Україна в системі тоталітаризму. Мілітарна культура вимагала високої військової техніки і сильної загальної індустріальної та /626/ енергетичної бази

 

Мілітарна культура вимагала високої військової техніки і сильної загальної індустріальної та /626/ енергетичної бази. Як і Росія петровських часів, Росія сталінська хотіла б взяти від Заходу не його культурно-політичні підвалини, а техніко-утилітарні результати, і в роки першої п’ятирічки на промислових підприємствах Німеччини, Сполучених Штатів Америки та інших держав вчилися сотні радянських інженерів, у тому числі й українських. Промисловість, створювана на базі останніх досягнень світової науки і техніки, не могла спиратися на малописьменну робочу силу. Було зроблено рішучі кроки до введення загального обов’язкового початкового навчання (постанова ЦК ВКП(б) 1930 р., продубльована постановою ЦК КП(б)У). Школою була охоплена вся молодь України від 8 до 15 років. Того ж 1930 р. «інститути народної освіти» (ІНО) перетворені на інститути профосвіти, фізико-математичні та інститути соціального виховання (згодом педагогічні інститути), а 1933 р. відновлено Київський, Харківський, Одеський та Дніпропетровський університети.

 

За даними переписів, частка письменних серед людності України віком від 9 до 49 років 1926 р. становила 63,6 відсотка, а 1939 р. — 88,2 відсотка, в тому числі серед чоловіків — 93,9 відсотка. На 1939 р. на 1000 чоловік населення України вищу освіту мали вже 8 і середню — 112 чоловік, тобто майже 1 відсоток населення мав вищу і більше 10 відсотків — середню освіту.

 

Загальне підвищення культурно-освітнього рівня населення СРСР відіграло велику роль у роки Великої Вітчизняної війни, оскільки створило можливості прискореної підготовки офіцерських кадрів. Порівняння кадрових можливостей СРСР і Росії в обох світових війнах показує, яку роль відіграло загальне підвищення культури. Царська Росія при населенні в 150 млн чоловік виставила армію в 9 млн, а Німеччина при населенні в 80 млн — армію в 11 млн чоловік! Військові представники Антанти при російському уряді ніяк не могли збагнути, чому така багатолюдна імперія неспроможна виставити додаткових військових формувань. А справа була в тому, що 20 відсотків новобранців були непридатні за станом здоров’я, а офіцерів не могли підготувати через відсутність для цього масової освітньої бази. На 1 жовтня 1914 р. в Росії було на фронті всього 38 тис. офіцерів. Під кінець війни було 136 тис. офіцерів, на фронтах загинуло 115 тисяч. Таким чином, Росія змушена була виставити не менше 250 тис. офіцерів, а потреби були ще більшими *. Що ж говорити про Вітчизняну війну, якщо, наприклад, у 1941 р. один збитий літак у нас припадав на 32 літаковильоти і, отже, льотчик жив на фронті не більше місяця, а на підготовку його йшло не менше 6 — 8 місяців! **

* Див.: Клочко И. К вопросу о накоплении комсостава запаса // Вестник революции. — 1925. — №3.

* Див.: Советские военно-воздушные силы в Великой Отечественной войне 1941 — 1945 гг. — М., 1968.

 

Впродовж 1942 р. у військових /627/ училищах і на армійських окружних та фронтових курсах підготовлено 564 тис. офіцерів, повернулися до лав після поранень 180 тис. і призвані з запасу 42 тисяч; 26,5 тис. фахівців випустили академії та академічні курси. Це стало можливим лише завдяки освіченості молодого покоління і підвищенню рівня охорони здоров’я.

 

Розвиток служби охорони здоров’я уможливив у роки війни налагодження значно кращої системи військової медицини, ніж це було в російській армії в попередню війну, що дозволило зменшити людські втрати, і без того колосальні. Кількість лікарів на 10 тис. населення зросла на Україні з 1,8 в 1913 р. до 7,9 осіб в 1940 році. Мережа лікувальних закладів збільшилася в 2,6 раза, налагоджено було санітарно-епідеміологічну службу.

 

Хоча сталінське керівництво намагалося зосередити новобудови ВПК у глибокому тилу, на Уралі й за Уралом, Україна з її розвиненою міською культурою, ресурсами робочої сили, традиціями нової індустрії Півдня і Сходу, природними ресурсами та можливостями енергетики залишалася важливим регіоном індустріального будівництва, спрямованого на зростання державно-мілітарної міці СРСР.

