Основні терміни та визначення. Бюджетна норма, державні мінімальні соціальні стандарти, індивідуальні норми, кошторисно-бюджетне фінансування

Бюджетна норма, державні мінімальні соціальні стандарти, індивідуальні норми, кошторисно-бюджетне фінансування, комбіновані норми, матеріальна норма, мінімальна заробітна плата, норма витрат, норматив, норматив мінімальної бюджетної забезпеченості, соціальна політика, соціальне забезпечення, соціальний захист, соціально-економічні гарантії, фінансова норма

 

Література: 1, 5, 6, 8, 10, 19, 21, 23, 26, 34, 37, 42, 50, 72, 75, 76, 98, 100, 102, 106

 

9.1. Необхідність і сутність витрат держави на соціальний захист і соціальну сферу

 

Зауважимо, що формування ринкової економіки загострює проблему соціального захисту населення. Це зумовлюється багатьма факторами: кризовим економічним станом, нестабільністю грошово-кредитної системи, зростанням кількості безробітних, падінням реальних доходів населення, майновою диференціацією тощо. Потреба в державних видатках на соціальні заходи також має тенденцію до зростання. В подібній ситуації виникає питання про межі фінансування соціальних програм, оскільки частка державних видатків у валовому внутрішньому продукті не може постійно зростати. Ця проблема особливо актуальна для України, де можливості виробництва скорочуються з кожним роком.

Більшість розвинутих країн світу визначають себе як держави соціальні, тобто політику яких спрямовано на створення гідних умов життя і вільного розвитку людини.

Держава є соціальною за своєю сутністю, оскільки складається на базі суспільства (лат. socialis — суспільний). Однак це поняття сформоване саме для того, щоб підкреслити, що держава має розвинену й стабільну економіку, а тому здатна не лише декларувати, а й проводити ефективну соціальну політику. Крім того, необхідною і вирішальною ознакою віднесення держави до категорії соціальної є пріоритет прав людини.

У ринковій соціально-орієнтованій моделі економіки зростає роль соціальної функції держави. Держава несе відповідальність за надання громадянам соціального захисту і забезпечення рівного доступу до задоволення основних потреб. Соціальна функція державних і суспільних інститутів не повинна обмежуватися лише піклуванням про соціально вразливі верстви населення, а спрямовується на все суспільство – суспільні потреби і вимоги людини. Саме тому, що соціальна політика за сучасних підходів охоплює всі сфери суспільного життя, вона набуває першочергового значення, і економічна й інші види діяльності уряду і державних органів мають підпорядковуватись соціальним цілям, а не навпаки.

Соціальною державою можна визначити ту, яка орієнтована на людину, забезпечення її добробуту, безпеки і розвитку.

Головними цілями соціальної політики в Україні на сучасному етапі є:

- призупинення спаду життєвого рівня населення і зменшення наслідків кризи для найменш захищених верств населення;

- створення умов для зростання реальних доходів, підтримка оптимального рівня зайнятості і використання трудового потенціалу;

- збільшення тривалості життя;

- зміцнення здоров'я нації;

- забезпечення соціальної стабільності в суспільстві.

Розвиток соціального забезпечення, види і форми соціальних гарантій у державі визначаються двома основними факторами – рівнем економічного розвитку і станом демократії в країні.

Реалізація соціальних гарантій з боку держави повинна здійснюватись за декількома напрямами.

Перший полягає в тому, що держава повинна гарантувати кожному працюючому громадянинові рівень добробуту за допомогою мінімального рівня заробітної плати, її індексації, помірних податків і невтручання у підприємницьку діяльність.

Другий напрямок – це задоволення пріоритетних потреб суспільства. До них належать потреби у здобутті загальної освіти, вихованні дітей і підлітків, проведенні культурно-освітньої роботи, підготовці кадрів, організації охорони здоров'я і розвитку фізичної культури членів суспільства.

Третій напрямок має на меті зменшення рівня диференціації доходів. Держава повинна забезпечувати підвищення рівня життя тих груп населення, недостатня забезпеченість яких пов’язана переважно з причинами, що не залежать від їх трудових зусиль. Такими причинами можуть бути: підвищене навантаження утриманців на працездатних, стан здоров'я, вік, втрата роботи, кризові явища в економіці.

