Україна в Другій світовій війні: культурно-політичні перспективи

 

Радянсько-німецька війна зберігає по праву назву Великої Вітчизняної, хоч змінився зміст слова «вітчизняний», — війна велася не за свободу лише, а за саме життя українського народу.

 

Події такого масштабу, як світова війна, мають вселюдський історич /631/ний сенс. У такому тлумаченні Друга світова війна була справедливою і визвольною з боку антифашистських сил. Перемога нацистів означала б падіння людства в небачене варварство; перемога антифашистського блоку врятувала від винищення й рабства цілі народи, в тому числі український, і в кінцевому підсумку зміцнила світову демократію. Ідейними результатами перемоги над агресивним тоталітарним націоналізмом були Декларація прав людини, яку змушений був підписати і комуністичний тоталітарний уряд, та Нюрнберзький процес над військовими злочинцями, що, по суті, став процесом над будь-яким тоталітаризмом.

 

Перед західними демократіями після приходу Гітлера до влади постала дилема — підтримка фашизму проти комуністів або підтримка комуністичної диктатури проти фашизму. Вибір був нелегкий, і обрати курс на союз із СРСР змусила Захід реальна природа «держав осі», а не ті чи інші концепції європейських політиків або дипломатичні хитрощі Сталіна. Нацизм претендував на роль єдиного представника європейської цивілізації і будь-яку політичну й расову та національну толерантність тлумачив як спробу єврейства оволодіти світом і знищити німецьку націю — вищу расу людства. Для нього втіленням «світової загрози» були як ліберальні демократії Заходу, так і комуністичний інтернаціоналізм, що нібито лише прикривав єврейське панування. З іншого боку, наступ фашизму змусив комуністичні партії Заходу — спочатку всупереч офіційному курсу керівництва Комінтерну — виступити в союзі з лівими та центристськими силами на захист «буржуазної» демократії, оскільки перемога ультраправих загрожувала самому існуванню комуністів. Цей поворот був позначений вступом СРСР до Ліги Націй в кінці 1934 р. і проголошенням гасла «народного фронту» VII конгресом Комінтерну 1935 року.

 

Наскільки при цьому цинічними були розрахунки Сталіна, показала різка зміна його політики 1939 року. Роздратований спробами західної дипломатії зупинити нацистську агресію насамперед військовою міццю СРСР, Сталін не тільки пішов на змову з Гітлером, а й політично та ідейно підтримав країни фашистського блоку проти демократії, зрадив ліві і антифашистські сили, що покладали на СРСР всі надії. Знову ж таки не внаслідок його підступності, а ходом реального розвитку подій головною військовою силою блоку демократичних держав після 1941 р. стали збройні сили СРСР. Якщо не єдиною, то принаймні головною прогресивною історичною місією російського комунізму виявилася його військова роль у боротьбі світової демократії проти фашизму.

 

Слід зазначити, що в результаті ганебної акції 1939 р. Росія реалізувала одну з історичних цілей української національної політики — возз’єднання Східної та Західної України в єдиному політичному утворенні. Це був ще один, найбільш макабричний приклад зазначеного Драгомановим історичного парадокса — розв’язання імперським поневолювачем національних завдань України. Вимріяна «злука» українських земель дійсно сталася після 17 вересня 1939 р., але цей акт /632/ настільки трагічний, що урочисто його відзначати було б блюзнірством. Населення Західної України щиро вітало Червону Армію і Радянську владу, та невдовзі відчуло, що потрапило в умови бідності й гніту набагато жорстокішого, ніж націоналістичний гніт небагатої авторитарної Польщі, — незважаючи на утвердження україномовної освіти, науки і культури.

