Готська держава 4 страница

1660 р. відновилися воєнні дії між Росією та Польщею.У ході цієї війни російські війська зазнали поразки під Чудновом на Житомирщині. Розгублений Ю. Хмельницький за цих умов змушений був перейти на бік поляків і погодився на приєднання України до Польщі. Будучи не в змозі контролювати ситуацію, Ю. Хмельницький 1663 р. зрікся гетьманства,

Після зречення Ю. Хмельницького гетьманом був обраний переяславський полковник П. Тетеря, який відстоював інтереси пропольськи налаштованої старшини. Але Лівобережжя та Запоріжжя його владу не визнали. У Ніжині в 1663 р. на так званій Чорній Раді (де брали участь не тільки козаки, а й представники селян і міщан — «черні») був проголошений гетьманом І. Брюховецький, який роздавав щедрі обіцянки полегшити становище народу, зменшити побори, обмежити загарбання старшиноіо земель. Таким чином, українські землі були розділені ворогуючими старшинськими угрупованнями на дві частини. На Правобережжі укріпився ставленик Польщі П. Тетеря, а Лівобережжям з Києвом — правив зорієнтований на Москву І. Брюховецький.

Гетьман П. Тетеря намагався відвоювати Лівобережну Україну в союзі з Польщею, але його похід 1664 р. закінчився поразкою. Він не зміг перешкодити розміщеним на Правобережжі польським військам нещадно грабувати і знищувати місцеве населення. Як наслідок цього на Правобережжі

1665 р. спалахнуло антипольське повстання. П. Тетеря змушений був скласти гетьманські повно­важення і втекти в Польщу. Правобережним гетьманом був обраний чигиринський полковник

Петро Дорошенко.

Тим часом на Лівобережній Україні І. Брюховецький усіма силами намагався відстоювати інте­реси козацької старшини, сприяв отриманню нею земель та посиленню утисків рядових козаків і селян. Оскільки це викликало невдоволення народу, І. Брюховецький 1665 р. в Москві підписав новий договір з царським урядом, так звані Московські статті. В них зазначалися такі умови:

• вибори гетьмана мали проводитися за згодою царя і в присутності царських послів;

• митрополит української православної церкви призначався Москвою;

• збільшувалася кількість царських військ, розміщених в Україні;

• царські урядовці дістали право власноручно збирати податки в Україні в царську казну. 1667 р. Росія і Польща, виснажені боротьбою за українські землі, в селі Андрусово під Смолен­ськом уклали угоду про перемир'я на 14,5 років. Згідно з Андрусівською угодою українські землі на Лівобережжі і Київ залишалися у складі Московської держави. Правобережні землі і Східна Галичина перейшли під контроль Польщі. Запорозька Січ була оголошена територією спільного управління Росії і Польщі.

Таким чином, був закріплений розділ українських земель між сусідніми державами. Це стало можливим багато в чому через боротьбу між старшинськими угрупованнями, які перетворили Україну на арену громадянської війни, що дістала назву Руїни.

Народні повстання на Лівобережжі

Із 1666 р. в Україну почали прибувати царські воєводи з військами, які почали втручатися в гетьманське управління, чинити утиски місцевому населенню, захоплювати землі. Тоді ж почався перепис населення для визначення розміру податків. Наслідком такої політики стало повстання, що піднялось на Переяславщині, яке до початку 1668 р. охопило все Лівобережжя. У червні 1668 р. Брюховецький, залишившись в ізоляції, був убитий повстанцями. Скориставшись складною ситу­ацією на Лівобережжі, Дорошенко проголосив себе гетьманом всієї України, призначивши сюди своїм представником Дем'яна Многогрішного.

