Витяг з ОПП"Сучасна літературна компаративістика: теорія і практика"– навчальна дисципліна, що вивчає генетичні, генетико-контактні зв’язки й типологічні сходження в національних, зональних і регіональних літературних системах у масштабі світової літератури. Метою викладання навчальної дисципліни "Компаративістика і літературний процес" є системно ознайомити студентів з теорією і практикою компаративних досліджень, навчити самостійно проводити порівняльні студії різних рівнів. Основними завданнями вивчення дисципліни "Компаративістика і літературний процес" є вдосконалювати вміння студентів аналізувати й зіставляти художні твори та явища всього жанро-видового спектру; забезпечити максимально повне володіння студентами фактичним матеріалом з курсу, а також їх термінологічну грамотність; спрямовувати увагу на ознайомлення з творчістю кращих вітчизняних майстрів художнього перекладу; формувати вміння та навички практики наукової роботи студентів під час виконання ними рефератів і доповідей з питань, відведених на самостійне опрацювання, тощо; розвивати художній смак і творчу уяву студентів. Ключові проблеми дисципліни: Актуальні проблеми методології сучасної літературної компаративістики. Імагологічна домінанта розвитку сучасного вітчизняного порівняльного літературознавства. Закономірності функціонування метатексту традиційних структур. Сучасні тенденції: причини, характеристика, прогнозування. Сучасна українська література і світовий літературний процес: характер взаємодії.
Витяг з ОКХ Спеціаліст повинен знати: основи теорії й методології сучасного порівняльного вивчення літературно-мистецьких явищ, принципи наукового розвитку компаративістики та її ключові складові, різновиди літературних систем. Спеціаліст повинен уміти: самостійно обґрунтовувати й здійснювати різнорівневе компаративне дослідження літературних творів, визначати спектр міжлітературних зв’язків і типологічних збіжностей у творах, бачити українську літературну систему в світовому літературному контексті.
КОНЦЕПЦІЯ КУРСУ
1. Мета вивчення дисципліни – системно ознайомити студентів з теорією і практикою компаративних досліджень, навчити самостійно проводити порівняльні студії різних рівнів. 2. Завдання курсу: вдосконалювати вміння студентів аналізувати й зіставляти художні твори та явища всього жанро-видового спектру; забезпечити максимально повне володіння студентами фактичним матеріалом з курсу, а також їх термінологічну грамотність; спрямовувати увагу на ознайомлення з творчістю кращих вітчизняних майстрів художнього перекладу; формувати вміння та навички практики наукової роботи студентів під час виконання ними рефератів і доповідей з питань, відведених на самостійне опрацювання, тощо; розвивати художній смак і творчу уяву студентів. 3. Компаративний, фундаментальний, комбінований, пояснювально-ілюстративний, проблемного викладу навчального матеріалу, репродуктивний, інтертекстуальний, міфопоетичний, культурно-історичний, описовий, герменевтичний методи навчання. 4. Дидактичні засоби навчання: слово викладача, підручники і посібники, наочні матеріали (таблиці, схеми, мультимедіапрезентації), веб-сайт викладача. Глосарій Алегорія (грецьк. аllegorіа, від аllos – інший і аgoreno – говорю) – інакомовлення, в якому конкретний образ є формою розкриття абстрактного уявлення, судження, поняття. Суть алегорії становить внутрішнє порівняння певного явища з іншим. Вона постала на межі понятійного образно-художнього мислення з розкладом культової міфології, звідки взято багато алегоричних образів. Складніший вид алегорії – наділення істот, предметів рисами людського характеру.
Бароко (від італ. ваrocco – дивний, химерний) – напрям у мистецтві та літературі ХVII-ХVIIIcт., який посідає важливе місце у розвитку європейської культури. Його художня система надзвичайно складна: їй властиві мінливість, поліфонічність, ускладнена форма. Література бароко поєднує религійні та світскі мотиви й образи, тяжіє до різних контрастів, складної метафоричності, алегорій, прагне вразити читача пишним, барвистим стилем та риторичним оздобленням твору. Видатними ліриками бароко були італійський поет Джамбаттіста Маріно (1569-1625) та іспанський поет Луіс де Гонгора-і-Арготе (1561-16270), виразником філософських і художніх принципів бароко у жанрі драми – іспанський драматург Педро Кальдерон де ла Барка (1600-1681).
