Міжнародні акти про права людини і законодавство України 4 страница

 

2. Заходи, що повинні вживатися державами, котрі
беруть участь у даному Пакті, для повного здійснення
цього права, включають ті, що необхідні для охорони,
розвитку і поширення досягнень науки і культури.

3. Держави, що беруть участь у даному Пакті, зобо­
в'язуються шанувати свободу, безумовно необхідну для
наукових досліджень і творчої діяльності.

4. Держави, що беруть участь у даному Пакті, визна­
ють користь, що добувається з заохочення і розвитку
міжнародних контактів і співробітництва в науковій і

культурній галузях» (стаття 15 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права; це право закріплене також у Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 року — розділ «Навко­лишнє середовище»).

«Громадянам гарантується свобода літературної, ху­дожньої, наукової і технічної творчості, захист інтелек­туальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різ­ними видами інтелектуальної діяльності.

Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може ви­користовувати або поширювати їх без його згоди, за ви­нятками, встановленими законом.

Держава сприяє розвиткові науки, встановленню на­укових зв'язків України зі світовим співтовариством. Культурна спадщина охороняється законом. Держава забезпечує збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність, вживає за­ходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами» (стаття 54 Кон­ституції України).

Держава Україна гарантує доступність усіх досяг­нень культури для громадян, де б вони не мешкали. Це забезпечується загальнодоступністю цінностей вітчиз­няної і світової культури, що знаходяться в державних і суспільних фондах, розвитком і рівномірним розмі­щенням культурно-просвітніх установ на території країни, розвитком телебачення і радіо, видавничої спра­ви і періодичної преси, мережі безкоштовних бібліо­тек; розширенням культурного обміну з закордонни­ми державами. Свобода наукової, технічної і художньої творчості виявляється в знятті ідеологічних обмежень, котрі існували колись і торкалися не тільки науки, але і насамперед громадського життя, мистецтва, художніх напрямків, репертуару театрів і т.д.

Право на використання результатів науково-техніч­ного прогресу в інтересах людини належить до числа найбільш загальних прав особистості. Слід виділити два

основних комплекси правових норм, покликаних регу­лювати застосування результатів науково-технічного прогресу в інтересах особистості і таких, що отримали закріплення в українському законодавстві: норми, спря­мовані на поліпшення і гуманізацію умов праці відповід­но до можливостей, що відкриваються науково-техніч­ним прогресом, і з урахуванням його негативних нас­лідків; норми, спрямовані на охорону навколишнього середовища від шкідливих наслідків НТР в інтересах людини і на базі новітніх досягнень науки і техніки.

Право на,відпочинок

«Держави, що беруть участь у дійсному Пакті, визна­ють право кожного на справедливі і сприятливі умови праці, включаючи, зокрема:...а) відпочинок, дозвілля і розумне обмеження робочого часу й оплачувану пері­одичну відпустку, так само як і винагороду за святкові дні» (п. «і», статті 7 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права).

«Кожен, хто працює, має право на відпочинок. Це право забезпечується наданням днів щотижне­вого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпуст­ки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час.

Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної від­пустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здій­снення цього права визначаються законом» (стаття 45 Конституції України).

У забезпеченні права на відпочинок задіяне широ­ке коло суб'єктів, покликаних створювати необхідні умови для реалізації цього права. Велику роль віді­грає і діяльність самої людини, яка повинна раціонально і грамотно використовувати час відпочинку. Функції держави в цій сфері полягають у встановленні за до­помогою закону розумної тривалості робочого часу, ви­хідних і святкових днів, оплачуваної щорічної відпус­тки.

Право власності

«Кожна людина має право володіти майном як од­ноосібно, так і разом з іншими.

Ніхто не повинний бути свавільно позбавлений свого майна» (стаття 17 Загальної декларації прав людини).

«Кожен має право володіти, користуватися і розпо­ряджатися своєю власністю, результатами своєї інте­лектуальної, творчої діяльності.

Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Громадяни для задоволення своїх потреб можуть ко­ристуватися об'єктами права державної та комуналь­ної власності відповідно до закону.

Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Примусове відчуження об'єктів права приватної влас­ності може бути застосоване лише як виняток з моти­вів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, вста­новлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження та­ких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи над­звичайного стану.

Конфіскація майна може бути застосована виключ­но за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, вста­новлених законом.

Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам сус­пільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі» (стаття 41 Конституції України).

Затвердження права приватної власності в Консти­туції України означало відхід від найважливішого по­стулату соціалістичної ідеології про необхідність зосе­редження усієї власності в руках держави. Формально вона об'являлася загальнонародною, проте людина була відчужена від власності.

Економічною основою соціалізму була і конститу­ційно закріплювалася суспільна, соціалістична власність

у формах державної (загальнонародної) і кооператив­но-колгоспної. Причому ставилася задача підняти остан­ню до рівня загальнонародної.

Приватна власність розглядалася як основа експлу­атації людини людиною. У Конституції СРСР 1936 року (Конституції соціалізму, що переміг) уже було зафіксо­вано, що соціалістична система господарства і соціаліс­тичної власності на знаряддя і засоби виробництва за­твердилися в результаті ліквідації капіталістичної си­стеми господарства, скасування приватної власності на знаряддя і засоби виробництва і знищення експлуата­ції людини людиною.

У період Радянської влади за громадянином при­знавалося лише право особистої власності, об'єктом якої могли бути трудові прибутки і заощадження, житло­вий будинок, підсобне домашнє господарство, предмети домашнього ужитку й особистого споживання. Таким чином, власність громадянина була фактично цілком виключена зі сфери суспільного виробництва.

Конституція України 1978 р. у початковій редакції залишила в силі ці принципові положення про право власності громадянина, лише незначно розширивши сферу легалізації індивідуальної трудової діяльності, заснованої знову ж винятково на особистій праці гро­мадян і членів їх сімей і використовуваної в інтересах суспільства.

Перебудова економічних відносин, що почалася у 90-х роках XX століття у СРСР, повинна була одержати кон­ституційне закріплення, що стосується, зокрема, форм власності, котрі допускаються для громадянина. Цей процес проходив поступово. Спочатку з Конституції УРСР була вилучена стаття про соціалістичну власність і введена норма про те, що держава створює умови, необхідні для розвитку різноманітних форм власності, і забезпечує їм рівний захист. Підкреслювалася також роль держави в створенні умов і заохоченні господар­ської ініціативи, у забезпеченні розвитку ринкового механізму. У результаті наступних змін і доповнень у Конституцію УРСР були включені норми, що конкретно

говорять про приватну власність, про право кожного бути власником, тобто володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном і іншими об'єктами власності як індивідуально, так і разом з іншими особами. Конституція України 1996 року визнання і захист приватної власності, так само як і інших форм (наприклад, державної і муніципальної), віднесла до основ конституційного ладу, розширила гарантії її охо­рони, у тому числі судом.

Зворотна сила закону

«1. Ніхто не може бути визнаний винним у вчинен­ні якогось карного злочину внаслідок якоїсь дії або недогляду, що, відповідно до внутрішньодержавного за­конодавства або міжнародного права, котре діяло на той момент, не було карним злочином. Так само не може призначатися більш тяжке покарання, ніж те, що під­лягало застосуванню в момент учинення карного зло­чину. Якщо після вчинення злочину законом установ­люється більш м'яке покарання, дія цього закону по­ширюється на даного злочинця» (п. 1 статті 15 Міжна­родного пакту про громадянські та політичні права).

«Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'як­шують або скасовують відповідальність особи».

Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушен­ня» (стаття 58 Конституції України).

