Післяреволюційна реанція

З 1907 р. самодержавство перейшло в наступ. Після «третьочервневого перевороту» (розпуск царем Миколою II другої Державної думи 3 червня 1907 р. з одночасним ухваленням нового вибор­ного закону, що майже виключав участь у Думі представників селян і робітників) майже всі завою­вання в національній і соціальній сфері, здобуті в попередні роки, були втрачені. Переслідувались опозиційні до влади політичні партії, закривалися профспілки, були страчені, кинуті в тюрми або заслані активні учасники революційного руху.

Одночасно поширювалася діяльність російських шовіністичних організацій (чорносотенців). Серед них був заснований 1908 р. «Клуб російських націоналістів», який виступав за нещадну бо­ротьбу проти українського національно-визвольного руху.

Почався новий виток русифікації. Одна за одною почали закриватися «Просвіти» з підконтрольни­ми їм установами, заборонялися українські друковані видання, відновилася заборона на вживання української мови у школах та інших освітніх закладах.

Українські соціал-демократичні партії—УСДРП і «Спілка» не знайшли чіткої тактики своєї діяль­ності в умовах реакції. Лідери соціал-демократії почали шукати союзників в організованому 1908 р. міжпартійному політичному блоці українських ліберальних діячів. Таким політичним блоком було Товариство українських поступовців (ТУП) на чолі з М. Грушевським і С. Єфремовим. У програмі ТУП висувалися такі вимоги:

• парламентаризм як основа загальнодержавного ладу;

• федеративна перебудова Росії як засіб забезпечення прав українського народу;

• національно-територіальна автономія України у складі Росії.

У своїй діяльності «тупівці» знайшли спільну мову з російськими думськими фракціями трудови­ків і конституційних демократів (кадетів), але ті продовжували ставитись критично до українського питання.