Економічна стагнація СРСР

 

Зусилля керівників комуністичного світу були спрямовані насамперед на досягнення високих показників індустріалізації і як визначального з них — показника енергетичної озброєності.

 

Перша половина 50-х років була найбільш сприятливою для СРСР за економічними показниками: стабільно, на 5 відсотків щорічно, зростала продуктивність праці, підтримувалась товарно-грошова збалансованість, найвищими були показники фондовіддачі, найнижчими — матеріаломісткості виробництва. В кінці 50-х років почалися деякі труднощі, але індустріальне виробництво в 60 — 70-ті роки продовжувало зростати. В цей період СРСР досяг своєї найбільшої військово-технічної могутності.

 

В центрі економічної системи СРСР знаходились галузі промисловості, прямо чи опосередковано пов’язаної з війною. Тільки в Україні у військовому виробництві безпосередньо було зайнято 2,7 млн чоловік, або 5 відсотків населення, в тому числі половина — на заводах, що випускали виключно військову продукцію. Частка військових видатків становила 1984 р. у СРСР 14 відсотків, у США — 6,7 відсотка, у Китаї — 8 відсотків, у ФРН — 3,3 відсотка, в Японії — 1 відсоток. Вищі, ніж у СРСР, показники заангажованості у військове змагання мали тільки Ізраїль (29 відсотків), /661/ Саудівська Аравія (24 відсотки), Лівія (17 відсотків), співставні з нашими — Сирія, Йорданія (14 відсотків), Ефіопія (11 відсотків). Ядерна зброя — основна стратегічна зброя СРСР — та ракетні засоби її доставки вимагали величезних вкладень та концентрації наукових зусиль. У свою чергу, розвиток ядерних досліджень давав можливість розвивати мирну енергетику.

 

Величене зростання виробництва приводить по деяких показниках індустріального розвитку навіть до випередження США. Так, СРСР виробляв у відсотках до США (див. табл.) *.

 

У світовій економіці другої половини XX ст. відбувається різке зростання енергоозброєності за рахунок розширення джерел використовуваної енергії та пересування питомої ваги в бік нових джерел. Роль органічних решток та дерева в другій половині століття зменшилася до мізерного рівня, роль вугілля — з більш ніж половини у 30-ті роки до третини у 70-ті, роль води майже не змінилася, до третини всіх джерел зросла роль нафти і вшестеро, майже до п’ятої частини частки в енергетичному балансі, — роль газу. З’явився новий чинник — ядерне паливо, що дало 1972 р. 6 відсотків світової енергії і, за прогнозами, мало дати до кінця століття близько п’ятої частини **.

* Див.: Лацис О. Вес ускорения // Коммунист. — 1989. — №17.

** Див.: Водопьянов П. А., Крисаченко В. С. Великий день гнева. С. 120.

 

Різке зростання видобутку електроенергії було заплановане ще Сталіним, в останні роки життя якого розпочалися «великі будови комунізму», що включали спорудження серії гідроелектростанцій. В другій половині 50-х років будівництво ГЕС велося з новою силою. Зокрема, почалось будівництво Дніпровського каскаду в Україні: Каховської (1950 — 1956 рр.), Кременчуцької (1954 — 1960 рр.), Дніпродзержинської (1956 — 1964 рр.), Київської (1960 — 1968 рр.), Канівської (1963 — 1975 рр.) ГЕС, а також Дніпрогесу-2 (будівництво розпочалось 1969 р.) з відповідними колосальними водосховищами — «морями».

 

В СРСР роботи в галузі ядерної зброї одразу були зорієнтовані на енергетику на ядерному паливі. Під керівництвом академіка Курчатова 1946 р. в СРСР споруджено перший в Європі атомний реактор, а 1954 р. вступила в дію перша в світі атомна електростанція в Обнинську. Її потужність становила всього 5 тис. кВт, натомість потужність вітряної ЕС типу ВД — 3,5 тис. кВт. Атомна енергетика почала розвиватися швидкими темпами в кінці 50-х: 1958 р. введено в дію Сибірську АЕС потужністю вже в 100 мВт, 1964 р. — аналогічну, але потужнішу Білоярську АЕС і Нововоронезьку АЕС з водяним реактором потужністю в 210 мВт. На атомних електростанціях СРСР 1988 р. видобувалось уже 12 відсотків електроенергії. Здавалося, СРСР виходить на перші позиції у світі по енергоозброєності і зможе стати на чолі світової технічної цивілізації.

