Иванов HA, Османское завоевание арабских стран. 1516—1574 —М.. 1984. — С. 4.

ментальним принципам ісламу, правлячі кола арабських країн були абсолютно байдужі до офіційно сповідуваних цінностей. В глибині душі вони найбільше боялись звинувачень у відступництві і сліпою відданістю традиції прикривали відсутність у себе якихось вищих ідеалів. Інерція, а також глибоко вкорінена боязнь нового ще більше сковували ініціативу правителів і прирікали наслідників Салах ад-Діна і альмохадського Махді на дріб'язкову і безпринципну боротьбу за владу»'.

Імперська система була організована досить просто. Від знайомого Сходові приватного володіння — «мулька» — Османи майже нічого не залишили, повернувшись до звичного для військових режимів земельного та іншого пожалування за службу. Підлеглий одержував землю, за що мусив вийти на війну сам і вивести кілька кінних воїнів, але без жодних передач йому владних прерогатив щодо місцевих селян (імунітетів).

Армія спочатку була просто народним ополченням, кінним і пішим; пізніше організоване «нове військо» — сні чари, загальновідомі «яничари», і такі ж кіннотники — сіпагі. І ті, й інші служили за грошову винагороду і відрізнялись від європейських найманців лише тим, що набирали їх із християнських хлопчиків, переважно вірмен, греків, болгар, сербів, виховували в суворих умовах — у турецьких селянських сім'ях, на будівництві, переважно у Стамбулі (так почали називати завойований Константинополь, спочатку Ісламбул, потім Стамбул). Суворе життя на важкій роботі, а потім у стамбульських казармах було підготовкою до війни, де яничар, як і кожен правовірний, мусив виказати якомога більшу хоробрість і жорстокість — безмірна, садистська жорстокість прирівнювалась до військової доблесті.

В імперії Осмаиів не склалось станове суспільство. Ніхто (чи майже ніхто) не мав власності на землю: всі, в тому числі селяни, свій наділ, розрахований на пару волів [чіфтлік], одержували умовно, все розподіляв султан. Досягти високих державних посад міг теоретично кожен хоробрий воїн або хитрий і улесливий придворний слуга незалежно від походження. Головними везірами бували і колишні раби, і яничари, й інші незнатні люди, та й саме поняття «знать» важко вживати щодо вищого прошарку турецького суспільства. Раб відрізнявся від звичайного придворного тільки тим, що після смерті його майно переходило власникові; придворний же вважався теж кулом, рабом, тільки не особисто султана як людини, а султана як посади.

Звичайно, різниця між яким-не-будь яничаром-тавукчі (потрошителем курей для казарми) і яничарським агою (командуючим) була колосальною. Вищі сановники, які мали право носити високий червоний головний убір, розширений вгору, входили до складу найвищої ради при султані — діван-і-хумаюн, і перед ними тремтіли всі жителі султанату: султан не прощав, якщо комусь із його слуг не корилися. Але всі вони все одно були слугами.

Головне поняття для характеристики державного і суспільного устрою імперії — капу кулу, «слуги, які знаходяться при дверях». Словом капу («двері», «ворота») позначалася будь-яка установа, що мала служителів, у тому числі й султанський

 

двір. Звідси «Порта» в європейській традиції — італійський переклад «капу»; згадаймо семантику порога, дверей — межа між священним, обжитим, своїм і зовнішнім, чужим значуща в різних цивілізаціях. «Двір» і був цією межею. Члени двору були хіба що більш гідними слугами, бо ставали ближчими до особи «султана двох континентів, хана двох морів, слуги двох священних міст». Тому, скажімо, придворний чин Хранителя Султанських Тюрбанів був більш значущим, ніж посада будь-якого провінційного адміністратора.

В ті часи слово «тюрк» означало не національність, а соціальний статус: «турок» — селянин з Анатолії. Імперія була не етнічною, а релігійною, і при цьому турки були як на ті часи дуже віротерпимі. Іновірці жили за системою раіін, що нагадувала пізнішу «культурно-паціопальну автономію». Громади віруючих, що визнавали Біблію («люди книги»), тобто християни і євреї, а пізніше — фактично всі більш-менш впливові релігії, мали самоврядування і покровительство султана, сплачуючи державі додатковий податок — джізьє, і не одразу ця система перетворилася на апартеїд.

У центрі ісламу — осмислення ПО-тестарного, владного відношення «залежний — покровитель». Іслам виникав як релігія абсолютної влади, як ідеологія теократично-тоталітарна; він не визнавав відділення сфери владної від сфери ідей і вірувань. Іслам через це не знає церкви як окремої інституції, повноважної утверджувати релігійну догматику. Це призвело до парадоксальних наслідків — громада правовірних, умма ісламиш, розпадається на множину шкіл — течій — напрямів (неможливо підібрати відповідне «західне» слово!), де по-різному тлумачаться релігійно-юридичні проблеми. Проте скрізь освячене відношення «залежний — покровитель», скрізь поза питанням ідея абсолютного послушенства, поділу громади віруючих на обраних [аль-хасса) і натовп [аль-амма).

