Международное морское право /Отв. ред. И.П. Блищенко.—М., 1988.

7. Молодцов СВ. Международное морское право. —

М., 1987.

8. Мировой океан и международное право /Отв. ред.
А.П. Мовчан, А. Янков. — М., 1986.

9. Очерки международного морского права /Отв. ред.
В.М. Корецкий, Г.И. Тункин. — М., 1962.

Розділ 15

МІЖНАРОДНЕ ПРАВО В ПЕРІОД ЗБРОЙНИХ КОНФЛІКТІВ

Міжнародне право в період збройних конфліктів — галузь міжнародного права

Незважаючи на те, що галузь сучасного міжнародно­го права, що регулює відносини держав у період зброй­них конфліктів, у своєму теперішньому стані виникла нещодавно, вона має довгу історію. її історичні корені лежать дуже глибоко, тому що закони і звичаї війни такі ж давні, як і сама війна, а війна така ж давня, як життя на землі.

Вже в давнині, а потім і в середні віки майже в усіх цивілізаціях існували правила, що накладають обме­ження на право воюючих завдавати шкоди противни­кові. Закони, що забезпечують захист певним категорі­ям осіб, можна знайти в персів, греків і римлян, у Древ­ньому Китаї, в Африці й у християнських державах. До цих категорій належали діти і старі, роззброєні вої­ни і полонені. Вже в далекому минулому траплялося, що полководці наказували своїм військам зберігати життя взятих у полон солдат, добре поводитися з ними, щадити цивільне населення сторони противника,і не­рідко по закінченні воєнних дій сторони домовлялися про обмін полоненими. Заборонялися напади на деякі

об'єкти та віроломні способи ведення бою, зокрема такі, як використання отрут.

У своєму сучасному вигляді право війни почало скла­датися під впливом християнства, ісламу і лицарства. Воно знаходило своє вираження в указах, що видаються государями своїм військам, у яких наказувалися пра­вила поводження військ стосовно противника, а також у двосторонніх актах, що укладалися між воюючими державами. Згодом подібна практика перетворилася в сукупність заснованих на звичаї правил ведення війни, тобто норм, що підлягали дотриманню сторонами в збройному конфлікті навіть при відсутності односто­ронньої заяви або двосторонньої угоди з цього приво­ду. Значний внесок у становлення звичаєвого права вій­ни внесли також праці різних вчених в галузі міжна­родного публічного та державного права, зокрема та­ких, як Г. Гроцій, Е. Де Ваттель та ін. Вагомий внесок у формування права війни внесли і філософи, яких завж­ди хвилювали причини військових зіткнень та їхні жахливі наслідки. Так, французький філософ Жан-Жак Руссо у своїй роботі «Про суспільний договір», опубліко­ваній в 1762 році, відзначав, що: «Війна — це не відноси­ни між людьми, але між державами, і люди стають воро­гами випадково, не як людські істоти і навіть не як гро­мадяни, а як солдати; не як жителі своєї країни, а як її захисники». Далі, аналізуючи цілі війни, він писав: «Якщо мета війни — знищення ворожої держави, то інша сторона має право винищувати її захисників, поки вони тримають у руках зброю, але як тільки вони кидають її і здаються, — вони перестають бути ворогами або ін­струментом у руках ворогів і знову стають просто людьми, чиї життя не дозволено нікому віднімати».

Процес укладання договорів про норми ведення вій­ни почався в 60-і роки XIX сторіччя, коли з інтерва­лом у чотири роки відбулися дві міжнародні конфе­ренції — у Женеві в 1864 році й у Санкт-Петербурзі в 1868 році, — результатом яких є укладання основних договорів, що стосуються питань права збройних конф­ліктів.