Гетьманство Д. Многогрішного

Д. Многогрішний, опинившись на Лівобережжі перед переважаючою силою російських військ, змушений був визнати зверхність Москви. У березні 1669 р. в Глухові козацька рада підтвердила гетьманські повноваження Д. Многогрішного (1668—1672) і ухвалила нові статті. За Глухівськими статтями режим царської присутності в Україні був пом'якшений. Д. Многогрішному вдалося, зокре­ма, домогтися припинення втручання царських воєвод у справи гетьманської адміністрації, права збирати податки в російську казну. Російські гарнізони мали залишатися в чотирьох містах — Києві, Переяславі, Чернігові й Острі. Однак реєстр скорочувався до ЗО тисяч осіб.

У своїй політиці Многогрішний намагався рішуче і безкомпромісно відстоювати автономні права України і боровся за відновлення кордонів Української держави періоду Б. Хмельницького.

Послідовний курс Многогрішного на широку автономію України спричинив серйозне занепоко­єння російського уряду та протидію частини козацької старшини, яка дотримувалась проросійської орієнтації. За підтримки царського резидента усунуті з посад полковники організували змову проти гетьмана. Його було звинувачено у зраді, заарештовано і заслано до Сибіру. Новим гетьманом Лі­вобережної України був обраний генеральний суддя Іван Самойлович. Були затверджені чергові статті, що обмежували владу гетьмана і вплив рядового козацтва.

Ситуація на Правобережжі під час Руїни

На Правобережній Україні у 60—80-х рр. XVII ст. ситуація продовжувала загострюватись. Ту­реччина і Кримське ханство, скориставшись Руїною, посилили наступ на українські землі з півдня. Цьому сприяло те, що П. Дорошенко, який після Андрусівського перемир'я розчарувався у союзі із Польщею і Росією, прагнучи об'єднати Українську державу під своєю владою, уклав договір з Туреч­чиною і визнав себе васалом султана. Він виступив проти Польщі та її ставленика на Правобережжі гетьмана М. Ханенка, що контролював північну Київщину. 1672 р. 250-тисячна турецька армія вторглась на Поділля і, розгромивши поляків під Тернополем, просувалася на Львів. Польський уряд змушений був просити миру. За Бучацьким договором 1672 р. Поділля стало турецькою провінцією, а решта Правобережної України — самостійною державою під владою П. Дорошенка і турецького протекторату.

Вимушеною відмовою Польщі від Правобережжя вирішив скористатися царський уряд Росії. Майже вся Правобережна Україна 1674 р. була окупована царськими військами і лівобережними полками. М. Ханенко передав повноваження І. Самойловичу. П. Дорошенко був оточений в Чиги­рині і деякий час тримався тільки завдяки підтримці турок і татар. Його політика провалилась. Край знелюднів внаслідок турецько-татарських набігів. Від П.Дорошенка відвернулись усі соратники і 1676 р. він склав булаву перед Самойловичем і воєводами.

Втративши Дорошенка, Туреччина 1677р. проголосила гетьманом Ю.Хмельницького, що опинився в її руках під час одного з татарських набігів. Величезна турецько-татарська армія у 1677—1678 рр. здійснила два походи на Чигирин, зрештою захопила його, але далі просунутися не змогла через стійкий опір російських військ і лівобережних полків. Ю. Хмельницький правив, спираючись на турецько-татарські загони, фактично безлюдним краєм і запам'ятався лише безмеж­ною жадібністю та великою жорстокістю. 1681 р. турки, переконавшись у непотрібності Ю. Хмель­ницького, його стратили.

Багаторічна війна за Правобережжя виснажила всіх її учасників, а зруйнований край втратив при­вабливість. Були укладені договори: Журавневський 1676 р. — між Польщею і Туреччиною, Бахчиса­райський 1681 р. — між Росією і Туреччиною, «Вічний мир» 1686 р. — між Росією і Польщею. За цими договорами Росія залишала під своїм контролем Лівобережжя, Київ і Запоріжжя, південна частина Правобережної'України відходила до Туреччини, а північна — до Польщі. Крім того, значні території вздовж правого берега Дніпра і на півдні не повинні були заселятися жодною стороною, залишившись нейтральною зоною. Звичайно при цьому поділі про інтереси українського народу не йшлося.

