На Україні. — Київ. 9 листопада 1992 р.; Грушевський О.. Кутковець Т. Українці в Росії. — Серпень 1992. — М., 1992.

сотків). Водночас і серед української національної меншини в Російській Федерації середній освітній рівень виявився вищим, ніж серед росіян*. Цей парадоксальний на перший погляд факт є наслідком того, що міське населення як Росії, так і України формувалося значною мірою за рахунок міграцій кваліфікованих спеціалістів, у тому числі за призначеннями після закінчення вищих навчальних закладів.

Здебільшого міграція з села до міста і з малих містечок до центрів залишалася все-таки контрольованою, і в Україні, як і в СРСР загалом, не склались приміські злиденні й напівкриміналь-ні нетрі, які супроводжують урбанізацію за умов «дикого капіталізму». Урбанізація відбувалася за умов повної ліквідації неписьменності, стабільного функціонування середньої школи. На початку 1982 р. кількість населення України з вищою і середньою (повною і неповною) освітою становила близько 29 млн чоловік — майже 60 відсотків усього загалу, включаючи старих та немовлят. Вдвоє зросла середня тривалість життя, загальна смертність знизилась майже в 1,7 раза, дитяча — в 9 разів. Дедалі менше ставало багатодітних сімей. Загальні цивілізаційні процеси відбувалися швидкими темпами.

За умов ринкової економіки сільськогосподарське виробництво стає дедалі інтенсивнішим, життя на фермі дедалі напруженішим, і однією з головних привабливих рис сільського життя стає фермерська самостійність, незалежність господаря від працедавця, індивідуальна господарська свобода. Вона коштує дорого й не всім вдається її зберегти в боротьбі за існування, але ті кілька відсотків селянського населеннярозвинених країн, які здатні відстояти свою господарську свободу, найвище її цінують. Наше сільське житгя позбавлене було саме господарської свободи й незалежної ініціативи. Тому незважаючи на те, що відсоток сільського населення порівняно з країнами ринкової економіки залишився в Україні високим, українське село набагато швидше втрачало свої активні сили, ніж це показує статистика. Виявилася — здебільшого вже в 60—70-ті роки — тенденція до переміщення з села в промисловість саме молодшої та енергійнішої частини сільського населення. Під кінець періоду «побудови розвиненого соціалізму» в багатьох селах майже не було дітей, крім тих, яких «підкидали» бабусям молоді з міста. В приміських районах часто до 90 відсотків активного сільського люду, які були закріплені за радгоспом чи колгоспом, фактично працювало в місті, а на поля вивозили як «допомогу селу» службовців і робітників, що більше витоптували, ніж прополювали та викопували.

Така система не означала зубожіння села — навпаки, десь у 70-ті роки спостерігається початок бурхливого житлового будівництва, особливо в селах півдня й південного сходу. Село пристосувалося до умов соціалізму: старші покоління займалися в приміських районах та в індустріальних областях вирощуванням городини на продаж до міста, колгоспи забезпечували най-нагальніші потреби індивідуального господарства (оранку, ремонт, дрова, сіно і т. д.), крім того, часто крізь пальці дивилися па невеликі крадіжки з колгоспних ланів, які за сталінських часів жахливо каралися

без огляду на вік і стать. Молодші по- Модем одягу коління нерідко користувалися про- Л. Семикіної. дуктами, присланими з дому батька- 1970-ті роки. ми, а тих невеликих грошей, які отримували з міст батьки, за умов натурального господарства більш-менш вистачало. Ця система була економічно неефективною, але після сталінського напівголодного кріпацтва вона здавалася старшим поколінням більш ніж задовільною.

Вже в п'ятдесяті роки культура села зазнає масивного і дедалі ширшого впливу міста. У сфері виробництва повністю зникає традиційна техніка, за винятком того, що необхідне для присадибної ділянки, вся техніка сільськогосподарського виробництва стає заводською й уніфікованою. Село в п'ятдесяті роки цілком переходить на міський одяг, зникають — навіть у старих — свити, кобеняки, юпки та інші традиційні різновиди одягу. Найперше міського вигляду набув чоловічий костюм, відтак зник традиційний жіночий одяг. Певного поширення в цей час набувають «вторинні форми матеріальної культури» — цивілізовані, перероблені модельєрами національні традиційні форми, як от чоловічі вишивані сорочки та деякі національні елементи жіночого одягу.

