Шелест П.Ю. Україна наша радянська. — К., 1970. — С. 5. "Там же. — С. 77.

ганізував розгром книги Шелеста на сторінках партійної української преси, а новий голова КДБ України В.В. Федорчук розпочав акцію по розгрому українського націонал-де-мократичного дисидентського руху. Після заміни Шелеста давнім вихованцем Брежнєва Володимиром Щербицьким почалася пора неприховано русифікаторської політики в Україні.

За своїм статусом у КПРС парторганізація України посідала приблизно таке саме місце, як парторганізації Москви і Ленінграду. По суті ж, роль України у владній системі була більшою, але в щоденних кремлівських інтригах провінційний український лідер не брав такої участі, як столичні. В посттоталітарному СРСР українська парторганізація була вже достатньо замкненою системою з власною розвиненою ієрархією посад і привілеїв, відтак висування до Москви або деінде в імперії на високі посади досить часто ставало небезпечним і небажаним відходом від надійних зв'язків і перспектив. Після Сталіна на керівних постах в Україні перебували переважно етнічні українці, обов'язково робітничо-селянського походження з інженерною або сільськогосподарською освітою, і їх скромна національна самосвідомість цілком вдовольнялася таємною антисемітською політикою КПРС, а відчуття культурної неповноцінності — антиінтелігентськими загальнопартійними настановами. Українській партійній бюрократії був властивий виконавський і, можна сказати, унтер-офіцерський характер. Вона сиділа на величезних матеріально-технічних ресурсах, але не розв'язувала жодних стратегічних завдань — Щербицький не міг вплинути навіть на виділення Дсржплаиом СРСР кількості посівних площ під ту чи іншу культуру, а вже про контроль за такими об'єктами, як Чорнобильська АЕС чи завод «Південмаш», говорити не доводиться. При цьому влада залишалась досить твердою, щоб бюрократія вдовольнялася негласними привілеями і не спокушалася хабарями і підпільним приватним багатством. У цьому розумінні комуністична верхівка України, включаючи її лідера В.В. Щербицько-го, була одним із найменш корумпованих регіональних угруповань. Йдеться, звичайно, не про таку корупцію, як панування системи взаємних зв'язків і послуг, влади і впливу угруповань «своїх хлопців».

Переважна більшість опозиційно налаштованої інтелігенції духовно належала до тієї самої загальнодемократичної течії, що й російська; на кухнях українських інтелектуалів 60-х — 70-х років точилися ті ж розмови і співали тих самих пісень Галича чи Окуджави, що й у Москві чи Новосибірському академмістечку. Ці настрої породжували й однотипні дисидентські рухи, які тільки насамкінець набували національно-демократич-иого забарвлення.

Гордістю українського народу можна назвати генерала Петра Григорен-ка. Селянський хлопець, комсомолець, комуніст з 1927 р., військовий інженер, Григоренко завжди відзначався безкомпромісною чесністю і ще 1941 р. одержав партійну догану за виступ з політичною критикою, що дивом не позбавила його волі і життя, хоча й загальмувала кар'єру. В обстановці після XX з'їду КПРС Григоренко поводиться дедалі ризикованіше. 1963 р. він заснував «Союз боротьби за відродження ленінізму», 1964 р. 'Див.: Wilson А. Ukrainian nationalism in Ihe 1990s. Cambridge university press, 1997. — P. 52.

був заарештований і на рік опинився у «психушці». 1965—1969 рр. Григо-ренко веде активну боротьбу за захист прав людини, відстоює права кримських татар, за що повторно заарештовується й опиняється у «психушці». На підставі документів, таємно переданих адвокатом Григо-реика С.В. Каллістратовою, психічну повноцінність переслідуваного довів молодий київський психіатр С.Ф. Глузман, який одразу ж після того сам опинився у в'язниці. Напередодні візиту Ніксона до СРСР важко хворого Григорепка звільняють, але вже 1975 р. він підписує разом з іншими привітання Сахарову з присудженням Нобелівської премії миру і продовжує аж до свого виїзду за кордон боротьбу за права людини, зокрема за звільнення кримсько-татарско-го лідера Мустафи Джемільова. Коли в Україні угворено Гельсінську групу націонал-демократичного спрямування, Григоренко стає її представником у Москві.

Старого й хворого Григоренка хоча б не катували ліками, в той час як проти арештованого 1972 р. і утримуваного в Дніпропетровській «психушці» співробітника Інституту кібернетики АН УРСР Леоніда Плюща було вжито було бузувірських методів насильницького «лікування». Л. Плющ і харків'янин Г. Алту-нян (заарештований 1969 р.) увійшли до Ініціативної групи захисту прав людини в СРСР.

У середині 60-х років формується український дисидентський рух націонал-демократичного спрямування, який набуває визначального впливу на всю спільноту дисидентського руху. Це було цілком нове явище в історії демократичного опору.

