Міжнародні акти про права людини і законодавство України 3 страница. Об'єднання громадян незалежно від назви (рух, спілк , конгрес, асоціація, фонд) вважається політичною партією або громадською організацією.

Об'єднання громадян незалежно від назви (рух, спілк, конгрес, асоціація, фонд) вважається політичною партією або громадською організацією.

Відповідно до Закону України «Про об'єднання гро­мадян» від 16 червня 1992 року (із змінами і доповнен­нями), політичною партією є об'єднання громадян — при­хильників певної загальнонаціональної програми сус­пільного розвитку, для яких головною метою є участь у виробленні державної політики, формуванні органів вла­ди, місцевого і регіонального самоврядування. Політич­ні партії створюються з ініціативи громадян України, яким виповнилося 18 років і які не обмежені судом у дієздатності і не перебувають у місцях позбавлення волі. Членами політичних партій можуть бути тільки грома­дяни України, яким виповнилося 18 років.

Громадська організація — це об'єднання громадян для задоволення і захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних і інших спільних інтересів. Вона може мати міжнародний, всеукраїнський або місцевий статус. Фун­даторами громадських організацій можуть бути грома­дяни України, громадяни інших держав, особи без гро­мадянства, яким виповнилося 18 років, а молодіжних і дитячих організацій — із 15-літнього віку.

Громадяни мають право на участь у професійних спіл­ках із метою захисту своїх трудових і соціально-еконо­мічних прав та інтересів. Професійні спілки є громадсь­кими організаціями, що об'єднують громадян, пов'яза­них спільними інтересами, за родом їхньої професійної діяльності і затверджуються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їх членів. Всі професійні спіл­ки мають рівні права. Професійні спілки діють відповідно до статутів, що вони приймають, і не підлягають реєстра­ції в державних органах. Професійні спілки представ­ляють інтереси громадян у сферах виробництва, праці, побуту, культури та ін. їм надане право здійснювати нагляд і контроль за дотриманням законодавства про працю і правил з охорони праці, вони контролюють житло-побутове обслуговування працівників, утримують санаторії, профілакторії, будинки відпочинку, культосвітні, туристичні та спортивні установи.

Обмеження, що стосуються членства в політичних партіях і професійних спілках, установлюються винят­ково Конституцією і законами України. Обмеження у відношенні діяльності політичних партій і громадсь­ких організацій встановлені в статті 37 Конституції України. Зокрема, встановлено, що політичні партії і громадські організації не можуть мати воєнізованих формувань, членами політичних партій не можуть бути іноземці, а також державні службовці органів виконав­чої і судової влади, органів місцевого самоврядування й інші категорії громадян. Крім того, не допускається легалізація, а діяльність легалізованих об'єднань гро­мадян забороняється в судовому порядку, якщо їхньою

метою є зміна шляхом насильства конституційного ладу або в якийсь протизаконній формі територіальної цілі­сності держави та ін.

Конституція передбачає, що ніхто не може бути при­мушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян або обмежений у правах і свободах за приналежностю або неприналежністю до політичної партії чи громадської організації. Приналежність або неприналежність до якоїсь політичної партії чи громадської організації не може бути основою для надання державою окремих пільг і переваг.

Право на страйк належить тільки тим, хто працює, і може бути використано ними для захисту своїх еконо­мічних і соціальних інтересів, що порушуються робото­давцем, у тому числі і державою.

Право на мирні збори

«Признається право на мирні збори. Користування цим правом не підлягає ніяким обмеженням, крім тих, що накладаються відповідно до закону і котрі необхід­ні в демократичному суспільстві в інтересах державної або суспільної безпеки, суспільного порядку, охорони здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших осіб» (стаття 21 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права).

Це ж право закріплене в статті 11 Європейської кон­венції про захист прав і основних свобод людини.

«Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи вико­навчої влади чи органи місцевого самоврядування.

Обмеження щодо реалізації цього права може вста­новлюватися судом відповідно до закону і лише в інте­ресах національної безпеки та громадського порядку — з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей» (стаття 39 Конституції України).

