Quot; Bystrem J.S. Dzieje obyczajуw w dawnej Polsce. Wick XVI— XVIII. — Warszawa, 1976.— Т. I. — S. 145.

щастя людей, а за їх свободою,чесно-тами і добрими звичаями»'.

Шляхтич-хазяїн володів і селянами, і землею, на якій вони жили. Селяни, у свою чергу, могли належати до його челяді, тобто невільників, рабів або до осадних, або до тяглих, прикріплених до землі і зобов'язаних виконувати повинності землевласникові. Осадні мали лише загальні зобов'язання перед шляхтичем як представником влади, але через десять років проживання на землі шляхтича вважались такими, що засиділися, і ставали тяглими. Міг покинути пана і піти також і тяглий, але попередивши його і лишивши все майно. На правах займанщи-ни на необроблюваних землях міг осісти кожен. У селі платили подимне селяни, мельники, корчмарі, в Польщі, на коронних землях — православні священики; не платили шляхта помісна (власники землі) і безпомісна (що служила в чужих маєтках), орендарі, управителі, челядь, католицьке духівництво в Польщі, а також сільські євреї (вони вважалися власністю короля, а пізніше — того, на чиїй землі жили).

УЛитві 1557 р. була для державних маєтків прийнята так звана Устава на волоки, що служила зразком упорядкування землекористуванням. Згідно з «Уставою», землі шляхти і бояр виділялися із загального масиву окремо, якщо вони знаходились посеред власницьких земель; селяни ж наділялися так званими волоками — наділами по ЗО моргів, тобто десь гектарів по двадцять, на одну — дві — три сім'ї. До обов'язків тяглих селян входив обробіток панської землі — сім селянських волок на одну панську. Це бувало тоді, коли панувала фільваркова система, тобто шляхтич свою землю не здавав в оренду, не осаджував на ній вільних селян, а використовував як землероб, хазяїн, будуючи там фільварок, палац та розводячи коней тощо.

Пан карав своїх селян на власний розсуд, хоча громада мала свої визнані законом судові органи — коп- ний суд, сама вела слідство і здійснювала покарання. Інколи стосунки пана і селянина бували патріархально теплими, але загалом стосунки пана і хлопів були до озлоблення ворожі. Шляхта була переконана, що селяни ліниві, дурні й схильні передусім до крадіжок. Селяни, в свою чергу, відбували панщину абияк, а щодо панських заборон на лови в лісі і особливо на річці чи в озері, — то тут непереможним залишалось переконання селянина, що вся ця звірина і риба не панські, а Божі, і, зрештою, пан не збідніє. Це стосувалося і Польщі, і України. Шляхта намагалася якомога міцніше закріпити селян за землею, а селянин міг забрати свій злиденний скарб і піти в невідомі краї, захопивши займан-щину.

За обрахунками Н.М. Яковенко, на території Волині і Центральної України на середину XVII ст. чисельність шляхти становила 38,5— 40 тис. чоловік, або 2,3—2,5 % загальної чисельності населення регіону. Що ж до князівсько-магнатської верхівки, то її чисельність, звичайно, була краплею у морі, хоча тримала вона в руках мало не все: на Волині в руках заможних латифундистів було 79,8 % земельного фонду, на Київщині — 68,3 %, на новоколонізова-них землях Брацлавщини — 89,5 %.

На відміну від аристократи польської та литовської стара руська аристократія зберегла князівську титула-