Таким чином, гарантії держави полягають в тому, що вона, по-перше, створює умови для самозабезпечення населення життєво необхідними благами для задоволення власних потреб; по-друге, вилучаючи у громадян частину створеного ними доходу, повертає їм блага й послуги у формі освіти, дошкільного виховання, охорони здоров'я, культурного обслуговування, соціального страхування і забезпечення; по-третє, за рахунок вилучення у деяких громадян частини їхнього доходу надає певну кількість благ і послуг тим громадянам, які за станом фізичного здоров'я неспроможні забезпечити собі необхідний рівень проживання.

Завдання соціальної політики полягають у створенні умов для реалізації конституційних прав і свобод людини, які забезпечують її існування і розвиток як соціальної істоти. Для України, зокрема, ці права і свободи визначаються у другій групі прав Конституції України [26]. Оскільки всі громадяни проголошуються Конституцією України рівними у своїх правах (ст. 21), зрозуміло, що соціальна політика стосується всіх без винятку членів суспільства.

Отже, об'єктом соціальної політики виступає все населення країни.

Суб'єктами соціальної політики є — державні і суспільні інституції і людина, оскільки вона також має нести відповідальність за свою долю і добробут своїх близьких. Таким чином, до суб'єктів соціальної політики можна віднести:

- державні органи, відомства і установи;

- громадські, релігійні, благодійні й інші недержавні об'єднання;

- комерційні, фінансові і інші бізнес-структури;

- громадян, які беруть участь на професійних і добровільних засадах у здійсненні громадянських і суспільних ініціатив.

Сукупність конституційних природних прав людини, які забезпечують її існування і розвиток як соціальної істоти, і визначає простір компетенції соціальної політики. До них згідно з ст. 27, 42-53 Конституції України відносяться основні права, а саме:

- право на життя;

- право на підприємницьку діяльність;

- право на працю;

- право на відпочинок для тих, хто працює;

- право на соціальний захист;

- право на житло;

- право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї;

- право на охорону здоров'я, медичну допомогу і медичне страхування;

- право на безпечне для життя і здоров'я довкілля;

- право на освіту та навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови.

Таким чином, соціальна політика — це діяльність державних та громадських інститутів, суспільних груп і окремих осіб (суб'єктів соціальної політики), спрямована на реалізацію природних прав людини, що забезпечують її життєдіяльність і розвиток як соціальної істоти при беззастережному дотриманні її громадянських прав і свобод.

Визначимо сутність і зміст видатків держави на соціальний захист і соціальну сферу.

Соціальний захист - це комплекс законодавчо закріплених соціальних норм, що гарантує дер­жава окремим верствам населення, а також за пев­них економічних умов всім членам суспільства (під час зростання інфляції, спаду виробництва, економічної кризи, безробіття тощо).

Форми і методи соціального захисту населення повинні забезпечити задоволення життєво необ­хідних потреб кожного громадянина на рівні не нижче прожиткового мінімуму.

Прожитковий мінімум визначається як вартісна оцінка мі­німуму життєвих засобів, необхідних для підтрим­ки життєдіяльності і відновлення робочої сили працівника. Прожитковий мінімум є законодавчо визначеним базовим державним соціальним стан­дартом, на основі якого встановлюються соціальні гарантії і стандарти у сферах доходів населення, житлово-комунального, соціально-культурного об­слуговування, охорони здоров'я, освіти тощо.

Так, згідно з Законом України від 15.03.2007 р. № 749-V "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2007 рік" з 1 квітня 2007 року прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць становить 525 грн., при цьому мінімальна заробітна плата не досягає рівня прожиткового мінімуму і становить з 1 квітня 2007 р. 420 грн. [64].

Класифікація соціальних нормативів наведена на рис. 9.1.

Рис. 9.1. Класифікація соціальних нормативів

 

Державні мінімальні соціальні стандарти і нормативи фор­муються, встановлюються і затверджуються у по­рядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Соціально-економічні гарантії - це метод за­безпечення з боку держави задоволення різно­манітних потреб громадян на рівні соціально ви­знаних норм і нормативів.

Нормативи споживання — розміри споживан­ня в натуральному виразі продуктів харчування, непродовольчих товарів поточного споживання і деяких послуг за певний проміжок часу (за день, місяць, рік).