Проте, незважаючи на таку довгу історію становлен­ня і розвитку цієї галузі сучасного міжнародного пра­ва, у доктрині дотепер не вироблене єдине поняття да­ної галузі права, як немає єдності щодо її змісту, пред­мета правового регулювання і, відповідно, системи. Не вироблена і єдина термінологія стосовно її наймену­вання, але найбільш поширеними в науковій літерату­рі є такі найменування, як «право війни», «міжнародне воєнне право», «закони і звичаї війни», «право зброй­них конфліктів» і «міжнародне гуманітарне право».

Серед учених, які віддають перевагу «праву війни», Ф.Ф. Мартене, котрий дійшов висновку, що: «Право вій­ни в об'єктивному значенні є сукупність юридичних норм, законів і звичаїв, що визначають дії держав та їх збройних сил під час війни. У суб'єктивному значенні право війни визначає дієздатність воюючих держав для розв'язання війни і користування правами, визнаними за воюючою стороною». М.Таубе під правом війни ро­зуміє сукупність «правил, що дотримуються воюючи­ми...». Ф.Бербер вважає, що під правом війни у вузь­кому або власному значенні слова потрібно розуміти такі обмеження, що міжнародне право покладає на учас­ників війни щодо засобів подолання, перемоги, приду­шення, перетворення в беззахисного противника, і о утворює справжню мету війни. Перазич визначає да-у систему норм як «сукупність правових правил, що регу­люють відносини між воюючими країнами, з одного боку, і відносини між нейтральними — з іншого». Е.А. Ко-ровін писав, що право війни є обмеження і регламента­ція воєнного насильства. Дуже об'ємне визначення пропонує Кожевников Ф.1., який думає, що право війни являє собою «міжнародні правила, якими повинні керуватися держави у своїх взаємовідносинах під час війни». Виходячи з цього визначення, до даної системи норм можна віднести і, наприклад, правила про поря­док дипломатичного захисту інтересів воюючих на те­риторії противника, що, як думається, усе ж є неправиль­ним. Оригінальна думка була висловлена В. Лахтіним,

 

який вважає, що право війни створює частина науки про ведення війни (на стику політики і стратегії).

Але деякі автори, наприклад М. Одема, вважають, що «право війни» вже в самій своїй термінологічній основі містить протиріччя, тому що війна припускає застосу­вання сили, а право її заперечує. Крім того, термін «пра­во війни» традиційно застосовувався до війн між суве­ренними державами, а зараз, коли право регламентує різні види збройних конфліктів, цей термін не відбиває да­них змін. Вживати замість «право війни» поняття «між­народне воєнне право» пропонує Е. Варт. На його дум­ку, зміст цього терміну полягає в «зведенні до мінімуму страждань військовополонених, поранених і цивільно­го населення».

У науковій літературі нерідко вживається також і поняття «закони і звичаї війни». Так, Л. Оппенгейм вважав, що закони війни — це «норми міжнародного права, що стосуються ведення війни». Сучасний дослід­ник Д. Биндшедлер-Робер думає, що продовжувати ви­користовувати даний термін визначення цієї системи норм цілком обгрунтовано. У свою чергу, І. Старке під «законами війни» розуміє ті обмеження, встановлені міжнародним правом, у межах котрих можливо засто­сування сили для поразки супротивника.

Для захисту застосування цього терміна можна ска­зати, що він може бути збережений у визначенні даної галузі права, якщо розуміти «закон» як загальне прави­ло, якого повинні дотримуватися в подібних ситуаціях. Що ж стосується особливої юридичної чинності, котрою дійсно володіють закони, то цілком логічно, що дана сфера має особливу потребу в тому, щоб діючі в ній настанови відрізнялися категоричністю і непорушністю.

Найбільш уживаним останнім часом став термін «міжнародне гуманітарне право». У той же час існує ряд учених, які дотримуються точки зору, що термін «міжнародне гуманітарне право» слід вживати для ви­значення галузі міжнародного права, що регулює спів­робітництво у гуманітарних питаннях, у коло яких вхо­дять наука, культура, освіта, обмін інформацією, а в центрі

даного співробітництва знаходяться права людини. Навряд чи дана думка може претендувати на бездоган­ність.