 

Проте прогрес в енергетиці в СРСР не дав того економічного /662/ результату, який одержали країни Заходу. При зіставних цифрах в енергоозброєності та інших показниках індустріалізації показники прогресу були незіставні. Особливо це помітно, коли беруться до уваги різноманітні виміри прогресу, що характеризують усю якість життя: освіта, стан здоров’я населення, його харчування, наявність зон бідності, природне оточення, такі характеристики життя індивіда, як рівність можливостей, доступність особистої свободи та захищеності, багатство культурного життя. І в цих різноманітних проявах Захід зберігав впродовж століття здатність бути на чолі прогресу.

 

Характеристика суспільства навіть з техніко-економічного боку в XX ст. потребує використання не тільки енергетичних параметрів. Нова доба наочно показала, що існують відносно незалежні від енергетичних інформаційні виміри, які характеризують систему саме з погляду її впорядкованості, якості її самоорганізації, здатності протистояти хаосу. Вже порівняння мізерних, вимірюваних багатомільярдними долями ергів енергетичних потужностей людського мозку з тими потужностями, які, завдяки йому, може приводити в рух людина, показує безглуздість спроб характеристики інтелекту через такі поняття, як сила та енергія. Більша затрата енергії не гарантує кращого результату. В науці останньої чверті століття теоретико-інформаційні виміри були осмислені як незалежні від енергетичних.

 

У змаганні країн ринкової економіки з країнами державного планування за військово-технічну перевагу і вплив на світові процеси перше місце належить Заходу, насамперед завдяки більш ефективній організації економіки та всього суспільного життя. Державницький соціалізм час від часу демонстрував здатність сконцентрувати всі зусилля на розв’язанні ключових проблем і добитися визначних успіхів. Проте ринкова економіка, режим вільної критики й політичної свободи, культурно-політична різноманітність цивілізаційного поля при зростаючій інтеграції та «мондіалізації» життя щоразу дозволяли легко надолужити згаяне на більш широких і здорових засадах. Прорив у електронно-обчислювальній техніці й теоретичній та технічній кібернетиці, здійснений в США, Японії та Європі повоєнного часу, був лише одним із проявів високої організації та впорядкованості, здатності придушувати хаос у різних сферах громадського життя. Комп’ютерна техніка та новітні засоби зв’язку були життєво необхідними для динамічного ринкового світу, натомість у нас всі новації в цих галузях треба було «впроваджувати» згори, насильницьким шляхом. А насильство в техніко-економічних умовах XX ст. ставало дедалі менш ефективним.

 

1955 р. в СРСР була здійснена успішна спроба прорвати ідеологічні огорожі навколо загальної теорії інформації та управління, — теорії, проклятої філософами-марксистами як «лженаука кібернетика». В СРСР, незалежно від Норберта Вінера, А. Колмогоровим були одержані головні результати теорії, але навіть вчені не мали смаку до її загальної ідеології. Книжка Вінера про кібернетику лежала в таємних сховищах «спецхранів». Прорив було здійснено публікацією в журналі /663/ «Вопросы философии» статті А. А. Ляпунова, С. Л. Соболева і А. І. Кітова, ініціатором і автором головної частини якої був керівник Обчислювального центру Міністерства оборони Кітов. У тому ж числі журналу реабілітацію кібернетики з позицій марксистської філософії довершував Е. Кольман.

 

Кітов звернувся до вищих органів влади з листом, де викладав ідею управління воєнно-промисловим комплексом і всією обороною країни на основі єдиної автоматизованої системи. Комісія Міністерства оборони на чолі з маршалом Рокоссовським прийняла рішення виключити Кітова з партії. Працівник апарату ЦК КПРС пояснив Кітову: «Методи оптимізації і автоматизації системи управління не потрібні, оскільки у партії є свої методи управління: для цього вона радиться з народом, наприклад, збирає нараду стахановців або колгоспників-ударників» *. З великими труднощами комп’ютерна техніка вторувала собі шлях у СРСР, але система управління процесами в економіці та соціальному житті дійсно не мала потреби в обробці складної інформації, що постійно гальмувало розвиток ЕОМ та їх впровадження.

* Малиновский Б. Н. История вычислительной техники в лицах. — К., 1995. — С. 90.

 

Безпосередньо неефективність державної економіки відбивалася на сільському господарстві. В 50-ті роки комуністичне керівництво змушене було піти на лібералізацію порядків на селі. Колгоспники одержали паспорти, тобто право покинути село й переїхати до міста, в промисловість. Ціни на м’ясо, молоко, молочні продукти були підвищені, та все одно частину витрат через неефективність м’ясомолочної промисловості взяла на себе держава. Натомість вона надолужувала втрачене шляхом підвищення цін на машини. З 1956 р. по 1975 р. обсяг виробництва в машинобудуванні (в крб) зріс в 9,6 раза, а у фізичному вираженні — в 4,21 раза, тобто ціни виросли вдвічі більше, ніж виробництво. Ця тенденція продовжувала посилюватися. За 1976 — 1983 рр. зростання машинобудування (в крб) становило 75 відсотків, а в фізичному вираженні — лише 9 відсотків; фактично виробництво машин тупцювало на місці, а ціни зросли майже вдвічі.