Культурі ісламу властива здатність до граничного спрощення проблем, зведення суспільної багатосклад-ності до елементарних і загальнодоступних відповідей. Рухи за соціальне оновлення в світі ісламу найчастіше зводилися до пошуку таких структур, де в центрі був би порядний, совісливий і чесний трудівник-віру-ючий, що живе за заповітами Корану. В країнах Магрібу та Близького Сходу завжди були розкіш і злидні, деспотія і рабство, проте їм притаманна і велика вертикальна мобільність, завдяки якій простий мумін-правовірний міг зробити приголомшливу кар'єру. Фундаменталізм природно пов'язаний з ідеологією, що виростає з ісламу.

Інший бік цієї риси — велика сила ісламської солідарності. Всі віруючі творять громаду утю, і до неї, а не до нації чи класу, належить вірний.

Для європейського світу турки були карою Божою і мечем Провидіння, розплатою за пороки, в яких погрузло суспільство. При цьому ісламські народи чекали турок як визволителів від арабського гніту, самі араби не мали ніякої волі до опору, а християнські народи нерідко співчували туркам і чекали від них якоїсь справедливості. І італієць То-мазо Кампанелла, і росіянин Іван Пе-ресвєтов пишуть про султана Мех-меда II як про справедливого правителя, жорстокого до неправедних вельмож і надійного захисника бід

 

 

них. Можна навести чимало імен гу-маністів-утопістів Ренесансу, які не бачили іншої можливості для реалізації своїх ідеалів, крім рішучої жорстокої дії на турецький кшталт. У свою чергу, султани засуджували католицизм і підтримували Реформацію в своїх посланнях до «лютеранських беїв Фландрії та інших іспанських вілайєтів», закликали до солідарності протестантів з усіма, хто боровся проти «папи і його маз-хабу». А Сулейман Чудовий (1520— 1566 pp.) вимагав від вельмож так поводити себе зі своїми селянами, щоб селяни сусідніх країн заздрили їх долі. До речі, це той самий Сулейман, улюблена дружина якого Хур-рем Султан, або Роксолана, була українкою, захопленою в полон татарами і проданою в султанський гарем.

У кінці XIV і протягом наступного XV ст. Османи досягають найбільших успіхів. 1389 р. битва на Косовому полі вирішила долю сербів; найдовше, до кінця XV ст., протрималася Чорногорія. 1475 р. турки оволоділи Багдадом. Протягом XVI ст. продовжувався наступ на Балканах і в Подунав'ї, частина Угорщини була завойована, протестантська частина — Трансільванія — стала васалом Порти, як і румунські князівства. Із завоюванням Тунісу в 70-ті роки XVI ст. завершилось встановлення влади турецьких правителів над Магрібом.

Але уже в XVI ст. Османська імперія виявляє явні ознаки розкладу і ослаблення. Дефіцит бюджету неможливо було поправити державною фальсифікацією срібних мо-нет-акче, яничарам погано платили заробітну платню, і вони тримали в страхові султанів; почалися махінації з земельними наділами, які слуги султана з охотою таємно здавали багатим скупиикам-аянам. Аяни здобули навіть право давати яничарам, які служили в провінції, довідки про хворобу, що звільняли їх від походу! Система «відняти і поділити», яка викликала стільки бажань наслідування, виродилась у систему нечу-ваного насильства, хабарництва і взаємообману. Імперія Османів дедалі більше нагадувала свою арабську попередницю.

Порті дедалі важче було добиватися воєнних успіхів, а, отже, звужувалися її можливості годувати сіпагі та яничарів за рахунок воєнної здобичі. І в цьому чималу роль відіграла дедалі енергійніша організація опору держав Центральної та Східної Європи.

Татари

Через одне-два покоління після розгрому Русі монголів, власне кажучи, в Європі вже не було. Більшість повернулася в рідні степи, частина монгольських родів залишалася в складі кочових тюркомовних орд на становищі найбільш шанованих, але вони вже говорили по-кип-чакськи і ставили юрти входом на схід, а не на південь, як годилося за монгольськими звичаями. Всіх — і кочовиків, і тих, хто осів на старих культурних землях Поволжя, і нащадків місцевого фіномовного населення, які перейшли на кип-чакські діалекти і мусульманську віру, — стали називати татарами. Між тим «татари» представляли для руських земель Схід у різному культурному сенсі і при цьому зовсім іншому, ніж імперія ісламу.

