Національно-визвольний рух на початну XX ст.

У Наддніпрянській Україні соціальні утиски поєднувалися з великодержавною політикою цар­ського уряду. Переслідувались українська культура, її діячі, українська мова, преса, театр.

Особливістю ЗахідноїУкраїни було те, що тиск офіційної імперської влади доповнювався націо­нальним гнобленням з боку польських, румунських і угорських чиновників, великих землевласників і підприємців.

Закономірним наслідком такого становища було посилення боротьби за поліпшення націона­льно-політичного становища. Саме в цей час на арену політичного життя Наддніпрянщини почали виходити політичні партії, які прагнули очолити невдоволених існуючим становищем. Першою з них була Революційна українська партія, заснована в Харкові 9 січня 1900 р. Дмитром Антоновичем. Головною метою партії було досягнення незалежності України. У своїй діяльності РУП спиралася на студентів, семінаристів, учителів, інших представників української інтелігенції, на робітників низки підприємств. Але політичний напрям її був нечіткий через соціальну строкатість її членів. Це проде­монстрував її документ — брошура М. Міхновського «Самостійна Україна», яка містила в собі гасло «Україна для українців». Невдовзі самі керівники зреклися його і непопулярної ідеї.

Через це від РУП відокремилась відверто націоналістична Народна українська партія на чолі з М. Махновським. Але вона майже нічого не встигла зробити — надрукувала лише декілька анти-російських брошур та спробувала зруйнувати пам'ятник О. Пушкіну у Харкові.

Через деякий час в РУП стався більш серйозний розкол. У ній поширився вплив загальноро-сійського соціал-демократичного напряму, і влітку 1905 р. з РУП вийшла група під керівництвом Мар'яна Меленевськогота Олександра Скоропис-Йолтуховського, що заснувала Українську соціал-демократичну спілку («Спілка»), яка на правах регіональної організації увійшла до складу РСДРП (меншовиків). Більшість членів РУП, лідером якої був економіст Микола Порш, не відмовившись від автономістської національної програми, наприкінці 1905 р. утворила Українську соціал-демо-кратичну робітничу партію (УСДРП). З 1900 р. в Україні діяла Українська соціалістична партія (УСП), очолювана Борисом Ярошевським, яка 1903 р. увійшла до складу РУП.

Помірковане крило української інтелігенції також партійно структурувалось. Восени 1904 р. представниками українських ліберальних кіл була заснована Українська демократична партія (УДП) на чолі з Олександром Лотоцьким та Євгеном Чикаленком. Одночасно виникла Українська радикальна партія, лідерами якої були Борис Грінченко і Сергій Єфремов. Обидві партії виступа­ли за ліберально-демократичні перетворення та політичну автономію України. Однак УРП мала в перспективі утворення загальнонародної власності за умови, що її вилучення у приватних осіб мало компенсуватись.

На відміну від Наддніпрянщини, в Західній Україні, яка входила до складу конституційної монархії — Австро-Угорщини, партії виникли ще у 80—90-ті рр. XIX ст. і на початку XX ст. націона­льно-визвольний рух розвивався вже під їх керівництвом. Галичина поступово перетворилася на загальноукраїнський центр національного визволення, який багатьма сприймався як «український П'ємонт».

Українські партії Прикарпаття очолили масовий рух за автономію Східної Галичини, загальне виборче право, заснування у Львові окремого українського університету. Зростав національно-патріотичний рух молоді, що виявилось насамперед у діяльності масових молодіжних патріотично-спортивних організацій «Сокіл», «Січ», «Пласт». Однак активізація національно-визвольного руху спричинила конфлікт з польською громадою Галичини, яка розглядала край як свій споконвічний. Цей конфлікт переріс у липні 1910 р. у збройні сутички на вулицях Львова, і знадобилося втручан­ня уряду.