочинская ярмарка”. — В.М.) в 1829 году — т.е. в первый год пребывания Гоголева в Петербурге, ибо в памяти моей из “ Опыта биографии ”, оставалось, что Гоголь приехал в СПб. в начале 1829, а в “Записках” Кулиш поправил, что Гоголь приехал в СПб. в конце 1828 г. Вы знаете, как я мелочен в этих мелочах» (РДАЛІМ, ф. 10, оп. 3, од.зб. 158, арк. 5зв.).

рые называются улицею — он берет под полу своей свитки балалайку, которая более полувека уже сменила собою на Украине старокозацкую кобзу или бандуру. Неужели это новость и невидальщина для г. Кулиша? Повторяю же, что на украинских вечерницах, не только хуторских, но и сельских — балалайка — перве дело!»

Так само Максимович відкинув претензії Куліша щодо смішних українських прізвиськ (Голопупенко, Довгочхун і т. ін). За словами Куліша, їх «украинскому крестянину стыдно произнести в своём обществе!» Максимович відповів: «Это показывает, что он (Куліш. — В.М.) составил себе неверное понятие о стыдливости и учтивости крестьянского общества, придав ему утончённую чонорность общества дамского… К тому же имена Голопупенко и проч. взяты из числа действительно существующих простонародных украинских прозваний…»

Фактично Максимович не залишав читачам жодного сумніву в тому, що Гоголя треба не лише критикувати, а буквально обороняти від Куліша: «Если бы и в самом деле одному только мне пришлось защищать украинские повести Гоголя от такой этнографической критики, с какой выступил г. Кулиш, и тогда я не отказался бы от этого дела»¹. Максимович аналізував аргументи Куліша послідовно, один за другим, базуючись на заяві, яку зробив одразу: «Смех, возбуждённый 20-летним Гоголем, был всеобщий, независимый от знания или незнания Украины читателями, не проходящий и до ныне. Ибо и теперь многие земляки мои, знающие Украину с этнографической стороны не менее г. Кулиша, не могут читать повестей Гоголя без смеха, без слёз и без вос-

________________________

¹ І в завершальній статті Куліш був непереконливим, хоча різко засуджував і Гоголя, і Максимовича, і газету «День»: «Где Украина, изображённая Гоголем, обороняемым от нас московским “Днём”, мы не знаем. У нас, по обеим сторонам Днепра, такой Украины нет, разве отыщет её, собственно для московской газеты, г. Максимович…»

торга»¹.

Максимович переконливо заперечив твердження Куліша про те, що Гоголь не знав української мови: «Г.Кулиш потому разве решился сказать так о Гоголе, что не знал его лично. Но мне, как и всем малороссиянам, знавшим Гоголя близко, несомненно известно, что он своё родное украинское наречие знал основательно и владел им в совершенстве». Перевага Максимовича, як близького приятеля Гоголя, була незаперечною, і професор використав її повною мірою. До того ж Максимович уїв Куліша тим, що він є «не настоящий украинец, а северянин, из того конца Малороссии, жители которой издавна зовутся на Украине, хотя и неправильно, литвинами, Литвою».

Стосовно всіх критичних випадів Куліша проти Гоголя на його захист нищівно прозвучали слова Максимовича: «Не сказал бы этого г. Кулиш, если бы он знал и понимал простонародную Украину настолько, сколько знал и понимал её… двадцатилетний Гоголь!» Вражає, наскільки збігається оцінка Гоголя Максимовичем з Шевченковою, який писав: «Гоголь — истинный ведатель сердца человеческого!» У Максимовича: «Как великий поэт, Гоголь является и глубоким душеведцем»².

У листі до Бодянського в січні 1862 року Максимович запитував: «Ведь это правда: вы довольны мною за “Оборону”?» Бодянський був задоволений, але радив припинити полеміку, що затягнулася. У березні 1862 року Максимович відповів йому: «Относительно гомеровской поле-

 

_________________________

¹ Максимович М. Оборона украинских повестей Гоголя // День. 1861, № 3. С. 16.

² Максимович М. Оборона украинских повестей Гоголя // День. 1861. № 9. С. 15.