Північна Русь мала справу переважно з Золотоординською державою, організація якої значною

 

 

мірою наслідувала далекосхідну, китайську деспотичну владну культуру. В Золотій Орді існували чіткі порядки, яких не знала тодішня Європа: регулярно проводилися переписи населення, злагоджено працювала пошта і транспортна ямська служба, справно діяла канцелярія. Ординські власті підтримували православну церкву. З упокореними народами Золотоординська держава спілкувалась як з васалами, зокрема через систему баскаків, що стягували податі відповідно до даних переписів. Навколо державного центру — міста Сарай — поширювалась кипчакомовна культура, ісламська після того, як за хана Узбека в XV ст. Золота Орда прийняла іслам. Волзькі татари — це ісламізо-вані етноси, що змінили фінські діалекти на кипчакські, зберігши традиційну аграрну культуру.

У Золотій Орді чим далі, тим сильніше виявлявся антагонізм між войовничими ватажками кочових орд та правителями держави. Фактично незалежними від держави стали кипчакські кочовики, що їх вивів Ногай, темник із монгольського аристократичного роду, в південні степи від Яїку до Дніпра. Цих степовиків називали ногаями або ногайськими татарами, степ, де вони кочували, називався Кипчак.

Конфлікти між Золотоординськи-ми державцями та вождями кочовиків у фольклорі останніх відображались як боротьба підступних жорстоких ханів проти їх чесних і мужніх васалів. Можливо, за цим стояли реалії протиборства азіатського державницького деспотизму із степовиками, з їхньою архаїчною батирською мораллю. Принаймні і Московська Русь, і Русь-Україна страждали від розбійницьких набігів кочівницьких загонів більше, ніж від податкового гніту і образ ординських властей. Одним із легендарних вождів кочових батирів був на початку XV ст. Єдіґе, чесний безстрашний лицар епосу тюркомовного степу, кривавий і хитрий ворог слов'ян у їх епічній пам'яті. Між іншим, до потомків Єдіґе належать і російські аристократичні роди Юсупових і Урусових.

Окремі татарські групи проникали в Крим, кочували в його степовій частині й осідали на землю. Центром татарського населення Криму спочатку було м. Крим (нині Старий Крим), звідки починалися татарські шляхи на північ. У середині XV ст. Крим повністю підпадає під владу татарської держави, очолюваної династією Ґіреїв. Столиця, Бахчисарай, розбудовується біля центру колишнього Манґупського князівства. Перший хан, Хаджі-Прей, принаймні певний час жив у Литві у Вітовта; в кінці XIV ст. він захопив владу на півострові і над кочовиками і здобув повну незалежність від ослабленої Орди. 1454 р. турки взяли Константинополь, а 1475 р. їхній флот завдав нищівної поразки італійським колоніям на південному узбережжі Криму. Татарська держава в Криму — Кримське ханство — стала турецьким васалом.

Місцеве кримське населення було дуже етнічно строкате: на південному узбережжі жили колоністи — італійці, греки, вірмени, в Криму побутувала готська мова аж до XVIII ст. Татари панували спочатку в степовій частині, поступово осідаючи на землю і асимілюючи чисельніше місцеве землеробське населення. В Кримському ханстві

 

 

соціально вищими вважалися князі і землевласники, вільні степовики-ординці мали нижчий ранг. Саме вони, войовничі нащадки орд Ногая, були посередниками між населенням України та Кримом.

Татарин-кочовик, як і половець, обходився однією-двома чашками рідкої просяної каші, сушеним кислим молоком, сушеним сиром, в'яленим м'ясом. Але все ж обмін із сільськогосподарськими, хліборобськими народами, що жили за межами степу, завжди був постійним, і, до того ж, кочовики не перешкоджали торгівлі. Стосунки різко погіршились, коли татарські батири одержали ринок збуту найбільш вигідного товару — людського. Військовий промисел, що і так посідав велике місце в кочовому побуті, став особливо інтенсивним у XIV—XV сторіччях. Можна сказати, що до XVI ст. землеробська Україна-Русь більше постраждала від набігів татар, ніж свого часу — від монгольських завойовників.

Татарські загони вирушали на українську землю переважно взимку, коли їх коні, що не знали підков, могли легко ступати по глибокому сніїу. Загін, досить чисельний (інколи в десятки тисяч вершників), проходив вглиб української території, розгортався фронтом назад, влаштовував табір — «кош». Два крила прочісували все навколо, забираючи з собою жінок і дівчат, дітей, здорових чоловіків, худобу, — все, що можна було захопити, вбиваючи і спалюючи непотрібне, що заважало, і швидко приєднувалися до основних сил. Це повторювалося, доки не виникала загроза військового опору або доки ще залишалася здобич.

Кочовики-воїни були неначе доповненням до соціальної структури

Кримського суспільства. Сталося так, що саме цей войовничий степовий компонент татарського народу був посередником між українською та татарською культурами. І хоча тимчасові військові союзи, «приведення» татар на українські землі в ході міжусобних конфліктів продовжували традиції Київської Русі, породжували вони не стільки нетривке військове побратимство, скільки зради і розбої.