 

Що ж до загального питання, що краще — фашизм чи комунізм, то на нього неможливо відповідати абстрактно. Нацизм був ворогом Німеччини і німецької культури — для того, щоб принизити свою країну до такої цивілізаційної ницості, яку являв собою нацистський режим, необхідна була брутальна і вульгарна руйнація високої гуманістичної німецької традиції. Російський комунізм приніс громадянам комуністичної імперії, мабуть, більше страждань, ніж нацизм — громадянам Німеччини, визнаних «арійцями». Проте нацизм для «неарійців», для рабів Рейху, доля яких чекала й українців, був незмірно жахливіший, ніж комунізм для народів СРСР і нацизм для німців. Українському народові довелось вибирати між одним і другим тоталітаризмом, і він мусив вибрати комуністичний.

 

Україна була окупованою Німеччиною територією впродовж двох (на сході) — чотирьох (на заході) років. Це — короткий, але цілком самостійний період її історії, тим більше, що тягнувся він для нових підданих Німеччини, здавалось, безконечно, і не всім і не одразу було ясно, що це — період тимчасової окупації.

 

Переважна територія України входила до так званого Райхскомісаріату «Україна» з центром у Рівному. Частина українських земель була віддана васальним Угорщині (Закарпаття) та Румунії («Трансістрія» — територія між Дністром та Бугом з Одесою), Галичина ввійшла окремим «дистриктом» до складу Генерал-губернаторства з центром у Варшаві. Режим у дистрикті «Галичина» відрізнявся від режиму на території Райхскомісаріату «Україна». Всі окуповані східні території управлялись міністерством на чолі з А. Розенберґом. Території Лівобережжя становили тили вермахту і знаходились під безпосереднім армійським управлінням через польові та місцеві комендатури.

 

Плани нацистів щодо завойованих територій і, зокрема, щодо України ніколи не були таємницею. Закон про статус «неарійців», «особливо євреїв», але зовсім не виключно євреїв, прийнято в Німеччині ще 11 квітня 1933 р., а слов’яни не могли претендувати на статус арійців. Деталі нацистських планів не розголошувалися, але їх реалізація почалася одразу після встановлення окупаційного режиму. Згідно з директивою «Барбароса» (планом війни проти СРСР), здійснення «спеціальних завдань по організації політичного управління» було покладено на Райхсфюрера СС. Вермахт узяв на себе участь у виконанні цих «спеціальних завдань»: в травні — червні 1941 р. двома директивами — наказом про воєнну підсудність у зоні дії «плану Барбароса» і «наказом про комісарів» — всі особи, запідозрювані у ворожих діях, зокрема комуністи, комісари та євреї, підлягали розстрілу без суду та слідства.

 

В основу «організації політичного управління» було покладено /633/ «генеральний план «Ost», розроблений під керівництвом Райхсфюрера СС Гіммлера. В СС існувало «управління планування землями, включеними до німецької імперії», на чолі з оберфюрером Конрадом Майєр-Гетлінґом. Опрацювання деталей генерального плану і листування Пммлера та Майєра-Гетлінґа продовжувалось до квітня 1943 року. Згідно з планами «майбутньої реконструкції Сходу», 31 млн. чоловік упродовж 30 років мали бути виселеними на землі південніше Уралу. Залишалися в Україні лише особи, визнані расово придатними до понімечення. Україна розглядалась як виключно сільськогосподарська колонія Німеччини, і окупанти не здійснювали серйозних спроб відновити українську промисловість. Земля повинна була залишитися власністю Райху і передаватися в оренду або у власність тільки німцям. Планувалося мати близько 15 — 20 відсотків господарств по 250 га і решту — по 40 — 100 га. Тимчасово було збережено колгоспи під іншими назвами; не було, звичайно, й мови про повернення власності на землю українським хазяям. На понімечення сіл відводилось 5 років, міст — 10 років. Будинки в спорожнілих українських містах мали надаватися безоплатно німецьким колоністам. Особами самостійної праці й вільних професій могли бути тільки німці. На виконання цих планів у Райхскомісаріаті «Україна» була заборонена діяльність будь-яких шкіл, навіть початкових, а також культурно-просвітніх організацій, театрів тощо.

