Політичний простір України

 

Серед подібних міжкланових конфліктів для України найбільше значення мав конфлікт, що закінчився усуненням П. Ю. Шелеста з посади першого секретаря ЦК Компартії України та члена Політбюро і заміною його В. В. Щербицьким. За головним своїм значенням це не був конфлікт російської та української партійно-державних верхівок — у певному розумінні, до української верхівки належав і Брежнєв, росіянин за походженням, який виріс на Україні, тут зробив кар’єру і звідси потягнув за собою значну кількість своїх співробітників. Хрущов уже не знав молодших поколінь своєї «української партії»; так, Шелеста рекомендував йому на своє місце Підгорний, коли останнього переводили до Москви з посади першого секретаря ЦК КПУ на посаду одного з секретарів ЦК КПРС. Шелест, як і Підгорний, і більша частина тодішнього політичного керівництва України, належали до «харківської групи», натомість Брежнєв, Щербицький та багато інших пов’язаних з ними діячів — до «дніпропетровської». У Брежнєва були свої проблеми з Підгорним, що, врешті, вилилося у конфлікт за посаду Голови Президії Верховної Ради СРСР, яку Брежнєв відібрав у Підгорного 1977 року.

 

Проте в Політбюро виникали інциденти, що мали примітивне, але все ж ідейне забарвлення. Коли члени Політбюро, насамперед Суслов, вели розмови про те, що на Україні всі націоналісти, бо розмовляють українською мовою, і Шелест, і Підгорний огризалися: «А що ж їм, по-турецьки говорити, чи що?». Ці нюанси набули особливого значення після інтервенції в Чехословаччині. П. Ю. Шелест, рішучий противник чеського «ревізіонізму» і один із послідовних «яструбів», використовував свою комуністичну ортодоксальність для утвердження /676/ самостійної ролі України та її парторганізації. Не претедуючи на роль суперника Брежнєва, він вважав себе однією з сильних фігур Кремля і намагався вести свою власну політику в Україні.

 

Публічним виявом цієї тенденції стала книга Шелеста «Україна наша радянська», опублікована 1970 року. З перших сторінок книга мала насторожити пильного комуністичного ідеолога своїми наголосами: «Завдяки перемозі Великого Жовтня, ленінській національній політиці партії, український народ вперше в своїй історії створив національну державу — Українську Радянську Соціалістичну Республіку, якій минуло вже більш як 50 років» *. Далі мотив славлення України як окремої соціалістичної одиниці ставав дедалі відчутніший: «Нинішня наша Україна за рівнем і обсягом промислової продукції — це майже шість довоєнних Україн... По багатьох найважливіших показниках, у тому числі і по обсягу промислової продукції та капіталовкладеннях, Україна досягла рівня, який мав увесь Радянський Союз напередодні Великої Вітчизняної війни. У 2 — 3 рази перевищено довоєнний рівень всієї країни по видобутку залізної руди, виплавці металу, виробництву тракторів. Менше як 0,5 відсотка території і 1,4 відсотка населення земної кулі припадає на Радянську Україну, але вона дає 8 — 10 процентів світового виробництва сталі, чавуну, тракторів, цукру, видобутку вугілля, природного газу» **.

* Шелест П. Ю. Україна наша радянська. — К., 1970. — С. 5. ** Там же. — С. 77.

 

Ці цифри мали підтвердити посягання української національної партократії на особливий статус у партії і державі, нагадували, що Українська РСР — не просто союзна республіка, але й національна держава величезної економічної могутності.

 

Тим самим Шелест висував гасло українського радянського патріотизму, незалежне від безликого «радянського патріотизму взагалі». Не буде перебільшенням вважати політичну лінію та ідеологію Шелеста українським націонал-комунізмом.

 

Шелест, крутий адміністратор і рішучий противник інтелігентського «ревізіонізму», вів політику тонких загравань з українськими культурними колами. Певний вплив на Шелеста мав колишній секретар ЦК КП України з ідеології, директор Інституту історії партії І. Д. Назаренко, людина розумна й аморальна, один із перших, хто вторував шлях харків’янам в оточення Хрущова, виходець із довоєнних філософських «червоних професорів», твердий у загальному марксистському догматизмі і схильний до використання націонал-комуністичних ідей, насамперед у власних кар’єрних цілях. Через Назаренка на вищі кола «виходили» деякі українські культурні діячі. За Шелеста стали можливі такі прояви націоналпатріотичного духу, які вже давно були забуті. Прагнення реабілітувати національну спадщину дійшло до того, що 1966 р. на з’їзді письменників голова Спілки О. Т. Гончар говорив про необхідність перевидання творів В. Винниченка.

