У 4 "Там же. — С. 110.

цей жанр до нас не дійшов. -Тамже.—с. 120.

Якою мірою взагалі «Слово» належить до традиційної культури? Могутній пласт язичницьких образів-понять неначе змушує сказати, що за ментальністю автор «Слова» — радше язичник. Тут і світове дерево, на вершині якого «кличе див»; тут і «Дажбожі внуки», і вітри — Стри-божі внуки, і сам співець, як і легендарний Боян, — Велесів внук, тут і великий Хоре... Ніколи жоден ченець-літописець не написав би нічого подібного.

Але ж текст «Слова» і не виконує призначення літопису. Літопис «вписує літа» в світову історію, тим самим надаючи їй певного смислу. Автор «Слова» не оповідає про події, що сталися, для цього існують літописці, і, з погляду оповіді про події, «Слово» мусило б мати іншу логіку. Та «Слово» не є оповіддю про події. Воно більше розказує про всілякі знамення та віщі сни, ніж про факти. І, мабуть, саме завдяки своїй близькості до віщувань та знамень «Слово» заглиблюється в таємничий світ язичницької образності.

Гравюра

В.А. Фаворського до «Слова про Ігорів похід»

Та все ж «Слово» не належить до традиційної культури, і автор його — не язичник, а християнин. Хоча Матір Божа Пирогоща з'являється в «Слові» лише наприкінці, вона все ж вінчає Ігорів похід. Ігор «впадає в вещь». Старослов'янське уявлення про умилостивления богів не залишило тут і сліду. «Велесів внук», як умів, розповів про гріх, який вчинив непокірний князь, не послухавшись голосу знамень і забувши про «бра-толюбіє князій».

Схема мандрів Ігоря, як вони побачені поетом, — це схема сюжету «блудний син». Як і в євангельській притчі, Ігор виступає як неслухняний син, що согрішив своїми мандрами, непокірністю пробудивши зло, що його приспав батько Святослав, «притрепавши» половців «харалужними мечами». Повісті» про Ігоря — це повість про лихі пригоди молодого нерозважливого чоловіка, який після всіх лихоліть повертається до батьківського і прабатьківського дому, в Київ (а не в Путивль). Як блудний син повертається до Бога, так Ігор повертається до Пирогощі. Як слід радіти поверненню блудного сина, так радіють «страни і гради» Ігоревому поверненню.

Князівській сваволі протиставляє автор часи «старого Володимира»: «0, стонатн Руской зєл\л*в, поминувше пръвую годину і ир'ьвих князєй!» Пройшовши випробування і припавши до батьківських ніг, блудний син стає гідним слави. Цим і закінчується «Слово»: «ІНвшє ггбснь ста-

рил\ князєм,а пото.и'ь AWAOAhl.ut* п'ктн!

Слава Игорю Святослаклнчю, Бун Туру Всеволоду, бладилінру Игоревичу! Здрдвн, князн н дружина, поварая за Христьяны на поганыя плъкн! Кня-зєлгк слава а дружнігк! Аминь.»

Отже, найвищою метою розвитку україно-руської і всієї східнослов'янської культури стала мрія про загальне примирення і спільні «страждання за землю Руську».