Змінюється система традиційного житла. Характерне українське житло типу «хата — сіни — хата» усклад-

К. Біюкур. Хата в Богданівні

июсться, в сінях виділяється житлове приміщення або вони повністю перетворюються на житлову кімнату з прибудуванням ґанку або веранди. У дворах зникають господарські приміщення, натомість з'являються літня кухня (не тільки на півдні), сушня для фруктів (центральноукра-їнські райони), тютюнниця (південний захід), коптильня (Прикарпаття, Карпати). Будинки споруджуються на кам'яних фундаментах, з мансардами або навіть двоповерхові.

Більш традиційним залишилося харчування, але й тут відбуваються зміни, значною мірою під впливом системи громадського харчування, яка стимулювала поширення кулінарної інформації. «Столовки» сприяли поширенню шніцелів, котлет, пловів, шашликів, гуляшів, харчо і тому подібного. З одного боку, поступово зникають продукти, які не досить пристосовані до масового виробництва, — гречка, олійні культури, мак, ріпа, пастернак, селера; з іншого боку, поширюються помідори, солодкий перець, баклажани то

що. «Міські» страви, особливо м'ясні, на селі готувалися не часто, переважно на свята та гостини, але вже перестали бути суто міськими.

Незважаючи на сильну антирелігійну пропаганду і переслідування, напівлегально святкувалися найважливіші дати церковного календаря, жила традиційна обрядовість. Проте не тільки вінчання, але й хрещення ставали дедалі рідшими. В 70-ті роки було розгорнуто широку роботу по створенню систем нової позарелі-гійної обрядовості. На селі найстій-кішими виявились обряди, пов'язані з весіллям, хоча їх система скоротилася і спростилася. Театральність і життєрадісність традиції дозволила їй вижити навіть за умов міста, переважно серед нещодавніх сільських мешканців, але дедалі частіше весілля по-традиційному гулялося і в міському середовищі. Поховальна обрядовість набула позарелігійних форм, відспівування в церкві небіжчиків було нечастим, але структура поховального обряду з відзначанням ритуалів дев'ятого та сорокового днів, поминальних роковин, велика кількість окремих елементів традиційного погребу виконувалися ретельно.

Україна традиційна, етнографічна, з культово-обрядовою основою буття, що коріннями йшла вглиб віків, — ця Україна зникала в одноманітних мікрорайонах. Особливо швидко пішов процес змін у побуті і міста, і села із середини 60-х років. За цей час кількість газифікованих міст збільшилось майже в десять разів, газ прийшов практично в усі міста і багато сіл. За двадцять років після 1960 р. втричі зросла довжина автомобільних шляхів, автобуси перевезли 1950 р. майже 60 млн пасажирів, 1960 р. —

1,4 млрд через 10 років — 5 млрд. З М. Приймаченко. 1951 р. почалися телепередачі в СРСР Квіти. 1965 р. і Україні, з 1968 р. Київ частково перейшов на кольорове телебачення, з 1982 р. телепередачі стали кольоровими повністю. У 1983 р. телевізорів на Україні було майже 15 млн — практично у кожній сім'ї, з них п'ята частина кольорових. Все це були ознаки нової технічної цивілізації.

Хрущовське керівництво мусило вжити термінових заходів до подолання житлової кризи, яка ставала дедалі загрозливішою. З 1954 р. почалося масове будівництво п'ятиповерхових малогабаритних будинків, що попри свою низьку якість та непридатність для цивілізованого життя все ж на перших порах сяк-так пом'якшило житлову проблему. Після так званих «хрущоб» прийшов час «черьомушок», як за назвою першого з багатоповерхових мікрорайонів Москви почали називати абсолютно подібні мікрорайони в усіх містах СРСР. З 1954 р. органом, який стежив за неухильним впровадженням на території СРСР єдиних норм і правил, стандартів, надзвичайно низьких і єдиних типових проектів, став Держбуд з його республіканськими організаціями

К. Білокур. ^та установами. Міське будівництво

Квіти в тумані. набуло рис тотальної уніфікації. Це 1940 р. відображало загальну тенденцію до

безликості, що загрозливо виявлялась у новій урбаністичній культурі.

З одного боку, зменшувалась дистанція між містом і селом, провінцією і центром, що послаблювало недовіру до міста, замкненість у традиційних етнічних формах, властиву минулому протистоянню українського села російськомовному місту. З іншого боку, місто творить свою масову культуру, культуру низьких стандартів, як і будівництво, керуючись у художній творчості подібними «типовими проектами». Ця невибаглива загально-імперська культура, як правило російськомовна, швидко поширюється по безмежних територіях країни.

