Геополітичне поле Європи

Геополітична карта Європи складається як мінімум із трьох великих утворень (полів). Перше з них — континен­тальний Захід, ядром якого можна назвати передусім Францію, Іспанію, Португалію. До острівного Заходу найчастіше всього залічують Англію. Друге утворення (ареал) — Середня Європа. Сюди входять Австрія, Угорщина, Німеччина, Італія. Третє ут­ворення — Східна Європа та Євразійська Росія.

Історично Англія (як і США) дотримувалася в геополі-тичних стосунках із країнами Західної та Східної Європи, з Євразією та Південно-Східною Азією таласократичного підходу. До кінця XX ст. Англія була володаркою морів. Перша світова війна, а згодом жовтнева соціалістична рево­люція внесли серйозні корективи у світовий баланс геопо-літичних сил. СРСР і США упродовж півстоліття перетвори­лися на дві світові наддержави. Західній Європі, разом із Англією, відводилася роль буферної зони. З часом всередині західноєвропейського співтовариства відбувалися невидимі для побіжного погляду зміни у відносинах США і Європи. Зовні це постає як традиційне протистояння Парижа й Вашингтона, прагнення створити вісь Париж— Берлін як зародок майбутньої Європи, спроможної протистояти sa океанському могутньому покровителю.

Своє місце на геополітичному полі Європи прагне иілії ти потужна об'єднана Німеччина. Відбувається

Наприкінці XX ст. у НАТО чітко визначилися дві групи, одного боку — США, Канада й часто Англія, що до ни приєднується, а з іншого — великі країни Західної Європи національні почуття яких, зокрема французів і німців, були вражені під час Другої світової війни. Посилюються інтсі раційні стосунки у сфері політики, економіки, фінансів країнах Європейського Союзу. Кінець XX ст. ознаменувавс і створенням єдиної європейської валюти «евро», відмової" від митного кордону й прийняттям принципового рішенні про запрошення до складу Євросоюзу десяти країн Цепі ральної та Східної Європи.

На рубежі третього тисячоліття геополітичне поле Євреї пи може формуватися у двох напрямах. Перший: Європ < стає визнаним лідером світового цивілізаційного процеїл зберігає свою унікальність у ньому, утверджується як са мостійний центр багатополюсного світу нового тисячолітія Другий: Європа фактично занепадає, остаточно підкоряєм. гя панамериканізму, відбуваються її дифузія в процесі гло залізації, дезінтеграція між євроатлантичним і євроазійсі. ким полюсами.

Нинішній етап характеризується далекосяжним стра гегічним розколом між США та Європейським Союзом її формального збереження стратегічного та військового парі іерства. Названий процес — природний результат відчутних шін у співвідношенні економічних потенціалів Європи її США, а також відповідна реакція Європи на формування сполученими Штатами Америки політики одноосібної ге ге лонії. Відповідні процеси демонструє й реальна практика ютанніх років. Світ став свідком виникнення і загострення:ерйозних розходжень між США і Західною Європою в пи аннях, що стосуються Кіотського протоколу, доцільносп іійськової операції проти Іраку тощо. Йдеться, природно іе про протистояння, а про розбіжність в інтересах і погля іах на низку питань, визначених останнім десятиріччям \ іійськовій, економічній і політичній сферах.

За великим рахунком, нині активно інтенсифікувався іроцес переосмислення геополітичного статусу Європи и іасамперед Європейського Союзу. Мова про нові контури вітобудови, розвиток системи міжнародних відносин, л

Ісонувати політичну функцію, відмінну від тієї, що реалізу­ються нині, — функцію важливого, та все ж нерівноправно-УГО «молодшого» партнера США.

І Проте упродовж тривалого часу ця функція ЄС іще вберігатиметься. Не слід нехтувати військовий аспект спра­ви, де лідерство США є беззаперечним. Досі не подолано [психологічний шок, завданий європейському континенту?двома світовими війнами минулого століття. Важливо врахо­вувати й те, що інтеграційні процеси за своєю природою не Піддаються штучному прискоренню. Вони можуть утверджу­ватися лише на еволюційній основі. І в цьому сенсі час пра­цював, працює й працюватиме в майбутньому на Європу. Во­на вже подолала чималу відстань, що визначає геополітичну рівновагу США — ЄС.

Нині Європейський Союз у складі 25 європейських дер­жав — одна з найпотужніших інтеграційних зон світу. Євро-союз об'єднує країни з населенням понад 400 млн осіб. Його економічний потенціал майже такий (а з окремих на­прямів перевищує), як у США (ВВП Європейського Союзу 10 трильйонів доларів, США — 9,7 трильйона доларів) і ста­новить 22 відсотки світового промислового виробництва. На користь європейської геополітичної стратегії слід віднести створення загальноєвропейської валюти, визнання Європи центром світової екологічної політики. До цього слід додати конструктивність відносин Європейського Союзу з країнами «третього світу». Відповідно до своїх базових принципів ЄС прагне максимально підтримати стійкий економічний і соціальний прогрес країн, що розвиваються.

Отже, епіцентр конструктивності у світовій політиці пос­тупово переміщується зі США у Європу, де країною першої геополітичної ваги прагне стати Німеччина.