Авторів, що не розділяють даної точки зору, можна умовно розділити на три групи. Одна з них досліджує міжнародне гуманітарне право в широкому значенні цього поняття. Так, наприклад, В.Мбатна вважає, що між­народне гуманітарне право містить у собі право зброй­них конфліктів, права людини та міжнародно-правові норми про обмеження застосування деяких видів зброї і роззброювання. Ж.Пикте під міжнародним гуманітар­ним правом у широкому значенні (або, як він його інак­ше називає правом гуманності) розуміє «сукупність чинних звичаєвих і конвенційних норм, що забезпечу­ють повагу людської особистості та її розвиток». М.Курсье визначає його як «сукупність норм і принци­пів, покликаних у будь-який час і при будь-яких обста­винах гарантувати основні права і riflHqcTi окремої людини». І.П. Блищенко й О.Н. Хлестов, даючи ком­плексну характеристику цієї галузі, розуміють під між­народним гуманітарним правом сукупність міжнарод­но-правових норм, що визначають співробітництво дер­жав в галузі прав і свобод людини, режим дотримання прав і свобод людини в мирний час, і сукупність міжна­родно-правових норм, що визначають режим дотриман­ня елементарних прав і свобод людини під час збройно­го конфлікту.

Друга група авторів, як вважається, визначає міжна­родне гуманітарне право досить вузько. Так, А. Роберт-сон думає, що воно є лише частиною, галуззю «прав лю­дини», а самі права людини складають основу гумані­тарного права. X. Фрик розуміє під міжнародним гу­манітарним правом сукупність юридичних норм, спря­мованих на «забезпечення мінімуму прав захисту по­раненим і хворим, військовополоненим і цивільним особам, які вибули зі строю або таким, які не беруть участі у воєнних діях». Визначають його і як «сукуп­ність принципів і норм, що регулюють відносини між воюючими і нейтральними сторонами з метою макси-

 

мального зменшення жорстокості війни, забезпечення поваги прав людини та її природної гідності».

Третя група авторів думає, що міжнародне гуманітар­не право складається з двох частин — «права Гааги» (права війни) і «Права Женеви» (власне гуманітарного права) — і діє воно лише тільки в період збройних кон­фліктів, критикуючи тим самим авторів, які вважають, що воно діє й у мирний час. Так, А.Рандельцхофер вва­жає, що у власному значенні слова міжнародне гумані­тарне право — «це сукупність норм, закріплених у Га­азьких (1907 рік), Женевських (1949 рік) конвенціях і Гаазькій конвенції, 1954 року, без поділу їх на які-не-будь частини». О. Кимминіх вважає, що і «право Жене­ви» і «право Гааги» є складовими частинами міжнарод­ного гуманітарного права, тому що останнє теж випли­ває з ідеї гуманності. Ж. Вете під міжнародним гума­нітарним правом розуміє «загальновизнані міжнарод­но-правові положення, що забезпечують повагу прав особистості та діють відповідно до вимог підтримки су­спільного порядку або воєнної необхідністі». Він та­кож поділяє його на «право Гааги» і «право Женеви», розуміючи під першим «частину норм, що регламенту­ють ведення воєнних дій і засоби ведення війни», а під другим — «частину міжнародного права, що забезпечує охорону поранених і хворих, військовополонених і ци­вільного населення у випадку збройних конфліктів».

Представники цього напрямку в науці сходяться в думці, що «право Гааги» регулює:

а) права й обов'язки воюючих;

б) обмеження воюючих у виборі засобів і методів
нанесення шкоди противникові (засобів і методів
ведення війни);

в) обмеження насильства, не обумовленого воєн­
ною необхідністю.