 

У міській культурі України — а в містах напередодні війни жила вже третина населення — технічна, математична та природнича освіта займали важливе місце. В Україні розвивалися технічні науки — матеріалознавство, металургія, машинознавство, електротехніка, теорія та практика електрозварювання та інші. Розвивалися також математика та природничі науки. Серйозним центром світового значення став Український фізико-технічний інститут у Харкові; тут розпочалися дослідження, які напередодні війни вивели СРСР на поріг відкриття атомної енергії. В Харкові на базі паровозобудівного заводу ще 1927 р. почалося будівництво центру танкової промисловості СРСР, в якому вже через 4 роки створено першу оригінальну конструкцію, а напередодні війни, 1940 р., — легендарний танк Т-34 з унікальним на той час дизельним двигуном. З іменем Є. О. Патона, видатного українського вченого і інженера-мостобудівника, пов’язані світові досягнення в галузі теорії й практики зварювання металів, які дозволили вийти на передові рубежі також і в танкових конструкціях.

 

Суспільство мало колосальну потребу в кадрах керівників установ та організацій, інженерів, вчителів, лікарів. Цю потребу воно задовольняло недостатньо якісно, але в масовому порядку, надаючи можливість людям із соціальних низів за державною підтримкою одержати необхідну освіту. Поняття «соціальні низи» тут можна вживати в прямому значенні слова, оскільки рядові громадяни країни були «низами» до революції й залишились «низами» в /628/ розумінні безправності та політично-культурної неосвіченості і після революції. Але з села, з міського простого люду вийшли наприкінці 30-х років свої інженери, командири-льотчики або танкісти, вчителі, лікарі, а дехто вибився і в партійні керівники чи директори підприємств. На відданість цих «висуванців», які за умов станової Російської імперії ніколи б не могли зробити подібної культурної чи адміністративної кар’єри, на ілюзію доступності «всім» вершин інтелектуального та політичного життя була розрахована популістська демагогія сталінського комуністичного керівництва. Тому не можна сказати, що комуністичне керівництво країни не мало масового опертя на терені України, як і в інших республіках СРСР, і трималось виключно на насильстві.

 

Не слід також скидати з рахунку привабливість загальних ідеалів соціалізму, які успадковували віковічні прагнення до справедливості і захисту бідних і пригноблених, збережені зокрема світовими релігіями. Перетворений на політичну релігію «марксизм-ленінізм» сприймався багатьма як ця одвічна віра в справедливість. Певною мірою це мало міжнародний характер і було виразом тієї глибокої кризи, в якій опинилося людство після Першої світової війни.

 

З утвердженням тоталітарного режиму Радянська держава стала імперією в буквальному розумінні слова, тобто абсолютною владою, не легітимізованою ідеологічними мотивами, — навпаки, тепер інтереси Держави виправдовували всю ідеологію. Ленінське «моральне все, що служить революції» непомітно перетворилось на «морально все, що служить Великій Державі». Не СРСР мав служити справі Світової Пролетарської Революції, а світовий комуністичний рух — Союзу РСР. Уже 1940 р., після захоплення країн Прибалтики, Сталін подумував про ліквідацію Комуністичного Інтернаціоналу, але не хотів робити кроків, що надто б демонстрували зближення з Гітлером. Комінтерн розпущено в роки війни без жодних ідеологічних проблем.

 

У ході Великого терору без широкого розголосу здійснено перегляд ставлення до Росії як державної та культурної традиції. Після смерті М. Покровського була піддана критиці його загальна історична концепція, згідно з якою сам вираз «російська історія» оцінювався з «класової пролетарської точки зору» як контрреволюційний. У частині, що стосувалася України, було засуджено оцінку Покровським гетьмана Хмельницького і приєднання України до Росії. Як писав дещо пізніше провідний на той час український історик М.Н. Петровський, «в творах Покровського і його «школи» визвольна боротьба українського народу проти польсько-шляхетського гніту зведена, всупереч фактам, до «козацької революції», до «буржуазної революції», до «революції торгового капіталізму»; національно-релігійний гніт, прагнення українського народу до об’єднання з братнім російським народом, загальнонародний характер визвольної війни — все це Покровський і його «школа» замовчували, а особу Хмельницького оцінювали негативно» *.

* Петровський М. Н. Нариси з історії України. — К., 1940. — Вип. IV. — С. 8 — 9.

 

Хмельниччина оспівувалась як вираз прагнення українського народу до об’єднання з російським у єдиній державі в /629/ боротьбі з «головним ворогом» — Польщею. Щоправда, в довоєнний час ще підкреслювалося, що «Україна приєднувалась до Росії царської, де влада була в руках поміщиків-кріпосників, а також, що це приєднання в тодішніх конкретних умовах було для України найменшим злом» *.

* Петровський М. Н. Нариси з історії України. — С. 7.

 

Починаючи з 1935 р., реабілітовано слово «патріотизм», щоправда, поки що у варіанті «радянського патріотизму». Але вже в уславленні історичних подвигів російського народу бачимо той поворот до російського патріотизму, який було здійснено з початком Вітчизняної війни (фільм С. Ейзенштейна «Олександр Невський», 1938 р.). Олександр Довженко був запрошений на бесіду із Сталіним, уже маючи сценарій задуманого ним фільму «Тарас Бульба», але український національно-патріотичний задум Довженка Сталіну не сподобався, і він порадив режисеру створити фільм про комдива Миколу Щорса (фільм вийшов 1939 р.). Того ж 1939 р. поставлено виставу за п’єсою О. Корнійчука «Богдан Хмельницький», за що автор одержав Сталінську премію і був прийнятий до лав ВКП(б).