Національно зорієнтовані організації виникали в Україні постійно. Згідно з пізнішими офіційними даними, впродовж 1954—1959 рр. було розкрито 183 «націоналістичні та ан-тирадянські групи» з 1.879 учасниками, впродовж 1958—1962 рр. — 46 таких груп з 245 учасниками. Майже всі ці групи виникали в Західній Україні'. Імпульси до створення таких організацій можна бачити на прикладі «Українського національно-визвольного фронту». Його організатор, львівський студент Зорян Попадюк, у себе вдома, в Самборі, випадково з товаришами натрапив на вимиті повінню рештки братських могил — останки жертв розстрілів у НКВС 1940 року. Цього було достатньо, щоб комсомолець Зорян, надзвичайно чистий і чутливий до чужої біди юнак, зненавидів радянський режим. Якби це було десь у Вінниці чи Конотопі, пошуки альтернативи були б тривалими й складними. В галицькому містечку і Львівському університеті альтернатива була зрозумілою: самостійна Україна. Переважна більшість таких груп та осередків займалась лише тим, що вивішувала на сільрадах жовто-блакитні прапори чи поширювала простенькі листівки; інколи друкувалися на машинці «журнали». Групи існували, як правило, недовго. В більшості своїй це була молодь; хіба що дуже малочисельна «Українська робітничо-селянська спілка» відзначалася своїм «дорослим» складом і тим, що її організатор Левко Лук'яненко, юрист і колишній партпрацівник, виходив з комуністичних позицій, обстоюючи незалежність України.

Виникали групи суто національної орієнтації і в 60-ті роки. «Український народний фронт» (1964 р.) Зе-новія Красівського, Дмитра Квецю-ка, Михайла Дяка та інших був, по суті, продовженням підпілля ОУН: Зеновій Красівський (1929— 1991 рр.) після закінчення середньої школи на Іваио-Франківщині аж до арешту 1949 р. перебував на нелегальному становищі у Львові як член ОУН-УПА. Група УНФ, відтворена в 1975—1979 рр., була чи не найбільш тривкою націоналістичною організацією, що мала за членів і колишніх ветеранів УПА. Проте створити помітного руху на ґрунті політичної ідеології ОУН після розгрому військового опору УПА в середині 50-х уже нікому не вдавалось.

Статтю чи брошуру Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», що ходила у «самвидаві», читало небагато людей, але вплив її на культурну і політичну самосвідомість української інтелігенції був колосальний. Вперше перед нею було поставлене питання про культуру національних почуттів, вперше українська національна самосвідомість набула гуманістичного змісту, втраченого після сповнених надії днів української революції 1917 року. Тим, хто не жив у часи, коли влада добивалася обмеження української національної самосвідомості примітивним антисемітизмом, важко уявити, який визвольний вплив на людей справляла ідеологія нової хвилі.

Твір Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», написаний 1965 р., в грудні було передано керівникам Компартії України Шелесту і Щер-бицькому. Це був легальний твір, націонал-комуністичний за змістом, якщо й критичний щодо радянської дійсності, то лише в тому ж загальному тоні фундаменталістської ревізії сталінізму, яка властива добі хрущовської «відлиги». Різниця полягає в тому, що після поразки загальнодемократичних реформ висувалася платформа реформ національно-демократичних. Змінювалися пріоритети при збереженні загального напряму демократизації.

Характерно, що водночас у колах української політичної еміграції, найбільш схильних до демократичних рішень, обговорюється питання, як найкраще підтримати молодих опозиціонерів. Ближчі до старого націонал-комунізму діячі так званої Української революційно-демократичної партії, заснованої письменником І. Багряним, утворювали групу «реалітетників», яка пропонувала виходити з реалій комуністичної влади на Україні і висунути перед урядом України програму, яка в рамках цих реалій ставила б за мету просування до національного суверенітету при збереженні соціалістичних ідеалів. Видатний історик і теоретик української культури, зокрема культури політичної, Іван Лисяк-Рудниць-кий, демократ радше ліберально-консервативного ґатунку, більш схильний був до думки про плідність програми руху через загальну лібералізацію режиму в імперії, але останнє видавалось йому малоймовірним. Врешті, 35 американських професорів українського походження підписали 2 листопада 1967 р. текст заяви, яку надіслали всесоюзним та українським керівникам, — заяви, що містила вимоги саме в національно-суверенному дусі. Відповіді вони, звичайно, не одержали.