Одна з найгостріших проблем, які виникають чи, краще сказати, відтворюються на цьому ново>гу етапі розвитку українського суспільства, — це мовна проблема, проблема мовної культури. Маємо тільки офіційні дані про мову, яку під час перепису населення 1959 р. та 1970 р. називали рідною; серед українців рідною мовою українську назвали під час першого перепису 93,5 відсотка, під час другого — 91,4 відсотка. Кількість українських шкіл у містах і селах України залишалась державною таємницею, соціологічних опитувань тоді не проводили. Тільки після здобуття незалежності одержано перші вірогідні результати обстежень, які свідчать про гостроту мовної проблеми в Україні. Так, за результатами досліджень Міжнародного соціологічного інституту та кафедри соціології університету «Києво-Моги-лянська академія» в січні 1992 р., українській мові як засобу повсякденного спілкування віддавали перевагу: в західному регіоні — 93 відсотка населення, у центральному — 53 відсотки (по м. Києву — 32 відсотка), в південио-східному — 27 відсотків. Решта надала перевагу російській мові. Слід мати на увазі, що престиж української мови значно зріс після проголошення незалежності України, і в 1964 р. чи 1974 р. обстеження мали б значно менш вигідний для української мови наслідок.

Переважання російської мови в міському побуті зростало, і українська культура в значній своїй частині залишась російськомовною. Боротьба за захист української мови часто вимагала справжньої самовідданості, але наслідок вона могла мати лише за умов державної незалежності.Науково-технічна культура України

За умов швидкої урбанізації країни доля національної культури залежить від того, що собою являє її ядро — культура промислового міста. Якщо говорити про систему цінностей, навколо яких складається вся система знань, умінь, навичок, що є засобами виробництва матеріальної та духовної культури суспільства, то в радянській імперії все зосереджувалося навколо воєнно-промислового комплексу. Найпередовіші рубежі в технічній культурі досягалися у виробництвах, так чи інакше пов'язаних з «оборонкою». В системі наукових інституцій головною була робота на провідні військові галузі, в центрі яких знаходились ядерна зброя, ракети і системи управління. В цих галузях СРСР успішно суперничав із західним світом і насамперед із США.

Воснно-промисловий комплекс України становив, за оцінкою фахівців, найціннішу частину ВПК Союзу. В організаційному відношенні всі підприємства ВПК були безпосередню підпорядковані Москві — як, зрештою, і більшість цивільних підприємств (частка підприємств, підпорядкованих Києву, на початок 80-х років становила всього 4 відсотки від загальної кількості підприємств України). Проте з точки зору культури, підготовки кадрів, застосування інтелектуальних сил і робочих рук, впливу на науково-технічне середовище тощо ці підприємства ВПК становили частину української науки й промисловості як цілого. Серед сьогоднішніх спадкоємців найбільших виробничих та виробничо-наукових комплексів радянського ВПК на Україні — підприємства авіаційної техніки (АНТК ім. Антонова та ін.), ракетно-космічної техніки («Південмаш», «Хартрон», КБ «Південне»), танкобудування (ВО «Машинобудівний завод ім. Малишева»), кораблебудування й суднобудування (КБ та суднобуді-вельні і судноремонтні заводи Києва, Миколаєва, Херсона), електротехніки (НВОім. Корольова, ВО «Оріон», «Південелектронмаш»), приладобудування («Арсенал», «Хартрон», НВО ім. Корольова, ВО «Новатор», «Елек-тронприлад»), радіотехніки, зв'язку, інформатики, обчислювальної техніки («Квазар-мікро», «Електрон-маш», «Хартрон», «Сатурн», «Квант», «Квазар»), машинобудування, енергетики, конструкційних матеріалів тощо*. Підприємства ВПК концентрували інженерів та робітників найвищої кваліфікації, вели наукові та конструкторські розробки, що впливали на навколишнє наукове та технічне оточення, висували перед наукою та цивільною промисловістю проблеми, які вимагали розв'язання та стимулювали розвиток науково-технічної культури.