 

Саме прояви українського націонал-комунізму були розцінені як серйозна потенційна загроза; Шелеста без розголосу було переведено до Москви і швидко відправлено на пенсію. Це сталося у травні 1972 року. Негайно, не чекаючи, доки Шелеста виведуть із складу Політбюро, новий перший секретар ЦК Компартії України В. В. Щербицький /677/ організував розгром книги Шелеста на сторінках партійної української преси, а новий голова КДБ України В. В. Федорчук розпочав акцію по розгрому українського націонал-демократичного дисидентського руху. Після заміни Шелеста давнім вихованцем Брежнєва Володимиром Щербицьким почалася пора неприховано русифікаторської політики в Україні.

 

За своїм статусом у КПРС парторганізація України посідала приблизно таке саме місце, як парторганізації Москви і Ленінграду. По суті ж, роль України у владній системі була більшою, але в щоденних кремлівських інтригах провінційний український лідер не брав такої участі, як столичні. В посттоталітарному СРСР українська парторганізація була вже достатньо замкненою системою з власною розвиненою ієрархією посад і привілеїв, відтак висування до Москви або деінде в імперії на високі посади досить часто ставало небезпечним і небажаним відходом від надійних зв’язків і перспектив. Після Сталіна на керівних постах в Україні перебували переважно етнічні українці, обов’язково робітничо-селянського походження з інженерною або сільськогосподарською освітою, і їх скромна національна самосвідомість цілком вдовольнялася таємною антисемітською політикою КПРС, а відчуття культурної неповноцінності — антиінтелігентськими загальнопартійними настановами. Українській партійній бюрократії був властивий виконавський і, можна сказати, унтер-офіцерський характер. Вона сиділа на величезних матеріально-технічних ресурсах, але не розв’язувала жодних стратегічних завдань — Щербицький не міг вплинути навіть на виділення Держпланом СРСР кількості посівних площ під ту чи іншу культуру, а вже про контроль за такими об’єктами, як Чорнобильська АЕС чи завод «Південмаш», говорити не доводиться. При цьому влада залишалась досить твердою, щоб бюрократія вдовольнялася негласними привілеями і не спокушалася хабарями і підпільним приватним багатством. У цьому розумінні комуністична верхівка України, включаючи її лідера В. В. Щербицького, була одним із найменш корумпованих регіональних угруповань. Йдеться, звичайно, не про таку корупцію, як панування системи взаємних зв’язків і послуг, влади і впливу угруповань «своїх хлопців».

 

Переважна більшість опозиційно налаштованої інтелігенції духовно належала до тієї самої загальнодемократичної течії, що й російська; на кухнях українських інтелектуалів 60-х — 70-х років точилися ті ж розмови і співали тих самих пісень Галича чи Окуджави, що й у Москві чи Новосибірському академмістечку. Ці настрої породжували й однотипні дисидентські рухи, які тільки насамкінець набували національно-демократичного забарвлення.

 

Гордістю українського народу можна назвати генерала Петра Григоренка. Селянський хлопець, комсомолець, комуніст з 1927 р., військовий інженер, Григоренко завжди відзначався безкомпромісною чесністю і ще 1941 р. одержав партійну догану за виступ з політичною критикою, що дивом не позбавила його волі і життя, хоча й загальмувала кар’єру. В обстановці після XX з’їду КПРС Григоренко поводиться дедалі ризикованіше. 1963 р. він заснував «Союз боротьби за відродження ленінізму», 1964 р. /678/ був заарештований і на рік опинився у «психушці». 1965 — 1969 рр. Григоренко веде активну боротьбу за захист прав людини, відстоює права кримських татар, за що повторно заарештовується й опиняється у «психушці». На підставі документів, таємно переданих адвокатом Григоренка С. В. Каллістратовою, психічну повноцінність переслідуваного довів молодий київський психіатр С. Ф. Глузман, який одразу ж після того сам опинився у в’язниці. Напередодні візиту Ніксона до СРСР важко хворого Григоренка звільняють, але вже 1975 р. він підписує разом з іншими привітання Сахарову з присудженням Нобелівської премії миру і продовжує аж до свого виїзду за кордон боротьбу за права людини, зокрема за звільнення кримсько-татарского лідера Мустафи Джемільова. Коли в Україні утворено Гельсінську групу націонал-демократичного спрямування, Григоренко стає її представником у Москві.