 

Закупівля продовольства за кордоном стала нормою. Дотації сільському господарству зросли з 3,2 млрд крб у 1965 р. до 56 млрд крб в 1985 р., тобто з 3,1 відсотка бюджету до 14,5 відсотка всіх бюджетних витрат. У 1990 р. вкладення в сільське господарство досягли 21,7 відсотка всіх інвестицій, натомість у ФРН вони становили 2,4 відсотка, у Франції (1989 р.) — 3,1 відсотка. Крах соціалістичної системи був особливо очевидний на тлі успіхів присадибного господарства: маючи в своєму розпорядженні 1,5 відсотка угідь, селяни і городяни СРСР вирощували там більше половини картоплі, плодів та ягід, до третини овочів, виробляли більше чверті м’яса й молока.

 

З 1980 р. сільське господарство стало збитковим. Втеча молоді з села до міста наближала село до демографічного спустошення. Водночас виробництво зерна в країнах Заходу з 1950 по 1985 р. зросло втричі.

 

Розвиток промисловості й сільського господарства дедалі більше набував екстенсивних рис, тобто здійснювався за рахунок простої концентрації сил і напруження, розширення посівів, втрати якості. Особливо це /664/ стосувалось України. Якщо на Заході сільськогосподарські угіддя займають близько третини суші, то в Україні — більше двох третин (в 1986 р. — 70 відсотків). При цьому під оранкою була не третина, як належить, а чотири п’ятих сільськогосподарських угідь. В Україні з 32 млн га посівів 14 млн було розташовано на крутих схилах, що призводило до виснаження та ерозії дорогоцінних українських ґрунтів.

 

Металу і палива вироблялось більше, ніж в Америці, а розподілити його між заводами і галузями не було можливості — вони поїдали стільки ресурсів, що все було в дефіциті. Половина всіх верстатів країни знаходилась на ремонті. Зростала товарно-грошова незбалансованість, нишком був запущений у хід механізм емісії, який погнав інфляцію.

 

Зростання народного господарства фактично припинилося в 1979 — 1980 роках. Різко знижується рентабельність промисловості — з 35,5 відсотка в 1970 р. до 16,9 відсотка в 1983 році.

 

Військовий потенціал країни розвивався особливо швидкими темпами в 1960 — 1975 роках. Щорічні темпи приросту основних фондів у воєнно-промисловому комплексі становили в 1964 — 1973 рр. більше 10 відсотків. У наступні роки темпи значно скорочуються. В 1980 — 1985 рр. приріст основних фондів ВПК становив 7,8 відсотка, вибуття — 1,8 відсотка; в 1990 — 1991 рр. приріст упав до 5,1 відсотка, вибуття залишилось тим же. Це призвело до концентрації в сфері науковотехнічного забезпечення ВПК морально старої й фізично зношеної техніки: так, 1991 р. 30 відсотків обладнання ВПК України було застарілим. Про техніко-економічний стан мирної промисловості нічого й говорити.

 

Економічні труднощі, що виявилися вже в другій половині 50-х років, переросли в стагнацію державносоціалістичної економіки в другій половині 70-х років; на початку 80-х років економіка СРСР знаходилась уже в стані глибокої кризи. Всі процеси руйнації, які набули обвального характеру в час «перебудови», йшли повним ходом уже з кінця 70-х років. Вони прискорювалися бездумною гонкою озброєнь та авантюрними, дорогими і в кращому випадку малоефективними «проектами століття», з яких вдалося, на щастя, під кінець зупинити сумнозвісний «поворот рік». Мабуть, крах системи настав би значно раніше, але 1965 р. забили нафтові фонтани на Самотлорі, і експорт енергоносіїв на певний час загальмував падіння.

 

СРСР досяг високого рівня виробництва, особливо у воєнно-промисловій сфері. Але він не мав гнучкого механізму оновлення технічної культури. Фактично економіка СРСР давно б опинилася перед кризою збуту через застарілість своїх продуктивних сил і вузькість внутрішнього ринку, якби не система економічного насильства. Але ця система насильства не розв’язувала протиріч, а заганяла їх углиб.

 

Таким було економічне тло культурної та політичної історії післясталінської доби, яка в часи Хрущова офіційно називалася «великим десятиліттям», а після його усунення — «розвинутим соціалізмом». Насправді це була доба поступового розкладу тоталітарної системи, що закінчилася її повним розвалом 1991 р. при спробі її реформування. /665/