Україна за рівнем освіченості та культури населення, розвитком навчальних і наукових центрів та інфраструктури, науково-технічними традиціями являла собою дуже зручний для розвитку сучасної мирної і військової техніки регіон. Не випадково значна кількість космонавтів закінчувала саме Чернігівське військове авіаційне училище; Харків, Полтава, Чернігів багато важили в радянській військовій авіації. Українські авіаційно-конструкторські центри дали світовій техніці шерег неповторних розв'язань, особливо в галузі транспортної авіації; ці досягнення належать колективу КБ Антонова, що після війни організоване в Києві. O.K. Антонов (1906— 1984 pp.), видатний інженер і вчений,

'Дім. Бмсцький В. та ін. Проблеми Збройних Сил. військово-промислового комплексу України та цивільного контролю за їх діяльністю // Український центр досліджень миру, конверсії і конфліктних ситуацій. Аналітична доповідь № 7. — К.. жовтень 1996. відзначався гострим громадянським почуттям і симпатією до української культури. Один із засновників будівництва двигунів для реактивної авіації А.М. Люлька (1909 р.) — родом з Київщини, закінчив КПІ, до переїзду в Ленінград працював у Харківському авіаційному інституті. Ще напередодні війни він розробив першу в світі конструкцію двоконтурного турбореактивного двигуна. Це була одна з технічних новацій, що з великим запізненням з'явилася в системі озброєнь.

Цілком природно склалася, сказати б, космічна доля України. Успадкований ще від М. Кибальчича інтерес романтичної молоді до підкорення космічних просторів знайшов вираз в нестримній фантастиці мрій про ракетну техніку, що так результативно, хоч і з такими трагічними труднощами, реалізувалася в роботах 30-х років. Доля тоді врятувала піонера ракетної справи Олександра Шаргея (1897—1941 рр.), який жив за документами Юрія Кондратюка; його запрошували до Ленінградського ГІРДу («Группа исследования реактивного движения») Цандера, але обережний Шаргей-Кондратюк, який приховував свою короткочасну службу у білих, тримався подалі від військових підприємств. Праця Кондратюка «Завоювання міжпланетних просторів» (1929 р.), написана у Полтаві ще в роки громадянської війни, була використана американськими вченими при плануванні посадки на Місяць, де за їх ініціативою й увічнено ім'я українського теоретика космічних польотів. У ГІРДі працював одесит В.П. Глушко (1908 р.), який ще на початку 30-х років створив шерег ракетних двигунів.

СЯ. Корольов (1907—1966 рр.) народився в Житомирі, дитинство провів у сім'ї матері — в родині Москаленків у Ніжині, починав учитися у Києві, закінчив у Москві і працював у ГІРДі, звідки й потрапив до в'язниці разом із більшістю ракетників. Врятований авіаконструкторами від загибелі в «зоні», Корольов почав працювати як конструктор-«зек» ще в роки війни; пізніше він керував роботами над ракетами-носіями й кораблями-супутниками, його науково-технічним ідеям та надзвичайно напруженій і самовідданій організаторській діяльності СРСР найбільше зобов'язаний успіхами у освоєнні космосу наприкінці 50-х — на початку 60-х років. Водночас техніка військового ракетобудування розвивається в СКБ «Південне», яке очолював з 1954 р. ЛІК. Яиґель (1911—1971 рр.). В цьому СКБ і на заводі «Південмаш» створювались стратегічні бойові ракети, а на їх основі — і штучні супутники Землі — «Космос», «Циклон», «Зеніт».

Фактично побічним продуктом військової промисловості стала й атомна енергетика СРСР: на переважній більшості конструкцій АЕС, які почали будуватися в Україні після 1971—1975 рр., застосовувались ядерні силові установки, створені для атомних підводних човнів під керівництвом академіка А.П. Алек-сандрова (1903—1995 рр.). А.П. Алек-сандров, родом з Таращі на Київщині, закінчив у Києві університет; працював у Москві, після смерті І.В. Курчатова очолив Інститут атомної енергії АН СРСР і в був 1975 р. обраний президентом Академії наук. Потрібні були роки глибоких політичних змін, щоб можна було публічно визнати відповідальність зачорнобильську катастрофу саме конструкції Алексаидрова, а не тільки численних недоглядів окремих виконавців.