Норми статті 39 Конституції України дещо відріз­няються від міжнародних норм і стандартів: в остан-

• 325

ніх мова йде про «кожну людину», а в Конституції — тільки про громадян України. Таким чином, установ­люються певні обмеження для іноземців і осіб без гро­мадянства при реалізації цього права.

Дана стаття Конституції містить деякі вимоги до ор­ганізаторів таких заходів для забезпечення їхнього мир­ного характеру, а також передбачає випадки обмеження цього права, що можуть бути встановлені судом на основі закону і тільки в інтересах національної або суспіль­ної безпеки з метою попередження заворушень і злочинів, для охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Відповідальність за порушення встановленого поряд­ку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних ходів і демонстрацій передбачається Кодексом Украї­ни про адміністративні правопорушення.

Право на звернення

«Усі мають право направляти індивідуальні чи ко­лективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого само­врядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обгрунто­вану відповідь у встановлений законом строк» (стаття 40 Конституції України).

Суть цього конституційного права полягає в гаран-тованості державою можливості кожного безпосередньо звертатися, направляти індивідуальні та колективні письмові звернення в державні органи, органи місцево­го самоврядування й іншим посадовим особам, під яки­ми варто розуміти також пропозиції про поліпшення їхньої діяльності або критику прорахунків у їхній ро­боті, що є важливим засобом виявлення і виправлення порушень закону, допомоги в їхньому усуненні і попе­редженні. Порядок розгляду звернень, пропозицій, заяв і скарг регламентується Законом України «Про звер­нення громадян» від 2 жовтня 1996 року.

Право на працю

«1. Держави, котрі беруть участь у даному Пакті, ви­знають право на працю, що включає право кожної лю-

дини на одержання можливості заробляти собі на жит­тя працею, яку він вільно вибирає або на яку він вільно погоджується, і будуть вживати належних заходів до забезпечення цього права.

2. Міри, що повинні бути прийняті державами, котрі беруть участь у даному Пакті з метою повного здійс­нення цього права, включають програму професійно-технічного навчання і підготовки, шляхи і методи до­сягнення неухильного економічного, соціального і куль­турного розвитку і повної виробничої зайнятості в умо­вах, що гарантують основні політичні й економічні сво­боди людини» (стаття 6 Міжнародного пакту про еко­номічні, соціальні і культурні права).

«Держави, що беруть участь у даному Пакті, визна­ють право кожного на справедливі та сприятливі умо­ви праці, включаючи, зокрема:

a) винагороду, що забезпечує як мінімум усім пра­
цюючим:

— справедливу зарплату і рівну винагороду за пра­
цю рівної цінності без будь-якої різниці, причому,
зокрема, жінкам повинні гарантуватися умови пра­
ці не гірше тих, якими користуються чоловіки, із
рівною платою за рівну працю;

— задовільне існування для них самих і їхніх сі­
мей, відповідно до постанов даного Пакту;

 

b) умови роботи, що відповідають вимогам безпе­
ки і гігієни;

c) однакову для усіх можливість просування в ро­
боті на відповідні більш високі щаблі винятково на
підставі виробничого стажу і кваліфікації» (стаття
7 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і
культурні права).

«3. а) Ніхто не повинний примушуватися до приму­сової або обов'язкової праці;

b) у тих країнах, де у виді покарання за злочин
може призначатися позбавлення волі, сполучене з като­
ржними роботами, пункт 3 (а) не вважається пере­
шкодою для виконання каторжних робіт за вироком
компетентного суду, що призначив таке покарання;

 

с) терміном «примусова або обов'язкова праця» у даному пункті не охоплюються:

І) будь-яка робота або служба, що не згадується в підпункті «Ь», котру, зазвичай, повинна виконувати особа, яка знаходиться в ув'язненні на підставі за­конного розпорядження суду, або особа, умовно звіль­нена від такого ув'язнення;

II) будь-яка служба військового характеру, а в тих
країнах, у яких признається відмова від військової слу­
жби за політичними або релігійно-етнічними мотива­
ми, будь-яка служба, передбачена законом для осіб, які
відмовляються від військової служби за такими моти­
вами;

III) будь-яка служба, обов'язкова у випадках над­
звичайного стану або лиха, що загрожують життю чи
добробуту населення;

IV) будь-яка робота або служба, що входить у зви­
чайні громадянські обов'язки» (п. З статті 8 Міжнарод­
ного пакту про громадянські та політичні права).

«Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Держава створює умови для повного здійснення гро­мадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Використання примусової праці забороняється. Не вважається примусовою працею військова або альтер­нативна (невійськова) служба, а також робота чи служ­ба, яка виконується особою за вироком чи іншим рі­шенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан.

Кожен має право на належні, безпечні і здорові умо­ви праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Використання праці жінок і неповнолітніх на небез­печних для їхнього здоров'я роботах забороняється.

Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Право на своєчасне одержання за працю захищаєть­ся законом» (стаття 43 Конституції України).

«Кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.

Підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів мі­сцевого самоврядування обмежується законом.

Держава забезпечує захист конкуренції у підприєм­ницькій діяльності. Не допускаються зловживання мо­нопольним становищем на ринку, неправомірне обме­ження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Види і межи монополії визначаються законом.

Держава захищає права споживачів, здійснює конт­роль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організа­цій споживачів» (стаття 42 Конституції України).

Право на працю — одне з основних соціально-еко­номічних прав громадян України. Воно полягає в мож­ливості одержання роботи з оплатою праці відповідно до її кількості і якості не нижче визначеного держа­вою мінімального розміру, включаючи право на віль­ний вибір роботи, що означає виключне право особи на розпорядження своїми здібностями і талантом у твор­чій і продуктивній роботі.

Дуже важливою є норма Конституції, що передбачає обов'язок держави створювати умови для повного здій­снення громадянами права на працю, гарантувати рівні можливості у виборі професії і роду трудової діяльнос­ті, реалізовувати програми професійно-технічного на­вчання, підготовки і перепідготовки кадрів.

Необхідно звернути увагу на деяку неузгодженість положень частин першої і другої статті 43 Конституції України. У першій частині вказується на право кожної людини, а в другій частині — говориться про обов'язки держави стосовно громадян. Цим самим підкреслюєть­ся, що принцип рівних можливостей у виборі професії або роду трудової діяльності, зокрема, однакова для усіх можливість просування по роботі на більш високі посади, не стосується іноземців або осіб без громадянства.

Тим часом подібне редакційне звуження права на працю не відповідає вимогам статей 6 і 7 Міжнародно­го пакту про економічні, соціальні і культурні права, ратифікованого Україною.

Заборону примусової праці передбачено в статті 8 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, що знайшло свій відбиток у ч. З статті 43 Конституції України. Термін «примусова або обов'язкова праця» означає виконання будь-якої роботи або служби особи під загрозою якогось покарання, роботи, на виконання котрої ця особа не дала своєї згоди або не запропонува­ла послуг стосовно неї.

Юридичні гарантії права на працю закріплені в тру­довому, адміністративному і карному законодавстві.

Зокрема, трудове законодавство України встановлює гарантії права на працю, до яких належать: неприпус­тимість необгрунтованої відмови в прийнятті на робо­ту; заборона переведення працівника на іншу постійну роботу без його згоди; чітка регламентація умов і по­рядку звільнення від роботи; заборона на звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу без згоди профспілкового комітету, за ви­нятками, передбаченими законодавством; встановлення особливих гарантій реалізації права на працю для жі­нок, неповнолітніх, молодих робітників, спеціалістів і деяких інших категорій працівників; забезпечення де­яким категоріям працівників переважного права на залишення на роботі при звільненні працівників у зв'яз­ку зі змінами в організації виробництва і праці, у тому числі при скороченні чисельності або штату; юридичні гарантії зайнятості населення.

Забороняється необгрунтована відмова в прийнятті на роботу, так само як і інше пряме або непряме обме­ження прав або встановлення переваг при прийнятті на роботу в залежності від походження, соціального і май­нового стану, расової або національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігії, місця прожи­вання й інших обставин.