Нормативи забезпечення — визначена кіль­кість предметів довгострокового використання, яка є в особистому споживанні населення, а та­кож забезпечення певної території мережею за­кладів освіти, охорони здоров'я, побутового, транспортного обслуговування тощо.

Нормативи доходу — розмір особистого доходу громадян або сім'ї, який гарантує їм задоволення потреб на рівні нормативів споживання і забез­печення.

Нормативи раціонального споживання — рі­вень споживання товарів та послуг поточного та довгострокового користування, що гарантує оп­тимальне задоволення потреб. Прийнятий рівень споживання продуктів харчування, непродовольчих товарів та послуг визначений за нормами соціальних або фізіологіч­них потреб.

Статистичні нормативи — нормативи, що ви­значаються на основі показників фактичного споживання або забезпеченості для всього насе­лення або окремих соціальних груп.

Державні нормативи у сфері житлово-комунального господарства включають:

- граничну норму оплати послуг з утримання житла, житлово-комунальних послуг залежно від одержуваного доходу;

- показники якості надання комунальних по­слуг.

До державних соціальних нормативів у сфері транспортного обслуговування та зв'язку нале­жать:

- норми забезпечення транспортом загального користування;

- показники якості транспортного обслугову­вання;

- норми забезпеченості населення послугами зв'язку.

Державні соціальні нормативи у сфері охорони здоров'я включають:

- перелік та обсяг гарантованої медичної до­помоги громадянам;

- показники якості надання медичної допомоги;

- нормативи пільгового забезпечення окремих категорій населення лікарськими засобами й іншими спеціальними засобами;

- нормативи забезпечення харчуванням у дер­жавних і комунальних закладах охорони здоро­в'я тощо.

До державних соціальних нормативів у сфері освіти належать:

- перелік і обсяг послуг, що надаються дер­жавними та комунальними закладами дошкіль­ної, загально-середньої, професійно-технічної і вищої освіти;

- нормативи граничної наповнюваності класів, груп;

- нормативи співвідношення учнів, студентів і педагогічних працівників;

- нормативи матеріального забезпечення на­вчальних закладів тощо.

Важливо усвідомити, що обсяг і рівень забезпеченості соціально-еко­номічними гарантіями є показником цивілізованості країни, яка повинна здійснювати соціальні га­рантії у таких напрямах:

1. Держава повинна гарантувати кожному зай­нятому у процесі виробництва: нормальний рівень добробуту через мінімальний рівень заробітної плати та її індек­сацію, помірні податки, невтручання у підприємницьку діяльність.

2. Держава повинна гарантувати задоволення пріоритетних потреб громадян і суспільства, які вона не може повністю довірити кожному громадянину самостійно - здобуття загальної освіти, виховання дітей і підлітків, підготовку кадрів, організацію охорони здоров'я і розвитку фізичної культури тощо.

3. Держава повинна сприяти підвищенню до­ходів окремих верств населення, які не можуть забезпечити життєвий рівень для себе і своєї сім'ї на рівні мінімальних соціальних стандартів незалежно від їх участі в процесі виробництва у таких формах – пенсії, різні види допомоги, стипендії, грошові виплати і їхня індексація, пільги в оподаткуванні.

Джерелами фінансування соціальних гарантій виступають кошти державного і місцевих бюджетів, страхових фондів:

- Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності;

- Фонду загальнообов'язкового державного страхування на випадок безробіття;

- Фонду страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань;

- Фонду медичного страхування (за рахунок страхових внесків підприємств і громадян, а та­кож благодійних внесків громадян і підприємств, кредитів банків й інших джерел, не заборонених законодавством України);

- Державного Пенсійного фонду.

Держава законодавчо гарантує задоволення пріоритетних потреб за рахунок бюджету в міні­мально достатніх розмірах у формі безоплатних послуг.

Органи місцевого самоврядування при розроб­ці і реалізації місцевих соціально-економічних програм можуть передбачати додаткові соціаль­ні гарантії за рахунок місцевих бюджетів.

Індексації грошових доходів населення підлягають такі грошові доходи населення: державні пенсії, різні види соціальної допомоги (сім'ям з дітьми, з безробіття тощо), стипендії, оплата праці.

