Глобальний контекст історії

Друга половина XX ст. для світової цивілізації означала утвердження принципів життєдіяльності тієї культурної зони, яку переважно називають «Захід», рідше — «Атлантичний світ». Періодичні депресії в економіці позбулися характеру різких, епілептичних судом, крива темпів розвитку стала більш гладкою, до західної цивілізації приєдналися нові регіони, насамперед у Східній та Південній Азії, — але загострилася нерівність і нерівномірність розвитку. Більш ніж мільярд людей, тобто п’ята частина населення планети, живуть менш ніж на долар у день, — нижче життєвого рівня, досягнутого Заходом уже два століття тому. Стрімкий прогрес західної цивілізації на тлі бідності решти світу — така головна риса світового розвитку другої половини XX сторіччя.

 

У 60-ті роки, коли швидкими темпами почала руйнуватися стара колоніальна система, набули поширення концепції культурного релятивізму, згідно з якими культури і цивілізації взагалі не варто оцінювати як вищі й нижчі, всі вони просто різні. Почасти це було зумовлено відкриттям складності і глибини культур народів, які раніше вважалися просто примітивними. Почасти успіхи структуралізму Леві-Стросса, гіпотези лінгвістичної відносності та інші релятивістські концепції зумовлювалися гуманними чинниками — щирим співчуттям народам «світового села», за давнім висловом Бухаріна, та оптимізмом щодо перспектив їх незалежного від західного світу розвитку. Цим визначалися також оцінки перспектив західної цивілізації.

 

З погляду ультралівих ідеологів від Леніна, Троцького і Рози Люксембург до пізніх комуністичних догматиків економічний прогрес у країнах Заходу здійснювався головним чином за рахунок експлуатації колоній та відкриття дедалі нових ринків поза межами «світу капіталу». /656/ В повоєнний час техніко-економічний розвиток західного світу здійснювався за умов розпаду колоніальної системи, особливо бурхливого після 60-х років. Поява на карті світу нових незалежних держав на місці колишніх колоній і перемога націоналістичних режимів у країнах так званих напівколоній автоматично не привели до їх швидкого розвитку. Більше того, якщо в 1965 — 1973 рр. темпи душового приросту ВВП (внутрішнього валового продукту) в африканських країнах на південь від Сахари становили 2,1 відсотка, то в 1973 — 1980 рр. приріст майже припинився (0,5 відсотка), а після 1980 р. почалося падіння (1,2 відсотка). Аналогічна картина спостерігаєтся в Латинській Америці (відповідні показники — 3,8 відсотка, 2,5 відсотка і — 0,4 відсотка) *.

 

Реальність постколоніальних режимів виявилась набагато суворішою і трагічнішою, ніж це уявлялось на зорі незалежності. За обережними оцінками, в другій половині XX ст. в етнічних і міжнародних конфліктах та внаслідок природних катастроф убито близько 20 млн чоловік, у тому числі близько 12 млн — внаслідок конфліктів у колишніх колоніях та напівколоніях. За періодом піднесення визвольної боротьби нерідко наставали періоди нестабільності з брутальними диктатурами і жорстокими міжетнічними сутичками. Один із найбільш відомих кривавих конфліктів останнього часу — взаємне винищення народів тутсі та гутту в Східній Африці. Доцільно навести цитату з типово антиколоніалістського твору 60 — 70-х років, де ця застаріла ворожнеча осмислювалася з позицій

 

визвольної боротьби Африки проти Заходу: «В державі батутсі успадкована від предків система передбачала збереження строгої ієрархічної нерівності, проте ідеї національної незалежності різко суперечили цій системі. Тому в 50-ті роки стародавнім міфам було дане нове тлумачення, щоб вони віднині підкріплювали зовсім незвичайний для держави з яскраво вираженим класовим розшаруванням принцип, що «всі люди Руанди рівні», а якщо вони не рівні, то винен у цьому колоніальний режим» **. Очевидно, що колоніальна влада намагалася підтримувати стабільність, спираючися на архаїчні соціальні структури і міжетнічні протиріччя. Але спроби звалити на пережитки колоніалізму всю відповідальність за власні соціальні хвороби і нещастя виявились необгрунтованими, що продемонструвала, зокрема, взаємна різанина тутсі і гутту в 90-ті роки в незалежних Руанді та Бурунді.