 

мики¹, я согласен с вами, что пора кончить…»². У той же час написав іронічно-вороже про Куліша: «…Объявление его вторым Кобзарём, и его эпилог к “Настусе” о Тарасе показывают в нём украинского Хлестакова, а потому и не стóит он серьёзной полемики»³. Ще в 1861 р.,

________________________

¹ Бодянському було зрозуміло, що йшлося про Куліша, бо ще на початку того року Максимович жорстко відізвався про часопис «Основа: «…Плюнул, особливо когда прочел в последней (сентябрьской) книжке объявление, что на место Тараса, признанного “великим поэтом” будто бы во всем славянском мире, является такой же (великий т. е.) поэт Пантелеймон Кулиш. Впрочем он ведь еще в “Украине” своей озвался в роли нашего Гомера!»

² Усього в газеті «День» було опубліковано п’ять із одинадцяти статей Максимовича (1861, № 3, 5, 7, 9; 1862, № 13).

³ Чутливий і скромний Максимович, очевидно, мав на увазі те, що Куліш в епілозі до своєї поеми «Настуся», опублікованій в «Основі» (1861, № 9, 10) під назвою «Брату Тарасові на той світ» ставив себе врівень з Шевченком і вже починав посмертні дорікання генію. Втім, хай читач судить сам, як йому хочеться:

Розійшлись ми різно

Дітьми молодими.

Зустрілися пізно

Між людьми чужими.

Вкупі працювати

Брат із братом брався:

Що одна в нас мати,

Ти не догадався.

Братався з чужими,

Радився з чужими.

Гордував словами

Щирими моїми,

І на той світ вибравсь

Із сім’ї чужої…

Зоставсь я без тебе

Круглим сиротою.

Що ж мені чинити?

Як у світі жити,

Щоб душі живої

Не занапастити?

Чи мені по тобі

Сумом сумувати,

Чи твою роботу

Взяти докінчати?

 

Докінчаю, брате,

Не загину марне, —

Втішу Україну.

Матір безталанну.

Усміхнетця, брате,

обстоюючи посмертну славу національного генія, виразника душі України і всього українського народу, Кобзаря — «словесного багача Шевченка», Максимович рішуче заперечив таку місію за Кулішем:

«Но пусть бы г. Кулиш свои литературные мнения выдавал только от своего лица: на это каждый из нас имеет неотъемлемое право. А он — свои личные мнения и парадоксы выдаёт иногда за мнение всей Малороссии, от лица всех украинцев, и таким решительным тоном, как-будто он и в самом деле наш уполномоченный избранник и представитель»¹. Через чотири десятиліття після Максимовича ще й Франко наголосив на тому, що Куліш «после смерти Шевченка, возмечтав, что пришла ему очередь сделаться “кобзарём» Украйны, дал целый ряд эпических и лирических стихотворений, изданных особо под названием “Досвитки” и как будто нарочно составленных для того, чтобы доказать, что Кулиш — не Шевченко»².

На диво, найчастіше дослідники соромливо замовчують подібні випади проти Куліша. Можливо, навіть сьогодні побоюються, що йому, говорячи словами Шевченка, «не говори правды, если хочешь сохранить с ним добрые отношения».

_________________________

Заплакана Мати.

І любо їй буде

Дітей споглядати:

Різно діти, різно

В світі пробували.

 

Та єдину душу

Удвох вони мали.

Різно діти, різно

По світу блудили,

Та на одно діло

Душу положили.

¹ Максимович М. Оборона украинских повестей Гоголя // День. 1861, № 9. С. 16.

² Франко И. Южнорусская литература // Энциклопедический словарь Ф.А. Брокгауза и И.А. Ефрона. Т. 81. — СПб., 1904. С. 315.

 

Скільки драматизму в цій полеміці двох земляків, двох випускників Новгород-Сіверської гімназії — Максимовича і Куліша — навколо творів третього земляка — Гоголя! Цей драматизм зумовлено вже тим, що два великих українці чубилися на очах усієї освіченої Росії¹, а ще й тим, що Куліш друкував свої статті в часописі «Основа», який Шевченко називав «своїм», «нашим», а Максимович — у слов’янофільській газеті «День», далекій від Шевченкового світобачення. Куліш спирався на брата своєї дружини Василя Білозерського, з яким Шевченко був знайомий з 1844 р., а Максимович — на Івана Аксакова, у якого в «Парусі» Шевченко відмовився друкуватися в листопаді 1858 року.

