А. Харина. Ікона. Темпера

ниченко зауважив, що саме він с єдиною особою, яка має юридичні підстави вважати себе главою держави. Дійсно, Винниченко був обраний головою Директрії Трудовим конгресом і його усунення і заміна Петлюрою за наполяганням французів була актом незаконним. Але Винниченко не вважав себе представником української держави — він не приймав думку, що розв'язання долі України можливе за її межами. «Що таке державність? Це — устрій всього матеріального і психічного життя цілого народу, його національиости, економіки, політи

ки, культури, це — величезний складний процес. Чи може мати в ньому велику вагу дія маленької купки людей на чужині? Ні, не може... Чи є де-небудь поза еміграцією українська держава?.. Українська держава, українська державність на Україні є. її створив народ, вся українська нація в процесі великого пе-ревороіу життя в «тюрмі народів» — Росії»". Розглядаючи УРСР як єдину реальну форму української державності, яка виникненням та існуванням своїм завдячує і боротьбі, і навіть поразці УНР, Винниченко підкреслював, що доля України вирішуватиметься в Україні і в рамках її національного і державного цілого.

Ідеологічні підстави свого власного існування нова національна політична свідомість мусила виробити сама. Просте повернення до програм, що не витримали випробувань історії, було неможливе; неможливе було і опертя на комуністичну реальність. Політично Україна знаходилась в пороговому, лімінальному стані, коли історія творилась у старих формах, але норми, виміри буття, способи оцінки, мета і цінності тільки визрівали, знаходились у становленні.

Для переважної більшості громадян вийти за межі політичного простору УРСР, морально і політично перейти на бік її ворогів було неможливо. Але керівництво режиму не мало моральної і політичної підтримки, співчуття було на боці переслідуваних протестантів. А ті, в свою чергу, відчували себе ніби позбавленими політичних вимірів, ніби однаковими в своїй політичній непримиренності до режиму, — зеки — українські націоналісти так само, як зеки-росій-ські «єдинонеділимці», як євреї-сіоністи і непокірні татари. Простір неначе стиснувся для них в точку без вимірів: розберемося після перемоги. І все це було елементами єдиного цілого — політично і етнокультурно різноманітного національного організму України.

Як зрозуміти такі несумісні, здавалося б, факти: повне зубожіння комуністичної ідеології, втрата будь-яких соціальних ідеалів та орієнтирів правлячою верхівкою, симпатії широких мас до антиурядової опозиції — і гранична нечисленність дисидентських опозиційних груп, величезна і дедалі більша кількість членів КПРС і комсомолу? Адже тільки в Україні чисельність Компартії становила в останні сталінські роки (1950 р.) майже 700 тис. членів, під кінець хрущовських часів — 1,8 млн (1965 р.), а на початок «перебудови» доходила до 3 млн (2,8 млн у 1980 р.). Це говорить і про те, що дисидентський рух становив тільки вершину айсберга. Це говорить про те, що старий Винниченко мав рацію.

Головні легальні й напівлегальні політичні процеси відбувалися на волі в тих структурах, які формально залишалися комуністичними. Чого був уже вартий той комунізм — показали критичні часи розвалу СРСР, коли комуністична фракція у Верховній Раді України проголосувала за самостійність української держави, а потім і за заборону власної партії. Культура повсякденного життя

Винищення українського населення в роки війни й окупації давалося взнаки аж до кінця 50-х років: тільки в 1960 р. кількість населення України досягла довоєнного рівня — 42 млн чоловік. Водночас міське населення становило половину загальної чисельності, натомість перед війною в місті жила приблизно третина населення України. На 1983 р. у містах жило вже 64 відсотки з 50-мільйонпо-го населення України — майже дві третини. Україна остаточно стала ви-сокоурбанізованим краєм.

З 1951 по 1983 р. міське населення зросло з 13,4 до 32,3 млн чоловік, тобто майже на 20 млн. Якщо лише приблизно на третину збільшення міського населення забезпечував природний приріст, то близько 14 млн, тобто стільки ж, скільки було городян у 1951 р., прийшло за тридцять років із села (або просто одержали статус городян завдяки суто адміністративному акту приєднання навколишніх сіл та сільських околиць до міста).

- Зростання міського населення лише почасти йшло за рахунок українського села: за даними перепису 1970 р. міське населення становило 56 відсотків загальної кількості, але лише 46 відсотків українців жило в містах. В міста спрямовувався значною мірою приплив населення з Росії та інших республік СРСР; цей потік ішов переважно в індустріальні регіони України. Так, заданими 1970 р., майже третину прибулих на Донбас становили росіяни. Загалом відсоток росіян серед населення України зростав і досяг майже п'ятої частини. Різко зменшилась чисельність євреїв, які становили 1926 р. чверть міського населення, а в 60—70-ті роки — 3—

4 відсотки. Виїхали на історичну батьківщину, в більшості, поляки, чехи, словаки. Українці становили в містах України тверду більшісгь — близько двох третин. Більшість у робітничому класі також становили українці".

На прописку у великих містах існували жорсткі заборони, що їх великі, переважно оборонні, заводи обходили завдяки своїм так званим «планам по праці», що не збігалися з нормами і планами міської влади. Великі міста зростали менше: так, за 1959— 1964 рр. населення в Харкові зросло тільки на 12,2 відсотка, в Києві — на 17 відсотків, а в Запоріжжі — на 21,6 відсотка. Зрештою, фактично міське населення зростало швидше, оскільки офіційні дані не враховували напівлегальних городян, що жили по різних гуртожитках, непрописані або з тимчасовою пропискою. Слід також мати на увазі величезну й дедалі ширшу «маятникову міграцію», включаючи доставку на великі підприємства робітників з навколишніх сіл заводським транспортом.

Україна знаходилась у стані швидкої асиміляції містом величезного селянського масиву.

Паралельно з міграцією з села до міста йшла міграція з менших, провін-ційніших містечок у більші та індустріально розвиненіші. Міжміська міграція була значно інтенсивнішою, ніж міграція з села в місго: з загальної кількості міграцій по Україні 1959— 1964 рр. 29 відсотків становили міграції між селами і містами та 59 відсотків — міжміські переміщення". Тут давалася взнаки імперська природа комуністичної державності, що неминуче породжує культурну, політичну та економічну відстань між «центром» і «провінцією» і низьку пре-