«Право Женеви», у свою чергу, охороняє в період зброй­них конфліктів:

а) поранених і хворих, які вийшли із строю;

б) осіб, які потерпіли аварію корабля на морі;

в) військовополонених, цивільне населення;

¹

г) іноземців та інших осіб, котрі не беруть участь

у бойових діях.

Торкаючись офіційного закріплення терміна «між­народне гуманітарне право» і, відповідно, дефініції да­ної галузі права, слід зазначити, що в документах ООН вживаються поняття «право збройних конфліктів» і «міжнародне гуманітарне право, застосовуване в період збройних конфліктів». Так, наприклад, у доповіді Гене­рального секретаря ООН, присвяченій 25-річній діяль­ності Комісії ООН з прогресивного розвитку і кодифі­кації міжнародного права, наводиться система міжна­родного права, у якій в якості самостійної галузі виді­ляється «право збройних конфліктів». Водночас, кон­ференція, що проходила в Женеві з 20 до 29 березня 1974 року під егідою ООН, офіційно іменувалася так: «Дипломатична конференція з питань підтвердження і розвитку гуманітарного міжнародного права, застосо­вуваного в збройних конфліктах». У Додаткових Про­токолах І і II 1977 року до Женевських конвенцій 1949 року також уживається термін «міжнародне гуманітарне право, застосовуване в період збройних кон­фліктів». Є також визначення, дане Міжнародним Ко­мітетом Червоного Хреста, відповідно до якого під між­народним гуманітарним правом розуміються такі між­народні правила, договірні або засновані на звичаях, що:

а) спеціально спрямовані на вирішення гуманітар­
них завдань, що виникають безпосередньо в резуль­
таті збройного конфлікту міжнародного і неміжна-
родного характеру; і

б) які з міркувань гуманного характеру обмежу­
ють права сторін, що знаходяться в конфлікті, виби­
рати методи і засоби ведення війни; або

в) захищають осіб і майно, яким нанесена або може
бути нанесена шкода конфліктом.

Відповідно до положень Статуту ООН і відповідно до основних принципів міжнародного права держави повинні вирішувати міжнародні спори мирними засо­бами. Проте сучасне міжнародне право припускає мож­ливість правомірного застосування збройних сил (са-

 

I

мооборона від агресії, застосування збройних сил ООН, реалізація права на самовизначення).

У міжнародному праві є велика кількість норм, що регламентують суспільні відносини в період збройних конфліктів. Обсяг і якість регулювання цих відносин дозволяють свідчити про існування самостійної галузі міжнародного права, що визначає допустимість засобів і методів ведення війни, забезпечує захист жертв зброй­них конфліктів, установлює взаємовідносини між вою­ючими і державами, що не воюють, і т.д.

Як відзначалося, до кінця XIX сторіччя основну роль у регламентації права збройних конфліктів традицій­но грали міжнародні порядки. Міжнародні порядки зберегли певне значення для даної галузі міжнародно­го права і сьогодні. Проте в даний час основний масив норм права збройних конфліктів складають норми між­народних договорів. Його формування фактично поча­лося з другої половини XIX сторіччя. Так, у 1856 році в Парижі була підписана Декларація про правила ве­дення морської війни, що скасовувала каперство (пі­ратство), вона встановлювала недоторканність нейтраль­них вантажів і правила морської блокади. У 1864 році була прийнята конвенція про поліпшення долі по­ранених і хворих у діючих арміях, що згодом перегля­далася в 1906 і 1929 роках. У 1868 році була прийнята Санкт-Петербурзька декларація про скасування вжи­вання розривних, вибухових і запалювальних куль.

З 1899 року починаються активні процеси кодифі­кації правил війни. У 1899 році були прийняті Гаазькі конвенції про закони і звичаї сухопутної війни і де­кларації:

1) про заборону бомбардувань із повітряних куль;

2) про заборону користуватися артилерійськими
снарядами, єдиною метою яких є поширення задуш­
ливих і шкідливих газів;

3) про заборону застосування куль, що розверта­
ються або сплющуються в людському тілі.