До речі, газета «День» (1861, № 7) опублікувала лист-протест Куліша з приводу статей Максимовича під назвою «Несколько слов об обороне Го голя и нападении его земляков», але з редакційним коментарем, в якому дошкульно влучила в Куліша, заявивши, що його язик і є його ворогом. Але це стосувалося лише Куліша, якого і Максимович звинувачував у марнослів’ї. Зовсім інакше сприймалася

 

________________________

¹ Тут згадалися слова Пантелеймона Олександровича, написані Михайлу Олександ-ровичу наприкінці 1856 року щодо можливої полеміки між ними навколо Кулішевих «Записок о Южной Руси»: «А щодо бійки за “Записки” та шкода Вам заводить ізо мною чубанину: чи Ви мене, чи я Вас подолаю, однаково буде негарно і для почину нашого діла невжиточно». Тоді Максимович написав доброзичливу й тактовну статтю, але Куліш все-таки образився. За словами Євгена Нахліка, «публічна критика Максимовичева деяких фольклористичних та історіографічних аспектів у “Записках о Южной Руси”, попри їх загалом схвальну вступну оцінку, відразу погіршила його взаємини з Кулішем, який демонстративно перервав дружнє листування зі своїм довголітнім наставником…» Утім в архівному листі Кулішевої дружини до Максимовича у квітні 1859 року читаємо таке: «На Вас Пант. А. недоволен за направление, которое, говорит он, противоположно его направлению, но независимо от того, что Вы высказали печатно, он против вас лично ничего не имеет в душе и посылает Вам свой поклон…» (РДАЛІМ, ф. 314, оп. 1, од. зб. 29, арк. 2).

Нічого подібного вже не було і не могло бути під час нещадної полеміки навколо «Чорної ради».

й досі сприймається заява «Дня» щодо української мови та літератури, що мала відверто імперський, антиукраїнський характер: «Малороссия же, вследствие разных исторических условий, не выработала и не могла выработать другого языка, кроме простонародного, а выработает ли — это вопрос, который для нас á priori решается отрицательно…» Євген Нахлік зазначив: «Фактично полеміку між українськими літературознавцями слов'янофільський тижневик, редагований І.Аксаковим, використав для дискредитації думки про саму можливість повноправного розвитку нового українського письменства. Ці дошкульні взаємні випади між Кулішем та Максимовичем, якого підтримувала більшість літературних поцінувачів, призвели до ворожнечі й, після 1864 р., — до розриву стосунків між ними та непозбутої неприязні один до одного»¹.

Різко виступаючи проти Куліша, Максимович об’єктивно зійшовся з тими російськими діячами культури, літераторами і вченими, які також критикували його виступи в «Основі». Ще в 1859 р. у публічній промові, опублікованій в «Русской беседе» (1860, № 1) Олексій Хомяков заявив:

«В наше время нашлись из его <Гоголя> земляков такие, которые попрекнули ему в недостатке любви к родине и понимания ее. Их тупая критика и актерство неискренней любви не поняли, какая глубина чувства, какое полное поглощение в быт своего народа нужны, чтобы создать и Старосветского помещика, и великолепную Солоху… и ту чудную эпопею, в которой сын Тараса Бульбы, умирающий в пытках за родину и веру, находит голос только для одного крика "Слышишь ли, батьку?", — и отец, окруженный со всех сторон враждебным народом и

 

 

_______________________

¹ Нахлік Є. Пантелеймон Куліш: особистість, письменник, мислитель. Т. 1. С. 123.

 

враждебным городом, не может удержать громкого ответа: “Слышу!”» Публікації Куліша критично оцінювали Юрій Самарін, Олександр Пипін та ін. У 1862 р. у журналі «Время» (т. 7, кн. 1) було опубліковано замітку без підпису «Критики-этнографы. Малороссийский писатель Гоголь, по гг. Кулишу и Максимовичу». Автор характеризував виступи Куліша, як «прикосновение к художественному произведению грубой руки простого собирателя этнографических матерьялов, — руки, может быть, направленной задней мыслью или затаённым чувством…»

Та мені хочеться найперше звернути увагу читача на те, що через десять років після смерті Гоголя його називали малоросійським, тобто українським письменником.

Кожен із неабияких полемістів відстоював свою правду, і це свідчило, говорячи словами Віктора Короткого, «про різні шляхи, якими йшло тогочасне українство до власного самоусвідомлення»¹. Втім, це свідчило й про те, що у складних особистих стосунках великих українців земні незгоди й нелади, взаємні образи й непорозуміння, ділові й особисті конфлікти занадто тісно перепліталися з різним осмисленням ними шляхів і методів національного відродження України, з різним ставленням до Російської імперії та місця Малоросії в її складі чи поза нею. У цьому розбраті, що віками пройшов історичні випробування й триває досі, є щось прикре від української ментальності.