В історії з атомною енергетикою, яка невблаганно йшла всі ці роки до Чорнобиля, ясно видно вади принципів, на яких ґрунтувався науково-технічний прогрес у тоталітарному й посттоталітарному суспільстві. Чим далі розвивається сучасна техніка, тим очевидніший ризик як плата за успіхи. Прогрес дедалі більше нагадує гру з високими ставками. Запорукою успіху за таких умов є комбінація заходів, що зводять ризик до мінімуму. Ринкове суспільство ближче до ігрових принципів побудови економіки, а гласність політичних розв'язань вимагає йти на ризик свідомо. В держав-ницьки-соціалістичній, плановій економіці рішення приймалися келейно та анонімно, що створювало систему кругової поруки і колективної безвідповідальності. Рішення треба було пробити, приховуючи чи применшуючи його ризикованість; у галузі науково-технічного прогресу його ініціювали науковці — вчені і титуловані керівники наукових установ, готували партійні та державні чиновники не дуже високого рангу, але підписували високі посадові особи. Головними аргументами для посадових осіб була економічна ефективність та політичне значення, й у сумнівному випадку все вирішувала здатність науковця вийти «нагору» і добитися свого. Коли в кінці 50-х років керівники енергетики Союзу підготували рішення про припинення будівництва Нововоро-незької АЕС через малу її ефективність, Курчатов покинув усе і домігся перегляду рішення. На питання одного з секретарів ЦК: «А що ми будемо мати?» Курчатов відповів: «Нічого!

Років тридцять це буде дорого вартісний експеримент»*. Таке міг дозволити собі лише Курчатов, бо за ним стояла бомба. Так пробивав рішення Корольов. Такої енергії, самовідданості й готовності йти на ризик не було у більшості авторів чи покровителів нових науково-технічних ідей, але механізм науково-адміністративної діяльності був приблизно однаковим. Незважаючи на те, що часи війни були позаду, тактика технічного прогресу будувалася за тими ж принципами, за якими бралися висотки на фронті — зосереджуючи всі сили і не шкодуючи людей. Не випадково напередодні свого обрання Президентом АН СРСР А.П. Александров говорив на загальних річних зборах Академії: «Нас звинувачують в тому, що атомна енергетика небезпечна і загрожує радіоактивним забрудненням навколишнього середовища... Аякже, товариші, якщо станеться ядерна війна? Яке забруднення тоді буде?»"

Звичайно, науково-технічні досягнення, пов'язані з військовою промисловістю, становили лише ядро індустріальної культури і в кількісному відношенні — невелику її частину. В Україні працювали тисячі й тисячі геологів, іиженерів-гірників, металургів, мостобудівників, енергетиків, електротехніків, хіміків тощо. Передові позиції в світовій науці й техніці Україна займала і займає в багатьох галузях. Зокрема, українські вчені та інженери добилися великих успіхів у галузі матеріалознавства, особливо в таких його розділах, як електрозварювання і спеціальна електрометалургія, порошкова металургія, виробництво синтетичних алмазів та інструментів з них. Простий перелік досягнень у різних галузях знань і техніки зайняв би багато місця.

* Савшщев Ю. И.В. Курчатов н атомная энергетика. — Мн 1980. — С 25. *' Цит. за: Медведев Г. Ядерный загар. — М., 1990. — С.165. Наукові дослідження в Україні велись, як і скрізь у світі, в університетах та інших навчальних закладах, а також у галузевих науково-дослідних інститутах, але насамперед — в системі Академії наук УРСР. Такий спосіб організації науки мав свої недоліки; відірваність наукових досліджень від роботи із студентською молоддю, утворення специфічної наукової бюрократії, переважання прикладних досліджень над фундаментальними. Проте централізація наукових досліджень мала і позитивні аспекти, особливо враховуючи величезну — порівняно із Заходом — завантаженість вузівських викладачів. Виконуючи державні, в тому числі військові, замовлення і докладаючи багато зусиль до впровадження в життя науково-технічних відкриттів, Академія наук поряд з дослідженнями, розрахованими на безпосередній ефект, вела в порівняно невеликих осередках перспективні фундаментальні теоретичні дослідження. Утворення наукових центрів, спеціальністю яких була винятково дослідницька робота, гарантувало відносно вільні можливості наукового пошуку під прикриттям економічно ефективних прикладних результатів. Ця система набула найбільш довершених форм особливо після того, як президентом АН УРСР у 1963 р. став директор Інституту електрозварювання ім. Є.О. Патона академік Б.Є. Патон.