Індексація грошових доходів проводиться у ра­зі, коли індекс споживчих цін перевищує зазда­легідь визначену величину, що є межею індекса­ції, яку прийняла Верховна Рада України.

Індексації не підлягають грошові доходи від власності: доходи від цінних паперів (крім державних), доходи від здавання в оренду нерухомого майна, доходи від ведення фермерського і підсоб­ного господарства, доходи від підприємницької діяльності.

Індексуються грошові доходи у розмірі трикратної величини вартості межі малозабезпеченості. Доход у розмірі величини вартості межі малозабезпеченості індексується повністю.

Якщо доход перевищує величину вартості ме­жі малозабезпеченості, то його частина у обсязі подвійної її величини індексується у розмірі 80%. Наступна частина доходу у розмірі потрій­ної величини межі малозабезпеченості індексується у обсязі 70%.

Частина грошового доходу, що перевищує три­кратну величину межі малозабезпеченості, індек­сації не підлягає.

Для індексації грошових доходів населення використовується індекс, що характеризує під­вищення цін і тарифів на товари та послуги, які входять до складу мінімального споживчого бюд­жету.

Джерела фінансування індексації грошових доходів населення залежать від їх виду. Підприємства, об'єднання і організації, що перебувають на господарському розрахунку, під­вищують розміри оплати праці у зв'язку з індексацією за рахунок і в межах госпрозрахункового доходу.

Організації і установи, що фінансуються за рахунок бюджетів різного рівня, підвищують розміри оплати праці за рахунок коштів відповід­них бюджетів.

Громадські об'єднання підвищують розміри оплати праці за рахунок власних коштів.

Пенсії, соціальні допомоги, допомога з безробіття індексуються за рахунок коштів Пен­сійного фонду, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності та Фонду за­гальнообов'язкового державного страхування на випадок безробіття.

Стипендії індексуються за рахунок відповід­них бюджетів.

Законом про індексацію встановлюється, що при рівні інфляції в 6% перелічені вище доходи мають індексуватися.

У зв'язку із зростанням витрат на виробницт­во окремих товарів та послуг з метою підтриман­ня їх виробництва і споживання на належному рівні держава згідно з політикою цін може здійс­нювати цінове регулювання у формі дотацій, наприклад, за такими напрямами:

- дотації на окремі види товарів та послуг, якщо собівартість продукції вища за фіксований рівень цін (газ, тверде паливо, медикаменти, будівельні матеріали для індивідуального житлово­го будівництва та молодіжних комплексів);

- дотації житлово-комунальному господарству (на воду, паливопостачання тощо);

- дотації міському транспорту (метрополітену, автомобільному) та інші.

Розмір дотації розраховується на одиницю продукції, або як різниця між ціною і собівартіс­тю продукції та послуг.

Джерелами фінансування цінових дотацій ви­ступають державний і місцевий бюджети.

Слід окремо визначити, що найважливішою сферою фінансування видатків бюджету є соціальний сектор. Соціальний сектор як збірне поняття включає в себе політику та програми в таких сферах, як зайнятість і безробіття, підтримання достатнього життєвого рівня населення, охорона здоров'я, освіта й навчання. Соціальні видатки посідають чинне місце в структурі видатків держави. Їх слід розглядати як частину економіки, фінансів, як систему, орієнтовану на конкретного споживача. На стан соціальної сфери впливають загальна ситуація в країні, рівень податкових надходжень, зміни в доходах населення, зміни в їх структурі й рівні бідності.

Метою діяльності галузей соціальної сфери є створення духовних цінностей, соціально-куль­турних і побутових послуг. Витрати держави на соціальну сферу є основою діяльності закладів освіти, науки, культури, фізичної культури, охорони здоров'я тощо.

Джерелами фінансування соціальної сфери є: державний бюджет, місцеві бюджети, власні доходи установ і організацій соціаль­ної сфери (самофінансування).

Виділення коштів з бюджету на утримання соціальної сфери здійснюється шляхом кошторис­но-бюджетного фінансування.

Кошторисно-бюджетне фінансування - це метод безповоротного, безоплатного надання коштів на ут­римання установ, що перебувають на повному фінан­суванні з бюджету, на основі фінансових планів-кошторисів витрат.