 

«Пишіть до мене, ради Бога, хоч потрошку»

 

Великою розрадою для Максимовича було листування, хоч і нечасте, з московськими і петербурзькими приятелями Осипом Бодянським, Петром Вяземським, Степаном Шевирьовим, Михайлом Погодіним². В архіві вдалося познайомитися також з листами вченого до

__________________________

¹ Максимович М. Листи. С. 137.

² Див. Максимович М. Листи. С. 56-78; 96-105; 226-243; 295-298.

Івана Аксакова. Скажімо, цікавий лист, який дає уяву про соціально-політичні погляди Максимовича, було відправлено з Михайлової гори в Москву 8 листопада 1861 року, тобто невдовзі після відміни кріпосного права. До речі, сім’я Максимовичів відпустила більшу частину дворової прислуги: «…Не можем и доныне заменить её вольнонаёмною — просто нет, ни за какую цену; хочет пооддохнуть народ после прежней работы истления! Мне это отчасти нравится, хоть лично и терпим от того. Даже для Алексея не найдём няньки…» Івану Аксакову Максимович довірив своє незадоволення тодішніми студентськими заворушеннями і поглядами на сприйняття розкріпачення в середовищі українського народу:

«Но что же это — и у вас в Москве, в Университете — прорвалась та же болячка, что и в Петербурге, и в Киеве. Я ожидал этого еще с 1858 года, как приехал в Москву¹, предвидя и видя ненормальное, болезненное состояние… где место науки заняла скорозрелая гражданственность, неудобная для юношества. Вот когда, в заключение тысячелетия нашей исторической жизни настал кризис для высыпания французской, сибирской и всяческой проказы на исполинском теле русского человека. Зло засмерделось оно, чуть ли не во всех членах своих; но — Бог милостив — жизненная сила его так велика, что вынесет этот очищающий кризис; и эти все недуги будут ему к росту. С нынешнего года я стал лучшего мнения и лучшей веры в наш малороссийский простой люд, на который было потерял надежду. Отлично ведет себя при начале освобождения: много разума живого

___________________________

¹ У листопаді 1858 року Максимович писав із Москви дружині: «В университете идет безладно: студентской молодежи дали было излишнюю волю, так они и заважничали до того, что профессоров стали выгонять, и ректору, и попечителю грубить стали. Но вчера, была уже, говорят, расправа, и многих верховодов исключили с дурными аттестатами» (Інститут рукописів Національної бібліотеки ім. В.І. Вернадського, ф. 32, № 8, арк. 2 зв.).

прокидается после долгого усыпления от вековой многострадальной жизни; а я было отчаялся в разумности его; находив только долготерпение в изумительной степени. Мировые посредники оказываются в эти минуты весьма благотворными и удачными средствами; не будь нас — [становые] с своими помощниками довели бы до огневища или до Антонова огня»¹.

Цікаві штрихи зустрічаємо в листах Максимовича до Шевирьова. Скажімо, 25 жовтня 1861 року він писав: «Как я ошибся, говоря некогда, что если будет жена, то брошу трубку; трубку сменили папиросы; как слаба и несамовладна у нас натура». Незадовго до смерті Шевченка Максимович тужив за померлими московськими приятелями: «…Хомяков… ушёл туда, где нет ни печали, ни воздыхания; а за ним и богатырь Костя (Аксаков. — В.М.) поспешил к обожаемому своему отцу. Царство небесное им, а нам живым да будет ещё жизнь!»

Мабуть, найважливішим для Максимовича було листування з Бодянським, що започаткувалося давно й тривало понад 30 років², іноді з немалими перервами³, все-таки підтримувало зв’язки Максимовича з Москвою. Вони неодноразово бачилися в Москві, зокрема, в березні 1858 року, коли там був і Шевченко. Зустрічалися вони й пізніше, скажімо, в Києві в 1869 р., коли Бодянський приїжджав в Україну, а 1872 р. Максимович заїхав до земляка в Москву по дорозі з Петербурга в

______________________

¹ РДАЛІМ, ф. 10, оп. 3, од.зб. 158, арк. 4-5.

² Листи Михайла Максимовича були опубліковані в першій книзі за 1887 р. «Чтений в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете», а через сто з лишнім років — у книзі: «Михайло Максимович. Листи», що вийшла у видавництві «Либідь» (2004).