Драма (грецьк. drаmа – дія) – один з літературних родів, який змальовує світ у формі дії. Здебільшого призначений для сценічного втілення. Для драматичних творів притаманна фабульна побудова з необхідними для цього атрибутами: зав’язкою, розвитком дії, кульмінацією та розв’язкою. Започаткували цей вид літератури античні письменники (Есхіл, Софокл, Еврипід), подальшого розвитку він набув за доби класицизму (П.Корнель, Ж.Расін), в епоху Просвітництва (Ф.Шиллер, Г.Е.Лессінг), в літературі ХIХст.(В.Гюго, Дж.Байрон та ін.) і ХХст. (Б.Шоу, Б.Брехт та ін.). Відповідно до змісту і форми, характеру конфлікту драматичні твори поділяються на окремі види і жанри (трагедія, комедія, драма, фарс, водевіль, мелодрама, трагікомедія). У минулому існували також містерії, міраклі, мораліте, шкільні драми, інтермедії. Драма як жанр драматичних творів – п’єса соціального або побутового характеру з гострим конфліктом, який розвивається у постійній напрузі. Дійові особи драми – переважно звичайні, рядові люди, і автор прагне розкрити їх психологію, дослідити еволюцію характерів, мотивацію вчинків і дій.
Жанр ліро-епічний – своєрідний літературний жанр, в якому гармонійно поєднуються зображальні засоби виразності, притаманні ліриці та епосу, внаслідок чого витворюються якісно нові сполуки (вірш у прозі, ліро-епічна поема, роман у віршах та ін.). Зародження ліро-епічних творів простежується у добу романтизму, коли ліричні тенденції розповсюджувалися на інші роди літератури. Інтерпретація (лат. «тлумачення», «роз’яснення») – дослідницька діяльність, пов’язана з тлумаченням змістового, смислового боку літературного твору на різних його структурних рівнях через співвіднесення з цілістю вищого порядку. Класицизм (лат. clаssіcus – взірцевий, зразковий) – художній стиль і напрям в європейській літературі та мистецтві ХVII – ХVIIIст. Зберігав свої позиції аж до першої чверті ХIХ ст. Характерна орієнтація на художню творчість Стародавньої Греції та Стародавнього Риму, що проголошувалось ідеальною, класичною (зразковою), гідною наслідування. Теоретичним підгрунтям класицизму була антична теорія поетики (“Поетика” Аристотеля), основні положення якої втілювала французька “Плеяда” (ХVIст.).Найповнішим, найгрунтовнішим був теоретичний трактат Н.Буало «Мистецтво поетичне» (1674), написаний після того, як класицизм у літературі Франції сформувався. Н.Буало встановив суворі вимоги до кожного жанру, узаконив жанрову специфіку та ієрархію жанрів. Автори класицизму брали сюжети з античної міфології та історії. Для драматургії проголощується закон трьох єдностей: єдність дії (головна дія не може перериватися не пов’язаними з нею подіями чи епізодами); єдність часу (події мають відбуватися протягом однієї доби); єдність місця (місце дії не змінювалося). Героями класицистичних творів були переважно люди високого походження. Найвизначнішими письменниками-класицистами у Франції були Ф. де Малерб, П.Корнель, Ж.Расін, Ж.Б.Мольєр, Ж. де Лафонтен та ін. Під впливом французької літератури класицизм поширювався в інших країнах Європи: Німеччині (І.Готшед); Росії (В.Тредіаковський, М. Ломоносов, Г.Державін та ін.).
Контекст – частина твору (фраза, строфа, глава, розділ), яка допомагає зрозуміти точний смисл аналізованого епізоду.
Літературний процес – поступальний розвиток світової літератури.
Метод художній(творчий) (грецьк. methodos – шлях дослідження) – сукупність засобів творення художньої дійсності в літературі, що рунтується на певному, притаманному лише даному митцеві розумінні світу, суспільства і людини у ньому. Він включає в себе принципи добору життєвих фактів і явищ, засоби художнього узагальнення і побудови образів. Основними художніми (творчими) методами у літературі ХVIII-ХIХ ст. були бароко, класицизм, сентименталізм, романтизм, реалізм та ін.).
Напрям літературний – сукупність художньо-змістовних та естетичних принципів і тенденцій, що характерні для творчості багатьох письменників певного періоду розвитку літературного процесу. Так, у ХVII-ХVIII cт. це – класицизм, бароко, сентименталізм, у ХIХ ст. – романтизм, реалізм, натуралізм тощо. Представників кожного літературного напряму об’єднують однаковий підхід до зображення дійсності, місця людини у суспільстві та Всесвіті; використання системи нормативних правил на рівні стилю, композиції, жанрових форм, сукупності художніх засобів; спільність мотивів, тем, ідей, образів, сюжетних схем, які є характерними для конкретно літературного напряму.