У 1907 році знову в Гаазі були прийняті одинадцять конвенцій, що регулюють різні аспекти права збройних конфліктів:

 

1) про відкриття воєнних дій;

2) про закони і звичаї сухопутної війни;

3) про права й обов'язки нейтральних держав і
осіб у випадку сухопутної і морської війни;

4) про стан ворожих торгових суден на початку
воєнних дій;

5) про перетворення торгових суден у судна воєнні;

6) про встановлення підводних автоматичних мін,
що вибухають від зіткнення;

7) про бомбардування морськими силами під час
війни;

8) про застосування до морської війни початків
Женевської конвенції;

9) про деякі обмеження в користуванні правом
захоплення в морській війні;

 

10) про заснування Міжнародної призової палати;

11) про права й обов'язки нейтральних держав у
разі морської війни.

Зазначені вище конвенції замінили конвенцію і де­кларації 1899 року.

У 1909 році була підписана декларація про правила морської війни.

У 1925 році був підписаний Женевський протокол про заборону застосування на війні задушливих, отруй­них або інших таких газів і ряд інших документів.

У 1929 році була прийнята конвенція про режим військовополонених.

Після закінчення Другої світової війни і з ураху­ванням її трагічного досвіду були прийняті ряд конвен­цій, спрямованих на заборону особливо небезпечних між­народних злочинів. Так, у 1948 році була підписана кон­венція про попередження злочину геноциду і покаран­ня за нього.

1949 рік ознаменувався розробленням і підписан­ням у Женеві на міжнародній конференції, скликаній 12 серпня з ініціативи Міжнародного комітету Черво­ного Хреста, цілого ряду міжнародних конвенцій, об'єд­наних за назвою «Женевські конвенції про захист жертв війни», що складають нині основний фундамент «Пра-

 

ва Женеви»: а) конвенції про поліпшення долі поране­них і хворих у діючих арміях; б) конвенції про поліп­шення долі поранених, хворих і осіб, які потерпіли ава­рію корабля, із складу збройних сил на морі; в) конвен­ції про поводження з військовополоненими; г) конвен­ції про захист цивільного населення під час війни.

До конвенцій прикладено 11 рекомендацій конферен­ції.

Додатковий протокол І до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосуються захисту жертв між­народних збройних конфліктів, 1977 року і Додатко­вий протокол II до Женевських конвенцій від 12 серп­ня 1949 року, що стосується захисту жертв збройних конфліктів неміжнародного характеру, 1977 року значно розширили сферу застосування норм права збройних конфліктів, розповсюдивши їх на війни, у яких народи ведуть боротьбу проти колоніального панування й іноземної окупації, а також проти расистських режи­мів у здійсненні свого права на самовизначення. Крім того, Додатковий протокол І суттєво обмежує воюючих не тільки в засобах ведення війни, але й у її способах.

Історичне значення Женевських конвенцій про за­хист жертв війни 1949 року полягає в тому, що вони містять у собі численні положення загального харак­теру, що відбивають найважливіші тенденції розвитку права збройних конфліктів у контексті реалізації по­ложень власне міжнародного гуманітарного права. Без їхнього розуміння неможливо розібратися в сутності підходу світового співтовариства до правового регулю­вання ведення збройних конфліктів і в даний час. До найбільш суттєвих з них належать такі положення:

1. Конвенції підлягають дотриманню «при будь-
яких обставинах», а, отже, дотримання їх повинно
бути забезпечено державами неодмінно. Серйозні
порушення цього положення повинні бути криміна­
льно карані.

2. Конвенції підлягають застосуванню не тільки
у разі оголошеної війни, але і при збройних конфлік­
тах, коли одна зі сторін ще не визнала стану війни, а

 

також при військовій окупації, якій не чиниться ніякий опір.