* Див.: World development report 1991. The challenge of development. The World Bank. — Oxford University Press, 1991. — P. 3.

** Дэвидсон Б. Африканцы. Введение в историю культуры. — М., 1975. — С. 92.

 

В арабському світі, що загалом знаходиться у важкому становищі, виділяються держави з досить архаїчним суспільним устроєм, що підтримують високий життєвий рівень за рахунок колосальних нафтових ресурсів. Величезний бідний регіон Північної Африки і Передньої Азії, «світ, ісламу» з хронічним безробіттям, низьким рівнем письменності й освіти, молоддю без перспектив, багатодітними сім’ями, постійним недоїданням і високою смертністю становить велику проблему для світової цивілізації. Водночас шерег країн Азії швидко засвоїв принципи ринкової економіки і розвивається темпами, що значно перевищують європейські.

 

За даними на 1984 р., на планеті виділяються регіони з дуже низькими /657/ прибутками (Африка на південь від Сахари — ВНП на душу населення 260 доларів на рік), і досить високими, серед яких — індустріальні країни з ринковою економікою (ВНП 11.430 доларів на рік) і країни — експортери нафти (ВНП 11.250 доларів на рік). Ситуація в країнах з плановою економікою не могла бути оцінена в доларах із зрозумілих причин — там не було відповідної статистики і не діяли ринкові механізми ціноутворення. Натомість можна оцінити споживання енергії на душу населення: для країн з низькими доходами воно становило 0,41 кВт, а для Африки на південь від Сахари — 0,08 кВт; для регіонів із середніми доходами — 1,07 кВт, для країн — експортерів нафти — 5,17 кВт, для європейських країн планової економіки — 6,27 кВт, для розвинених країн ринкової економіки — 7,01 кВт на душу населення *.

* Див.: Водопьянов П. А., Крисаченко В. С. Великий день гнева. Экология и эсхатология. — Минск, 1993. — С. 120.

 

Насамперед привертає увагу величезний розрив між регіонами світу за мірою енергоозброєності: при середньостатистичній світовій 2,11 кВт на душу населення багаті регіони мають енергоозброєність, яка в два з половиною — три з половиною рази вища середньостатистичної, а бідні — в кращому випадку в 15 — 20 разів меншу, або, як у випадку колишніх африканських колоній, майже в сто разів меншу, ніж багаті. Враховуючи, що з розвитком цивілізації на одиницю виробленої продукції витрачається енергії дедалі більше, розрив між регіонами і культурами виявляється трагічно великим.

 

Вказана обставина тим більш значуща, що за деякими параметрами людство вже наблизилося до певних меж, за якими вимальовується катастрофа. Так, збільшення виробництва енергії на один порядок мало б, на думку екологів, катастрофічні планетарні наслідки в результаті теплового випромінювання. Отже, просте підвищення енергоозброєності техніко-економічно відсталих регіонів до західного рівня неможливе. Ще очевидніша загроза дірок озонового шару, який оберігає планету від смертоносного опромінювання з космосу, внаслідок виробництва фреонів — неминучого супутника індустріального прогресу. США виробляють близько 40 відсотків, Західна Європа — близько 35 відсотків світових фреонів; на СРСР та Японію припадало відповідно по 10 відсотків їх виробництва. Проста індустріалізація решти світу означала б крах людства. Очевидно, що країни вищої цивілізації зайняли певні ніші в світі, і поки що незрозуміло, як саме їм доведеться потіснитися.

 

Виокремлення порівняно багатих регіонів розвиненої цивілізації з більш примітивного оточення, протистояння «цивілізації» і «варварства» супроводжує всю світову історію і не раз призводило до загибелі вогнищ цивілізації під тиском власних суперечностей та войовничих і примітивніших сусідів. У тому протистоянні із «світовим селом», яке почалося з колоніальною епохою, західна цивілізація нібито не відчувала загрози з боку відсталих культур. В першій половині XX ст. Захід контролював ситуацію в планетарному масштабі завдяки своїй військовій і культурній перевазі. Визволення колишніх колоній та напівзалежних країн не похитнуло економічної могутності західного світу, але створило для нього нові військові, політичні та культурні проблеми. Одна група цих проблем /658/ була пов’язана із зростанням військово-економічної могутності СРСР та блоку держав «соціалістичного табору», що прагнув очолити «світове село» в його боротьбі проти впливу Заходу.