³ Дослідник цієї теми Володимир Данилів зазначав: «Так, зовсім немає листів за роки: 1836, 1839—1845, 1850—1854, 1864, 1866, 1868—1869, і таким чином виключається 17 років». В. Данилів. О.М. Бодянський і його листування з М.О. Максимовичем // Україна, 1927, № 6. С. 87.

 

Україну. Тоді Михайло Олександрович захворів¹, і Бодянський з дружиною доглядали його, відпоювали чудодійним чаєм Марфи Микитівни. Навіть наступного року Максимович тепло згадував про це: «В последнее пребывание мое в Москве я так сблизился с вами и видел столько вашего дружеского участия ко мне немощному, что с благодарностию и с удовольствием о том вспоминаю…»

Їм було про що згадати, в них було чимало спільних інтересів у галузі наукових досліджень і публікацій, до того ж, вони дружили сім’ями. Максимович повідомив Бодянського про народження у них з Марією Василівною сина і, як справжній джентльмен, незмінно передавав вітання дружині Бодянського. Марфа Микитівна з’явилася в листах Максимовича вже після того, як Бодянський повінчався з нею, вперше — в 1859 р: «Кланяюсь супруге вашей…» Надалі такі вітання стали постійними. Скажімо, 10 січня 1861 року, наприклад, писав: «Целую ручку супруги вашей и обнимаю вас от щирого сердца. Маруся моя с своим любым да гарным хлопчиком свидетельствует вам обоим усерднейший поклон и привет». Через півтора місяці знову: «Жинка моя и хлопец мой, которому вчера минул год первый, здравствует и вместе со мною кланяются вам обоим и желают вам всякого благополучия». Ще через рік: «Да пошлёт вам господь новые силы на ваши крепкие и благие труды! От всего сердца обнимаю вас. Кланяюсь жинке вашей». 31 березня 1865 року: «Кланяюсь супруге вашей, а вас обнимаю и здоровья желаю». Так само 13 травня 1867 року: «Подружию вашему мой усердный поклон». 23 жовтня 1870 року: «Супруге вашей мой усердный поклон». Наприкінці того ж року: «Мысленно обнимаю вас, — низенько

________________________

¹ На початку 1873 року Максимович мимохідь зауважив у листі до Петра Лебединцева: «Московское житьё моё в июне, как вы знаете, смущено было болезнию».

 

кланяюсь подружию вашему, — вам преданный М.Максимович». У рік своєї смерті, в листі від 11 лютого 1873 року Максимович залишався зворушливо турботливим: «Как здоровье ваше и супруги вашей? Кланяюсь вам обоим от себя и от моей Марии Васильевны».

Якось Максимович написав Бодянському: «Пишите ко мне ради Бога хоть потрошку; вы каждый раз письмом своим освежаете дремоту мою умственную и мою стареющую голову…» В іншому листі відверто зізнався: «Извещайте меня о себе и Москве хоть изредка: вы один уже из немногих, к кому обращаюсь п о — т о в а р и щ е с к и в ожидании щирого слова». З листів видно, що Бодянський постійно підтримував Максимовича на Михайловій горі, зокрема, через нього Максимович відправляв свої праці в слов’янські країни, професор висилав йому нові книжки «Чтений». Зі свого боку Максимович співпрацював у «Чтениях» і незмінно підтримував Бодянського добрим словом. Скажімо, на початку 1860 року писав: «Честь вам за „Чтения”, что вы подняли эту гору с богатствами и атлантовски её несёте на раменах своих. Я для неё вам готовлю фуру, но как она не срочная, то и не винюсь, что еще не отправлена, а придёт наверное к месту назначения». Рік по тому, у лютому 1861 року, Максимович знову щиро захоплювався: «...Любо глядеть на целую историческую сотню книжок; казалось бы завоевать ей хоть каких читателей... Да минует, однако же жребий вторичного закрытия ваши „Чтения”». 14 травня 1862 року Максимович писав Бодянському: «Первую книгу „Чтений” получил и почти все прочел... Помогай вам Бог продолжать». 1 травня 1865 року з Києва: «Душевно благодарю вас за „Чтения”… Пришлю вам отсюда непременно хотя малый вклад в „Чтения”, давно пора…» 30 грудня 1871 року повідомляв: «Порывался я не раз писать отсюда и написать что-либо для „Чтений”, столь много содержательных и для меня занимательных…»