 

Старого й хворого Григоренка хоча б не катували ліками, в той час як проти арештованого 1972 р. і утримуваного в Дніпропетровській «психушці» співробітника Інституту кібернетики АН УРСР Леоніда Плюща було вжито було бузувірських методів насильницького «лікування». Л. Плющ і харків’янин Г. Алтунян (заарештований 1969 р.) увійшли до Ініціативної групи захисту прав людини в СРСР.

 

У середині 60-х років формується український дисидентський рух націонал-демократичного спрямування, який набуває визначального впливу на всю спільноту дисидентського руху. Це було цілком нове явище в історії демократичного опору.

 

Національно зорієнтовані організації виникали в Україні постійно. Згідно з пізнішими офіційними даними, впродовж 1954 — 1959 рр. було розкрито 183 «націоналістичні та антирадянські групи» з 1.879 учасниками, впродовж 1958 — 1962 рр. — 46 таких груп з 245 учасниками. Майже всі ці групи виникали в Західній Україні *.

* Див.: Wilson A. Ukrainian nationalism in the 1990s. Cambridge universuty press, 1997. — P. 52.

 

Імпульси до створення таких організацій можна бачити на прикладі «Українського національно-визвольного фронту». Його організатор, львівський студент Зорян Попадюк, у себе вдома, в Самборі, випадково з товаришами натрапив на вимиті повінню рештки братських могил — останки жертв розстрілів у НКВС 1940 року. Цього було достатньо, щоб комсомолець Зорян, надзвичайно чистий і чутливий до чужої біди юнак, зненавидів радянський режим. Якби це було десь у Вінниці чи Конотопі, пошуки альтернативи були б тривалими й складними. В галицькому містечку і Львівському університеті альтернатива була зрозумілою: самостійна Україна. Переважна більшість таких груп та осередків займалась лише тим, що вивішувала на сільрадах жовто-блакитні прапори чи поширювала простенькі листівки; інколи друкувалися на машинці «журнали». Групи існували, як правило, недовго. В більшості своїй це була молодь; хіба що дуже малочисельна «Українська робітничо-селянська спілка» відзначалася своїм «дорослим» складом і тим, що її організатор Левко Лук’яненко, юрист і колишній партпрацівник, виходив з комуністичних позицій, обстоюючи незалежність України.

 

Виникали групи суто національної орієнтації і в 60-ті роки. «Український народний фронт» (1964 р.) /679/ Зеновія Красівського, Дмитра Квецюка, Михайла Дяка та інших був, по суті, продовженням підпілля ОУН: Зеновій Красівський (1929 — 1991 рр.) після закінчення середньої школи на Івано-Франківщині аж до арешту 1949 р. перебував на нелегальному становищі у Львові як член ОУН-УПА. Група УНФ, відтворена в 1975 — 1979 рр., була чи не найбільш тривкою націоналістичною організацією, що мала за членів і колишніх ветеранів УПА. Проте створити помітного руху на ґрунті політичної ідеології ОУН після розгрому військового опору УПА в середині 50-х уже нікому не вдавалось.

 

Статтю чи брошуру Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», що ходила у «самвидаві», читало небагато людей, але вплив її на культурну і політичну самосвідомість української інтелігенції був колосальний. Вперше перед нею було поставлене питання про культуру національних почуттів, вперше українська національна самосвідомість набула гуманістичного змісту, втраченого після сповнених надії днів української революції 1917 року. Тим, хто не жив у часи, коли влада добивалася обмеження української національної самосвідомості примітивним антисемітизмом, важко уявити, який визвольний вплив на людей справляла ідеологія нової хвилі.

 

Твір Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», написаний 1965 р., в грудні було передано керівникам Компартії України Шелесту і Щербицькому. Це був легальний твір, націонал-комуністичний за змістом, якщо й критичний щодо радянської дійсності, то лише в тому ж загальному тоні фундаменталістської ревізії сталінізму, яка властива добі хрущовської «відлиги». Різниця полягає в тому, що після поразки загальнодемократичних реформ висувалася платформа реформ національно-демократичних. Змінювалися пріоритети при збереженні загального напряму демократизації.