На адресу соціальної політики держави висловлюється чимало критичних зауважень, дуже часто вона стає предметом гострих дискусій, у яких беруть участь представники різних політичних партій, профспілок, уряду. Це пов’язано, з одного боку, зі значним падінням рівня реальних доходів десятків мільйонів людей у зв'язку з глибокою і тривалою кризою в економіці, а з іншого боку — з необхідністю внесення істотних змін у соціальну політику держави в зв'язку з трансформацією української економіки.

Деякі економісти вважають, що система соціальної підтримки об'єктивно скорочує обсяг сукупних заощаджень суспільства. Адже, якби не існувало цієї системи, то кожному члену суспільства довелося б самостійно турбуватися про свою старість чи страхуватися на випадок втрати роботи, роблячи відповідні заощадження. Отже, значна частина цих заощаджень могла б бути мобілізована фінансово-кредитними інститутами, підприємствами для реалізації інвестиційних програм. У цьому випадку відбувалося б збільшення виробничих можливостей суспільства.

Таким чином, приведені аргументи вказують на те, що програми соціальної підтримки в цілому мають деякий дестимулюючий ефект, і певним чином знижують мотивацію до праці. Однак, це не ставить під сумнів необхідність цих програм. Разом з тим, суспільство повинне знати, які витрати воно несе, реалізуючи програми, спрямовані на соціальну підтримку визначених категорій населення, і прагнути до того, щоб вирішувати проблеми соціального забезпечення з найменшим збитком для економічної ефективності. Соціальні програми повинні допомагати людям вирішувати деякі економічні проблеми, але не стимулювати зниження активності, спрямованої на самостійне ефективне покращення свого добробуту.

 

9.2. Визначення обсягу видатків держави на соціальну сферу і соціальний захист і їх розмежування між ланками бюджетної системи

 

Обсяг видатків на соціальний захист і соціальне забезпечення визначається виходячи з обсягів ресурсів бюджету на ці цілі і контингентів одержувачів соціальних послуг.

Наприклад, розрахунок загального обсягу видатків на відшкодування витрат на надання населенню житлових субсидій проводиться окремо за субсидіями на житлово-комунальні послуги, на скраплений газ і на тверде паливо, виходячи з кількості одержувачів та середнього розміру субсидій кожного виду.

При цьому враховується кількість одержувачів і середній розмір субсидій, які подаються областями до Міністерства фінансів в розрізі районів і міст обласного значення згідно зі звітом за попередній рік. Отриманий обсяг коригується на коефіцієнт, який є добутком очікуваних індексів споживчих цін у плановому періоді. Скоригований обсяг помножується на коефіцієнт бюджетного забезпечення.

Розрахунок обсягу видатків на надання допомоги малозабезпеченим сім’ям з дітьми проводиться на підставі даних Держкомстату про розподіл сімей за рівнем доходів та про середній розмір сімей (в тому числі сімей з дітьми). Надання цього виду допомоги базується на доплатному механізмі.

Щодо державної соціальної допомоги малозабезпеченим сім’ям, то її розмір не може бути більшим, ніж 75 % прожиткового мінімуму для сім’ї.

Розрахунковий обсяг видатків на утримання притулків для неповнолітніх розраховується відповідно до фактичної середньомісячної кількості дітей у цих притулках та розрахункового розміру середньорічних витрат на одну дитину в них.

Розрахунковий обсяг видатків на допомогу по догляду за інвалідом І чи ІІ групи внаслідок психічного розладу обраховується на підставі даних Міністерства охорони здоров'я про кількість психічних захворювань на 100 тис. населення України.

Щодо інших видатків з соціального захисту, то вони плануються за окремими програмами для окремих регіонів.

Визначення обсягів фінансування установ соціальної сфери ґрунтується на показниках, що характеризують кількісні параметри діяльності бюджетної установи (опе­ративно-сітьові показники), і нормативах видатків у розрахунку на пев­ний кількісний показник.

Оперативно-сітьові показники поділяються на дві групи:

а) виробничі показники, які характеризують профіль діяльності бюджетної установи (напри­клад, кількість студентів у ВНЗ);

б) загальні показники, які технічно характе­ризують будівлю бюджетної установи (напри­клад, площа приміщень).