Керівник підприємства або інша посадова особа на підприємстві, винні в порушенні трудових прав грома-

дян, можуть притягатися до дисциплінарної, адмініст­ративної або кримінальної відповідальності.

Законодавство України про працю передбачає гаран­тії, спрямовані на збереження існуючого рівня умов праці. Працівнику гарантується збереження місця ро­боти або посади при обранні його на виборну посаду, а також збереження середнього заробітку і місця роботи за час, коли він не працював з причин, що признаються законодавством поважними. При направленні праців­ників на підвищення кваліфікації з відривом від вироб­ництва за ними зберігається місце роботи (посада) і здіснюються виплати, передбачені законодавством. Пе­редбачено гарантії зі збереження заробітної плати від незаконного утримання при накладенні матеріальної відповідальності на працівників за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації. Норми трудового права передбачають компенсаційні виплати, спрямова­ні на відшкодування працівником матеріальних витрат у зв'язку з виконанням трудових обов'язків.

Підприємництво, відповідно до Закону України «Про підприємництво» від 7 лютого 1991 року, — це гаран­тована Конституцією України самостійна ініціатива, си­стематична, на власний ризик і не заборонена законом діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг і заняттю торгівлею з метою одержан­ня прибутку. Суб'єктами підприємницької діяльності можуть бути: громадяни України, інших держав, особи без громадянства, не обмежені в правоздатності або діє­здатності, що виступають безпосередньо або через ство­рених ними юридичних осіб.

Право на соціальне забезпечення

«Держави, що беруть участь у даному Пакті, визна­ють право людини на соціальне забезпечення, включа­ючи соціальне страхування» (стаття 9 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права).

«Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, частко­вої або тимчасової втрати працездатності, втрати году-

'

вальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов'язковим держав­ним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забез­печення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рі­вень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, вста­новленого законом» (стаття 46 Конституції України).

Конституція України закріплює право громадян на соціальний захист і встановлює види соціального забез­печення. Основні з них передбачені Законом України «Про пенсійне забезпечення» від 5 листопада 1991 року (із змінами і доповненнями): трудові пенсії за віком, по інвалідності, у разі втрати годувальника, за вислугу ро­ків, а також соціальні пенсії, що призначаються і ви­плачуються непрацездатним громадянам при відсут­ності в них права на трудову пенсію.

Закон України «Про зайнятість населення» від 1 бе­резня 1991 року визначає правові, економічні й органі­заційні основи захисту населення України від безробіт­тя. Безробітними вважаються працездатні громадяни, які з незалежних від них причин не мають заробітку або інших прибутків, зареєстровані в державній службі зайнятості, які дійсно шукають роботу і здатні її вико­нувати.

Громадянам України гарантується право на матері­альне забезпечення при тимчасовій непрацездатності, при вагітності, при народженні дитини і по догляду за нею та ін.

Соціальний захист непрацездатних громадян здійс­нюється шляхом створення спеціальних державних установ по догляду за непрацездатними (територіальні центри соціального обслуговування пенсіонерів, інвалі­дів та ін.).

Що стосується захисту громадян, які постраждали від Чорнобильської катастрофи, то він здійснюється шляхом пенсійного забезпечення і надання їм відповід­них компенсацій і пільг. Соціальні права громадян України забезпечуються системою загальнообов'язко­вого державного соціального страхування. Джерелом коштів соціального страхування є головним чином асиг­нування з державного бюджету, страхові внески грома­дян, підприємств, установ і організацій. Реалізація і фінансування чинної системи соціального забезпечен­ня населення України спирається переважно на держав­не забезпечення і управління.

Водночас поглиблення економічних реформ, свобода підприємництва, вільний вибір виду діяльності, регу­лювання оплати праці через тарифні угоди обумовлю­ють необхідність виробітки відповідного механізму со­ціального забезпечення. Концепція соціального забез­печення населення України, схвалена постановою Вер­ховної Ради України від 21 грудня 1993 року, виходить із того, що соціальне забезпечення поширюється на гро­мадян, які працюють за наймом, членів їх сімей і непра­цездатних осіб. На громадян, що самостійно забезпечу­ють себе роботою, включаючи підприємців, осіб, зайня­тих творчою діяльністю, фермерів та ін., поширюються тільки ті соціальні гарантії, у фінансуванні яких вони беруть участь.