Просвітництво – доба в історії європейської культури, ХVIII ст., “Вік Просвітництва”. У цей час формуються нові уявлення про світ, людину суспільство, про смисл життя тощо. Письменники, філософи, вчені того часу вважали, що вони несуть людям світло нової істини, тому їх називали просвітниками, а всю добу – Просвітництвом. Просвітники стверджували, що з усіх цінностей людини найбільшою є розум, що у Всесвіті діють однакові універсальні закони і людина буде щасливою тоді, коли пізнає їх і влаштує власне життя за цими законами, найвищим з яких є закон Розуму. Класичні зразки просвітницької художньої літератури у Франції створили Вольтер, Дідро Руссо. В Англії рух просвітництва започаткували письменники Дефо, Свіфт, Філдінг. Німецька література доби Просвітництва досягла розквіту у другій половині ХVIII ст. (Лессінг, Гете, Шилер).
Реалізм (лат. «realis» - речовий, дійсний) – один з ідейно-художніх напрямів у літературі й мистецтві ХІХ ст. Основоположна проблема взаємин людини і середовища, впливу соціально-історичних обставин на формування духовного світу (характеру) особистості. Замість інтуїтивно-чуттєвого світосприймання на перше місце висувається пізнавально-аналітичне начало, а типізація дійсності стверджується як універсальний спосіб художнього узагальнення. Література стає засобом пізнання людиною себе і навколишнього світу, набуває аксіологічного (ідеологічного) звучання. Принцип вірності реальній дійсності усвідомлюється як критерій художності, як сама художність. Тут важливі об’єктивність, мім етичні принципи, переорієнтація (після романтизму) з минулого на сучасність, конкретно-історичний підхід до явищ дійсності, розуміння історії як поступального розвитку (прогресу), гуманізм та ін.
Романтизм (франц. romаntіsme) – літературний напрям, який сформувався на противагу класицизму. Виник він наприкінці ХVIII ст. у Німеччині, Англії та Франції, на початку ХIХст. поширився у Польщі, Росії, Австрії, згодом охопив інші країни Європи, Північної і Південної Америки. У ХVIIIст. романтичним називали усе незвичайне, фантастичне, дивне, таке, що зустрічається лише у романах, а не в житті. На межі ХVIII-ХIХст. термін “романтизм” означав новий літературний напрям, протилежний класицизму. Визначальними для нього стали такі риси, як заперечення раціоналізму доби Просвітництва, відмова від реалістичного зображення дійсності, неприйняття буденності і звеличення “життя духу”, культ почуттів, заглибленість у внутрішній світ людини, захоплення фольклором, інтерес до фантастики, екзотичних картин природи тощо. Романтизм відкидає нормативність, понад усе цінується творча свобода, фантазія. Заслуга романтиків полягає у розвитку жанрів історичного роману і драми, фантастичної повісті, ліро-епічної поеми, балади, романсу.
Сентименталізм (франц. sentіmentalіsme, від лат. sentіment – почуття, чуттєвість, чутливість) – течія в європейській літературі другої половини ХVIIIст. – початку ХIХст., яка виникла і розвинулася на противагу жорстоким, раціоналістичним нормативам класицизму та властивому добі Просвітництва культу абсолютизованого розуму і проголосив “культ почуттів”. Отримала свою назву за твором англійського письменника Л.Стерна “Сентиментальна подорож” (1768). Тогочасне суспільство відкрило здатність простої людини, не зіпсованої цивілізацією, до тонких чуттєвих переживань. Найпоширенішими жанрами сентименталізму були елегія, послання, епістолярний роман, повість, дорожні нотатки, щоденники. Улюблені персонажі й теми письменників-сентименталістів (Руссо, Річардсон, Карамзін) – люди простого звання, діти, прості явища природи, кохання тощо.
Стиль – сукупність ознак, які характеризують твори певного часу, напряму, індивідуальну манеру письменника. Мистецтвознавство під стилем розуміє те спільне, що об’єднує творчість ряду митців, споріднену тематикою, способом творення художнього світу. Тут стиль збігається з мистецьким напрямом, течією. Оскільки літературно-стильову течію започатковує оригінальний митець з яскраво вираженим світобаченням, неповторним письмом, то найбільш вживаним і окресленим поняттям є «авторський, або індивідуальний, стиль». Світовідчуття, світобачення письменника зумовлюють оригінальність стилю його творів. Стиль письменника – це система особливостей його творчості, якими його твори відрізняються від творів інших митців. Сукупність зображально-виражальних засобів письменника дає ефект стилю, коли закономірно поєднується в художньо мотивовану систему, зумовлену індивідуальністю митця.
