Література і мистецтво

Усупереч перепонам, що чинилися російським самодержавством та австро-угорським урядом, друга половина XIX ст. була періодом помітного прогресу української культури.

Незважаючи на тиск з боку російських чиновників, українська література не тільки вижила, а й зробила впевнений крокуперед. В ній сформувався реалістичний напрям, представниками якого були Марко Вовчок, Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Леся Українка та інші літератори, що талано­вито відображали у своїх творах гострі соціальні і психологічні проблеми українського суспільства.

Незважаючи на заборони, саме на другу половину XIX ст. припав початок розквіту українського театру. 1882 р. за ініціативою Марка Кропивницького почала свою роботу перша українська про­фесійна трупа — Товариство українських акторів, до якої входили Марія Заньковецька, Панас Саксаганський, Микола Садовський та інші актори і театральні діячі.

Найяскравішим представником української музики того часу став композитор Микола Лисенко. Він був автором симфонічних творів та багатьох опер: «Тарас Бульба», «Різдвяна ніч», «Коза-дереза», «Пан Коцький» та ін. Розвиток міст сприяв архітектурній творчості. Талановиті архітектори Олек­сандр Беретті, Олександр Кобелєв і Олександр Вербицький зробили значний внесок у забудову Києва. У Харкові плідно працював архітектор Олександр Бекетов. Зрілим майстром архітектури зарекомендував себе західноукраїнський архітектор Юліан Захаревич, за проектами якого було побудовано кілька споруд у Львові, Чернівцях та інших містах.

Нові риси з'явилися у мистецтві скульптури. Видатним майстром, який в малих формах зображу­вав різні типи людей та їх заняття, був Леонід Позен. Широко відомі його композиції «Трактирник», «Кобзар», «Скіф», «Запорожці в дорозі».

Монументальна скульптура була представлена пам'ятниками царям і вищим чиновникам. 1853 р. в Києві було споруджено пам'ятник князю Володимиру Великому, 1888 — Богдану Хмельницькому скульптора Михайла Микашевича.

Свого розквіту досяг і живопис, у якому була помітна тенденція повернення до українських традицій. Українські майстри приділяли більше уваги не тільки пейзажам, побутовим темам укра­їнського села, але й історичним проблемам, зокрема героїчним подіям часів Козаччини. Всесвітньо відома, наприклад, картина Іллі Репіна «Запорожці пишуть листа турецькому султанові». Українські теми звучали у творах художників Архипа Куїнджі («Місячна ніч на Дніпрі»), Миколи Пимоненка («Святочне гадання» та ін.), Миколи Ярошенка. Видатним майстром морського пейзажу був Іван Айвазовський («Дев'ятий вал», «Вид Одеси в місячну ніч» та ін.), який працював у Криму.

Початок XX ст. свідчив, що перебування України у складі царської Росії суттєво загальмувало і деформувало її соціально-економічний розвиток. Загальноєвропейські процеси індустріалізації відбувались тут повільніше, ніж у західноєвропейських країнах. До того ж рушійною силою цих процесів було некорінне (неукраїнське) населення.

На економічній ситуації в Наддніпрянській Україні першого десятиліття XX ст. відбилася глибока економічна криза 1900—1903 рр. і застій, що прийшовїй на зміну, який тривав до 1909 р. Підприємці і банкіри, прагнучи подолати кризу, почали створювати монополістичні об'єднання, за допомогою яких вони ділили ринки збуту продукції, регулювали ціни, об'єднували дрібні фірми і закривали збиткові заводи і фабрики. Найбільш поширеною формою монополій у початковий період були ї синдикати—угоди самостійних у виробничому плані власників підприємств про спільну реалізацію продукції через спільно організовану систему збуту. <

В Україні одним із перших виник 1887 р. цукровий синдикат. 1902 р. був організований мета-лургійний синдикат «Продамет», який зосередив у своїх руках дві третини виробництва чавуну і сталі ПівденноїУкраїни. 1903 р. заснований синдикат «Продаруд». Значну роль відігравав синдикат «Продвугілля».

У 1909—1914 рр. економічна криза і застій змінилися прискореним підйомом української про- 2 мисловості. При цьому роль і місце України в економічному організмі Російської імперії не змінились. Економічне зростання охопило головним чином вугільно-металургійну промисловість Донецько-Криворізького регіону, де працювали 50 % всіх робітників промисловості України.

Як і раніше, на початку XX ст. царський уряд сприяв прогресу головним чином сировинних галу­зей народного господарства України і свідомо гальмував розвиток інших. Результатом цього стало те, що багато галузей промисловості, які були життєво важливі для українського суспільства, булиу занепаді і жителі України змушені були купувати російські або закордонні товари. Це спричинило постійний відтік коштів з України. Загалом із України вивозилось набагато більше, ніж ввозилось. Вивіз товарів з України не мав відповідного відшкодування. За межі України і за кордони імперії в цілому йшло 75 % отриманого в економіці прибутку.

Розвиток сільського господарства Наддніпрянщини гальмувався на початку XX ст. малоефек­тивним поміщицьким землеволодінням, у якому зосереджувались відсталі напівкріпацькі форми виробництва, та селянським малоземеллям. Поміщикам, що мали багато землі, не обов'язково було перебудовувати свої маєтки на капіталістичній основі. Вони задовольнялися селянськими відробіт-ками і орендними виплатами селян. Провідну роль в сільському господарстві України відігравало виробництво зерна, особливо озимої пшениці.