 

Винищення євреїв і комуністів почалося одразу після захоплення території України. Здійснення «акції» було покладено на оперативні групи СС — «Einsatzgruppen», підтримувані бригадами військ СС (Waffen SS) та поліцейськими батальйонами, сформованими з добровольців — військовополонених та місцевих жителів. Чисельність усіх чотирьох айнзатцґруп (дві з них діяли на терені України) становила всього З тис. чоловік, і в числі учасників кривавих розстрілів і катувань на Україні було значно більше місцевих поліцаїв, ніж німців. Так, розстріли ста тисяч євреїв (половину з яких становили діти) в Бабиному яру в Києві з 29 вересня по З жовтня 1941 р. здійснювала група чисельністю в 1200 чоловік, з яких 150 німців (зондеркоманда 4а), решта — два поліцейські батальйони і «Буковинський курінь». Такий поліцейський батальйон, сформований на Україні, палив пізніше білоруську Хатинь. Щодо цивільної адміністрації Райхскомісаріату та органів, підпорядкованих фельд- і ортскомендатурам, то переважна більшість службовців була, звичайно, місцевими жителями, заміна яких німецькими чиновниками, згідно з планом «Ost», була можлива тільки після війни.

 

Участь колаборантів українського, російського чи польського походження в катуваннях і вбивствах як євреїв, так і з тих чи інших конкретних мотивів — українців, росіян, поляків і т. д., не становить моральної чи правової національної проблеми: вони підлягали суду й покаранню як добровільні учасники військових злочинів. При цьому судили колаборантів, принаймні формально, не за сам факт участі в німецькій адміністрації, а за конкретні вчинені ними злочини. Національної /634/ відповідальності за злочини колаборантів український народ не може нести — їх мали нести і в більшості понесли конкретні особи, незалежно від їх походження. Як правило, це були навіть не фашисти, агресивні націоналісти, антисеміти за переконаннями, а брудні асоціальні елементи, примітивні егоїстичні істоти, часто з садистськими нахилами, нарешті, брутальні кримінальні злочинці. Винищенню євреїв на окупованій території маса мирного населення не могла перешкодити так само, як і винищенню етнічно «своїх» військовополонених у концтаборах, і звинувачення на адресу українського народу в тому, що він, у цілому, в більшості чи значною частиною, байдуже спостерігав жахи розправи над цілою нацією, не мають ґрунту.

 

Окупація коштувала Україні близько 5 млн життів її мирного населення, і в землю України однаково лягли її діти всіх націй без розбору. Проте існувала і принципова різниця: на відміну від українців та представників інших націй, євреїв і циган винищували за саму приналежність до етносу, і цей масовий геноцид з етнічних мотивів мав би бути предметом особливої скорботи й особливого трауру тих, хто вижив, перед пам’яттю тих, життя яких вони не зуміли зберегти.

 

Становище в «дистрикті Галичина» було дещо легшим, ніж у головній частині України. Тут у Кракові був сформований так званий Український Центральний Комітет на чолі з відомим географом та етнографом, доцентом Краківського університету, професором УВУ в Празі (з 1940 р.) і пізніше — Мюнхені Володимиром Кубійовичем (1900 — 1985 рр.). УЦК очолював мережу українських допомогових комітетів, які на терені Генерал-губернаторства мірою можливостей здійснювали захист інтересів українського населення. Зокрема, за підтримки УЦК на терені «дистрикту» діяли навіть українські гімназії (натомість польська освіта суворо переслідувалась). У Львові, а з 1944 р. у Відні діяло Українське видавництво, головним редактором якого був філософ Микола Шлемкевич (1894 — 1966 рр.). У Львові виходив місячник «Наші дні», що друкував твори українських літераторів. Якщо в Києві 1941 р. спроби створення двох театрів негайно закінчилися їх закриттям — театру ім. Садовського після генеральної репетиції вистави «Гетьман Дорошенко» за драмою Л. Старицької-Черняхівської, театру ім. Затиркевич-Карпинської після прем’єри «Про що тирса шелестіла» С. Черкасенка, то у Львові успішно працював оперний театр, організований В. Блавацьким. Організатори спілки українських письменників у Києві, активісти ОУН(м) Олена Теліга та інші були розстріляні в тому ж Бабиному яру.