Виробничі показники в свою чергу теж поділяються на дві групи:

- вихідні показники, які характеризують бюд­жетну установу на даний період часу;

- похідні, які визначаються за певними нор­мами (наприклад, кількість учнів і норма гранич­ної наповнюваності класів).

Фінансові відносини у соціальній сфері регу­люються економічними нормативами, які відобра­жають можливості держави щодо задоволення соціальних потреб відповідно до планів соціаль­ного розвитку.

Норма витрат - це розмір витрат на розрахун­кову одиницю.

Матеріальні норми (натуральні норми) визна­чають затрати матеріальних ресурсів на розра­хункову одиницю в натуральному вираженні. Матеріальні норми диференціюються за вида­ми бюджетних установ.

Фінансова норма - це грошове вираження матері­альної норми, визначеної на основі державних цін.

Бюджетна норма відображає ту частку видат­ків на соціально-культурні заходи, яка покрива­ється за рахунок бюджетних коштів.

За методом обчислення фінансові норми поділя­ються на індивідуальні і комбіновані.

Індивідуальні норми застосовуються при скла­данні кошторису окремого закладу і відобража­ють затрати за окремим видом видатків на розрахункову одиницю (наприклад, денна норма харчування на 1 учня тощо). Ці норми застосо­вуються при складанні індивідуальних коштори­сів доходів та видатків.

Комбіновані норми показують суму затрат усіх видатків у рамках однієї або декількох статей (наприклад, норма всіх видатків за стат­тею “Оплата комунальних послуг та енергоносіїв” - на 1 клас у школі. Ця норма поєднує видатки на оплату тепло-, водопостачання, оплату електроенергії та природного газу).

Відповідно до Бюджетного кодексу України видатки на соціальну сферу та соціальний захист здійснюються усіма ланками бюджетної системи.

Видатки, що можуть потенційно вплинути на всіх мешканців області, закріплюються за обласними бюджетами. Йдеться, насамперед, про спеціалізовані середні заклади освіти для учнів з вадами розвитку, середні школи-інтернати, професійно-технічні училища і вищі навчальні заклади, багатопрофільні лікарні обласного значення, спеціалізовану медичну допомогу, спеціалізовані установи соціального захисту для сиріт, інвалідів, літніх громадян і спеціалізовані спортивні програми.

Видатки, що впливають на рівень життя мешканців компактно розташованого адміністративно-територіального утворення, закріплені за міськими і районними бюджетами. Зокрема, це загальна середня освіта, загальна медична допомога, включаючи програми санітарної освіти і соціального захисту для соціально незахищених в місцевому регіоні (наприклад, соціальна допомога людям похилого віку на дому).

Виконання завдань суто місцевого значення закріплені за бюджетами міст республіканського, обласного, районного значення, сіл та селищ. Всі ці бюджети відповідають за дошкільну освіту, первинну медичну допомогу, що надається місцевими клініками, фельдшерсько-акушерськими пунктами, і культурно-видовищні заходи.

Міста Київ і Севастополь наділяються всіма видатковими повноваженнями, закріпленими за областями, містами, районами, селами і селищами з урахуванням законів України, які визначають спеціальний статус цих адміністративно-територіальних одиниць.

У галузі програм соціального захисту, що пов’язані з наданням грошової допомоги і мають загальнодержавне значення, міста і райони надають законодавчо встановлені види допомоги, але отримують компенсацію своїх бюджетних видатків шляхом цільових субвенцій з державного бюджету. Прикладами цільових трансфертів, що надаються місцевим бюджетам з державного бюджету, є допомога сім’ям з дітьми і пільги ветеранам війни та праці.

Вищенаведені видатки бюджетів міст, сіл та селищ є такими, що враховуються при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів, тобто вони розраховуються за допомогою фінансового нормативу бюджетної забезпеченості.

Норматив мінімальної бюджетної забезпеченості — розрахунковий показник мінімально необхідної потреби в бюджетних коштах на одного мешканця те­риторіальної громади по поточних витратах.

Отже, держава має право регулювати ефективність виконання бюджетів у розрізі соціальних видатків, орієнтованих передусім на безпосередніх споживачів, а також бере на себе зобов’язання забезпечувати їх адекватне фінансування через закріплені податкові доходи і безумовні (нецільові) трансферти.

