Соціальна і національна напруженість у суспільстві вилилася в Росії в революцію 1905—1907 рр., яка почалася після розстрілу у Петербурзі 9 січня 1905 р. робітничої демонстрації. Революційні виступи в Україні набули масового характеру. Вже на початку революції, в січні—березні 1905 р., страйкувало 170 тис. робітників усіх губерній України. Влітку 1905 р. селянський рух охопив половину повітів. Почалися виступи в армії. У червні 1905 р. почалося повстання на броненосці «Потьомкін», яке очолили українці Григорій Вакуленчук (загинув на самому початку повстання) та Афанасій Матюшенко. Через два тижні плавання Чорним морем броненосець із закінченням запасу палива і води змушений був здатися у румунському порту Констанца. Восени 1905 р. на чорноморському флоті підняли повстання 12 кораблів, очолене лейтенантом Петром Шмідтом, що служив на крейсері «Очаків». Але воно було придушене урядовими силами. Самого Шмідта наступного року було страчено за вироком суду. У листопаді 1905 р. на збройну демонстрацію вийшли три саперні роти, очолені підпоручиком Борисом Жаданівським. Цей виступ також був придушений урядовими військами. У грудні 1905 р. під впливом більшовиків, анархістів та есерів у Донбасі, Харкові, Олександрівську відбулися збройні повстання робітників. Після їх придушення революція пішла на спад.
Розмах революційних подій 1905 р. налякав царський уряд. 17 жовтня 1905 р., у розпал жовтневого загальноросійського політичного страйку, що паралізував економічне життя країни, вийшов царський маніфест, у якому проголошувалося перетворення Росії на конституційну монархію, дарування народові всіх демократичних прав і свобод, зобов'язання уряду скликати виборний представницький орган — Державну думу. Цей маніфест, як і сама революція, привів до пожвавлення українського національно-визвольного руху, який став складовою частиною революції. Молоді українські партії пропагували в масах ідеї автономії або повної самостійності України, вели боротьбу за скасування заборон на використання української мови, за усунення перепон на шляху до розвитку національної культури.
В Україні відбувся справжній вибух національного життя. З'явились і відкрито поширювались масові періодичні видання — газети «Хлібороб» у Лубнах, «Громадська думка», «Рада» в Києві та ін. Перші успіхи були досягнуті у боротьбі за відкриття кафедр українознавства в університетах Одеси і Харкова. Велику патріотично-культурну роботу розгорнули відкриті з жовтня 1905 р. в Наддніпрянській Україні «Просвіти» — в Одесі, Києві, Миколаєві, Кам'янець-Подільському, на Полтавщині та Катеринославщині. До серпня 1907 р. в Україні діяло 35 «Просвіт». Однак при цьому так і не вдалося, за незначним винятком, домогтися українізації шкільної освіти.
Важливою подією тодішнього політичного життя стала діяльність української парламентської громади у І і II Державних думах, яка висувала вимоги автономії України, розширення місцевого самоврядування, впровадження української мови в освіті і церкві, створення кафедр української мови, літератури і історії в університетах та учительських семінаріях, вирішення аграрного питання на користь селян.