За загальним правилом закони й інші нормативно-правові акти не мають зворотної сили в часі, тобто не поширюються на дії, що мали місце в той період, коли відповідний акт ще не був прийнятий або не набув за­конної сили. Не має зворотної сили закон, що уперше встановлює юридичну відповідальність за певні дії, а та­кож акти, що посилюють відповідальність на певні не­правомірні дії. Виняток складають закони або інші нор­мативно-правові акти, що пом'якшують або виключають відповідальність і саме тому мають зворотну силу.

 

Обов'язок захищати права й інтереси дітей «1. Кожна дитина без усякої дискримінації за озна­кою раси, кольору шкіри, статі, релігії, національного або соціального походження, майнового стану або народження має право на такі засоби захисту, що вимагаються в її становищі як малолітньої з боку її сім'ї, суспільства і держави.

3. Кожна дитина повинна бути зареєстрована негай­
но після її народження і повинна мати ім'я.

4. Кожна дитина має право на придбання громадян­
ства» (стаття 24 Міжнародного пакту про громадянсь­
кі та політичні права).

«Батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повно­ліття» (ч.2 статті 51 Конституції України).

Законодавство України про сім'ю містить положен­ня, відповідно до яких батьки зобов'язані утримувати своїх неповнолітніх дітей і непрацездатних повнолітніх дітей, які потребують матеріальної допомоги. При від­мові батьків від цього обов'язку кошти на утримання дітей стягуються з них у судовому порядку (стст. 82-89, 91-94 Кодексу про шлюб і сім'ю України).

Обов'язок захищати Вітчизну

«Захист Вітчизни, незалежності та територіальної ці­лісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону» (стаття 65 Кон­ституції України).

Конституція України встановлює в якості одного з найважливіших і почесних обов'язків громадян Украї­ни захист Батьківщини, її незалежності і територіаль­ної цілісності. Насамперед мається на увазі захист України від збройної агресії, що є найважливішою функ­цією держави і справою честі всього українського на­роду, обов'язком кожного її громадянина.

Правові основи діяльності органів державної влади у відношенні забезпечення оборони України визначені Законом «Про оборону України» від 6 грудня 1991 року. Але захист Батьківщини не повинний обмежуватися

тільки цим аспектом. Одночасно він означає, що ко­жен громадянин України, незалежно від національнос­ті, расової приналежності, віросповідання, ідеологічних переконань, трудової й іншої діяльності, зобов'язаний захищати і відстоювати її суспільний лад від будь-яких зазіхань, підтримувати громадянський порядок, збері­гати національну культуру та ін.

Саме тому які-небудь зазіхання на незалежність України, її територіальну цілісність, спроби змінити на­сильницьким шляхом державний лад, скинути держав­ну владу належать до державних злочинів і суворо ка­раються законом.

Порядок і правила проходження військової служби визначаються законами України «Про загальний вій­ськовий обов'язок і військову службу» від 25 березня 1992 року (із змінами і доповненнями), «Про альтерна­тивну (невійськову) службу» від 12 грудня 1991 року та ін. Загальний військовий обов'язок установлюється з метою забезпечення комплектування Збройних Сил України, Служби безпеки України, Прикордонних військ України, Цивільної оборони України, Управління охо­рони вищих посадових осіб України та інших військо­вих формувань, створених відповідно до законодавства, а також підготовки населення до захисту держави.

Обов'язок не завдавати шкоди навколишньому при­родному середовищу

«Кожен зобов'язаний не заподіювати шкоду приро­ді, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки» (стаття 66 Конституції України).

Цей обов'язок конкретизований Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 року. У його зміст входять обов'яз­ки громадян раціонально використовувати природні ресурси, здійснювати заходи із запобігання, псування, забруднення, виснаження природних ресурсів, негатив­ного впливу на стан навколишнього природного сере­довища.

Якщо об'єктам природи нанесена шкода, то її роз­мір визначається за спеціальними таксами щодо об'єк­тів тваринного світу, лісів; за спеціальними методика­ми визначаються збитки, нанесені рибному господарст­ву, водним ресурсам, а також внаслідок забруднення атмосферного простору. В інших випадках розмір збит­ків визначається за фактичними витратами, необхідни­ми для відновлення порушеного стану природних ресурсів. Чинне законодавство України встановлює пра­вило, за яким, у випадку відмови в добровільному від­шкодуванні збитків, заподіяних порушенням порядку використання й охорони природних ресурсів, пам'ят­ників історії і культури, відповідні спори вирішуються в судовому порядку.