Право на найвищий досяжний рівень фізичного і пси­хічного здоров'я

«1. Держави, що беруть участь у даному Пакті, ви­знають право кожної людини на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного здоров'я.

2. Заходи, що повинні бути вжиті державами, котрі беруть участь у даному Пакті, для повного здійснення цього права, включають заходи, необхідні для:

a) забезпечення скорочення мертвонароджуванос­
ті і дитячої смертності і здорового розвитку дитини;

b) поліпшення всіх аспектів гігієни зовнішнього
середовища та гігієни праці в промисловості;

 

c) попередження і лікування епідемічних, профе­
сійних і інших хвороб і боротьби з ними;

d) створення умов, що забезпечували б усім медич­
ну допомогу і медичний догляд у випадку хвороби»
(стаття 12 Міжнародного пакту про економічні,
соціальні і культурні права).

«Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло» (стаття 48 Конституції України).

«Кожен має право на охорону здоров'я, медичну до­помогу та медичне страхування.

Охорона здоров'я забезпечується державним фінан­суванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм.

Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У дер­жавних і комунальних закладах охорони здоров'я ме­дична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності.

Держава дбає про розвиток фізичної культури і спо­рту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя» (стат­тя 49 Конституції України).

«Кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди.

Кожному гарантується право вільного доступу до ін­формації про стан довкілля, про якість харчових про­дуктів і предметів побуту, а також право на її по­ширення. Така інформація ніким не може бути засек­речена» (стаття 50 Конституції України).

Відповідно до міжнародних норм Конституція Укра­їни закріплює право кожного на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї. Основним елементом, що визначає життєвий рівень громадян, є отримана ними заробітна плата — винагорода, що за трудовим догово­ром власник або уповноважений ним орган виплачує працівнику за виконану ним роботу. З метою гаранту­вання визначеного розміру оплати працівника за ви-

конану ним роботу держава в законодавчому порядку встановлює мінімальну заробітну плату.

Право громадян на охорону здоров'я визначається Основами законодавства України про охорону здоро­в'я. Це право, крім того, передбачає життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний огляд і соціаль­не обслуговування і забезпечення, що необхідний для підтримки здоров'я людини; безпечне для життя і здо­ров'я навколишнє природне середовище; безпечні і здо­рові умови праці, навчання, побуту і відпочинку; кваліфіковану медику-санітарну допомогу; правовий захист від яких-небудь незаконних форм дискримінації, пов'язаних із станом здоров'я, і інші права громадян в галузі охорони здоров'я.

Право на житло

«Держави, котрі беруть участь у даному Пакті, ви­знають право кожного на достатній життєвий рівень для нього і його сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг і житло, і на безперервне поліпшення умов життя» (стаття 11 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права).

«Кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.

Громадянам, які потребують соціального захисту, жит­ло надається державою та органами місцевого са­моврядування безоплатно або за доступну для них пла­ту відповідно до закону.

Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду» (стат­тя 47 Конституції України).

Кожна особа, яка мешкає в Україні, має право на жит­ло. Вона може побудувати будинок і обслуговуючі його спорудження, придбати їх у власність на основі цивіль­но-правових угод або узяти під оренду. Громадяни Укра­їни мають право на одержання у встановленому поряд­ку жилого помешкання (квартири) у будинках держав­ного житлового фонду, у будинках суспільного житло­вого фонду, фонду житло-будівельних кооперативів.