Для фінансування видатків, що розраховуються за нормативами бюджетної забезпеченості, призначається кошик джерел доходів бюджетів територіальних громад. Структура доходів кошика не є випадковою — це передусім податки та збори, що стягуються за місцем проживання. Один з основних принципів бюджетної системи полягає в тому, що лише податки, які сплачуються місцевими мешканцями, повинні використовуватися для фінансування суспільних послуг, що надаються цим місцевим мешканцям. Перелік цих податків відповідає міжнародній практиці і засвідчує чіткий взаємозв’язок між величиною і місцем сплати податку та рівнем послуг, що їх отримує за ці кошти платник податку. Місцеві платники податків значно більшою мірою схильні цікавитися видатковими рішеннями місцевої влади, коли вони знають, що ці рішення здійснюються, головним чином, за рахунок сплачуваних ними податків.

Для забезпечення реалізації спільних соціально-економічних і культурних програм територіальних громад доходи бюджету Автономної Республіки Крим та обласних бюджетів, які враховуються при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів, формуються за рахунок:

Ø 25% податку з доходів фізичних осіб, що стягується на відповідній території;

Ø 25% плати за землю, що стягується на території Автономної Республіки Крим та відповідної області;

Ø плати за ліцензії за здійснення певних видів господарської діяльності і сертифікати, що видаються Радою Міністрів Автономної Республіки Крим і обласними державними адміністраціями.

Для забезпечення реалізації спільних соціально-економічних і культурних програм територіальних громад доходи районних бюджетів, які враховуються при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів, формуються за рахунок:

Ø 50% податку з доходів фізичних осіб, що сплачується на території сіл, селищ, міст районного значення та їх об'єднань;

Ø 15% плати за землю, що сплачується на території сіл, селищ, міст районного значення та їх об'єднань;

Ø плати за ліцензії за здійснення певних видів господарської діяльності та сертифікати, що видаються районними державними адміністраціями;

Ø плати за державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, що стягується районними державними адміністраціями;

Ø надходження адміністративних штрафів, що накладаються районними державними адміністраціями або утвореними ними в установленому порядку адміністративними комісіями.

З 2002 р., згідно з положеннями Бюджетного кодексу, за рахунок міжбюджетних трансфертів фінансуються такі видатки:

- відшкодування витрат на надання населенню житлових субсидій;

- державна допомога сім’ям з дітьми;

- державна соціальна допомога малозабезпеченим сім’ям;

- державна соціальна допомога інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам;

- утримання притулків для неповнолітніх;

- допомога по догляду за інвалідом І чи ІІ групи внаслідок психічного розладу;

- виплата компенсацій реабілітованим;

- інші програми з соціального захисту населення.

При цьому відшкодування витрат на надання населенню житлових субсидій, державна допомога сім’ям з дітьми, державна соціальна допомога інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам фінансуються за рахунок субвенції з державного бюджету, решта — за рахунок дотацій вирівнювання.

Порядок фінансування місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення за рахунок субвенції з державного бюджету, затверджений постановою Кабінету Міністрів України № 256 від 4 березня 2002 р. [50], визначає механізм фінансування видатків місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення щодо пільг ветеранам війни і праці, допомоги сім'ям з дітьми, додаткових виплат населенню на покриття витрат з оплати житлово-комунальних послуг, компенсаційних виплат за пільговий проїзд окремих категорій громадян за рахунок субвенцій з державного бюджету.

 

9.3. Фінансове забезпечення витрат держави на соціальний захист і соціальну сферу

Питання фінансового забезпечення соціальних гарантій завжди були актуальними, що особливо посилюється в країнах з нестабільною економікою, де відсутня досконала система як самих соціальних гарантій, так і джерел їхнього фінансування. Світова фінансова наука й практика виділяють такі джерела фінансування соціальних гарантій: бюджетні асигнування, фінансові ресурси підприємницьких структур, кошти спонсорів, кошти благодійних організацій, страхування.