 

Упродовж часу, коли остаточно утверджувався в Радянському Союзі надзвичайно жорстокої форми комуністичний тоталітаризм, українська національна культура зазнала важких втрат. Майже повністю була винищена та національна інтелігенція, яка сформувалася на початок XX ст., зокрема розстріляна й розсіяна по таборах ліва художня інтелігенція, яка свого часу активно підтримала революцію. Літературу, мистецтво, всю гуманітарну культуру зведено до примітивного рівня. Ті нечисленні українські поети й письменники, яких проминув терор, упродовж довоєнного часу видають поетичні збірки, прозові та драматичні твори, як правило, надзвичайно політизовані, позбавлені живого почуття і тієї майстерності, що властива їх власним і ранішим, і багатьом пізнішим творам.

 

Утвердження тоталітаризму означало ліквідацію вільних літературно-мистецьких об’єднань і створення унітарних організацій, повністю підконтрольних партії та державі. Ці організації — так звані «творчі спілки» — відігравали роль міністерств у різних галузях культури, їх керівництво фактично призначалося партійними органами, хоча формально обиралося відповідними з’їздами, і здійснювало ідеологічний і фаховий контроль. Діяльність «творчих спілок» відбувалася в атмосфері бундючних парадних з’їздів, декад, ювілеїв, виставок тощо і тихих закулісних інтриг, нерідко з трагічними політичними наслідками.

 

З середини 30-х років почалась епоха сталінського пропагандистського кіно. «Багата наречена» (1938 р.) та «Трактористи» (1939 р.), поставлені І. Пир’євим силами «Українфільму» (з 1939 р. — Київська кіностудія) разом з Мосфільмом, стали типовими стандартними кіномелодрамами з неймовірно щасливим кінцем, де особисте щастя невіддільне від щастя всесоюзного.

 

Про якесь осмислення та світоглядне переживання трагедій і надій епохи годі й говорити в суспільстві, де все духовне життя стало пропагандистською прикрасою тоталітарного режиму. Цей прикрашальний характер мистецтва добре ілюструє музичне й театральне життя, яке /630/ планувалося в такий спосіб, щоб були збережені пристойні пропорції між українською класикою (в частині, дозволеній для демонстрації), світовою та російською класикою і новітніми ідейно і художньо «витриманими» творами. В музиці працюють видатні композитори, які спираються на основу, закладену М. Лисенком; музична творчість теж введена в строгі рамки (стаття в «Правді» «Сумбур замість музики», 1936 р., спрямована проти глибокої й оригінальної, помірковано авангардної музики Д. Шостаковича).

 

Найбільше, що дала Україна радянській літературі в тридцяті роки, — це російськомовні твори, які мали велике ідеологічне значення: «Педагогічна поема» А. Макаренка та «Як гартувалася сталь» М. Островського. Це, власне, не література, а людські документи, що мали вплив на суспільство: перший — як платформа виховної діяльності, другий — як приклад самовідданого служіння комуністичній ідеї.

 

Абсолютну відданість ідеї та «генеральній лінії партії» ілюструє життя Миколи Островського, хлопця з Шепетівки, який піднявся з нижчого рівня соціальної ієрархії, з принижених «куховарчиних дітей» до досить значного партійного функціонера. Паралізований і приречений на повільне вмирання, він знаходить сенс і радість життя в єдино доступній йому діяльності — письменницькій. Що письменницька творчість при цьому перетворювалась на різновид партійної роботи, популяризаторів творів Миколи Островського мало турбувало; але в цьому слабкому з літературного погляду творі було щире почуття подолання немічності й смерті силою духу.

 

Методику переростання особистого, індивідуального інтересу, примітивного й асоціального, дитини та молодої людини, спотвореної громадянською війною та руїною, через залучення до інтересів малого колективу і далі, в напрямі інтересу загальногромадського, патріотичного і комуністичного розробляє Макаренко. Твір і досвід його тим привабливіші, що він був дійсно безмірно талановитий як педагог, при цьому щедро наділений високими людськими якостями. Можемо побачити потворний відповідник педагогіці Макаренка в тих «виховних» нормах, що склалися в радянських «виправно-трудових» таборах. Колективна відповідальність, жорстка залежність особистої долі від результатів власної праці та спрацьованості колективу — ця методика, розроблена на будові Біломорканалу, яскраво схарактеризована О. Солженіциним в «Архіпелагу ГУЛАГ». Здається неймовірним, що нелюдські механізми придушення індивіда через колективну відповідальність мали паралелі в дійсно гуманістичному макаренковому досвіді прориву через жорстокий егоїстичний індивідуалізм до спільного інтересу, відповідальності та людського співчуття.