Держави, що домовляються, залишаються пов'я­заними цими положеннями також стосовно тієї дер­жави, що не є учасником конвенції, якщо остання «приймає і застосовує» їх у яких-небудь конкретних конфліктах. З цього випливає, що деякі положення конвенцій гуманного порядку підлягають застосу­ванню також у громадянській війні.

3. Зазначеними конвенціями особам, які протегую-
ються, присвоюються права, від яких вони не можуть
відмовитися. Такі особи мають також право просити
про допомогу державу-покровительку (нейтральна
держава, що за згодою конфліктуючих сторін сприяє
і здійснює контроль за дотриманням гуманітарних
норм на території однієї зі сторін, представляючи
інтереси іншої сторони). За відсутністю такої повинна
виступати будь-яка організація, що переслідує гуманні
цілі, наприклад Міжнародний комітет Червоного
Хреста. Ніякі відступи від цих положень за допо­
могою укладання угоди з державою, що у результаті
воєнних подій виявляється обмеженою у своїй свободі
дій, не допускаються.

4. Конвенції підлягають застосуванню в співробіт­
ництві і під спостереженням держави-покровитель-
ки або організації, що її заміняє, і яка переслідує
гуманні цілі.

5. У разі розбіжностей щодо тлумачення і за­
стосування конвенції держава-покровителька або
організація, що її заміняє, яка переслідує гуманні
цілі, повинна запропонувати свої послуги. Вони
можуть запропонувати організувати зустріч пред­
ставників сторін. За вимогою однієї зі сторін по­
винно бути проведене розслідування будь-якого
порушення конвенції, яке припускається. Якщо
між сторонами не буде досягнуто згоди про поря­
док виробництва такого розслідування, сторони
повинні призначити третейського суддю, що вирі­
шить процедурне питання.

 

Слід, проте, мати на увазі, що в конвенціях немає положення, що передбачає порядок вирішення спо­рів, якщо сторони не дійшли згоди ні про процедуру, ні про призначення третейського судді. Женевська конференція лише рекомендувала державам пере­давати такі спори на розгляд Міжнародного Суду.

6. Всі неурегульовані конвенціями справи підля­
гають вирішенню на підставі загальних принципів
цих конвенцій.

7. Забороняються засоби відплати проти осіб і об'­
єктів, що перебувають під заступництвом відповідно
до конвенцій.

8. Нейтральні держави, що прийняли в себе осіб,
яким протегують, зобов'язані розумно застосовува­
ти конвенції.

9. На честь Швейцарії встановлюється емблема у
вигляді Червоного Хреста на білому тлі в якості від­
мітного знака захисту жертв війни, що представляє
собою зворотні кольори швейцарського прапора.
Поряд із цим допускається також зображення за­
мість Червоного Хреста Червоного Півмісяця і Чер­
воного Лева на білому фоні. Зловживання цими ем­
блемами є карним.

Слід зазначити, що міжнародне співробітництво в сфері збройних конфліктів розвивається і в даний час. Такий розвиток здійснюється у таких основних на­прямках:

а) запобігання збройним конфліктам;

б) правове становище держав, що беруть участь і
не беруть участь у конфлікті;

в) обмеження засобів і методів ведення війни, за­
борона їхньої модернізації;

г) захист прав людини в період збройних конфлік­
тів;

д) забезпечення відповідальності за порушення
норм міжнародного права.

Міжнародна доктрина і практика виробили основні принципи сучасного права збройних конфліктів (між­народного гуманітарного права):

 

— гуманізація збройних конфліктів;

— обмеження воюючих у виборі методів і засобів
ведення війни;

— міжнародно-правовий захист жертв війни;

— охорона цивільних об'єктів і культурних ціннос­
тей;

— захист інтересів нейтральних держав;

— сполучення воєнної необхідності і підтримка сус­
пільного порядку з повагою до людини;

— заборона заподіювати противнику шкоди, нероз­
мірної із метою війни — знищення або ослаблення його
воєнної мощі та ін.