 

Діяльність УЦК не можна однозначно схарактеризувати як колаборантство, хоча допомогова праця вимагала лояльності та компромісів. Проте активна участь в організації дивізії СС «Галичина» 1943 р. не може бути розцінена інакше, як військове співробітництво з німецькою владою, і відображає політичну обмеженість галицького націоналістичного консерватизму.

 

В уявленні політиків правого націоналістичного кола ситуація 1941 — 1945 рр. принципово не відрізнялась від ситуації часів Першої світової війни. Завдання української громадськості, на їх думку, полягали /635/ в створенні громадсько-політичного центру та хоча б невеликих національних частин у німецькій армії, що могли б за сприятливих умов перетворитися на осередок української державності й українського війська. Ці настрої підтримували з дивовижною послідовністю також керівники ОУН на чолі з А. Мельником упродовж усієї війни.

 

На відміну від націоналістів-угодовців, які чекали визнання Гітлером бодай найскромнішої української автономії, ОУН Бандери намагалася поставити німців перед фактом утворення українського державного осередку та українського війська. Бандера вперто боровся за утворення незалежної української держави тоталітарного типу, подібної до Словаччини Тісо чи Хорватії Павеліча, яка брала б самостійну участь у війні на боці Німеччини. Українські батальйони «Нахтіґаль» і «Ролянд», що ввійшли на Україну разом з німецькою армією, бандерівці розглядали як свою військову частину, німці — як карально-поліцейську. Згодом ці батальйони було розформовано, їх склад увійшов до поліцейського батальйону, служив на терені Бєларусі, знову був розформований і більшість його вояків разом із командиром Р. Шухевичем пішла до утвореної 1943 р. Української Повстанської Армії (УПА).

 

Увечері 30 червня 1941 р. в домі львівської «Просвіти» на площі Ринок керівники Проводу ОУН(б) зібрали представників громадськості й проголосили утворення самостійної Української держави. Бандера та інші члени Проводу були згодом заарештовані, а восени почалися масові арешти як мельниківців, так і бандерівців. ОУН проводила підготовку партизанської війни, спрямованої як проти німців, так і проти Червоної армії.

 

Можна вважати великим прорахунком нацистів їх відмову від співпраці з українськими радикальними націоналістами, небажання спиратися на громадські культурні сили, які залишилися на окупованій території і прагнули якось організуватися. Між тим в окупованих містах залишилося чимало яскравих особистостей і відомих імен. Уцілів один з найближчих співробітників Хвильового, співзасновник і неодмінний секретар ВАПЛІТЕ Аркадій Любченко (1899 — 1945 рр.), що працював 1941 — 1942 рр. в харківській газеті «Нова Україна». Там же друкувався Анатоль Гак (І. Я. Антипенко, 1893 — 1980 рр.), фейлетоніст, який був заарештований разом з Остапом Вишнею та Сергієм Пилипенком і звільнений перед війною. Відомий поет Тодось Осьмачка (1895 — 1962 рр.), що врятувався завдяки вмілій симуляції божевілля, переїхав

 