Тема (грецьк. thema – “те, що лежить в основі”) – коло подій, життєвих явищ, представлених у художньому творі, у тісному зв’язку з проблемами, які з них постають і потребують осмислення.
Цикл – ряд пов’язаних між собою явищ, які творять певну замкнуту цілість. У літературі – сукупність художніх творів одного жанру, об’єднаних задумом автора в естетичну цілість.
Лекція № 1 Тема: Актуальні проблеми методології сучасної літературної компаративістики План 1. Закономірності розвитку літературної компаративістики. Кризи. Еволюція вчень. 2. Проблема синтезу контактно-генетичного і типологічного підходу в порівняльному літературознавстві. 3. Статус перекладних досліджень у літературознавстві. 4. Місце компаративістичних досліджень у системі сучасного літературознавства і культурології.
Література основна 1. Гром’як Р. Літературознавча компаративістика та перекладознавство: дотичність, перетини, колізії // Слово і Час. – 2002. – № 8. – С.49-58. 2. Гурдуз А. Міфопоетична парадигма в українській та західноєвропейській “прозі про землю” кінця ХІХ - першої третини ХХ ст.: Монографія. – Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. П.Могили, 2008. – 216 с. 3. Гурдуз А. Світова літературна компаративістика: етапи розвитку // Укр. мова й літ. в серед. школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2005. – № 2. – С.114-120. 4. Лімборський І.В. Європейське та українське Просвітництво: незавершений проект? Реінтерпретація канону: спроба компаративного аналізу літературних парадигм. – Черкаси, 2006. – 364 с. 5. Наливайко Д. Стан і завдання українського порівняльного літературознавства // Урок української. – 2000. – № 11-12. – С.55-58. 6. Наливайко Д. Сучасна літературна компаративістика: аспекти і тенденції // Слово і Час. – 2007. – № 5. – С.28-30. 7. Наливайко Д.С. Типологія української реалістичної літератури на європейському тлі // Наливайко Д. Теорія літератури й компаративістика. – К.: Вид. дім “Києво-Могилянська академія”, 2006. – С.277-312. 8. Пригодій С. М. Літературний імпресіонізм в Україні та США: (Типологія та національні особливості). – К.: Нора-принт, 1998. – 311 с. 9. Турган О.Д. Українська література кінця ХІХ - початку ХХ ст. і античність: (Шляхи сприйняття і засвоєння) / НАН України. Ін-т л-ри ім. Т.Г.Шевченка. – К., 1995. – 175 с. Література додаткова 1. Бакула Б. Кілька міркувань на тему інтегральної компаративістики // Слово і Час. – 2002. – № 3. – С.50-58. 2. Літературна компаративістика. Вип.1 / НАН України. Ін-т л-ри ім. Т.Г.Шевченка; Редкол.: Наливайко Д.С. (відп. ред.) та ін. – К.: ПЦ «Фоліант», 2005. – 363 с. 3. Літературна компаративістика. Вип.2 / НАН України. Ін-т л-ри ім. Т.Г.Шевченка; Редкол.: Наливайко Д.С. (відп. ред.) та ін. – К.: ПЦ «Фоліант», 2005. – 365 с. 4. Папуша І. До методології літературознавчої компаративістики // Слово і Час. – 2002. – № 3. – С.58-67. 5. Современные зарубежные литературоведческие концепции: герменевтика, рецептивная эстетика: Реф. сб. / Цурканова.– М., 1983.– 184 с.