Особливе значення має питання про застосування но­вих засобів ведення війни, у тому числі і термоядерної зброї, променевої (для впливу на людський організм), інфразвукової (для поразки внутрішніх органів люди­ни), генетичної (для негативного впливу на механізм спадкоємності), психотронної (для впливу на психіку людей) зброї і подібних їм видів і засобів. Хоча ці види зброї, за винятком термоядерної, знаходяться в даний час тільки на стадії розроблення, проте питання про недопущення їхнього використання є насущною міжнародно-правовою проблемою. Міжнародне право в цих випадках виходить із так званої Декларації Мар-тенса, що містить сформульований Ф.Ф. Мартенсом, російським дипломатом і професором міжнародного права, і оголошений у 1899 році на Гаазькій конферен­ції основний принцип. Цей принцип увійшов потім у преамбулу IV Гаазької конвенції про закони і звичаї сухопутної війни. От його повний зміст: «У чеканні того, щоб змогло бути обнародуване більш повне зведення законів війни, конференція вважає необхідним констату­вати, що у випадках, не передбачених у цій угоді, населен­ня і воюючі залишаються під охороною і дією початків міжнародного права, оскільки вони випливають із звичаїв між утвореними народами, які встановилися, із законів людяності та вимог суспільної свідомості».

Таким чином, дана Декларація, що має системний характер, містить у собі ряд положень, на яких базуєть­ся і сучасне право збройних конфліктів, як-от:

а) вона лежить в основі всіх принципів права зброй­
них конфліктів і слугує фундаментом для вироблен­
ня нових норм цієї галузі міжнародного права;

б) закріплює основні ідеї, якими повинні керува­
тися воюючі держави і «командуючі військами» при
застосуванні законів і звичаїв ведення війни;

в) заповнює прогалини в правовому регулюванні
збройних конфліктів, слугує своєрідною «правовою
вуздечкою» у випадках відсутності правових наста­
нов у конкретних нормах міжнародного права.
Слід зазначити, що в цілому міжнародно-правове ре­
гулювання збройних конфліктів торкається питань по­
чатку війни, її ведення, методів і засобів, становища во­
юючого і мирного населення і закінчення війни.

2. Види збройних конфліктів

Стислий розгляд цілей війни дозволяє визначити ви­дову характеристику збройних конфліктів. Мета війни полягає в придушенні збройного опору противника. Ця формула має дуже важливе значення, тому що дозволяє класифікувати воєнні дії за суб'єктно-об'єктним скла­дом і за територією, на якій вони відбуваються. Вста­новлення такої мети означає, що війна не спрямована на знищення противника і не переслідує мету фізично­го знищення його збройних сил.

Це означає, по-перше, що війна не ведеться проти мирного населення, тим більше, що правила ведення воєнних дій вимагають, щоб мирне населення перебу­вало «під опікуванням воюючих». По-друге, воєнні дії, що ведуться збройними силами на території своєї дер­жави проти свого населення, у більшості своїй не є вій­ною в міжнародному значенні цього поняття.

Звідси розрізняють міжнародні збройні конфлікти і збройні конфлікти неміжнародного характеру.

Відповідно до положень Женевських конвенцій 19^9 року міжнародними збройними конфліктами при­знаються такі конфлікти, коли один суб'єкт міжнарод-

І

ного права застосовує збройну силу проти іншого суб'єк­та. Таким чином, сторонами в міжнародному збройному конфлікті можуть бути:

а) держави;

б) нації і народності, що борються за свою неза­
лежність;

в) міжнародні організації, що здійснюють колек­
тивні збройні заходи для підтримання миру і між­
народного правопорядку.