Соціально-економічне І політичне становище в Україні у другій половині XVII ст.

ЛІВОБЕРЕЖЖЯ І СЛОБОЖАНЩИНА

Лівобережжя було складовою частиною Московської держави і дістало назву Малоросії, або Гетьманщини. Верховна влада в краї належала цареві і здійснювалася через спеціально створений 1662 р. Малоросійський приказ. Однак зберігались і залишки автономії, головою якої був гетьман, підпорядкований царю. При ньому була старшинська рада, що складалася з осіб, які відали окремими галузями управління і призначалися гетьманом за згодою царя. Зберігся полковий адміністратив­ний устрій. Полковників за погодженням з царським урядом також призначав гетьман. У системі управління Лівобережжям головна роль належала козацькій старшині і українській шляхті.

Після Визвольної війни кріпацтво було скасовано, багато селян і міщан перейшли в козацький стан. Але з часом право такого переходу було обмежене.

Відбувався процес захоплення старшиною земель, разом з цим поступово відновлювалась і феодальна експлуатація селянства новими панами. Погіршувалось становище рядових козаків. Селяни і міщани мали також утримувати власним коштом царські війська, постачали їх продовольст­вом, сплачували податки гетьманській адміністрації. Але панщина ще не була поширена, а більшість повинностей становили різні податі.

У другій половині XVII ст. відбувався процес заселення Слобідської України. Сюди з середини XVII ст. переселилися біженці з Лівобережної України, яка були ареною бойових дій. Російський уряд, що володів цими землями, надавав українським переселенцям пільги — слободи (звідки й назва «Слобідська Україна»). Переселенці заснували тут низку міст — Чугуїв, Харків, Суми, Охтирку та ін. Вони перенесли на Слобожанщину з України козацький адміністративний устрій. Тут було засновано п'ять полків (Харківській, Чугуївський, Сумський, Охтирський і Острогозький). Однак полковники підпорядковувались не гетьману, а білгородському воєводі. Часто полковничі посади успадковувались.

ЗАПОРОЗЬКА СІЧ

1686 р. Запоріжжя перейшло під контроль Московської держави. Хоча офіційно воно підпоряд­ковувалося гетьману, кошові часто спілкувалися безпосередньо з царським урядом. Це підривало авторитет гетьманської влади і завдавало шкоди українській державності. На Січі знаходились загони російських військ. Як наслідок Визвольної війни значно зросла кількість земель, підпоряд­кованих Січі. Як і в інших районах України, старшина, що мала владу, зосереджувала в своїх руках багато земель, на яких працювали рядові козаки. Але на Запоріжжі не було кріпацьких порядків, і сюди стікалися всі, хто був незадоволений феодальними утисками. Запорожці продовжували свої походи проти турків і татар, неодноразово виступали проти присутності в Україні росіян і поляків. Видатним кошовим Запорозької Січі був Іван Сірко, який успішно воював проти турків, татар і по­ляків. Значну роль він відігравав у повстанні на Слобожанщині 1666 р., за що був заарештований царським урядом і засланий у Сибір, але згодом його звільнили.

Однак плата за участь у походах, військова здобич були вже не основним джерелом існування запорозьких козаків. Багато козаків займалися промислами і торгівлею з Україною, Росією, Поль­щею, Туреччиною і Кримом.

ПРАВОБЕРЕЖНА І ЗАХІДНА УКРАЇНА

Землі Правобережної України, на яких тривалий час точилися воєнні дії, були спустошені і знелюднені, тому поляки заселяли їх заново. Для цього козакам було дозволено знову селитися на Правобережжі із збереженням традиційного самоуправління. Сюди, починаючи з 1680-х рр., почали повертатися біженці, а з подальшим заселенням краю й польська шляхта, яка відновила кріпацькі порядки. Панщина на Правобережжі становила А—5, а в Галичині до 6 днів на тиждень. Посилю­вались утиски православного населення. Одночасно занепадали братства, що активізувало роль уніатської церкви. З цього часу починається масовий перехід українців Галичини в унію.

