Комівояжера.— К., 1983 -С. 7-8. "Там же. — С. 17.

воно було, величний образ України вдалося зібрати в якусь енциклопедичну мозаїку і залишити людям. Бажан набагато більше і глибше розумів, ніж міг голосно сказати; він мав великі пов'язання у владних колах і багато зробив для підтримки національної культури. Цілісне бачення культури знайшло вираз у його передмові до твору Сартра «Слова». Ця напівмемуарна, напівфіло-софська книга вийшла у Франції 1964 р., коли Сартр відвідав Київ як учасник Міжнародного форуму діячів культури; 1966 р. «Слова» вийшли вже у Москві в російському перекладі з передмовою Бажана, а наступного року в журналі «Всесвіт» надруковано статтю Бажана «В пошуках надії і свободи», присвячену Сартру. Це — чи не найглибший в тодішній літературі аналіз усієї проблематики, яка постала перед світовою культурою в середині нашого століття. Незадовго до смерті М.П. Бажан видрукував передмову до збірника українських перекладів із Шолом-Алейхема, де в дуже обережній формі, з урахуванням усіх необхідних комуністично-партійних ритуалів сформулював позиції, що фактично ближчі до ідеології національної демократії, ніж до пануючої тоді версії «пролетарського інтернаціоналізму». «Не можна служити людству інакше, як не через свій народ. Мертвою абстракцією, голою фразою, хизуванням ґлоб-троттера стають всілякі псевдогу-маністичні запевнення, якщо вони не заземлені, не зв'язані нерозривно з дійсним життям народу, не зіперті на гранично повне розуміння і глибинних, і зовнішніх процесів, виявів, тенденцій народного життя». І далі — особливо про українськосврейські взаємини, тему, що була забороненою впродовж десятиріч: «Багатовікове співжиття двох народів рясніє сторінками жорстоких національних чвар, але знущанням з історичної правди було б звалювати провину за це на народи»'. Незважаючи на традиційне «але», саме визнання необхідності міжнаціонального погодження було новим за тих умов, коли замовчування стало єдиною морально-політичиою позицією. Передмова — фактично останні слова поета до нації — закінчувалася виразом визнання справ тих, «хто в жорстоких умовах соціального і національного гноблення жили, працювали і боролися в ім'я Людства, його щастя, свободи, рівності, братерства і миру»".

Павло Тичина (1891 — 1967 рр.) у вірші, видрукуваному в рік смерті, немовби виправдовується перед тими, хто уболівав за Тичиною раннім, таким, хто відкрив музику українського слова і чув у ній музику космосу:

...Думками летаючи Над цвіттю степу,

над блакиттю моря, Я бачу світ в тривозі та імлі: ще ж стільки крові,

стільки муки й горя на цій привітній, голубій землі!

Але якщо і прийняти цю беззастережну відмову від поетичних ідеалів юності під тиском вселюдського горя, то не можна повністю повірити заключним рядкам цього останнього поетичного слова людям:

Бо не в собі ж я, а увесь — на людях, бо все моє — чи зблизька, чи здаля. Тому — земля кипить, як серце в грудях, і серце стогне, як уся земля. Тичина не був «увесь на людях», і навіть ті, хто добре його знав, ніколи не здогадувались, що він має на думці. Він справді чув, як кипить, ніби серце в грудях, земля, і стогнало землею його серце. Але при всій своїй делікатності й доброзичливості, будучи людиною замкненою, дуже одинокою і навіть егоцентричною, Тичина закрився давно і давно виніс сам собі присуд. Він йшов із світу непізнаним, ще й ще раз проголосивши себе відданим комуністичним ідеалам і міцно стуливши вуста, коли від нього чекали бачення нових горизонтів, що відкривалися в 50—60-ті роки.

А між тим Тичина давно глибоко пережив внутрішню роздвоєність, сліди якої особливо відчутні в не-закінченій «симфонії» «Сковорода». Перша повна публікація так і не завершеної «симфонії» здійснена лише 1971 р.; Тичина особливо багато працював над нею з 1920 р. до 1940 р., але не полишав цієї теми до кінця днів. Саме тут — ключ до Тичини, бо його Сковорода — це насправді сам Тичина, це він починається з того єднання з світом:

Сковорода на землю упаде, цілує квіти, трави гладить, росою очі, мов незрячі, протирає —

0 господи, як ти всього

мене наповнив щедро, щедротно! Пошли ж душі моїй спокій,

1 мир, і злагоду, й любов, я більш нічого не бажаю, о всеблаженний!

Уривок, названий Тичиною «Видіння Сковороди. Ніч» або, в іншому варіанті, — «У келії. Потвори», —дуже нагадує «Капріччос» Гойї, і ті по-

твори, вівці, сооаки, що з ними говорить Тичина-Сковорода вночі у келії, — то його власні голоси. Жахає надзвичайної сили поетичний відгомін гайдамацької Умані, переданий через гавкіт-виття собак:

Гойда, гойда: авУ-мапі біда! від кроводу, від даву — а в Умані бунтує чернь, а в У- мані тече! там злидарі злид'... а вУ-а в Умані, авву (від даву), ову...

Ніхто страшніше не сказав про революцію.

«Пролетарська» модернізація Сковороди під гайдамаку викликала внутрішній протест, мабуть, вже у тодішнього читача, — але ж бо це не лише Сковороду Тичина насильно втискує в криваву революцію, а й себе, і це була правда, а не підробка. Тичина соромився своєї «дитинності,

0. Архипенко.