 

Характерно, що водночас у колах української політичної еміграції, найбільш схильних до демократичних рішень, обговорюється питання, як найкраще підтримати молодих опозиціонерів. Ближчі до старого націонал-комунізму діячі так званої Української революційно-демократичної партії, заснованої письменником І. Багряним, утворювали групу «реалітетників», яка пропонувала виходити з реалій комуністичної влади на Україні і висунути перед урядом України програму, яка в рамках цих реалій ставила б за мету просування до національного суверенітету при збереженні соціалістичних ідеалів. Видатний історик і теоретик української культури, зокрема культури політичної, Іван Лисяк-Рудницький, демократ радше ліберальноконсервативного ґатунку, більш схильний був до думки про плідність програми руху через загальну лібералізацію режиму в імперії, але останнє видавалось йому малоймовірним. Врешті, 35 американських професорів українського походження підписали 2 листопада 1967 р. текст заяви, яку надіслали всесоюзним та українським керівникам, — заяви, що містила вимоги саме в національно-суверенному дусі. Відповіді вони, звичайно, не одержали.

 

Рух опору, в тому числі національно-визвольний рух, з початку 60-х років набуває нових вимірів: він виступає під загальним гаслом руху за справедливість, а після Гельсінських /680/ угод — руху за права людини, тобто «правозахисного» руху. Вячеслав Чорновіл та його однодумці включаються в боротьбу як захисники правосуддя в середині 60-х після процесів Даніеля і Синявського. Після арештів Чорновола, братів Горинів, М. Косова, І. Світличного та інших листи протесту підписують 14 членів Спілки письменників України, зокрема В. Нєкрасов, І. Дзюба, В. Шевчук, Ліна Костенко, І. Драч, М. Вінграновський, художники Алла Горська, Л. Семикіна, В. Зарецький, І. Литовченко, кінорежисер С. Параджанов, члени-кореспонденти АН УРСР математики А. Скороход, Ю. Березанський, фізики О. Ситенко, К. Толпиго та група інших відомих інтелектуалів, не кажучи вже про молодих активних діячів опору. Із запитом про характер проведених арештів та про подальшу долю зарештованих до ЦК КП України зверталися відомі люди — письменники А. Малишко та М. Стельмах, авіаконструктор О. Антонов, композитори Георгій і Платон Майборода, В. Кирейко та інші. Це вже був рух, що мав величезні обертони в суспільстві.

 

Арешти 1972 р. озвалися протестом Голови Спілки письменників України Олеся Гончара та його відставкою, а Гончара поважали і прислухалися до нього і Шелест, і Щербицький. Коли восени 1976 р. виникла Українська група сприяння виконанню Гельсінських угод, її очолив поважного віку письменник Микола Руденко, фронтовик, який був колись секретарем партійної організації Спілки письменників. Генерал Григоренко став представником української Гельсінської групи в Москві. Членів групи заарештовано в 1§77 — 1978 роках. Через «підписантів» з інтелігентської еліти, через симпатинів навіть серед кіл, далеких від дисидентства, підпільний та напівпідпільний рух був пов’язаний з настроями широкого загалу суспільства.

 

Змінюється і характер репресій. До 70-х років скрізь у СРСР ув’язнювали за «виготовлення», «зберігання і поширення» «антирадянської літератури». Але в Україні за подібні «злочини» можна було одержати розстріл або 25 років ув’язнення — найменший натяк на «націоналізм» можна було кваліфікувати як заклик до «розчленування СРСР» і судити за нього як за «зраду Батьківщини». З 70-х років засуджують скрізь за «антирадянську пропаганду». КДБ і суди ретельно дотримуються правил судочинства — адже ленінські формулювання законів дозволяли прикривати беззаконня.

 

Юридичним приводом для репресій 1972 р. послужила спроба зарубіжних націоналістичних кіл чи спецслужб встановити контакти з українськими дисидентами; затриманий посередник дав усі свідчення.

 

У 1973 р. І. Дзюба відмежувався в пресі від підтримки зарубіжних націоналістичних сил. Водночас В. Мороз пішов на загострення критики режиму і окреслив націоналістичні орієнтації в дусі ОУН. І. Лисяк-Рудницький писав тоді про крах як націонал-комуністичної, так і тоталітарно-націоналістичної ідеологій, що однаково заводили в безвихідь *. Ця оцінка загалом була слушною, але життєва проблема виявилася більш глибокою. Це була проблема політичних, правових і навіть моральних підстав опору, проблема ідейної альтернативи.

* Див.: Лисяк-Рудницький І. Політична думка українських підрадянських дисидентів. // Історичні есе. — 2. — К., 1994.