 

Треба сказати, що ця боротьба не була позбавлена моральних і політичних підстав, оскільки держави Заходу не могли позбутися претензій на глобальну політику і знаходили свої національні інтереси то в африканських саванах, то в пустелях та тропічних джунглях Азії або в Латинській Америці. Прагнучи зберегти контроль над далекими територіями, країни Заходу й особливо США не гребували підтримкою «мерзотників, але наших мерзотників», за висловом президента Ф. Д. Рузвельта. Західні гроші та західні політичні інтереси нерідко стояли за мерзенними провінційними деспотами, і хвиля ненависті до володарів «бананових республік» посилювала ворожість до багатих Америки та Європи. Цим все активніше користувалися комуністичні лідери, намацуючи все нові больові точки західної цивілізації в «третьому світі».

 

Конфлікти в різних куточках земної кулі, що їх намагалися використати на свою користь головні противники — держави НАТО та СРСР — нерідко важко оцінити як перемогу чи поразку тієї чи іншої сторони. З 1948 р., року проголошення незалежності єврейської держави, конфлікт між Ізраїлем та арабським світом створює постійне вогнище воєнної небезпеки на Близькому Сході. СРСР спочатку підтримував Ізраїль, продовжуючи довоєнні антифашистські традиції, але з 1949 р. повернув до дедалі визначенішої проарабської та антиєврейської орієнтації. У низці арабських країн виникли диктаторські режими з національно-соціалістичними орієнтаціями в дусі «арабського соціалізму»; незважаючи на те, що місцеві комуністи в цих країнах, як правило, переслідувались, СРСР дедалі активніше підтримував ці режими в їх зіткненнях із Заходом. У результаті перемоги союзників СРСР нерідко оберталися новими проблемами у зв’язку зі стагнацією місцевих владних структур, а невдачі, як от Єгипту у військових конфліктах з Ізраїлем, ставили СРСР у становище відповідальної за чужі поразки сторони. З іншого боку, навіть така блискуча воєнна перемога Ізраїлю, як у двотижневій війні 1967 р., створила для переможців проблеми, розв’язання яких потребуватиме ще чимало часу.

 

В 1956 р. почалася війна загону Фіделя Кастро проти диктаторського режиму одного з американських «наших мерзотників» на Кубі, яка закінчилася — цілком несподівано для керівництва СРСР — перемогою революціонерів у 1959 році. Режим молодих «бороданів» спочатку не мав нічого спільного з комуністами, але поступово Кастро прийняв комуністичну ідеологію й очолив реорганізовану ним компартію. Романтичний революціонаризм одержав базу на «острові свободи» і розвинув активну антизахідну діяльність у планетарному масштабі. Символом самовідданого революційного героїзму став Ернесто Че Ґевара, лікар з Аргентини, учасник переможного повстання Кастро, який покинув свою міністерську посаду на Кубі й поринув у підпільну військову роботу в Південній Америці, щоб 1967 р. загинути від рук катів у Болівії. В 1970 — 1973 рр. у Чилі при владі /659/ перебували соціалісти на чолі з Сальвадором Альєнде, людиною високо гуманною, інтелігентною й мужньою. Здійснені урядом Альєнде соціалістичні заходи не розв’язали важких економічних проблем, а радше породили нові; невдоволенням скористалися військові на чолі з генералом Піночетом, які й здійснили переворот, встановивши жорстокий терористичний режим. Кубинська волелюбна революція не створила на острові ні демократії, ні економічного добробуту, а кривава диктатура Піночета через кілька років застою та деградації розпочала за підтримкою американських економістів ліберальні реформи, що вже після відставки генерала привели країну до швидкого прогресу. Ці процеси важко оцінити однозначно. Економічна ефективність виявлялася на боці ринкової економіки; вже через кілька років режим Кастро втратив ту широку популярність у Латинській Америці, яку він мав спочатку; але моральна перевага залишалася на боці Фіделя Кастро, Ернесто Че Гевари та вбитого путчистами Сальвадора Альєнде.