Зважаючи на широкий розмах наукових досліджень і велику кількість зайнятих у них науковців, можна все ж відзначити слабкість української науки в найбільш фундаментальних теоретичних галузях природознавства. Почасти тут відбилися характерні риси радянської науки взагалі — у нас були скуті саме ті сфери науки, де необхідні були вияви максимальної свободи творчого мислення, де вчені мимоволі претендували на роль ідеологів і де заторкувалися глобальні суспільні проблеми. Головним виправданням науки слугував вислів Маркса про пауку як «безпосередню продуктивну силу». З іншого боку, звичайна для імперської системи централізація всіх установ означала для науки зосередження загальнотеоретичних досліджень в наукових організаціях Москви. Перетягування в столицю найбільш здібних теоретиків стало правилом із самого початку розвитку радянської науки.

Проте українські наукові центри, насамперед київські академічні, виявились причетними до найпере-довіших ділянок фундаментальних наук про Всесвіт. Почасти це було зумовлено високою математичною культурою та потужними традиціями математичної теорії нелінійних ди-ференційних рівнянь та нелінійних коливань, а також теорії ймовірностей та випадкових процесів. З іншого боку, дослідження в галузі теорії твердого тіла, що спочатку розцінювалися радше як ближчі до прикладних, несподівано опинилися в центрі уваги теоретичної фізики, коли вона сформулювала програму так званої синергетики. Київ став одним із визнаних міжнародних центрів теорії нелінійностей і турбулентності, де формувалися нові підходи також і до фізики мікросвіту, і до космології.

Певне протистояння між гуманітарною та природничо-технічною культурою виявилося в кінці 50-х — на початку 60-х років у дискусіях між «фізиками» та «ліриками». Восени 1959 р. в газеті «Комсомольская правда» після публікації листа одного з читачів відбувся обмін репліками між письменником Іллею Еренбургом та інженером І.В. Полєтаєвим; Еренбург відстоював нетлінність гуманітарних цінностей, Полєтаєв, автор популярної книги про інформацію та кібернетику, заперечував значущість мистецтва і взагалі емоційної сфери і наполягав на раціональному характері цінностей нового часу. Чи потрібні Бах і Блок — такий примітивний характер мала суперечка.

Насправді ж примітивність постановки питання свідчила лише про органічні недоліки культури, яка неспроможна була ясно сформулювати те, що її турбувало. В ті роки найбільш авторитетною і престижною була фізика, і фільм, що вперше спробував ввести інтелектуальний діалог в основу сюжету, — «Дев'ять днів одного року» М. Ромма (1962 р.), —також будував колізію навколо прискорювача елементарних часток. Проте серйозний діалог про науку і життя не вдався. Колосальні проблеми, що постали перед людським розумом у середині XX ст., лише туманним пунктиром проступали в культурній свідомості радянського суспільства, загалом певного, що тільки неприємні пережитки минулого заважають соціалізмові остаточно розв'язати віковічні людські проблеми. Звідси легковажна поверховість самої суперечки між «фізиками» та «ліриками».

Надії на те, що науковий прогрес розв'яже проблеми, в які впирається прогрес суспільства, в ті роки нерідко пов'язувалися з «розумними машинами». Історія злету й краху цих ілюзій дуже драматична.

Як і в СРСР, на Заході розвиток електронно-обчислювальної техніки був стимульований війною; але там уже перед війною існувала обчислювально-перфораційна техніка, поштовхом до якої слугувала потреба розвитку господарсько-управлінських механізмів. Соціалізм з його ігноруванням інфраструктури, з його мисленням тоннами і кілометрами вийшов на рубіж повоєнного технічного розвитку з примітивними обчислювальними пристроями, придатними для поганенької бухгалтерії, тому необхідно було терміново подолати відставання.

Київський математик М.О. Лав-рентьєв одним із перших у СРСР оцінив значення обчислювальної техніки; він запросив після війни на посаду керівника відповідної лабораторії та директора Інституту електротехніки з Москви С.О. Лебедєва. У 1948 р. Лаврентьєв написав Сталіну листа про необхідність терміново вжити заходів для розвитку обчислювальної техніки і несподівано для себе був призначений директором створюваного у Москві Інституту точної механіки і обчислювальної техніки АН СРСР. Колектив С.О. Лебедєва побудував під Києвом, у Феофанії, першу в СРСР електронно-обчислювальну машину (прийнята в експлуатацію 1951 р.) У розробці й створенні машини брали участь 12 осіб разом із Лебедєвим, їм допомагали 15 техніків і монтажників. До аналогічної роботи в США свого часу було залучено 13 основних виконавців, 200 техніків і велика кількість робітників. Терміни виконання були у киян фантастично короткими — два роки".