 

Якщо російська біла еміграція залишилася без державного центру /681/ (генеральська хунта і навіть ліберали-кадети відмовилися від спадкоємства з надто лівими, на їхній погляд, Установчими зборами), то законний уряд УНР в еміграції не склав повноважень. Проте Український державний центр в особі голови Директорії та Головного отамана А. Лівицького опинився в окупованій Варшаві, Лівицький передав владу главі уряду Прокоповичу, який знаходився в Парижі, і після смерті останнього 1942 р. центр фактично перестав існувати. Після війни Лівицький та Ісак Мазепа, соціал-демократи — петлюрівці, відновили Державний центр, а 1948 р. він був реорганізований у «передпарламент» — Українську національну раду і навіть утворив подобу уряду в екзилі («виконний комітет»). Проте цей державний центр не визнали як провід ОУН Бандери, який вважав себе єдиним представником нації, так і керівники монархістів-гетьманців. Існував і інший державний осередок — Українська Головна Визвольна Рада, сформована ОУН 1944 р. на засадах коаліції з іншими політичними групами; але лідери УГВР були виключені з ОУН Бандери 1948 року. Увійшли, потім вийшли, потім знову ввійшли до Державного центру керівники ОУН Мельника (А. Мельник помер 1954 р., останнім главою Державного центру був лідер ОУН (мельниківців) М. Плав’юк, який і передав інсиґнії влади Л. Кравчуку). Отже, фактично й правно альтернативний Державний центр України був лише невеликою політичною групою частини еміграції.

 

У ході реорганізації Державного центру еміграційні політики звернулися до Винниченка, щоб він виклав свою позицію. Цілком слушно Винниченко зауважив, що саме він є єдиною особою, яка має юридичні підстави вважати себе главою держави. Дійсно, Винниченко був обраний головою Директрії Трудовим конгресом і його усунення і заміна Петлюрою за наполяганням французів була актом незаконним. Але Винниченко не вважав себе представником української держави — він не приймав думку, що розв’язання долі України можливе за її межами. «Що таке державність? Це — устрій всього матеріального і психічного життя цілого народу, його національносте, економіки, /682/ політики, культури, це — величезний складний процес. Чи може мати в ньому велику вагу дія маленької купки людей на чужині? Ні, не може... Чи є де-небудь поза еміграцією українська держава?.. Українська держава, українська державність на Україні є. її створив народ, вся українська нація в процесі великого перевороту життя в «тюрмі народів» — Росії» *. Розглядаючи УРСР як єдину реальну форму української державності, яка виникненням та існуванням своїм завдячує і боротьбі, і навіть поразці УНР, Винниченко підкреслював, що доля України вирішуватиметься в Україні і в рамках її національного і державного цілого.

* Винниченко В. Заповіт борцям за визволення. К., 1991. — С. 9 — 10.

 

Ідеологічні підстави свого власного існування нова національна політична свідомість мусила виробити сама. Просте повернення до програм, що не витримали випробувань історії, було неможливе; неможливе було і опертя на комуністичну реальність. Політично Україна знаходилась в пороговому, лімінальному стані, коли історія творилась у старих формах, але норми, виміри буття, способи оцінки, мета і цінності тільки визрівали, знаходились у становленні.

 

Для переважної більшості громадян вийти за межі політичного простору УРСР, морально і політично перейти на бік її ворогів було неможливо. Але керівництво режиму не мало моральної і політичної підтримки, співчуття було на боці переслідуваних протестантів. А ті, в свою чергу, відчували себе ніби позбавленими політичних вимірів, ніби однаковими в своїй політичній непримиренності до режиму, — зеки — українські націоналісти так само, як зеки — російські «єдинонеділимці», як євреї-сіоністи і непокірні татари. Простір неначе стиснувся для них в точку без вимірів: розберемося після перемоги. І все це було елементами єдиного цілого — політично і етнокультурно різноманітного національного організму України.

 

Як зрозуміти такі несумісні, здавалося б, факти: повне зубожіння комуністичної ідеології, втрата будьяких соціальних ідеалів та орієнтирів правлячою верхівкою, симпатії широких мас до антиурядової опозиції — і гранична нечисленність дисидентських опозиційних груп, величезна і дедалі більша кількість членів КПРС і комсомолу? Адже тільки в Україні чисельність Компартії становила в останні сталінські роки (1950 р.) майже 700 тис. членів, під кінець хрущовських часів — 1,8 млн (1965 р.), а на початок «перебудови» доходила до 3 млн (2,8 млн у 1980 р.). Це говорить і про те, що дисидентський рух становив тільки вершину айсберга. Це говорить про те, що старий Винниченко мав рацію.

 

Головні легальні й напівлегальні політичні процеси відбувалися на волі в тих структурах, які формально залишалися комуністичними. Чого був уже вартий той комунізм — показали критичні часи розвалу СРСР, коли комуністична фракція у Верховній Раді України проголосувала за самостійність української держави, а потім і за заборону власної партії. /683/