1943 р. до Львова, писав до «Львівських вістей» та «Наших днів». Там же, у Львові, опинився колега Осьмачки, Косинки, Плужника Іван Багряний (І. П. Лозов’яга, 1907 — /636/ 1963 рр.), двічі заарештований як «куркульський поет»; виданий ним 1944 р. авантюрний роман «Звіролови» користувався пізніше шаленим успіхом і був перекладений багатьма мовами. Згаданий актор і режисер із «Березілі» Володимир Блавацький (Трач, 1900 — 1953 рр.), який повернувся у Галичину ще в 30-ті роки, разом з іншим колегою Курбаса Йосипом Гірняком ставив у Львівському оперному театрі 1942 — 1944 рр. цікаві вистави, в тому числі з репертуару Курбаса. Опинилися в окупації, а потім і в еміграції в Німеччині брати Василь і Федір Кричевські, видатні українські художники; особливо визначною особистістю був старший, теоретик мистецтва, маляр, архітектор, скульптор і графік, автор пам’ятників Коцюбинському в Чернігові (1931 р.) і Грушевському в Києві на Байковому кладовищі (1936 р.). Федір повернувся після війни в Україну. В Києві залишився брат Миколи Зерова Михайло (псевдонім Орест, 1901 — 1963 рр.), теж поет-неокласик (його старший брат Дмитро Костянтинович, академік-ботанік, перебував у цей час в евакуації); син В. Стефаника Юрій працював в Українському видавництві, сестри Лесі Українки Ольга Косач-Кривинюк та Ісидора Косач-Борисова, які повернулася перед війною з заслання, брали участь у зборах громадськості в Києві 1941 р., де було засновано Українську національну раду.

 

Емігрантські кола готували утворення цієї Ради ще перед війною; планувалося поставити на чолі її Агатангела Кримського, але він з початком війни був арештований і десь у січні 1942 р. розстріляний НКВС (очевидно, про всяк випадок, бо якісь контакти опального семидесятирічного академіка з закордоном малоймовірні). У Львові на чолі Української національної ради став старий Кость Левицький, колишній лідер націонал-демократів, чудом звільнений з тюрми НКВС; почесним головою обрано митрополита Андрія кардинала Шептицького. Комітет розпущено німцями на початку 1942 року. В Києві головою ради, утвореної за ініціативою ОУН (мельниківців), став М. Величківський, колишній ректор Політехніки; рада теж незабаром була розпущена. Якусь подобу громадськополітичного центру утворювали діячі, які час від часу підписували різні прохання до німецьких властей, — А. Шептицький, А. Мельник, М. Величківський, колишній бургомістр Харкова О. Семененко, генерал армії УНР М. Омелянович-Павленко, колишній голова Директорії А. Лівицький. Проте нацистське керівництво не бажало мати жодних справ з представниками «неарійської» нації, приреченої на виселення, винищення та онімечення.

 

Очевидна тупість нацистського керівництва в політиці щодо України — не помилка Гітлера чи його прибічників, а невід’ємна складова расистського світогляду та агресивної націоналістичної стратегії й тактики. Розбіжності між Розенберґом, який наполягав на співпраці з українськими націоналістами (щоправда, не з ОУН, а з групою Скоропадського), і Гіммлером та райхскомісаром України, невігласом-катом Еріхом Кохом, які ставились до українців як до робочої худоби, мали тактичний характер. Тільки після Сталінграда Гітлер почав неохоче робити якісь кроки до співробітництва, і тільки 23 лютого 1945 р. Розенберґ, міністр уже не існуючих /637/ «східних територій Райху», проголосив головою «Українського комітету» генерала П. Шандрука та його заступниками — В. Кубійовича і О. Семененка. Було утворено під командуванням П. Шандрука дивізію, яка називалась «14 Гренадерська дивізія СС (галицька №1)»; Шандрук самовільно змінив її назву на «Першу українську дивізію». Вона брала участь у боях в Австрії й здалась у полон союзникам.