Ресурсна база для реалізації соціальної політики в Україні формується передусім за рахунок коштів державного, місцевих бюджетів і державних соціальних фондів. Ситуацію, яка існує в сфері фінансування соціальних витрат в державі, відображають видатки зведеного бюджету на соціальну сферу і соціальний захист (додаток А).

Відмітимо, що за період з 1992 по 2005 рр. відбулися суттєві структурні зру­шення у видатках зведеного бюджету. Найбільшими за обсягом є видатки на фінансування соціально-культурних заходів, причому спостерігається тенденція до їх суттєвого зростання: з 12,6 % в 1992 р. до 40,6% у 2005 р.

Незначне зростання рівня ВВП протягом останніх років, дефіцит бюджету, наявність державного внутрішнього та зовнішнього боргу загострюють проблему фінансового забезпечення соціальних витрат в суспільстві. Ця проблема потребує пошуку інших, альтернативних державним, джерел фінансування. Залучення додаткових ресурсів для фінансування соціальної сфери можливі завдяки реформуванню економічних відносин, розвитку ринкових механізмів регулювання економіки тощо.

Громадяни держави водночас повинні мати право за рахунок власних коштів і кредиту підвищувати рівень свого соціального обслуговування або одержувати соціальні послуги якіснішого змісту. Тому при розгляді фінансового забезпечення соціальної сфери повинен бути виділений фінансовий норматив забезпечення соціальних гарантій на відповідну розрахункову одиницю - одного мешканця, одного учня, студента, пенсіонера тощо. Цей норматив і є гарантованим державою засобом надання безоплатних благ і послуг, що власне є соціальною гарантією. Кошти в межах нормативу можуть бути асигновані як з державного, так і з місцевих бюджетів або за рахунок позабюджетних фондів. Всі послуги, що надаються понад вказаний норматив, можуть бути платними.

Важливою умовою здійснення такого підходу є наукове обґрунтування фінансових нормативів соціальних гарантій, їхня диференціація залежно від економічного розвитку територій, структури населення, природних умов тощо.

Фінансовий норматив витрат держави на соціальні гарантії повинен стати підґрунтям для розрахунку фактичних витрат на соціальні потреби з усіх джерел для досягнення державою високого рівня індексу людського розвитку. Це інтегральний показник прийнятий ООН ще у 1990 році. Він містить дані про тривалість життя громадян у кожній державі, рівень освіти, соціального обслуговування і добробуту населення. Тобто він є орієнтиром для досягнення певного рівня зростання матеріальних, духовних, культурних потреб населення, наукового потенціалу держави.

Слід відзначити, що дуже важливою проблемою є створення надійного механізму фінансування соціальних потреб за рахунок позабюджетних коштів. Тут насамперед заслуговує на увагу використання коштів підприємницьких структур. Підприємство за рахунок своїх доходів повинно формувати соціальну інфраструктуру, що надасть змогу максимально задовольнити матеріальні й духовні потреби його працівників.

Як підтверджує досвід країн із розвинутою ринковою економікою, зараз з'являється нове джерело фінансування соціального розвитку - спонсорство та меценатство. Їх можна трактувати як некомерційну діяльність організацій і деяких осіб, спрямовану на задоволення потреб суспільства в соціальних гарантіях. Теоретично меценатство і спонсорство можна визначити як форму інвестування у соціальну сферу. У більшості країн ця сфера діяльності регулюється законодавством. Нагадаємо, що в Україні в 1997 р. набув чинності Закон "Про благодійництво та благодійні організації" [50]. Держава всіляко заохочує цю діяльність шляхом надання пільг з оподаткування тощо.

Додатковим джерелом фінансування соціальних послуг можуть бути різні форми кредиту. Це, насамперед, споживчий кредит для придбання товарів довгострокового користування, на здобуття освіти, придбання житла.

Іншим джерелом фінансового забезпечення соціальної інфраструктури повинно бути пенсійне, медичне і соціальне страхування.

Система обов'язкового соціального страхування засновується на принципі солідарності, за яким здійснюється перерозподіл коштів від працездатних – непрацездатним, від здорових – хворим, від працюючих – безробітним тощо. При цьому працівники відраховують частку свого заробітку на пенсії, медичне обслуговування і на утримання безробітних під зобов'язання держави, яка гарантує їм, що з настанням непрацездатного віку й у разі інвалідності наступні покоління гром