Обов'язок кожного сплачувати податки

«Кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.

Усі громадяни щорічно подають до податкових інспек­цій за місцем проживання декларації про свій майно­вий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановле­ному законом» (стаття 67 Конституції України).

Одним з конституційних обов'язків осіб, які одер­жують прибутки від трудової, інтелектуальної і твор­чої діяльності, а також з інших джерел, є обов'язок бра­ти участь у формуванні державного і місцевих бюдже­тів шляхом сплати податків і зборів.

Відповідно до Закону України «Про бюджетну сис­тему України» у редакції від 29 червня 1995 року за­гальнодержавний бюджет забезпечує необхідними ко­штами фінансування заходів у галузі економічного і соціального розвитку, що мають загальнодержавне зна­чення, бюджет Автономної Республіки Крим, місцеві бюджети — заходів економічного і соціального розвит­ку, здійснюваного державними органами Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування і місцевих державних адміністрацій..

Принципи побудови системи оподаткування в Укра­їні, види податків, зборів і інших обов'язкових плате-

жів, напрямки їх зарахування і використання, перелік платників податків і об'єктів оподаткування і відпові­дальність за порушення податкового законодавства ви­значається Законом України «Про систему оподатку­вання» у редакції від 18 лютого 1997 року.

Відповідно до Конституції України всі громадяни України зобов'язані подавати в податкові адміністра­ції за місцем проживання декларації про свій майно­вий стан і прибутки за минулий рік. На основі декла­рацій, документальних перевірок за місцем отриманих прибутків, податкова адміністрація у випадку виявлен­ня порушень податкового законодавства вимагає їх усу­нення, а при наявності підстав накладає адміністратив­ні стягнення на громадян, винних у неподанні або в невчаснім наданні декларацій про прибутки або у вклю­ченні в декларації невірних даних, а також у випадках інших порушень податкового законодавства.

Обов'язок кожного дотримуватися Конституції і законів України

«Кожен зобов'язаний неухильно дотримуватися Кон­ституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Незнання законів не звільняє від юридичної відпові­дальності» (стаття 68 Конституції України).

Юридична відповідальність — це особливі, передба­чені й урегульовані нормами права відносини між гро­мадянами і державою, що виникають у випадку вчи­нення правопорушення. Головна мета юридичної від­повідальності — охорона правопорядку, правове вихо­вання людей і покарання винних осіб за вчинене.

Юридична відповідальність може бути (у залежнос­ті від виду правопорушення) карною, адміністративною, цивільною і дисциплінарною, що передбачається нор­мами відповідного законодавства. При цьому усі види юридичної відповідальності встановлюють передбачені санкції за правопорушення, а правопорушник терпить державний примус за допомогою позбавлення певних благ (позбавлення волі, виплата штрафу та ін.).

 

Література:

1. Дженіс М., Кей P., Бредлі Е. Європейське право у
галузі прав людини. — К., 1997.

2. Карташкин В.А. Международная защита прав
человека. Основные вопросы сотрудничества госу­
дарств. — М., 1976.

3. Карташкин В.А. Международная защита прав
человека. — М., 1985.

4. Карташкин В.А. Права человека в международ­
ном и внутригосударственном праве. — М., 1995.

5. Мовчан А.П. Права человека и международные
отношения. — М., 1982.

6. Манов Б.Г. ООН и содействие осуществлению со­
глашений о правах человека. — М., 1986.

7. Мюллерсон Р.А. Права человека: идеи, нормы,
реальность. — М., 1991.

8. Энтин М.Л. Международные гарантии прав чело­
века. Практика Совета Европы. — М., 1992.