Право громадян на житло гарантується шляхом сти­мулювання державного будівництва і реконструкції як державного та суспільного, так і приватного житлового фонду: розширення обсягу спорудження більш комфортного житла, малоповерхових будинків садового типу; розширення малих і середніх населених пунктів; забезпечення державним житлом громадян, яким потрібно поліпшення Житлових умов; надання пільгових кредитів для спорудження або придбання власного житла, у першу чергу громадянам, які довгий час знаходяться на обліку для поліпшення житлових умов, а також молодим сім'ям; сприяння збільшенню обсягів будівництва, поліпшенню якості і підвищення рівня благоустрою житла в сільських населених пунк­тах, створення житло-комунальної служби села; по­дальшого, у міру реформування системи заробітної плати, переходу на самоокупну систему оплати за ко­ристування житлом і за комунальні послуги і надання адресних субсидій на ці витрати громадянам, які по­требують соціального захисту.

Житлові права громадян України охороняються за­коном. Ніхто не може бути виселений із жилого помеш­кання, що займається, або обмежений у праві користу­вання жилим помешканням інакше ніж на основі й у порядку, передбаченому законом.

Право на освіту

«1. Держави, що беруть участь у даному Пакті, ви­знають право кожної людини на освіту...

2. Держави, що беруть участь у даному Пакті, визна­ють, що для повного здійснення цього права:

a) початкова освіта повинна бути обов'язковою і
безкоштовною для усіх;

b) середня освіта в її різноманітних формах, вклю­
чаючи професійно-технічну середню освіту, повинна
бути вікрита і зроблена доступною для всіх шляхом
прийняття всіх необхідних заходів і, зокрема, посту­
пового введення безкоштовної освіти;

c) вища освіта повинна бути зроблена однаково
доступною для усіх на основі здібностей кожного

шляхом прийняття всіх необхідних заходів і, зокре­ма, поступового введення безкоштовної освіти;

d) елементарна освіта повинна заохочуватися або інтенсифікуватися, по можливості, для тих, хто не проходив або не закінчив повного курсу своєї поча­ткової освіти;

є) повинен активно здійснюватися розвиток мере­жі шкіл усіх ступіней, повинна бути встановлена за­довільна система стипендій і повинні постійно по­ліпшуватися матеріальні умови викладацького пер­соналу» (стаття 13 Міжнародного пакту про еконо­мічні, соціальні і культурні права). «Кожен має право на освіту. Повна загальна середня освіта є обов'язковою.

Держава забезпечує доступність і безоплатність до­шкільної, повної загальної середньої, професійно-техніч­ної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної серед­ньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і після-дипломної освіти, різних форм навчання; надання дер­жавних стипендій та пільг учням і студентам.

Громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закла­дах на конкурсній основі.

Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через націо­нальні, культурні товариства» (стаття 53 Конституції

України).

Реалізація права на освіту дає можливість одержа­ти загальноосвітню і професійну підготовку, необхідну для здійснення трудової діяльності, для змістовного ду­ховного життя. У цьому зацікавлені не тільки сама людина, але і держава, суспільство в цілому, у зв'язку з потребами виробництва, що розвивається, та інших сфер у спеціалістах, здатних у силу загальної різнобічної підготовки опановувати складні сучасні професії. Тому Кбнституція України закріпила обов'язковість повної

загальної середньої освіти. Батьки або особи, які їх за­міняють, зобов'язані забезпечити одержання дітьми цієї освіти. Кожний управі на конкурсній основі безплатно одержати вищу освіту в державній або муніципальній освітній установі або підприємстві. Учням і студентам у відповідних випадках даються державні стипендії і різного роду пільги.

Поряд із державними, розвивається і система прива­тних платних освітніх установ різного роду. Вони є ва­жливим доповненням державної системи і покликані сприяти використанню різних моделей навчання, вра­хуванню потреб тих, хто навчається, в одержанні бажа­ного ними обсягу знань.

Підтримуючи різні форми освіти і самоосвіти, дер­жава встановлює державні освітні стандарти.

Право на участь у культурному житті Право на користування результатами наукового прогресу

«1. Держави, що беруть участь у даному Пакті, ви­знають право кожної людини на:

a) участь у культурному житті;

b) користування результатами наукового прогре­
су і їх практичного застосування;

c) користування захистом моральних і матеріаль­
них інтересів, що виникають у зв'язку з будь-якими
науковими, літературними або художніми працями,
автором яких вона є.