Українці Північної Буковини перебували під подвійним гнітом — з боку Молдавії та Туреччи­ни, васалом якої було Молдавське князівство. Окрім панщини і податей на користь молдавських феодалів, вони сплачували податки на користь турецького султана. На зідміну від Правобережної України і Галичини, в Північній Буковині релігійні утиски чинилися у формі переслідування християн з боку мусульманського духовенства. Така сама ситуація була і в Закарпатті, яке входило до складу Трансільванії, також підвладної Туреччині.

Антифеодальна і національно-визвольна боротьба

Посилення феодальної експлуатації породжувало опір серед українського населення. Під час Руїни на Лівобережжі неодноразово піднімались селянські повстання. Найбільшими серед них були повстання 1657—1658 рр. під проводом Мартина Пушкаря і Якова Барабаша, 1666 р. — на Переяславщині, 1687 р. — козаків Гадяцького і Прилуцького полків.

Ще ширшою була антифеодальна боротьба на Правобережжі і в Східній Галичині. Вона супро­воджувалася відмовою від виконання повинностей, втечами селян, нападами на панські маєтки, створенням на Правобережжі козацьких полків, центрами яких стали Вінниця, Фастів, Брацлав, Корсунь і Богуслав. Цю боротьбу очолив фастівський полковник Семен Палій. До кінця XVII ст. в багатьох районах Правобережжя населення звільнилося від польської шляхти.

Палій, що орієнтувався на Росію, неодноразово звертався до царського уряду з проханням при­єднати до неї правобережні землі. Але Москва відмовлялася, оскільки не бажала псувати відносини з Польщею, з якою був укладений союз для боротьби проти Туреччини.

На галицьких землях розгортався рух опришків (від слова опір), які переховувалися в Карпатах і чинили успішні напади на маєтки місцевої шляхти.

Культура України у другій половині XVII ст.

У цей період українська культура розвивалася за несприятливих умов. Із приєднанням до Росії в Україні почався процес русифікації. Російська мова почала проникати у діловодство, су­дочинство, освіту. Йшов масовий відтік української інтелігенції в Росію. Однак, незважаючи на це, в українській культурі другої половини XVII ст. з'явилися нові напрями, створювалися видатні художні пам'ятки.

Центром освіти в Україні залишався Київ. У Київському колегіумі працювали видатні вчені і педа­гоги: Лазар Баранович, Інокентій Гізель, Стефан Яворський та ін. Розвинутою в Україні була мережа початкових шкіл, внаслідок чого значна частина населення була грамотною. 1661 р. Львівський єзуїтський колегіум було перетворено на університет.

Серед літературних творів значне місце посідали трактати з історії: «Синопсис», «Літопис Само­видця» та ін. Усна народна творчість була представлена піснями і думами, присвяченими національ­но-визвольній боротьбі у добу Хмельниччини і боротьбі проти Туреччини і Кримського ханства.

У театральному мистецтві продовжували існувати «шкільна драма» і вертеп. Музична творчість була представлена бандуристами і кобзарями, але одночасно розвивалась професійна музика. По­пулярні були багатоголосі співи, з'явилася «Граматика музична» Миколи Далецького (1677).

В архітектурі з'явився стиль бароко, для якого характерні пишність і вишукані форми. У цьому стилі споруджені Преображенський собор в Ізюмі, Георгіївський собор Видубицького монастиря, Нікольський собор у Києві та ін.

Більш реалістичним став живопис, центральне місце в якому почала посідати людина. У Киє­во-Печерській лаврі з'явилася портретна галерея громадських і політичних діячів, є там і портрет Б. Хмельницького. Помітним явищем у мистецтві того часу стало зображення різними художниками козака-бандуриста.