 

Повної — і військової, і морально-політичної — поразки зазнала підтримана зброєю США демократія у В’єтнамі. Після Женевських угод 1955 р., що підбили підсумок французькій колоніальній війні в Індокитаї, В’єтнам було поділено на комуністичну Північ і антикомуністичний Південь, як і Корею; але південний режим Сайгону відступав перед комуністичним підпіллям та партизанським рухом. 1964 р. спалахнув військовий конфлікт, ініційований США; наступного року на півострові висадилися американські війська, і почалася війна, що тривала до 1975 року. У війні, в Сполучених Штатах — особливо серед молоді та інтелігенції — надзвичайно непопулярній, брали участь 2,5 млн американських солдат і використовувалась вся тодішня військова техніка, крім ядерної зброї. США не шкодували грошей для допомоги сайгонській демократії, але антикомуністичний режим Півдня легко піддавався корупції і не мав масового політичного опертя; населення підтримувало комуністів-«в’єтконґівців» тим енергійніше, чим жорстокішими були репресії американців та «демократів».

 

Змагання між державами «планової економіки» та західною цивілізацією від початку набули характеру не ринкової конкуренції, а військово-політичної боротьби за вплив на світові процеси в безпосередній близькості до смертельно небезпечної грані нового світового конфлікту. Економічне змагання було спрямоване на зростання престижу і домінування в світі.

 

У цій боротьбі всі переваги спочатку були на боці американської економіки, яка легко повернулася до випуску довоєнної продукції і надала величезну допомогу Європі через план Маршалла. В середині 60-х років економічний розвиток США і світу досяг нових рубежів; це в американських містах можна було наочно спостерігати по небачених масштабах будівництва сучасних хмарочосів з бетону та скла на місці понурих старих, з темної цегли та з пожежними драбинами. Змінювався зовнішній образ Нового світу і його внутрішній уклад та водночас назрівало відставання від конкурентів, що й зумовило спад в американській промисловості в 70 — 80-ті /660/ роки. Навіть на американських ринках японська та європейська найновітніша промисловість виявилась більш конкурентоспроможною, ніж американська. Зокрема, японці вийшли на провідне місце в галузі електроніки. Справжній шок пережила Америка, коли 12 квітня 1961 р. Юрій Татарія полетів на «Востоці», а через чотири роки Олексій Леонов вийшов у відкритий космос. Тільки посадка Ніла Армстронґа та Елвіна Олдріна на Місяць 21 липня 1968 р. відновила морально-психологічну рівновагу.

 

Американці зробили висновки, що стосувалися не тільки організації економіки, а й усієї науково-технічної культури. Насамперед це вимагало зміни співвідношення прикладних і фундаментальних досліджень, а у галузі виробництва — різкого покращення якості та зниження видатків. Потрібні були роки, щоб американська економіка знову була оцінена як найконкурентоспроможніша. За 10 останніх років прибуток від обороту 250 американських компаній, що працюють у галузі високих технологій, збільшився в 4 рази, причому половина цих компаній виникла за останні 7 років і ґрунтовно потіснила тих, хто не зумів перебудуватися *.

* Ліндсей Ф. Перебудова в промисловості: американський досвід. — К., 1996. — С. 5.

 

Західна економіка і загалом західне суспільство мали і мають свої проблеми і свої вади. Розв’язання цих проблем почасти навіть ускладнювалося самим фактом змагання ринкового Заходу з комуністичним Сходом, оскільки обстановка гострої боротьби, а місцями і неоголошеної війни порушувала нормальний баланс сил у країнах демократії на користь радикально правих і консервативних політичних течій та пов’язаних з воєннопромисловим комплексом «яструбів». Проте слід визнати, що головна небезпека для світової демократії в другій половині XX ст. виходила з потужного євразійського військово-політичного комплексу, ядром якого залишався СРСР.