Після реабілітації кібернетики Москва прийняла рішення про створення обчислювальних центрів у всіх республіканських академіях. На чолі лабораторії Лебедєва став 32-річний Віктор Михайлович Глуш-ков, який одразу взяв науковий курс, що привів його до оригінальних результатів, і проявив себе видатним і самостійним організатором науки. Обчислювальний центр АН України організовано 1957 р., а вже 1961 р. на його базі створено Інститут кібернетики АН УРСР.

В.М. Глушков (1923—1982 рр.) був сухорлявою, невисокого зросту людиною; хворобливий в дитинстві, він завдяки постійним тренуванням став міцним і загартованим. Війну та окупацію Глушков пережив з усіма їх жахами, німці розстріляли його матір — депутата міськради, він і на роботі директора Інституту почував себе, як на війні. На письмовому столі під склом у Глушкова завжди лежала записка: «Сьогодні перший день життя, що тобі залишилося. Не втрачай часу марно»'. Математичний курс університету він закінчив за один рік, основи вищої математики і квантової механіки засвоїв ще в школі. Крім видатних здібностей, Глушкову була властива надзвичайна працездатність і особливо система в роботі. Він якимись своїми особистими методами тренував пам'ять і швидкість читання. У молодості В.М. Глушков досяг того, що прочитував по два романи Тургенєва за вечір. Проте потім Глушков зрозумів, що класичні романи треба читати, навпаки, повільно. Все своє життя й відведену на нього наукову діяльність він планував так, щоб усі проміжні етапи приносили відчутні результати і були спрямовані до кінцевої мети, яка, можливо, реалізується наступними поколіннями.

Тоді машини робилися переважно під дуже конкретні завдання; ідея універсальної обчислювальної машини, рішуче підтримана Глушко-вим, викликала спочатку опір, але результат був надзвичайно вдалий (УМШН — «універсальна машина широкого призначення», що одержала назву «Дніпро»). Проте це був тільки початок далекосяжних планів. Лінія розвитку машин, яка визначилася в його перспективних планах, йшла до створення все більш інтелектуальних роботів, у зв'язку з чим Глушков підтримував найбільш сміливі дослідження і проекти моз-коподібних ЕОМ. Нарешті, Глушков почав систематичну облогу вищих владних структур з метою здійснити кардинальну перебудову всієї системи управління економікою країни на основі автоматизованих систем управління — АСУ. Глушков пропонував створити єдину систему ОГАС («Общегосударственная автоматизированная система управления экономикой страны»), на що потрібно було витратити 20 млрд крб — за тими часами колосальну суму. В протилежному випадку, говорив Глушков, уже в кінці 70-х років радянська економіка зіткнеться з нездоланними труднощами.

Секретар ЦК Кириленко, який відповідав за оборонну промисловість, реагував у такий спосіб: «А навіщо це? Я приїжджаю на завод, виступаю, і завод збільшує продуктивність на п'ять відсотків. Це не твої два!». Часткову підтримку Глушков знайшов у військового міністра Установа та глави уряду Косигіна, а також в українському ЦК; його заміри реалізувались у системі, яку випробували у Львові. Почалася історія напруженої боротьби Глушкова за реалізацію ідеї ОГАС, що зайняла двадцять років і закінчилась нічим.

Концепція Глушкова викликала опір економістів — прихильників реформування економіки СРСР; за-рубіжні коментатори розцінили її як спробу посилити тоталітарний характер радянського суспільства. Сам Глушков ладен був вбачати в опорі його ідеям руку ЦРУ. Але, по суті, автоматична система управління не становила альтернативи економічним реформам; маючи систему ОГАС, можна було б набагато успішніше здійснювати реформування економіки.

Врешті «нагорі» було прийняте рішення, інспіроване певними колами з воєнно-промислового комплексу: було взято курс не на розвиток техніки па власній основі, а на використання наявних американських моделей. Незважаючи на застереження вчених щодо того, що ці моделі вважаються застарілими, і ми приречені будемо залишитися позаду прогресу, рішення було підтримане вищими колами, від яких залежало все. Це було одним з проявів консерватизму, пов'язаного як з технічною некультурністю вищого керівництва, так і з вичерпанням ресурсів у безперспективному військовому змаганні з Заходом.