Bystroс J.S. Dzieje obyczajуw w dawnej Polsce. Wiek XVI— XVIII. — S. 193.

туру. Ті князі, які залишились на власних отчинах з кінця XIV ст., називались головними княжатами; до них належали роди Острозьких, За-славських, Сангушків, Гольшан-ських-Дубровицьких, Збаражських, Вишнєвецьких, Чорторийських, Чет-вертенських, Корецьких. Гніздом ук-раїно-руської князівської аристократії була Волинь.

Соціально-економічний устрій Речі Посполитої забезпечував шляхті політичні свободи, яких добивалися в епоху Просвітництва для всього народу. Система владних відносин була тут більш цивілізованою, ніж у Московській Русі. Але та влада, якою користувалися щодо простонароддя шляхтичі, була безконтрольною і розгнузданою. Вона відверто і зухвало порушувала травні засади життя підвладних і викликала у них роздратування і обурення.

Шляхтичі розглядали себе як спадкоємців рицарського стану і пишалися своїм рицарством, хоробрістю, вірністю, військовою вправністю. Проте реально шляхетство було навіть звільнене від зобов'язань військового характеру. «Посполита війна» (посполите рушення) була тим окремим і практично надзвичайно рідкісним випадком загальної мобілізації, коли шляхта повинна була ставати під військові корогви. Але і в цьому випадку реальність уже не відповідала тим романтичним образам, які створювалися в оповіданнях шляхтичів про їх воєнні пригоди. Настав час масових дій великих, переважно піших військових сил, індивідуальна військова виправа з виявами особистого героїзму мала дедалі менше значення в боях з використанням вогнепальної зброї. Шляхтич як воїн належав до минулої епохи. Його нездатність до дисциплінованих дій паралізувала великі шляхетські з'єднання. Цим пояснюється неспроможність старої феодальної організації захистити Україну від татарських наїздів. На початку XVII ст. Річ Посполита веде війни все більше найманим «кварцяним» військом, натомість у новоколоиізо-ваних землях України виростає сила козаків.

Литовські статути

Впродовж XVII ст. сейми Великого князівства Литовського прийняли три редакції так званих Литовських

Параскева П 'ятниця з Житієм (фрагмент). XV ст.

Вершники. Ілюстрація на полі Київського псалтиря. 1397 р.

статутів — 1529,1566 і 1588 років; проте статут 1588 р. вже мало різнився від 11 оп еред 11 ього. Прийнявши статут 1566 р. як правову засаду існування Великого князівства Литовського, правлячі кола князівства, як литовська, так і русинська — білоруська і українська — знать, могли вже йти на об'єднання двох держав.

Певна різниця у загальній поставі польської і литовсько-руської шляхти виявилася у їх ставленні до правової культури.

Підготовка Литовських статутів була великою справою, що вимагала серйозної юридичної культури. Як зазначив видатний польський дослідник Юліуш Бардах, подібні за обсягом проекти не були здійснені тоді в жодній європейській країні попри поширені в Європі XVI ст. ідеї раціональної кодифікації права. В Польщі атмосфера для подібної юридичної діяльності була вкрай несприятлива. Один із головних учасників роботи над документами, професор римського права Краківської академії, вихованець університетів Падуї і Болоньї Петро Ройзіус (Педро Руїс де Морос, іспанець) писав своєму при-