 

Зміни настроїв у широких верствах громадськості Галичини відобразив Андрій кардинал Шептицький. У вересні 1939 р. він вітав телеграмою Сталіна з возз’єднанням України, що відбивало щирий ентузіазм західних українців у перші часи після визволення від Польщі. Влітку 1941 р. він вітав телеграмою Гітлера — теж цілком щиро. Напередодні вступу німців до Львова, 28 червня, митрополит приймав львівського рабина, а 1 червня в посланні до глави проголошеної бандерівцями Української держави Ярослава Стецька висловлював надію на мудрість і справедливість держави і на опіку всіх її громадян, незалежно від національності та соціального походження. 19 — 31 серпня 1942 р. митрополит, після більш ніж річної перерви, пише листа до папи Пія XII, в якому чітко видні антинімецькі й антинацистські настрої: «Щонайменше вже від року немає дня, у якому не звершувались би найогидніші злочини, вбивства, грабунки, крадежі, конфіскати й насильства. Першими жертвами є євреї...» *

 

Відомий український письменник Улас Самчук, редактор тижневика «Волинь», що виходив у часи окупації, писав тоді: «Становище, в якому знаходимось ми, українці, тяжке подвійно. Ми всі без винятку є свідомі того й коли все-таки говоримо про якісь відрадніші можливості, то беремо їх у понятті відносному. Відносному у порівнянні до того, що лишилось за нашими плечима і чого ми вже були свідками... Наша ціль дуже виразна. Витримати морально, не випустити з рук ініціятиви у справах, які торкаються нас безпосередньо» **.

* Діялоги. Бюлетень. — Єрусалим, 1988. — Ч. 17 — 18. — С. 35.

** Самчук У. Ясно і виразно // Волинь, Ч. 28, 28 грудня 1941 р. Цит. за: Власенко-Бойцун А. Улас Самчук як публіцист // Слово. Зб. 12. — Об’єднання українських письменників «Слово». — 1990. — С. 122 — 123.

 

Проте ініціатива належала окупантам. І коли заарештований і знову випущений німцями Самчук писав з гіркотою про те, що речі у нас зроблені абияк, а не по-європейському, і життя як не-життя, і мова як не-мова («Київський українець в масі не має свідомости, ані національної, ані навіть людської»), то це не могло знайти у «київського українця» розуміння. То не був час дорікань щодо культури мови й побуту.

 

Надії переважної більшості українського населення були звернені на схід, туди, де на фронтах важкої війни виконували виснажливу й смертельно небезпечну солдатську працю сини, брати, батьки, чоловіки, наречені тих, хто залишився на окупованій землі. Розмови про систематичні «зради» українців на фронтах, масову здачу їх у полон і навіть перехід на бік німців цілими частинами не мають жодних підстав. Величезна кількість військовополонених 1941 р. була насамперед наслідком нездатності командування Червоної армії вести війну на рівні вимог часу — до осені 1941 р. кадрові з’єднання були здебільшого розбиті, й довелося формувати армію, зокрема танкові та авіаційні з’єднання, наново. Хоча мобілізовані колгоспники не мали бажання вмирати за Сталіна й соціалізм, впродовж літа якраз Південно-Західний фронт — на відміну від Західного та Північно-Західного — не /638/ зазнав серйозних втрат, і тільки катастрофа під Києвом принесла сотні тисяч полонених. Найкращим вихователем радянського патріотизму виявились нацисти, і скоро всі вже знали, що чекає червоноармійців у полоні.

 

На схід виїхали в евакуацію тисячі робітників, інженерів, членів їх сімей. Евакуйовано було 3,5 млн кваліфікованих працівників господарства та адміністрації. Втративши величезні території на заході країни, СРСР добивався військово-технічної переваги над Німеччиною приблизно з таким же співвідношенням економічних ресурсів, яке мали Росія та Німеччина в роки Першої світової війни і яку мала країна напередодні п’ятирічок. Тільки досягнення в технічній та науковій культурі, тільки неймовірне напруження сил і дозволило десь 1943 р. добитися переваги над ворогом на землі і в повітрі.