Рух опору, в тому числі національно-визвольний рух, з початку 60-х років набуває нових вимірів: він виступає під загальним гаслом руху за справедливість, а після Гельсінських угод — руху за права людини, тобто «правозахисного» руху. Вячеслав Чорновіл та його однодумці включаються в боротьбу як захисники правосуддя в середині 60-х після процесів Даніеля і Синявського. Після арештів Чорновола, братів Горинів, М. Косова, І. Світличного та інших листи протесту підписують 14 членів Спілки письменників України, зокрема В. Некрасов, І. Дзюба, В. Шевчук, Ліна Костенко, І. Драч, М. Вінгра-новський, художники Алла Горська, Л. Семикіна, В. Зарецький, І. Литов-ченко, кінорежисер С. Параджанов, члени-кореспонденти АН УРСР математики А. Скороход, Ю. Березан-ський, фізики О. Ситенко, К. Толпиго та група інших відомих інтелектуалів, не кажучи вже про молодих активних діячів опору. Із запитом про характер проведених арештів та про подальшу долю зарештованих до ЦК КП України зверталися відомі люди — письменники А. Малишко та М. Стельмах, авіаконструктор О. Антонов, композитори Георгій і Платон Майборода, В. Кирейко та інші. Це вже був рух, що мав величезні обертони в суспільстві.

Арешти 1972 р. озвалися протестом Голови Спілки письменників України Олеся Гончара та його відставкою, а Гончара поважали і прислухалися до нього і Шелест, і Щербицький. Коли восени 1976 р. виникла Українська група сприяння виконанню Гельсінських угод, її очолив поважного віку письменник Микола Руденко, фронтовик, який був колись секретарем партійної організації Спілки письменників. Генерал Григоренко став представником української Гельсінської групи в Москві. Членів групи заарештовано в 1977—1978 роках. Через «підписантів» з інтелігентської еліти, через симпатиків навіть серед кіл, далеких від дисидентства, підпільний та напівпідпільний рух був пов'язаний з настроями широкого загалу суспільства.

Змінюється і характер репресій. До 70-х років скрізь у СРСР ув'язнювали за «виготовлення», «зберігання і поширення» «антирадянської літератури». Але в Україні за подібні «злочини» можна було одержати розстріл або 25 років ув'язнення — найменший натяк на «націоналізм» можна було кваліфікувати як заклик до «розчленування СРСР» і судити за нього як за «зраду Батьківщини». З 70-х років засуджують скрізь за «ан-тирадянську пропаганду». КДБ і суди ретельно дотримуються правил судочинства — адже ленінські формулювання законів дозволяли прикривати беззаконня.

Юридичним приводом для репресій 1972 р. послужила спроба зарубіжних націоналістичних кіл чи спецслужб встановити контакти з українськими дисидентами; затриманий посередник дав усі свідчення.

У 1973 р. І. Дзюба відмежувався в пресі від підтримки зарубіжних націоналістичних сил. Водночас В. Мороз пішов на загострення критики режиму і окреслив націоналістичні орієнтації в дусі ОУН. І. Ли-сяк-Рудницький писав тоді про крах як націонал-комуністичної, так і тоталітарно-націоналістичної ідеологій, що однаково заводили в безвихідь*. Ця оцінка загалом була слушною, але життєва проблема виявилася більш глибокою. Це була проблема політичних, правових і навіть моральних підстав опору, проблема ідейної альтернативи.

Якщо російська біла еміграція залишилася без державного центру

(генеральська хунта і навіть ліберали-кадети відмовилися від спадкоємства з надто лівими, на їхній погляд, Установчими зборами), то законний уряд УНР в еміграції не склав повноважень. Проте Український державний центр в особі голови Директорії та Головного отамана А. Лівицького опинився в окупованій Варшаві, Лівицький передав владу главі уряду Прокоповичу, який знаходився в Парижі, і після смерті останнього 1942 р. центр фактично перестав існувати. Після війни Лівицький та Ісак Мазепа, соціал-демократи — петлюрівці, відновили Державний центр, а 1948 р. він був реорганізований у «передпарламент» — Українську національну раду і навіть утворив подобу уряду в екзилі («викон-ний комітет»). Проте цей державний центр не визнали як провід ОУН Бендери, який вважав себе єдиним представником нації, так і керівники мо-нархістів-гетьманців. Існував і інший державний осередок — Українська Головна Визвольна Рада, сформована ОУН 1944 р. на засадах коаліції з іншими політичними групами; але лідери УГВР були виключені з ОУН Бандери 1948 року. Увійшли, потім вийшли, потім знову ввійшли до Державного центру керівники ОУН Мельника (А. Мельник помер 1954 р.₍останнім главою Державного центру був лідер ОУН (мельниківців) М. Плав'юк, який і передав інсиґнії влади Л. Кравчуку). Отже, фактично й правно альтернативний Державний центр України був лише невеликою політичною групою частини еміграції,

У ході реорганізації Державного центру еміграційні політики звернулися до Винниченка, щоб він виклав свою позицію. Цілком слушно Вин