Лекція № 2 Тема: Імагологічна домінанта розвитку сучасного вітчизняного порівняльного літературознавства План 1. Специфіка сучасних імагологічних досліджень. 2. Етноімагологія. 3. Імагологічний профіль роботи відділу компаративістики Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України: пошуки і здобутки. Література основна 1. Будний В. Розгадка чарів Цирцеї: національні образи та стереотипи в освітленні літературної етноімагології // Слово і Час. – 2007. – № 3. – С.52-63. 2. Вервес Г.Д. Як література самоутверджується у світі: Дослідження. – К.: Дніпро, 1990. – 452 с. 3. Гурдуз А. Світова літературна компаративістика: етапи розвитку // Укр. мова й літ. в серед. школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2005. – № 2. – С.114-120. 4. Наливайко Д. Стан і завдання українського порівняльного літературознавства // Урок української. – 2000. – № 11-12. – С.55-58. 5. Наливайко Д. Сучасна літературна компаративістика: аспекти і тенденції // Слово і Час. – 2007. – № 5. – С.28-30. 6. Орехов В.В. «Ответная» литературная рецепция как объект имагологии // Літературна компаративістика. Вип.1 / НАН України. Ін-т л-ри ім. Т.Г.Шевченка; Редкол.: Наливайко Д.С. (відп. ред.) та ін. – К.: ПЦ «Фоліант», 2005. – С.98-110. 7. Папуша І. До методології літературознавчої компаративістики // Слово і Час. – 2002. – № 3. – С.58-67. Література додаткова 1. Літературна компаративістика. Вип.1 / НАН України. Ін-т л-ри ім. Т.Г.Шевченка; Редкол.: Наливайко Д.С. (відп. ред.) та ін. – К.: ПЦ «Фоліант», 2005. – 363 с. 2. Літературна компаративістика. Вип.2 / НАН України. Ін-т л-ри ім. Т.Г.Шевченка; Редкол.: Наливайко Д.С. (відп. ред.) та ін. – К.: ПЦ «Фоліант», 2005. – 365 с.
Лекція № 3 Тема: Закономірності функціонування метатексту традиційних структур. План 1. Різновиди традиційних структур та особливості їх культурологічного функціонування. 2. Поняття метатексту традиційних структур у літературознавстві. 3. Сучасні тенденції трансформації ключових традиційних структур та їх значення. Література основна 1. Гурдуз А.І. Постійність рухливого: ізоморфізм ключових традиційних образів і мотивів у літературі // Зарубіжна література в школах України. – 2009. – № 12. – С.63-64. 2. Нямцу А. Миф. Легенда. Литература: (теоретические аспекты функционирования): Монография. – Черновцы: Рута, 2007. 3. Нямцу А. Основы теории традиционных сюжетов. – Черновцы: Рута, 2003. – 80 с. 4. Традиційні сюжети та образи: Монографія / Автор проекту й упоряд.: А.Р.Волков. – Чернівці: Місто, 2004. – 442 с. Література додаткова 1. Берков П.Н. Проблемы исторического развития литератур: Статьи. – Л.: Худож. лит., 1981. – 495 с. 2. Современное зарубежное литературоведение: Страны Западной Европы и США: Концепции. Школы. Термины / Рос. Акад. наук. ИНИОН; Сост. И.П.Ильин, Е.Л.Цурганова. – М.: Интрада, 1996. – 520 с. 3. Літературна компаративістика. Вип.2 / НАН України. Ін-т л-ри ім. Т.Г.Шевченка; Редкол.: Наливайко Д.С. (відп. ред.) та ін. – К.: ПЦ «Фоліант», 2005. – 365 с.
Лекція № 4 Тема: Сучасна українська література і світовий літературний процес: характер взаємодії План 1. Українська національна літературна система: специфіка розвитку й сучасний стан. 2. Панівні проблемно-тематичні комплекси сучасної вітчизняної літератури: панорамний огляд. 3. Запозичення, наслідування і власний шлях українських письменників кінця ХХ - початку ХХІ ст. Література основна
8. Українська література в загальнослов’янському і світовому літературному контексті: В 5 т. Т.1-5 / АН УкрРСР. Ін-т л-ри ім. Т.Г.Шевченка. – К.: Наук. думка, 1987-1991. Література додаткова 1. Гурдуз А. “Друге ім’я” автора, твору та героя: (До питання про взаємопроникнення літератур і культур) // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2003. – № 4. – С.201-203. 2. Літературна компаративістика. Вип.1 / НАН України. Ін-т л-ри ім. Т.Г.Шевченка; Редкол.: Наливайко Д.С. (відп. ред.) та ін. – К.: ПЦ «Фоліант», 2005. – 363 с. 3. Літературна компаративістика. Вип.2 / НАН України. Ін-т л-ри ім. Т.Г.Шевченка; Редкол.: Наливайко Д.С. (відп. ред.) та ін. – К.: ПЦ «Фоліант», 2005. – 365 с. 4. Современное зарубежное литературоведение: Страны Западной Европы и США: Концепции. Школы. Термины / Рос. Акад. наук. ИНИОН; Сост. И.П.Ильин, Е.Л.Цурганова. – М.: Интрада, 1996. – 520 с. 5. Традиційні сюжети та образи: Монографія / Автор проекту й упоряд.: А.Р.Волков. – Чернівці: Місто, 2004. – 442 с.
Плани практичних занять
|
