Статут вялікага княства літоускага 1588. —Мінск. 1989. — С. 312 —313.

собі «шляхетний». Звідси еквілібристика у визначенні кількості і характеру необхідних свідків.

У праві лишилися від «Руських правд» штрафи за вбивство, залежні від соціального статусу жертви. Розцінки вартості життя людей простого стану такі (артикул 3): панцерний слуга — 60 кіп грошей, путний слуга — 50 кін, бортник — 40 кіп, тяшш чоловік — 25 кіп, челядник домовий от-чизний або полоненик — 20 кіп грошей, жінки їх — удвоє дорожчі. Від «простих людей» відрізняються державні службовці — тіуни, ключники, війти, старці (виборні особи селянського самоврядування), кожен з яких оцінюється в 40 кіп грошей.

По 30 кіп грошей оцінюються ремісні люди — «майстер, органіст, пушкар, майстер шиття золотом, маляр, сокольник, конюх, кравець, майстриня шиття золотом, килимник, ткач, слюсар, стельмах, тесляр, коваль, столяр, псар, візник, муляр, швець, гончар» (артикул 5). Міщани міст, які живуть за магдебурзьким правом і мають своє самоврядуваи-

Одяг червоноруського иияхтича. XVII ст.

ня, — по ЗО кіп, міщани маленьких міст — по 25 кіп грошей. Євреї судились за власним правом; за вбивство єврея шляхтич судився, як звичайно за вбивство простої людини, але го-АОВЩИНЯ не платив. Татари, які служили у війську чи були шляхетного татарського звання, мали ті ж права, що й шляхтичі, головщини за них — 100 кіп грошей. Прості татари — візники, ремісники, зеленщики, скотопромисловці тощо — оцінювалися в 25 кіп. іновірці — євреї і татари — не мали права займати державні посади і тримати невільників-християн.

Масмо, таким чином, енциклопедію соціальних прошарків у тій їх точній оцінці, яка, за давньоруською традицією, виражає все в грошах. Ціни ці досить високі, якщо зважити, що кінь вартий, за статутом, 2 копи (копа — 60 грошей); досить сказати, що місто Берестя (Брест) сплачувало податку на рік 150 кін грошей.

Але справа полягала не в тому, як оцінювались тіуни, а як — коні. Тепер, на відміну від давньоруського права, така оцінка не мала нічого спільного з ринковою ціною, бо, згідно з литовськими статутами, людину не можна продавати і купувати.

Саме Статут зробив вирішальний крок, який відділяє від примітивних, архаїчних суспільств суспільства з розвиненою культурою влади і власності і який в Росії зроблено тільки з ліквідацією кріпацтва; свій не може бути рабом. Про це прямо говорить артикул 11 (під назвою «Людина вільна ні за який злочин не може бути віддана в неволю») того ж розділу 12. Статут повністю перекриває можливість потрапляння в рабство іншим шляхом, як успадкування «челяді до-

мової отчиіііюї» та полон. Тяглі селяни були юридично вільні і мали право власності і передачі власності у спадщину, щоправда, обмежене обов'язковістю дозволу землевласника-шляхтича. Не мали права власності тільки особи, які, згідно з правом, нічим вільно не володіють: неповнолітні діти, ченці, сини, не виділені від батька, ті, хто був по закону переданий комусь у чужу власність (подаровані холопи), полоненики, дворова челядь, вигнанці й божевільні.