Бодянський опікувався пересиланням Максимовичу грошей за перевидання його «Книги Наума про великий Божий світ» і гонорарів за журнальні статті, що допомагали тому триматися в умовах безгрошів'я і постійних побутових проблем. 23 лютого 1861 року Максимович писав Бодянському: «Превеликее спасиби вам, коханый земляче, за ваше любее писание од 2 апреля и за приложение к нему — такее багатее, як я й не сподевався: воно дуже запомогло мене; разом очистило мене одо всего, що завиновативсь був у сии три годы...» У травні 1862 року вдячно констатував: «Вы “Наумом” мене таки пидживляли…»

У листах до Бодянського частенько зустрічаємо зацікавлені, а то й сумовиті нотки про Москву: «Скажите же, будьте ласкови, що-небудь про себе да про свою Москву… Що в вашом университете доброго деется?» (26 жовтня 1860 року); «Вы спрашиваете, когда я в Москву? Весьма хочется на следующую зиму совсем к Вам перебраться…» (10 січня 1861 року); «Если бы дожить этот 1862 г. в Москве…» (9 березня 1862 року); «…Надеюсь обнять вас и наговориться с вами лично в Москве белокаменной» (30 грудня 1871 року).

Здається, що після Шевченкової смерті виросла туга Максимовича за Москвою. У листопаді 1861 року зізнався в листі до Івана Аксакова: «Весьма сожалеем, что и на эту зиму остаёмся прозябать на Михайловой горе, а не в Москве»¹. 20 січня 1862 року скаржився Бодянському: «Ах, как мне тяжело и душно бывает здесь с осени и до весны! Особенно тяжело нынешний раз. Боюсь, что если не выберусь отсюда на Москву к следующей осени, то уж не вызимую больше... а способа никакого еще не предвидится. Нельзя ли хоть в штатные смотрители, или в смотрители

 

______________________

¹ РДАЛІМ, ф. 10, оп. 3, од. зб. 158, арк. 5.

 

какой-нибудь Набилкинской богадельни поступить, лишь бы была готовая квартира. Здесь с каждым годом, кроме скуки житья, увеличивается и неудобство его, потому что средства все те же, а ценность на все возрастает и т.п.».

Бодянський відповідав, що можна спробувати влаштуватися до Публічноъ бібліотеки в Пашковому домі, яку було створено при Рум’янцевському музеї в 1862 р., але Максимович уже відчував — не вийде: «Вы пишете о Публичной Библиотеке; весьма бы это хорошо... но — если бы кто надоумил, напомнил обо мне; сам же я решительно не решусь назваться, обжегшись не раз уже на разных молоках... Кошелеву ближе было бы порадеть, но я не знаю, где он и давно уже не писал к нему. Впрочем и к нему не буду писать об этом непосредственно. И он, и Одоевский должны бы сами вспомнить обо мне. Я убедился, что по моей судьбе, если об чем сам за себя хлопочу и домогаюсь, — тяжко после отзывается»¹.

Ніхто по-справжньому не клопотався за гордого професора, і він залишався на Михайловій горі, мріючи про Москву…

Листування Максимовича з Бодянським яскраво висвітлює їх український патріотизм. Як відомо, саме Бодянському Михайло Олександрович послав рукопис перекладу «Слова о полку Игореве», маючи на увазі спочатку видавати його в Москві. Бодянський відповів: «Мне он нравится, хотя больше никому из русских не может понравиться: надо быть нашим братом, малоруссом, чтобы оценить Вас и всё, подобное Вашему труду. Но из этого не следует, чтобы мы, хохлы, не должны своим заниматься. Кто же им будет заниматься, если не мы? Неужели надо ждать и для нас французов и немцев?» (Виділено мною. — В.М.). Саме Бодянський спонукав Максимовича на

________________________

¹ Максимович М. Листи. С. 55, 56, 57, 58, 59, 60-61, 75.

полеміку з Михайлом Погодіним на сторінках журналу «Русская беседа» з приводу того, хто має більше прав на спадщину Київської Русі — великороси чи малороси. Максимович підкреслював малоросійський характер культури Київської Русі, водночас виклавши своє бачення «великої» руської спільності: «Великороссийское наречие состоит в ближайшем сродстве с белорусским, и составляют они одну речь, или язык севернорусский, который вместе с южнорусским языком или речью (состоящею в двух главных наречиях — малороссийском и червонорусском), образует одну великую речь восточнославянскую, или русскую».

Максимович довгий час вивчав «Слово», написав про цей твір кілька праць, показавши як пам’ятку власне української мови. Він довів із фактами в руках, що українська мова виникла ще за