 

На схід було евакуйовано й кращі гуманітарні сили України — її поетів, письменників, митців, науковців. Не можна чекати, щоб за таких умов, коли всі почуття, здавалося б, гранично спрощено, а митецька праця прирівнена до солдатської, народжувалися дійсно значні витвори культури. А все ж багато хто з інтелігентів, у тому числі українських, згадував пізніше роки війни як світлі й навіть вільні роки. Бо те, що писалось тоді на замовлення часу, писалось щиро.

 

В далекій евакуації ще ближчою й ріднішою ставала Україна, і до неї зверталися найвідвертіші поетичні рядки. Тоді пише Сосюра вірш «Любіть Україну», пише схвильований поетичний цикл «Україно моя!» Андрій Малишко, пише сповнені тугою за рідною землею поезії Леонід Первомайський, а Максим Рильський починає поетичну «Мандрівку в молодість», прокладаючи тим самим, хоча б і нетривкі, містки між національним сучасним і минулим. І, нарешті, тоді визрівають сповнені палкого українського патріотизму твори Олександра Довженка — кіноповість «Україна в вогні» та п’єса «Нащадки запорожців». Не могли не думати і — хоча між своїми, хоча потихеньку — не говорити про причини поразок 41-го, а вже тоді і про 37-й, і про 33-й. Може, далі всіх заходив Олександр Довженко, який в одній приватній розмові 1942 р. прямо сказав: «Таки догадалися: пересіли з брязкотливого інтернаціонально-космополітичного шарабана на вірних коней доброго старого патріотизму» *.

* Цит. за: Новиченко Л. Поетичний світ Максима Рильського. (1941 — 1964). — К., 1993. — С. 11.

В перший період війни Сталін закривав очі на український патріотизм, намагаючися використати все для повної мобілізації сил. Характерно, що ще 1943 р. до членів ВКП(б) безпосередньо, без кандидатського /639/ стажу, було прийнято М. Рильського і П. Тичину (на пропозицію М. С. Хрущова, очевидно, схвалену Сталіним). Зміна орієнтирів настала після Сталінграда, коли окреслювалися горизонти перемоги.

 

З весни 1943 р. Сталін починає виношувати плани створення світової держави. Переламним моментом стала секретна постанова Державного комітету оборони «Про затвердження заходів щодо покращення зарубіжної роботи розвідувальних органів СРСР», підписана Сталіним 5 червня 1943 року. Тут було сформульовано завдання політики держави на тривалу перспективу. СРСР ідеологічно й політично ставав Великою Росією. Зокрема, планувалося спиратися на Російську православну церкву; Москва мала стати світовим релігійним центром православ’я. Восени у Сталіна відбулась нарада спільно з православними ієрархами, на якій були розв’язані питання відновлення церкви, виборів патріарха тощо. В пресі Московського патріархату з’явився вираз «Москва — третій Рим».

 

Старий добрий патріотизм було дозволено тільки в російському варіанті. Щоб роз’яснити це українцям, 1944 р. було підготовлено жорстоку «виставу». На Політбюро було «обговорено» питання про «помилки» Олександра Довженка. На засідання, в ході якого з різкими звинуваченнями виступав і Сталін і яке закінчилося бадьорим резюме Берія: «Будем вправлять мозги!», для науки були запрошені П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан та О. Корнійчук. Після цього О. Довженко, який був найближчим до націонал-комуністичної ідеології, фактично ізольований від української культури. Було сформульовано стандарти політичних звинувачень, які відтепер пред’являлися діячам української культури при найменшій нагоді.

 

До України Сталін ставився з особливою недовірою. Україна опинилась під підозрою як нація, що перебувала на окупованій території. Мало важило те, що на Україні були стотисячне підпілля і півмільйонна партизанська армія. Мало важило й те, що Україна була вщент зруйнована окупантами, вкрита згарищами, зазнала тортур і вбивств без ліку. Пізніше, в доповіді про «культ особи», Хрущов говорив з приводу сталінської політики масових переселень народів СРСР: «Українці уникли цієї долі тому, що їх надто багато і нікуди було вислати. А то він би і їх виселив» *.