Відповідно до статті 1 Додаткового протоколу І між­народними є також збройні конфлікти, у яких народи ведуть боротьбу проти колоніального панування й іно­земної окупації і проти расистських режимів у здійс­нення свого права на самовизначення.

Збройні конфлікти неміжнародного характеру — це усі збройні конфлікти, що не підпадають під дію статті 1 Додаткового протоколу І, що відбуваються на терито­рії будь-якої держави «між її збройними силами або іншими організованими озброєними групами, що, зна­ходячись під відповідальним командуванням, здійсню­ють такий контроль над частиною її території, що до­зволяє їм здійснювати безперервні й узгоджені воєнні дії і застосовувати положення Протоколу II».

Збройні конфлікти неміжнародного характеру ма­ють такі ознаки:

а) застосування зброї й участь у конфлікті зброй­
них сил, включаючи поліцейські підрозділи;

б) колективний характер виступів. Дії, що зумов­
люють обстановку внутрішньої напруженості, внут­
рішні заворушення, не можуть вважатися конфлік­
тами, що розглядаються;

в) певний ступінь організованості повстанців і на­
явність органів, відповідальних за їхні дії;

г) тривалість і безперервність конфлікту. Окремі
спорадичні виступи погано організованих груп не
можуть розглядатися як збройні конфлікти неміж­
народного характеру;

ґ) здійснення повстанцями контролю над части­ною території держави.

 

Таким чином, збройний конфлікт між повстанцями і центральним урядом є, як правило, внутрішнім кон­фліктом. Проте повстанці можуть бути визнані «воюю­чою стороною», коли вони:

а) мають свою організацію;

б) мають на чолі відповідальні за їхню поведінку
органи;

в) установили свою владу на частиною території
держави;

г) додержуються у своїх діях «законів і звичаїв
війни».

Як раніше відзначалося, визнання повстанців «вою­ючою стороною» виключає застосування до них націо­нального кримінального законодавства про відповідаль­ність за масові заворушення і т.п. На захоплених у полон поширюється статус військовополонених. Повстанці мо­жуть вступати в правовідносини з третіми державами і міжнародними організаціями, одержувати від них до­помогу, що допускається міжнародним правом. Власті повстанців на контрольованій ними території можуть створювати органи управління і видавати нормативні акти. Отже, визнання повстанців «воюючою стороною», як правило, свідчить про набуття конфліктом якості міжнародного і є першим кроком до визнання нової держави.

До збройних конфліктів неміжнародного характеру слід відносити всі громадянські війни і внутрішні кон­флікти, що виникають із спроб державних переворотів і т.д. Ці конфлікти відрізняються від міжнародних збройних конфліктів насамперед тим, що в останніх оби­дві воюючі сторони є суб'єктами міжнародного права, у той час як у громадянській війні воюючою стороною признається лише центральний уряд. Держави не по­винні втручатися у внутрішні конфлікти на території іншої держави.

Проте в практиці міжнародного співтовариства здій­снюються певні збройні заходи, проведені під егідою ООН, що одержали найменування «гуманітарної інтер­венції», їхньою метою є військове втручання в події, що відбуваються в конкретній країні, яку роздирають зброй-

ні конфлікти міжнаціонального або релігійного харак­теру, для надання гуманітарної допомоги населенню, яке особливо страждає від таких дій (припинення крово­пролиття, робота з біженцями, боротьба з голодом, допо­мога у налагодженні повсякденного життя і побутових умов і т.д.), а також для припинення військового про­тиборства воюючих сторін. Таке втручання, з огляду на особливі обставини, здійснюється без згоди уряду дер­жави, у яку здійснюється військове вторгнення, тому воно й іменується «інтервенцією». Термін «гуманітар­на» покликаний проілюструвати основну мету такого втручання. Саме так, наприклад, були охарактеризова­ні збройні акції в Сомалі та Руанді, початі з метою при­зупинення внутрішніх конфліктів, що відбувалися там, які супроводжувалися масовими людськими жертвами.